Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Українська державність у ХХ столітті arrow §3. «Українське питання» і «холодна війна»
11.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




§3. «Українське питання» і «холодна війна»

§3. «Українське питання» і «холодна війна»

   Із завершенням війни “українське питання” виходить на порядок денний здебільшого у зв’язку з ідеєю утворення ООН. США зайняли спершу жорстку позицію щодо окремого членства в ній УРСР. Принципові зміни, що тут відбулися, слід пов’язувати з підходами Лондона, котрий, прагнучи розширити власне представництво за рахунок членства колоній Великобританії, відповідним чином вплинув на Рузвельта. Позиція Лондона визначалась і вищим ступенем готовності продемонструвати несприйняття комуністичної ідеології. Прикладом служить сповнений наступальності виступ В.Черчілля у Фултоні і слідом за ним — виступ Г.Трумена у Нью-Йорку. Якщо британський лідер закликав до звільнення східноєвропейських народів, то президент США обережно заявив: “Ми віримо, що всім народам, готовим до самовизначення, слід дозволити вибір власної форми правління... без втручання будь-якого зовнішнього джерела”. Ледь помітна на концептуальному рівні відмінність знайшла своє втілення у реальній ситуації, пов’язаній з Україною.
   У листопаді 1946 р. уряд Великобританії порушив питання про встановлення дипломатичних зв’язків з УРСР. Реакція США надійшла у червні 1947 р. на рівні послання директора управління європейських справ держдепартаменту Г.Маттеуса держсекретареві Ачесону. Складалося воно з двох частин: “Вигоди” і “Невигоди”. У першій, зокрема, говорилося: “Встановлення безпосередніх дипломатичних зв’язків з Україною дало б урядові цінний пост підслуховування в одній з найважливіших республік Радянського Союзу”, що дало б змогу Вашинґтону завчасно одержувати інформацію і враховувати її у відносинах з СРСР. У другій частині послання відзначалося: “Окреме визнання України призвело б до більшого ускладнення наших зв’язків з Радянським Союзом і дало б радянському урядові можливості для маневрів у спробах реалізації власних специфічних інтересів у міжнародних справах”. Виходячи з таких ультрапрагматичних міркувань, Маттеус звів свої пропозиції до того, щоб “притримати рішення у цій справі до тих пір, поки не побачимо, чи вдалося встановити безпосередні зв’язки британцям і чи принесло це їм якісь переваги”. Інші документи держдепартаменту підтверджують другорядність власне України у стратегічних намірах США.
   До приходу у Білий дім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння даллесівську доктрину “визволення”, а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна та завершенням збройної боротьби ОУН–УПА, політика США в “українському питанні” базувалася на принципах, закладених у документі “Цілі Сполучених Штатів щодо Росії”, розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.
   У документі наголошувалось на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов’язково визнає незалежність України недійсною. Але, завершується документ, якщо український народ покаже помилковість таких суджень, він підтвердить “моральне право України на самостійний статус”.
   Таким чином, у зовнішньополітичних службах США підходи до “українського питання” у період від його першої появи на американському політичному “небосхилі” (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН–УПА і приходу до влади у Білому домі Д.Ейзенхауера визначались ситуативністю. Тлумачилось воно не крізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Не бажаючи створювати додаткових проблем у стосунках з Москвою та балансуючи між політикою ізоляціонізму й інтервенціонізму, Вашинґтон ставив це питання радше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Білий дім і держдепартамент розглядали політичний курс в “українському питанні” у річищі російської, чи радянської політики. Сам термін “Україна” використовувався майже винятково у матеріалах закритого характеру.
   Посутнє значення має висновок професора з Лондона Г.Макдональда про те, що “українські націоналістичні організації ніколи не здобули політичної влади чи згуртованості, достатніх для впливу на стратегічні пріоритети західних держав... законність Радянської держави у рамках кордонів 1941 р. та її геостратегічна присутність у Східній Європі сприймались як безперечні”. Ці слова безумовно стосуються і ситуації 1917–1922 рр., і подій 1938 — початку 1950-х років. Водночас документи свідчать, що американський держдепартамент постійно тримав події в Україні у своєму полі зору. На початок 50‑х рр. все ще давався взнаки стереотип ізоляціонізму, що його історик Я.Пеленський визначив як “концепцію непередрішенства”.
   Лише усвідомивши, що такий підхід починає дискредитувати США в очах колоніальних народів, американські аналітики на початку 50-х рр. ініціюють розробку закону про поневолені нації. Поштовхом послужило й те, що Вашинґтон дедалі більше виглядав як речник поневолення, а Москва — як поборник національного самовизначення. У концептуальному плані почався поступовий відхід американських політологів від великоруської схеми історії СРСР.
   Поступово українські проблеми ширше проникають в американські державні кола. Інтерес посилюється нарощуванням Москвою антинаціоналістичної боротьби. Перед Вашинґтоном постає проблема вироблення нових концептуальних підходів. До цього спонукали й активні зусилля СРСР, щоб витіснити американський капітал з “третього світу”. Показовим стало створення у 1954 р. при безпосередній участі держсекретаря Дж.Ф.Даллaса Асамблеї поневолених європейських націй, а згодом і Американського комітету поневолених націй на чолі з колишнім президентом Г.Гувером.
