Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Українська державність у ХХ столітті arrow §2. Ідеологія і утопія в посткомуністичних трансформаціях
08.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




§2. Ідеологія і утопія в посткомуністичних трансформаціях

§2. Ідеологія і утопія в посткомуністичних трансформаціях

   Загальниками, ба навіть ходовими кліше політичного дискурсу, у посткомуністичну добу стали твердження щодо існування ідеологічного вакууму, браку альтернативи реформам, спрямованим на створення ринкової економіки, а також потреби тієї чи тієї форми авторитарної влади задля здійснення цих реформ. Усі три кліше пов’язані між собою особливою логікою, основи якої вироблялися впродовж усієї тоталітарної доби в історії радянської імперії.
   Коли сьогодні говорять про ідеологічний вакуум, то мають на увазі зовсім не брак множини певних уявлень, що постають спонтанно і складають те, що прийнято називати суспільною свідомістю. Йдеться передовсім про втрачання панівного становища, що його завжди уможливлює “колективна несвідомість”, коли вся поведінка людини спрямована до єдиного центру й має афірмативний, або, іншими словами, — суто стверджувальний характер. За всієї його шизоїдності у період, який можна визначити як “осінь тоталітаризму”, найважливіші вчинки, пов’язані з соціальним вибором, супроводжувалися відсутністю саморефлексії.
   Наведемо приклад. Кожний крок у кар’єрі партійного чи комсомольського функціонера вимагав дотримання особливого ритуалу, незалежно від того, яку оцінку мала в особистій свідомості певна марксистська догма або марксистська ідеологія в цілому. Таким чином, здійснювалось магічне дійство, тобто зміна соціального статусу за допомогою виголошення заповітних слів. І саме цей процес вельми неточно означається сьогодні через поняття “ідеологічний вакуум”. За зростаючої потреби в стрункій політичній доктрині для обґрунтування й леґітимації влади у посткомуністичну добу можливість створення такої доктрини дорівнює нулеві.
   Ось чому магія сягає граничних показників у детерміністській формулі безальтернативності реформ. Парадоксально, що в цій формулі влада намагається говорити мовою утопії і одночасно перестає говорити нею. Початок цьому парадоксові поклав свого часу Хрущов, коли календарно точно визначив дату побудови комунізму й у такий спосіб перевів реґулятивний (репресивний за суттю) ідеал у площину конкретного історичного часу. Утопічний пафос цієї формули помітний передовсім у припущенні, нібито людина завжди і всюди діє відповідно до своїх економічних інтересів. Звідси, скажімо, випливає й сліпа віра у ймовірність появи підприємця, готового завжди і всюди дотримуватись принципів формальної раціональності, за визначенням Макса Вебера, цієї ментальної засади західної ділової кооперації. Новітня ринкова ідеологія, таким чином, ніби відтворює утопічне підґрунтя й використовує магічний інструментарій ідеології комуністичної, яка поступово набирає силу у масовій свідомості як мрія про “втрачений рай”, або “золотий вік”. Засобами магії стають і сюжети, засвоєні з марксистських прописів. До них слід віднести тезу про первісне нагромадження, яке, мовляв, неодмінно супроводжується спалахом злочинності.
   Тим часом поза увагою сумлінних слухачів колишньої марксистської гуманітарної бурси залишаються дуже істотні складові економічної історії. А саме — існування системи приватної власності (у вигляді мануфактур, землі, банківського капіталу) задовго до того, як відбувся вигаданий і абсолютизований Марксом стрибок у нову економічну формацію. Достатньо пригадати, що іще у XIІІ столітті орден тамплієрів фінансував будівництво соборів, надаючи позики європейським монархам. Цьому орденові належить також першість у започаткуванні європейської банківської традиції, зокрема, в упровадженні фінансового поручництва, чеків та акредитивів.
   Детермінізм формули безальтернативності реформ викликає із небуття ще один бовван комуністичної утопії — культ жертовності і великого терпіння. Цей культ був органічно функціональним, коли йшлось про два-три роки так званого переходу, і є абсурдним за умов, коли стан переходу оголошується майже безконечним, принаймні обмеженим життям одного-двох поколінь. Комуністична влада, організована у “жрецькій державі”, формально проголошувала самопожертву жерців-секретарів. Тим самим вона ніби утверджувала право на володіння секретами індивіда, право на вторгнення у його особисте та навіть інтимне життя заради “спасіння стада”. Нинішній адміністративний істеблішмент вже не може використати цю техніку влади, проте не може виробити й нової, яка б виходила за межі інерції й апаратного прагматизму. Річ у тім, що зазвичай для здійснення влади необхідна ціла мережа стабільних структур, тобто структур, які функціонують без упину.
