Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Українська державність у ХХ столітті arrow §1. Угорська державність у першій третині ХХ століття та український чинник
08.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




§1. Угорська державність у першій третині ХХ століття та український чинник

§1. Угорська державність у першій третині ХХ століття та український чинник

   З другої половини ХІХ ст. Угорщина здійснювала політику цілеспрямованої мадьяризації і денаціоналізації підлеглих націй і народностей. Протягом 1860–1914 рр. відбулася мадьяризація 100 тис. русинів у районах Потисся та Земплин. Усі міста Карпатського реґіону на поч. ХХ ст. втратили своє національне обличчя, стали центрами угорської культури, осередками мадьяризації східних реґіонів угорського королівства. З початку ХХ ст. відбулася повна латинізація служби божої в руських церквах, до 14% скоротилася кількість шкіл із русинською мовою навчання, хоча русинів у краю мешкало 70%. З 1907 р. відповідно до закону А. Аппоньі мали бути закриті всі без винятку руські школи, заборонялося книгодрукування руською мовою, замість кирилиці в школі, вводилася латинська абетка. Однак насильницька асиміляція, прагнення “спростити” етно-національну ситуацію викликали величезний опір слов’янських і румунського народів, стали каталізатором антигабсбурзького і антиугорського рухів.
   Революція 1918–1919 рр. в Австро-Угорщині породила нові національно-державні орієнтири: угорці, українці, інші слов’янські та румунський народи повели боротьбу за формування своїх незалежних держав. Саме в 1919– 1920 рр. відносини між Угорщиною та Україною розвивалися особливо динамічно.
   Вперше українське питання на державному рівні і як окрема проблема Східної Європи постало в Угорщині на початку 1918 р. у зв’язку з проголошенням УНР незалежності та підписанням 9 лютого 1918 р. Берестейського мирного договору з Центральними державами, у тому числі й з Австро-Угорщиною. За цим договором Україну було визнано лише в межах дев’яти губерній, що відокремлювалися від Російської держави. Спроби України 1918 р. змусити Австро-Угорщину і Німеччину приєднати до УНР Галичину, Буковину, Холмщину, Бессарабію, Закарпаття, де переважало українське населення, викликали рішучий опір Габсбурзької монархії, що відкидала навіть право на самовизначення українців цих земель.
   На відміну від Угорщини Австрія зайняла поміркованішу позицію в українському питанні. Оскільки ж східна політика Габсбурґів перебувала в руках Угорщини, то її позиція щодо України була для Відня вирішальною. Політика Будапешта базувалась на тому, що виникнення й існування української держави стане небезпечним прецедентом для багатонаціональної монархії. Розроблена у квітні 1918 р. урядом Угорщини концепція про недоторканість східних кордонів Австро-Угорщини лягла в основу позиції Відня в українському питанні. У ній Росія, Румунія та Україна розглядалися як особливо небезпечні держави. Україна вважалась потенційно найнебезпечнішим суперником, бо у прагненні до об’єднання своїх земель в єдину державу загрожувала східним кордонам Австро-Угорщини. На противагу цій трійці і особливо Україні Угорщина найактивнішим чином сприяла відродженню Польщі, зокрема якомога більшому розширенню її кордонів на схід, у глибину українських земель, що допомогло б зменшити претензії України на Галичину, Буковину і особливо Закарпаття.
   У період народно-демократичної та соціалістичної республік в Угорщині (1918–1919 рр.) угорсько-українські взаємини набули повноцінного розвитку. Угорщина позитивно поставилася до утворення самостійної української держави, хоч у питанні про Закарпаття обидві держави не знайшли спільної мови. Угорська сторона (М.Каройі, Ш.Гарбаі, Б.Кун) наполягала у 1919 р. на офіційному визнанні Закарпаття у складі Угорської республіки на правах проголошеної 21 грудня 1918 р. автономії, тоді як українська сторона проводила свою лінію: якщо русини висловляться за прилучення краю до України, то вона перечити не буде. Як відомо, за рішенням Антанти 8 травня 1919 р. Закарпатська Україна, незважаючи на те, що в ній проживало 68% русинів, 19% угорців і лише 3-4% чехів та словаків, потрапила до складу Чехословаччини, що й зафіксував Тріанонський мирний договір від 4 червня 1920 р.