   Наприкінці 1952 р. у Нью-Йорку виходить у світ брошура “Дух незалежності: Америка та Україна” з вступним словом сенатора Б.Муді та зверненням міністра внутрішніх справ США О.Чепмена. Стривожене посольство СРСР терміново розсилає її у перекладі до ЦК КПРС і КПУ, МЗС СРСР і УРСР “для вжиття відповідних заходів”. Найбільший сполох у компартійному керівництві викликало порівняння сенатором “нинішнього періоду в історії України” з подіями у США періоду боротьби за незалежність.
   Звичайно, навіть в умовах системного протиборства наївно було б сподіватися на “американський похід” в ім’я визволення України. Адже у Вашинґтоні превалював підхід Дж.Кеннана: “Якщо ми політично та економічно кинемося не лише проти радянського режиму, але й проти найсильнішого і найчисленнішого етнічного елемента на традиційних землях і зробимо це в ім’я національних екстремістів, серед яких неможливо уявити єдності і які без невиразної ставки на американські баґнети ніколи не здатні будуть утриматися проти ... російського реваншистського тиску, це означатиме безглуздя таких масштабів, що навіть остання пригода у В’єтнамі втрачає своє значення”.
   Перша спроба узаконити американську підтримку української незалежності була здійснена професором Джорджтаунського університету Л.Добрянським у 1957– 1958 рр. Ситуація була сприятливою з огляду на заяву Д.Ейзенхауера в інавґураційній промові (1957 р.): “Наше повне призначення у служінні нашому світові — з людьми всіх народів і національностей... Ми поважаємо прагнення цих народів, нині поневолених, до свободи”. Підхід Добрянського, який мав добрі контакти у конґресі, базувався на таких принципах: В.Вільсон теоретизував замість того, щоб діяти; головний винуватець у поневоленні народів — соціалістична система; США помилились, уклавши дипломатичні зв’язки з СРСР; лише ліквідувавши СРСР, можна зберегти мир, а для цього потрібна постійна “психологічна” акція. На той час і в американській політичній думці гору взяла ставка на еволюційні зміни в СРСР. Дж.Ф.Даллaс у журналі “Лайф” ще 19 травня 1952 р. наголошував на “моральних аспектах впливу, завдяки яким США і зруйнують радянську імперську структуру”.
   Влітку 1959 р. Добрянський передає підготовлений ним законопроект про поневолені нації сенаторам П.Дуґласу і Дж.Джавітсу. У липні майже одностайно обома палатами конґресу було прийнято публічний закон 86–90 про “тиждень поневолених націй”. До числа останніх під “четвертим номером” потрапила Україна, що на офіційному рівні сталося вперше в американській історії. Головну місію закон покликаний був виконати через “війну нервів” з Радянським Союзом. Його декларована мета — розпад СРСР — мала реалізовуватись шляхом “демонстрації ініціативи, настороженості і проникливості, коли йдеться про основну імперіо-колоніальну державу сьогоднішнього світу”. Йшлося про поступову ерозію радянської системи.
   Закон не залишився декларативним. Від Ейзенхауера до Буша — таким був період щорічних прокламацій президентів про поневолені народи в СРСР, постанов і резолюцій конґресу, масових віче і мітинґів протесту, виступів американської преси на ці теми. Але воднораз праґматизм обмежував активність політиків у Вашинґтоні, які побоювались економічної і політичної дестабілізації внаслідок розпаду СРСР. Приміром, держсекретар Д.Раск рішуче виступив проти заяви представника США в ООН А.Стівенсона, що у 1917–1922 рр. “Радянська Росія загарбала незалежні неросійські республіки”.
   Багатолітні зусилля все-таки призвели до того, що проблема поневоленої України переростала рамки суто психологічної війни проти СРСР. Адміністрація Р.Рейґана поставила національне питання у центр свого курсу щодо СРСР, вперше здійснивши прорив у “традиційній апатії американців” щодо цих питань. Власне Україна у 60–80-ті рр. найчастіше згадувалась у виданні американського конґресу “Конґрешенл Рекорд”. Саме американські парламентарі не дозволяли згаснути інтересові до України, зокрема, через обговорення численних законопроектів і заяв. Лише у 1970–1979 рр. кількість законодавчих ініціатив на українську тематику перевищила 150.
   Щодо представників виконавчих структур влади у США, то вони (приміром, віце-президент Рокфеллер, президенти Ніксон, Картер і особливо Рейґан) час від часу надсилали вітальні телеграми українсько-американським політичним організаціям, обіцяючи сприяння у справі боротьби за звільнення українського народу тощо. Держдепартамент США займав з цих питань стриману позицію аж до розпаду СРСР.
   У цілому ж у політичних колах США до останнього виходили з неможливості мирного розпаду СРСР. Це добре ілюструється оцінкою американських політологів, зробленою у кінці 1991 р.: “Врешті-решт, більшовики самі підписали собі смертний вирок. Жорстоко придушуючи всі прояви націоналізму і політичного дисидентства, вони створили передумови для миттєвого колапсу комунізму і радянської держави через сім десятиліть. Коли настав кінець, ніхто не проявив готовності допомогти їм”. Вище керівництво США тим часом, за свідченням відомого журналіста Т.Соренсена, ще за кілька тижнів до прийняття біловезьких угод, пропонувало Москві “не харчі, паливо чи кошти, необхідні на зиму, а безкоштовні поради... Емісари Вашинґтона проповідували доктрину порятунку (СРСР), імітуючи активність”.
   Завершальний висновок полягає у тому, що, по-перше, Україна та її незалежність не входили до числа першочергових пріоритетів американської зовнішньої політики часів існування СРСР; по-друге, головний вплив на поступовий розпад Радянського Союзу Сполучені Штати здійснювали політико-ідеологічними методами ерозійного характеру; по-третє, офіційний Вашинґтон керувався неможливістю мирного розпаду “радянської імперії”; по-четверте, у своїй радянській політиці більшість американських вищих керівників після 1917 р. брала до уваги неминучість вкрай небажаного хаосу і дестабілізації як наслідку можливого розпаду СРСР.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016