   За умов тоталітаризму кожна така структура співвідносилась із символічним локусом утопії. Зокрема, держплан був прив’язаний до розподільної релігії й міфології справедливості незалежно від того, чи усвідомлювався цей зв’язок тим чи тим виконавцем. Позбавлена утопічного фундаменту влада опинилась у полоні чистої форми. Не випадково, що у сучасному політичному жарґоні вкорінюється поняття владної вертикалі, тобто суто геометричного еквіваленту владних структур. Отож зрозуміло, чому тим чи іншим способом, наче фантом, у засобах масової інформації постає рятівний образ, сказати б, проґресивного авторитаризму. Своєю популярністю цей образ зобов’язаний не в останню чергу недолугому перебудовному просвітництву.
   Іще наприкінці перебудови з легкої руки московського публіциста Ігоря Клямкіна було розхитано неґативний образ чилійського диктатора Піночета. З певним запізненням московські публіцистичні фантазії знайшли благодатний ґрунт в Україні. До найвищих чеснот генерала зараховувалась економічна стабілізація в Чилі.
   Втім, якщо навіть не брати до уваги химерні комбінації політичного процесу в цій країні й відмовитися від аналізу реальних геополітичних чинників такої стабілізації, то слід завжди пам’ятати про ціну, яку заплатили чилійці за неї. А це — десятки тисяч життів (зрозуміло, масштаби репресій неспівмірні з “досягненнями” радянського тоталітаризму). Варто зауважити, що cаме гальмування диктатурою процесів приватизації у Чилі, а отже й динамічного економічного розвитку наприкінці 80-х, примусило ділову еліту цієї країни зажадати й домогтись ліквідації військового режиму.
   Образ проґресивного авторитаризму зорієнтований насамперед на відшкодування втрачених після серпня 1991 року дисциплінарних механізмів влади. Через те такими звабливими постають близькоспоріднені парадигми державного устрою.
   Симптоматичним є й те, що й досі жодна із згаданих на початку ідей не набула свого ефективного продовження. Проте спроби рухатись саме у межах зазначеної тріади тривають. До таких спроб, без сумніву, слід віднести пошуки універсальної ідеології або “української ідеї”, періодично відновлювані “держзамовлення”, що виходять із президентського оточення. Навряд чи хтось із шукачів замислювався над тим, що саме поняття національної ідеї було вироблене російською релігійно‑філософською думкою, а згодом перетворене на головний структурний елемент так званої ідеократії євразійства.
   Прагнення створити універсальну ідеологію, по суті, являє собою зразок політичного радикалізму, ідеалом якого є утопія цілісності соціальних трансформацій. Інститути представницької демократії для нього — це суто штучні утворення. Саме тому форми так званої прямої демократії (референдум, зокрема) постають у вигляді природного і уявно ефективного засобу леґітимації цієї критики. За такої ситуації явну перевагу отримує реанімована комуністична ідеологія попри будь-які інтелектуальні якості її сучасних носіїв — “повноважних представників народного страждання”, ідеологія помножена на макіавеллістську техніку використання парламентаризму, детально вироблену колись Леніним.
   Соціалізм, як влучно підмітив Ніцше, завжди з’являється поблизу над міру розвиненої влади, таємно готуючись до терору чи вбиваючи у голову напівосвічених мас, наче цвях, слово “справедливість”, аби остаточно позбавити їх розуму... й навіяти їм добру вість для тої злої гри, яку вони мають розіграти. “Соціалізм може послужити й тому, щоб особливо брутально й вражаюче переконати у небезпеці нагромадження державної влади й у цьому сенсі прищепити недовіру до держави взагалі. Коли його хрипкий голос приєднується до бойового кличу “якомога більше держави”, то спершу цей клич стає гучнішим, ніж будь-коли, але незабаром із ще більшою силою долинає й протилежний клич — “якомога менше держави”.
   Перефразувавши діалектику Ніцше, можна сказати, що чим більше лунає клич створення нової ідеології, тим швидше напівосвічені маси йдуть в обійми соціалізму й тим нагальнішою стає потреба у реальних соціально-економічних реформах.
   Прикметною є та обставина, що держзамовлення на нову ідеологію збігаються у часі з прискоренням так званого конституційного процесу. Це своєрідний парадокс. Адже саме Конституція має бути продуктом ідеологічної діяльності, яка іноді розпросторюється на декілька поколінь. Історія США та історія Франції дають тому найяскравіші приклади. Більш того, ця діяльність аж ніяк не була продуктом планової теми або наказу. Якщо добудувати логіку номенклатурних державницьких імпровізацій, то до цих імпровізацій слід було б додати слухняних підданих. Тим часом головна проблема полягає в іншому.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016