   Незважаючи на нерозв’язаність проблеми Закарпаття, Угорщина у 1918–1919 рр. поставилася до УНР та ЗУНР як до своїх найважливіших союзників, українське питання вперше стало одним із найважливіших для зовнішньої політики Угорщини. Соціалістичний уряд Ш.Гарбаі підтримував об’єднання соціалістів і комуністів, щоб спільно діяти в інтересах українського народу. Угорський соціалістичний уряд став навесні 1919 р. ініціатором переговорів між Директорією, радянською Україною та ЗУНР з метою об’єднання України й Галичини в єдину соціалістичну державу, створення українського коаліційного уряду з представників українських лівих сил на чолі з соціал-демократами. Справедливі зусилля Угорщини в українському питанні не принесли успіху, бо радянська Росія зі свого боку не визнала незалежної української соціалістичної держави, збройно нав’язала їй комуністичну владу більшовицького зразка.
   Тріанонський договір виявився найбільш несправедливим мирним договором Версальської системи, і не дивно, що в Угорщині не було жодної політичної сили, яка б визнала протилежне.
   Угорщина повела активний пошук міжнародної підтримки для перегляду Тріанонської угоди, звертаючи увагу лише на впливові держави й сили, а українське питання, що не обіцяло віддачі, іґнорувалося. Хорті швидко знехтував національно-визвольною боротьбою України у 1919–1921 рр., і вже 1923–1924 рр. намітилося таємне зближення Угорщини з Росією задля спільного натиску проти Румунії. Це призвело до автоматичного припинення визнання де-факто місії УНР у Будапешті, яка тут діяла з 1918 до 1924 р.. З цього часу українське питання зійшло з порядку денного угорської політики аж до мюнхенських подій осені 1938 р. У цей період воно розглядалося лише в загальноросійському чи загальнопольському руслі. В тих же випадках, коли українська визвольна боротьба змушувала Угорщину визначитися щодо України (кінець 30-х рр.), вона займала антиукраїнські позиції, бо зміцнення українських сил суперечило прагненню Угорщини самій домагатися домінування в реґіоні.
   Починаючи з 20-х років, в Угорщині сформувалася окрема політика щодо України, розгорнулося вивчення історії української нації, визвольних рухів. Особливо турбував Угорщину той факт, що українська національна ідея здобувала визнання по всій Центральній та Східній Європі, мала належну базу в Галичині, Закарпатті, і цей рух підтримували Німеччина та Австрія. У міжвоєнний період на Закарпатті панувала думка про Карпатський реґіон як П’ємонт української визвольної боротьби, запоруку української державності. Як ніколи до цього, угорські ірредентистські прагнення переглянути Тріанонський договір зіткнулися з українським визвольним рухом. Українська ідея ставала на шляху Угорщини в її прагненнях повернути Карпатський реґіон до історичної Угорщини.
   Угорські аналітики однозначно вказували, що основною причиною падіння української держави 1918–1921 років було несприятливе міжнародне становище: проти неї активно діяли Росія, Польща, Румунія, країни Антанти.
  
Угорська концепція завбачувала розвиток української перспективи у бажаному для себе напрямі: оскільки Україну після падіння УНР Антанта й Росія четвертували, розділивши між союзниками (Росією, Польщею, Чехословаччиною, Румунією), надалі вони все зроблять, щоб запобігти утворенню єдиної України.
