Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Українська державність у ХХ столітті arrow §2. Посткомуністичний неототалітаризм: генеза та особливості становлення
06.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




§2. Посткомуністичний неототалітаризм: генеза та особливості становлення

§2. Посткомуністичний неототалітаризм: генеза та особливості становлення

   У політичній думці посткомуністичного періоду найбільш стійке й поширене уявлення про те, що в загальному річищі з деґрадацією і крахом комуністичної ідеології одночасно відбувалися деґрадація, делеґітимація, а потім і розпад та крах комуністично-тоталітарної влади, уособлюваної партійно-державною номенклатурою, комуністичною бюрократією. У межах цього положення, на перший погляд, логічною й переконливою постає така теоретична побудова: “антитоталітарна революція — посттоталітарна влада — посттоталітарне суспільство”.
   Іншими словами, майже аксіоматично стверджується як про доконаний факт, що тоталітарна влада вичерпала свій потенціал, а тому начебто відбулася детоталітаризація держави, соціально-політичного життя й водночас реалізувалися чи успішно реалізуються принципи організації влади відповідно до демократичного вектора політичного розвитку: людина — суспільство — держава (влада).
   Втім, досвід посткомуністичних трансформацій засвідчує зовсім інше: у посткомуністичних країнах, принаймні в більшості з них, владу номенклатури ніхто й ніколи насправді повністю не скасовував і не відбирав, сама номенклатура свою владу добровільно ніколи й нікому повністю не віддавала, а комуністично-номенклатурна система влади ніколи й ніде повністю не щезала.
   Натомість уже досить чітко вирізнилися певні тенденції в еволюції політичної влади у колишніх соціалістичних країнах. Окреслимо в найзагальнішому контурному вигляді головні особливості цієї еволюції.
   1. Здійснення “революції згори”, цілеспрямоване самоперетворення комуністично-тоталітарної влади і, як наслідок, поява нових, однак, “генетично”, сутнісно, історично пов’язаних із попередніми, типів і різновидів владних відносин. Найважливіша особливість цих відносин — еволюційна трансформація політичної влади у новий тип власності через нелеґітимне, тіньове привласнення й розподіл тотально-одержавленої, так званої загальнонародної власності її фактичним розпорядником — колишньою партійною бюрократією (з ініціативи прагматичної “реформаторської” її частини).
   З середини 80-х років розпочалися, по-перше, конверсія політичної та державної влади комуністичної номенклатури у кланово-корпоративну, номенклатурно-капіталістичну економічну владу, по-друге — інтенсивна концентрація цієї нової-старої влади за відсутності контролю з боку суспільства і, по-третє — формування нової посткомуністичної промислово-фінансової олігархії. У цьому сенсі можна констатувати виникнення нового співвідношення політики й економіки, а саме: пряме й безпосереднє перетворення привласненої власності на політичну та державну владу і навпаки. Таким чином, йдеться, зокрема, про те, що протягом останніх приблизно десяти років у посткомуністичних країнах (за винятком, можливо, деяких із них) поступово складалася самодостатня, зі значними ресурсами, тоталітарна за своєю суттю і водночас відчужена від більшості суспільства, мутантна система влади. У ній органічно асимілювалися стара комуністична номенклатура (і прагматична “реформаторська”, і ортодоксальна), а згодом, з появою нових так званих “опозиційних” комуністичних партій, — і більша частина номенклатури неокомуністичної.
   2. Криміналізація, корумпованість владних структур, державного бюрократичного апарату, посилення ролі тіньової групової політики, зростання владних домагань та впливу на прийняття “потрібних” політичних рішень з боку публічно неоформлених центрів влади, її “мафієзація”, виникнення феномену так званої “п’ятої влади”.
