Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Українська державність у ХХ столітті arrow §5. Національна ідея та «Демплатформа»
11.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




§5. Національна ідея та «Демплатформа»

§5. Національна ідея та «Демплатформа»

   Зважаючи на досить “щільну” атмосферу тоталітарного нагляду над суспільством, одну з реальних перспектив руйнування комуністичної імперії репрезентувала партійна опозиція, відома як “Демократична платформа у Компартії України”. Офіційним народженням цієї опозиції можна вважати створення координаційних комітетів на початку 1990 року у Києві (ідейно-організаційним центром “Демплатформи” був партком Київського університету імені Тараса Шевченка) та у Харкові.
   Суспільно-політична програма “Демплатформи” була радикальною: відмова від монополії однієї ідеології, використання сучасної гуманістичної думки як теоретичної основи партії, відмова від комунізму як мети партії, від монополії на владу, департизація органів державного управління та самоврядування, внутрішня демократизація партії, її реорганізація за парламентським зразком. Важливе значення надавалось офіційному публічному визнанню відповідальності КПРС перед суспільством.
   Ініціатори “Демплатформи” розглядали трансформацію Компартії як засіб та ґарантію трансформації суспільства. Закономірно, що основна увага була спрямована не на попередні шляхи суспільної реформи, а на боротьбу з консервативними силами в системі влади, демонтаж адміністративно-командної системи.
   Щодо стратегії перетворень характерним для більшості “Демплатформи” в Україні був підхід: перш за все демократія, а на цій основі — незалежність; — творення цивілізованої, демократичної, правової національної держави. Було зрозуміло, що за всіх суперечностей “перебудовних” процесів Київ отримував демократизаційні імпульси з Москви. Їх слід було використати максимально. Співвідношення демократичних та тоталітарних сил в Україні було набагато менш сприятливим для руйнування тоталітарної системи, ніж у загальносоюзному маштабі. Унезалежнення в умовах збереження такого співвідношення було небезпечним з точки зору перспектив справжнього реформування суспільства.
   Саме на таких оцінках ситуації базувались пропозиції щодо перетворення КПРС на союз Компартій радянських республік, покладання надій на новий Союзний договір. Вже пізніше, на етапі повного розриву з ліво-консервативною більшістю у КПУ та формування окремої партії, з’явилась зовнішньо-політична концепція, що зафіксувала орієнтацію на різноманітні форми політичної співпраці нових суверенних держав на союзних теренах.
   “Демплатформа” пропонувала більш радикальну програму, ніж перетворення Компартії на соціал-демократичну партію. Наявність “Демплатформи” частково врівноважила авторитарні сили КПРС, що помітно консолідувались у 1989–1990 рр. і активно готувались до усунення М.Горбачова. Фактично “Демплатформа” перетворила його у своєрідного центриста. Внутрішньополітична боротьба і подальша ерозія Компартії стали головним чинником розпаду імперії. Так само формальний розпад КПРС (та КПУ як її складової) фактично ґарантував збереження панівних позицій партійно-державної номенклатури, що швидко деідеологізувалась, а згодом адаптували до своїх корпоративних потреб “незалежницьку” ідеологію.
   Симптоматично, що багато хто з комуністичного ідеологічного та апаратного активу протидіяли “Демплатформі” з ортодоксальних позицій, а пізніше, після змін в офіційній ідеології, не залишились на уламках Компартії, а перетворились на професійних українських патріотів.