   Розв’язання українського питання невигідне жодній з країн (Росії, Польщі, Угорщині, Румунії), бо кінцева мета всеукраїнського руху — об’єднання підросійської України, Галичини, Рутенії, Буковини, інших земель, що надійно утримувалися іншими державами, в єдину країну. Український рух, які б кольори він не прибирав, розцінювався в Угорщині не як національно-визвольний рух, а як специфічний прояв панслов’янізму, ворожий Угорщині, Польщі, Румунії. Зокрема, такі угорські політичні діячі, як І.Егрі та І.Фенчік стверджували, що цей рух у майбутньому зіткнеться з угорськими державними інтересами в Карпатах, тому Угорщина не може його підтримувати, навіть якщо українську ідею підтримують Німеччина, Австрія. “Українська держава, чи в союзі з Німеччиною, чи самостійна, означає шкоду і небезпеку для Угорщини”.
   Особлива увага зосереджувалася на Карпатському реґіоні, що завжди був природним і політичним бар’єром для захисту інтересів Угорщини та Польщі від панславізму Росії.
   Проведені Чехією у 1924–1926 рр. земельна, адміністративна, шкільна та релігійна реформи на Закарпатті остаточно підірвали панування угорських землевласників, угорської культури, мови, католицизму, натомість посилився процес відродження української нації. Завдяки українізації краю переважна більшість із 400 тис. карпатських русинів усвідомила свою належність до єдиної української нації, мови, культури. Це була видатна подія після тисячолітнього панування угорської святоштефанської ідеї. Проукраїнські реформи Чехії в Русинському краї викликали заперечення з боку Угорщини, бо справді мали антиугорське спрямування. Називаючи українізацію краю більшовизацією, Угорщина пропаґувала на міжнародній арені переконання, що Чехословаччина своїми реформами сприяє поширенню більшовизму, російського панславізму в Центральній Європі.
   Найбільшого удару по угорських інтересах у Карпатському реґіоні завдали аґрарна і шкільна реформи 1924– 1925 рр. Великі угорські землеволодіння (понад 1,6 млн. га землі) були передані в руки словаків та русинів, які масово спустилися з гір і розселилися на рівнині поміж угорців. Запровадження переважно українських і русинських шкіл у краї (питома вага зросла з 14% до 74%) перетворило закарпатців у свідомих українців, які пройнялися інтересами створення української держави, тоді як проугорські сили в кінці 30-х рр. втратили провідну роль. Політичні кола Угорщини не випадково вдалися до активного протистояння, що стало “одним із найголовніших зовнішньополітичних завдань”, удосконалювали свою політику в українському питанні.
   Новий підхід полягав у доведенні та масовому поширенні в Карпатах русинської ідеології, пропаґанди, принципів, роз’єднуючих русинів та українців, протиставлення русинів й українців Галичини, України, доведення, що вони формувалися як різні етноси. Росіяни та українці в СРСР подавалися як носії більшовизму, а населення Галичини — як різновид польської етнічої групи. У той самий час, як стверджувалось, русини в Карпатах сформувалися в окрему національну групу, яка об’єктивно має бути орієнтована на Угорщину.
   За угорською геополітичною доктриною міжвоєнної доби Карпатський реґіон, Галичина мали перебувати лише в руках відповідно Угорщини й Польщі, бо ці дві країни, на думку угорських політиків, були споконвічними і єдиними захисниками європейської цивілізації, християнства від варварів Сходу — Туреччини й Росії. На стику двох культур — Європи і Азії — прем’єр-міністр Угорщини Д.Гембеш в середині 30-х рр. наголошував, — не лише угорці захищають себе, але й усю вищу європейську цивілізацію. Разом з польським народом угорці створені Богом “для керівної і панівної місії над східними расами”. Лише в тому разі, якщо Польща захоче формування української держави як буферної між нею та Росією, Угорщина підтримуватиме її до тих пір, доки це служитиме польським інтересам. Антанта відхиляла спроби Угорщини утворити “санітарний кордон” з Польщі, Угорщини, а утворювала його шляхом союзу Польщі, Румунії і Чехословаччини.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016