Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Українська державність у ХХ столітті arrow §3. Загальнолюдські цінності в непідцензурній думці
09.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




§3. Загальнолюдські цінності в непідцензурній думці

§3. Загальнолюдські цінності в непідцензурній думці

   Чільне місце в українській непідцензурній суспільно-політичній думці цього періоду займала течія, що складалася з досить різнорідних представників, які тяжіли до загальнолюдських цінностей демократії та свободи. Щоправда, аналізуючи більшість творів цієї течії, слід мати на увазі, що їх писали для широкого розповсюдження (заяви, скарги тощо). Теоретичних розвідок із націоналізму автори або не знали, або знали не досить добре, чи то з тактичних міркувань не виносили цих знань на публіку, а звичайна ревізія марксизму видавалась їм недостатньою для українського політичного руху.
   Першим відомим документом цієї течії стала стаття Євгена Пронюка “Стан і завдання українського визвольного руху” (1965). У цій статті міститься коротка характеристика тодішнього стану СРСР, йдеться про майбутнє для українців як нації, а також, що важливо, — досить детально описано, яким чином можна досягнути поставлених завдань. Автор документа вважав СРСР “державою тоталітарної олігархії”. У соціальному відношенні ця держава є знаряддям панування партійно-державної касти, ядро якої складає численна група людей, зайнятих у сфері управління. Економічна основа цієї касти — державна власність на засоби виробництва і праці.
   Що ж пропонував автор українському рухові? Установлення демократичного ладу і повного суверенітету України. В суверенній Україні ліквідується державна власність, натомість відбудеться усуспільнення засобів виробництва і праці. Що малося на увазі під останньою дією — не зовсім зрозуміло з тексту документа. Передбачалися демократичні політичні свободи і навіть самоврядування виробничих громад і об’єднань.
   На найближчий час автор вважав доцільним гасло демократизації СРСР. Тільки в таких умовах зможе розвиватися український визвольний рух. Демократизація дасть можливість до розв`язання всіх інших подальших завдань руху. Це — злам старої і побудова нової державної машини, зруйнування правлячої касти, українізація суспільного, наукового, політичного життя.
   Аналогічні ідеї висловлюються у“Відкритому листі депутатам Рад Української РСР” Антона Коваля (псевдонім Василя Лісового. – Авт.). У “Листі” пропонується, по суті, реалізувати норми вже існуючих конституцій СРСР і УРСР — насамперед перетворити Ради в органи справжньої влади й самоврядування, парторганізації не повинні замінювати Рад. В економічній сфері планувалося проведення радикальної економічної реформи (з підпорядкуванням уряду республіки всіх підприємств, розташованих на її території), підвищення зарплати всім працюючим, обмеження привілеїв партноменклатури. Автор листа пропонував також прийняти нову Конституцію республіки, де було б чітко зафіксовано суверенність держави, при цьому на вищий статус перейшли б договірні відносини України з іншими республіками СРСР. Нова Конституція мала б передбачити багатопартійність, утворення власного Міністерства оборони, звільнення селян від земельної залежності, право їхнього вільного виходу з артілі (з орендою землі), ліквідацію цензури, інституту прописки, звільнення політв’язнів, розпуск КДБ і т.ін. У галузі культури В.Лісовий практично перегукується з вимогами УНФ, особливу увагу надаючи вихованню національної свідомості українців.
   В.Лісовий — автор ще одного документа самвидаву (1972 р.): “Відкритий лист до членів ЦК КПРС і ЦК КП України”. Поряд із протестами проти арештів 1972 року у ньому міститься й аналіз причин, які породжують інакомислення й невдоволення в країні. Автор листа вказує на причини й прояви глибокої системної кризи, що охопила радянське суспільство. Торкаючись національного питання, В.Лісовий говорить, що тлумачення перспективи стосунків поміж народами СРСР проводяться в країні в дусі відвертого геноциду.
   Репресії початку 1970-х призвели до перегляду тактики й деяких ідей руху. Василь Овсієнко, осмислюючи причини виникнення шістдесятництва як суспільного явища, простежує його еволюцію (неопублікована стаття). Один із висновків: у майбутньому життя буде вимагати організації руху, а то й переходу його в підпілля. Вищезгадані ідеї здобули розвиток насамперед на сторінках самвидавського “Українського вісника” за редаґуванням В.Чорновіла.
   Важливим документом історії непідцензурної суспільно-політичної думки була праця Івана Геля “Грані культури”. У ній як головної стратегії Москви. І.Гель піддає критиці Захід за свідоме замовчування протягом тривалого часу національних проблем імперії і говорить, що лише тепер там починають осягати реальну небезпеку радянської системи.