   Фактично наприкінці 80-х років українська комуністична номенклатура опинилася перед складним вибором. З одного боку, “Демократична платформа в Компартії України” набирала суспільної ваги як реформістська опозиція ортодоксальним партійним керівникам. А з другого боку, настрої певної частини гуманітарної інтеліґенції, переважно із людей, які гуртувались довкола Спілки письменників України, ще раніше здобули своє організаційне оформлення в “Русі за перебудову”, установчий з’їзд якого відбувся восени 1989 року. Серед ініціаторів створення та засновників цієї масової організації були Іван Драч, Фока Бурлачук, В’ячеслав Брюховецький, Мирослав Попович, Валерій Чмир, Василь Яременко, Володимир Черняк, Станіслав Тельнюк та ін. Номенклатура не могла піти на відкрите придушення “розкольників” з “Демплатформи”, не дочекавшись результатів боротьби у Москві, адже виявити таку самостійність означало, по-перше, порушення усіх правил, що їх дотримання передбачала система апаратної вертикалі, а по-друге — продемонструвати симпатії до “націоналізму”. Такі самі “перспективи” для влади відкривала і підтримка патріотично налаштованих сил Руху. Все це спонукало до складного маневрування, свідченням якого виявились теледебати, які проводив завідувач ідеологічним відділом ЦК КПУ Леонід Кравчук з лідерами Руху. Тактика лідерів тогочасного Руху полягала у тому, щоб всіляко використати ідеологічну санкцію Москви на критику “збюрокраченої партійної верхівки” (майже всі вони на той час перебували у лавах КПРС). А тактика КПУ полягала у тому, щоб максимально використати статутну обмеженість такої критики, створити “націоналістичний імідж” Руху в свідомості московських ієрархів. Ця тактика попервах виявилась, зокрема, у згоді КПУ на оприлюднення програми НРУ на сторінках “Літературної України”, але з рекомендацією ідеологам Руху внести до проекту ряд істотних змін. Право на таку рекомендацію резервував й сам проект програми НРУ, один із загальних принципів якого формулювався так: “Рух визнає керівну роль Комуністичної партії у суспільстві і являє собою єднальну ланку між перебудовними ідеями партії та ініціативою найширших народних мас”.
   Проте, як згодом з’ясувалось, Рух становив для КПУ меншу загрозу, ніж “Демплатформа”. Як би там не було, організаційні, пропаґандистські можливості української партноменклатури явно переважали потужності Руху, тим часом як “Демплатформа” могла зазіхнути на “святая святих” — власність КПУ. За будь-яких обставин Рух був неспроможний істотно зачепити основи її існування.
   Для партноменклатури склалась досить сприятлива комбінація обставин, яка давала можливість компрометувати “Демплатформу” як денаціоналізовану силу, що її Москва прагне перетворити на знаряддя імперської політики, і разом з тим боротись проти “націоналістичних” тенденцій. Так опосередковано задовольнялись інтереси Горбачова, вже настраханого розмахом прибалтійського та інших “сепаратизмів”, й водночас опонентів Горбачова з Політбюро ЦК КПРС, які вже “відчули загрозу” з боку “Демплатформи”. Нарешті, хитання самого Горбачова, які створили можливість різко посилити вплив консервативно-сталінського крила ЦК КПРС, розв’язали руки зверхникам із КПУ. Спираючись на рекомендації ЦК КПРС, висловлені у відкритому листі “За консолідацію на принциповій основі”, ЦК Компартії України прийняв 13 квітня 1990 року постанову “За консолідацію Компартії України та протидію створенню в ній фракційних угруповань”. Так українська номенклатура зробила свій історичний вибір. Парадоксальним чином “Демплатформа”, руйнуючи комуністичну імперію та її стрижень — КПРС, вторувала шлях для остаточної трансформації прагматичної частини української номенклатури у так званих державників.
   Сучасний тип української державності не в останню чергу визначається саме пріоритетами, обраними партійною верхівкою за часів горбачовських реформаторських проектів. Саме тоді починається відкидання “ідеологічного баласту” партією влади заради збереження командних позицій в економіці й політиці. Тим більше, що реальна приватизація чималої кількості об’єктів партійної власності за допомогою уповноважених, переважно із комсомольских структур, вже продемонструвала казкові перспективи експерименту, спрямованого на переведення суспільства з рейок номенклатурного соціалізму на рейки номенклатурного капіталізму. Саме тоді закладається основа майбутнього стратегічного державницького союзу комуністичної номенклатури з націонал-демократами — недавніми своїми “ідейними ворогами” (у 1988– 1990 рр.). Вінцем цього став акт їхнього братання під час проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016