Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Українська державність у ХХ столітті arrow §1. Terra incognita
09.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




§1. Terra incognita

 §1. Terra incognita

   Аж до початку Першої світової війни поняття “українське питання” і “Україна” були для офіційного Вашинґтона terra incognita.
   Давалася взнаки двоєдина посутня обставина. По-перше, у своїй зовнішній політиці Сполучені Штати традиційно керувалися пріоритетністю федералізму у підходах до державного устрою.
   Закономірною була настороженість офіційного Вашинґтона до повідомлень про боротьбу українців за державну самостійність у 1917 р. Вона сприймалась як вияв громадянської війни у єдиній Росії. У 1919 р. американський дипломат Полк пояснюватиме послові УНР у Лондоні А.Марголіну: “Україна є чимось на зразок нашого Півдня, а Росія в українсько-російському конфлікті виступає у ролі нашої Півночі. Ось чому вся українсько-російська боротьба нагадує нам американську громадянську війну”. Американські лідери ставили на перше місце не правовий, а політичний аспект, базований на такому правилі Верховного Суду США: “Хто є сувереном де-юре чи де-факто над територією — це не правове, а політичне питання”.
   Навіть будучи безпосередньо причетними до ускладнень навколо “українського вузла” у центрі Європи у 1917–1919 рр., США не здійснювали окремого курсу щодо України. Вашинґтон розглядав його щонайбільше як складову своєї політики щодо Росії. До певної міри можна говорити лише про політику Сполучених Штатів в “українському питанні”. У ґлобальних інтересах США Україну зараховували до “зони байдужості”. Навіть у програмних заявах В.Вільсона, сповнених прихильності до національного самовизначення народів, “українському питанню” окремого місця не знайшлося. У ставленні Вільсона до УНР переважила нехіть ускладнювати політичний вибір для Америки. Існували побоювання, що неточно обраний пріоритет призведе до небажаного конфлікту з Росією. Звідси й коливання щодо напрямів і суті російської політики.
   В “українському випадку” маємо справу зі специфічною гальмівною тріадою: пріоритет для американського бізнесу економічних відносин з Росією; на початок Першої світової війни вихідці з України (близько 500 тис. чол.) не могли кардинально впливати на позицію США; серед українських еміґрантів переважали прихильники соціалістичної ідеї. Проти української незалежності був держдепартамент на чолі з Р.Лансінґом. Він базував свої оцінки на довільних тлумаченнях політичної ситуації в Росії розвідувальними службами та дипломатами США. Мали місце примітивізовані уявлення і підтримка розповсюджуваних російською пропаґандою визначень української самостійності як “німецької вигадки”.
   Зі свого боку керівники Центральної Ради не виробили чіткої позиції щодо Сполучених Штатів. Повз їхню увагу пройшла прийнята навесні 1917 р. конґресом і підписана В.Вільсоном резолюція 52 про український день у США. “Річчю у собі” залишилися промови у конґресі авторів резолюції, котрі називали українців “зразком нового народу”, “забутою расою”, нацією, настільки ж визначеною, як і поляки, росіяни чи болгари. Але через півтора року, коли обговорювався далекосяжніший проект резолюції в українському питанні, його текст не вийшов за межі відповідного комітету. Повний текст відомих “14 пунктів” Вільсона для Паризької мирної конференції до рук українських політичних лідерів не потрапив. І коли влітку 1918 р. у Капітолії обговорювали ідею “російського леґіону”, конґресмени були майже одностайні у тому, що він має служити справі США та єдиної Росії.
   Вирішальна спроба полагодження стосунків із Сполученими Штатами була здійснена лише представниками Директорії на Паризькій мирній конференції, де посланці УНР змушені були діяти у кулуарах. До сказаного слід додати й брак навіть на початок 1919 р. чіткої зовнішньополітичної програми у лідерів УНР. Про причини цього чітко висловився В.Винниченко: “Та й Антанти, що стояла в Одесі, було боязко; та й німців страшно; та й небезпечно більшовиків”.
   В умовах зовнішньої аґресії і фактично тотальної війни Директорія включила до своєї Декларації від 26 грудня 1918 р. аморфне положення: “В сфері міжнародних відносин Директорія стоїть на ґрунті цілковитого нейтралітету”. Спроба зайняти позицію стороннього, коли вирішувався статус-кво у Європі, означала самоусунення з політичної арени.
   Шанс для налагодження зв’язків із США був. Американські аналітики попереджали свій уряд про неприпустимість абсолютизації російських антибільшовицьких сил. Аналітична група “Інквайєрі”, створена при В.Вільсоні, стверджувала безальтернативність незалежності “неросійських національностей”, підтримку суверенітету України, приєднання Східної Галичини до УНР і навіть проведення там плебісциту. Група “Інквайєрі” у 1919 р. розглядала Крим як частину України. Але керівники США обрали інший шлях.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016