   Багатьом посткомуністичним, у першу чергу пострадянським країнам, нині не просто властивий підкуп державних чиновників, що досяг безпрецедентних масштабів, а перетворення корупції на норму суспільно-політичного буття. Де-факто в цих країнах так чи так відбувається зрощування, виникає симбіоз державної бюрократії всіх рівнів, лідерів напівтіньового і тіньового підприємництва та ієрархів кримінального світу — “тіньової номенклатури”; здійснення на цій основі тотального контролю за розподілом і перерозподілом державної власності й економічних ресурсів (“приватизацією”), сферою виробництва, ринком, зовнішньоекономічною діяльністю, економічною й соціальною політикою в цілому.
   По суті, політична влада постає як універсальний товар, який залежно від попиту та пропозицій має ту чи іншу вартість. Однак цей товар стає предметом купівлі-продажу лише на “чорному”, закритому для більшості громадян політичному ринку. Торги на ньому монопольно ведуть за більшу чи меншу частку влади могутні кримінально-номенклатурно-корпоратвні клани.
   Нарешті, закономірними і звичними стали поступовий вихід із “тіні” на політичну авансцену і дедалі більше прагнення суспільного визнання, публічної та громадської леґітимації багатьох лідерів цих кланів (або їхніх уповноважених представників). Вони активно потяглися до політики, відкрито розпочали скуповувати для себе ключові посади у виконавчих та законодавчих, центральних і місцевих органах влади. Ясна річ, за цих обставин офіційно проголошена майже в усьому пострадянському світі боротьба з корупцією, з мафією є не більше, ніж вияв популізму. Реальних або навіть хоч трохи помітних успіхів у цій боротьбі поки що немає і, зрозуміло, найближчим часом не може й бути, адже це означало б не що інше, як ліквідацію не тільки політико-економічних умов, а й самих засад існування нинішньої посткомуністичної влади.
   3. З огляду на вказані тенденції криза, а відтак руйнація і падіння державної комуністичної ідеології, попри очікування, не стали тим базовим чинником, завдяки якому начебто мала відбутися незворотна руйнація самої сутності тоталітарної влади.
   Насправді делеґітимація і крах комуністичної політичної доктрини не призвели до делеґітимації та остаточного краху комуністичного тоталітаризму, його різновидів — від м’якого у Словаччині чи Болгарії до більш жорсткого — на теренах колишнього СРСР. Більше того, комуністично-номенклатурна влада виявила надзвичайну проникливість та спроможність адаптуватися, відчувши ще задовго до падіння комуністичної системи слабкість політичної ідеології марксизму-ленінізму щодо своєї головної функції — тотального контролю та леґітимності. Саме в цьому сенсі слід розуміти перші альтернативні елементи, сказати б, компенсаційні замінники старої доктрини (“нове мислення”, “пріоритет загальнолюдських цінностей” тощо), які з’явилися в офіційній лексиці 80-х років. Отож, крах державної ідеології не застав комуністичну номенклатуру зненацька. Вона підготувалася до нього заздалегідь, раніше, ніж маси, переживши деідеологізацію.
   Безперечно, сказане зовсім не означає, нібито номенклатура більше не цінує леґітимізуючого значення політичної ідеології як механізму тотального контролю над суспільством або принаймні як істотної перешкоди для створення справді демократичних опозиційних партій, становлення реальної контреліти. По суті, політична ідеологія для номенклатури — це перемінна в системі влади, свого роду Мета-ідеологія, в межах якої здійснюється продукування та поширення конґломерату ідей, міфів, гасел, що розраховані на конкретну суспільно-політичну ситуацію, певні соціокультурні умови.
   Посткомуністична мета-ідеологія — це не застиглий ідеологічний стан, а процес відфільтровування тих чи інших ідейно-політичних орієнтацій, апробація різних поглядів для відтворення владних відносин відповідно до тоталітарної моделі залежностей: “держава (влада) — суспільство — людина”. Вона в досить широкому діапазоні може химерно поєднувати “чисті”, класичні ідейно-політичні доктрини-ізми (комунізм, націоналізм, фашизм) — та гібридні суміші з елементів цих та інших, у тому числі й демократичних, політичних доктрин (соціал-демократичної, ліберальної тощо). Але за будь-яких рекомбінацій посткомуністична мета-ідеологія спрямована передовсім на збереження і культивування соціальних та націоналістичних утопій — ідеологічних домінант тоталітаризму.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016