   З середини 70-х років акцент в опозиційному українському русі переноситься на правозахисну діяльність, що було пов’язано з прийняттям Гельсінгських угод (1975) та з посиленням репресій проти власне національного руху опору тоталітарному режиму. Це підтверджує утворення Української Групи сприяння виконанню Гельсінгських угод (УГГ). Засновниками стали відомі українські письменники та політичні в’язні: М.Руденко, О.Мешко, О.Бердник, Л.Лук’яненко, Ш.Кандиба, О.Тихий. Діяльність УГГ була не лише правозахисною: група спробувала поєднати задля опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй та іншими формами спротиву. У статті “Наші завдання” правозахисний рух кінця 70-х фактично ототожнювався з національно-визвольним рухом.
   Програмові документи української Гельсінгської Групи писані різними людьми в різний час, а тому на початку досить розмиті. Чогось особливо нового в суспільну думку вони не привнесли, а лише підтвердили ідею “єдності загальнолюдських і національних прав українських громадян”. Група еволюціонувала від загальнодемократичних, правових завдань, де серед інших був і захист національних прав у досить поміркованих тонах, до осуду тоталітарної системи й усвідомлення першорядних завдань українського визвольного руху. Так, “Меморандум №1” групи стверджував, що в Україні продовжується ще з часів Сталіна і по сьогодення геноцид проти народу.
   У 1978–1979 роки документи групи, підготовлені і в Україні, і в таборах, поряд із аналізом української дійсності містять висновки про необхідність виходу України з СРСР як імперії. У “Зверненні Українського національного визвольного руху у справі української самостійності”, інших документах говориться про першорядне значення українського руху в розвалі сучасної російської імперії. Дійові засоби такого розвалу, проте, залишалися невизначені.
   Василь Стус вважав, що одним із шляхів виходу України з СРСР міг би бути референдум, ініційований громадськістю (насамперед політичними в’язнями) з допомогою ООН, урядів інших країн. Та цей заклик до референдуму носив тоді швидше морально-пропаґандистський характер. Цікаво, що вперше в подібного роду документах уряд УРСР названий окупаційним.
   Ідеї Української Гельсінгської групи розвиває Декларація принципів Української Гельсінгської спілки (УГС), організації, що постала на місці УГГ 1987 р. Ця декларація — мабуть, останній напівпідпільний документ української суспільної думки. Навіть зважаючи на перехідний характер, усвідомлюваний авторами, знаменно, що п.І “Основних принципів” тут починався з того, з чого закінчувалися документи УГГ кінця 70-х — 80-х років: “відновлення української державності, яка сьогодні існує лише на папері...”.
   Отже, українська непідцензурна суспільно-політична думка, представлена тут здебільшого в програмових документах і матеріалах, існувала й розвивалася протягом майже півстоліття. Ця думказалишалась складовою частиною національно-визвольного руху в Україні того часу. Цим і пояснюється те, що обсягових робіт із суспільно-політичних проблем СРСР та України майже не було. Тобто власне українські політичні ідеї підпорядковувалися поточним завданням руху чи близькій перспективі. Це зумовлювало практичний характер таких робіт і певну вузькість у вирішенні суспільних проблем. Зрештою, умови підпілля чи напівпідпілля, поширення цих матеріалів не спонукали до розлогих теоретизувань. З іншого боку, певні чисто теоретичні проблеми просто виходили за рамки самвидаву. Через складні умови авторам доводилося часом робити відкриття, вже здійснені попередниками. Та все ж розвиток непідцензурної суспільно-політичної думки відбувався під впливом реалій радянської дійсності, безперервності національного руху в тих чи тих формах.
   Висхідні проблеми українства, як це було показано, були розроблені ще публіцистами ОУН–УПА. Їхня характеристика тоталітарного режиму, стратегічних цілей українського руху, вибір його союзників, способів демонтажу імперії залишалися загалом справедливими і для наступних поколінь учасників українського руху та його ідеологів. Ці основні позиції дістали розвиток, уточнення. Незмінність певних принципових положень зумовлювалася незмінністю в цілому історичної епохи, в яку відбувався розвиток суспільної думки. У теорії та на практиці, однак, довелося відмовитися від надій на допомогу Заходу у вирішенні українських проблем. Виразнішою ставала єдність українських і загальнолюдських цінностей, розвивалася системна критика радянського режиму і його ідеології, розуміння значення масового руху. Новим було й те, що майже всі речники суспільної думки були перейняті ідеєю влади закону, прав і свобод громадян. Зважаючи на необізнаність чи слабку обізнаність теоретиків (не всіх!) з розробками 40-х років, слід вважати свідченням розвитку і те, що українська непідцензурна думка відкинула як крайнощі й довоєнні постулати націоналізму, так і марксизм-ленінізм.
   Розвиток української суспільно-політичної думки відбувався шляхом ревізії націоналізму і марксизму. Адже практично вже вся публіцистика підпілля 40–50‑х рр. виходила за межі усталеної теорії і практики “інтеґрального” націоналізму. Певний розвиток націоналістичні ідеї дістали і 60-ті — 70-ті роки. Водночас слід зважати, що спадкоємцями ідей публіцистики оунівського підпілля, Третього Збору ОУН(б) є не меншою мірою і значна частина серединної чи демократичної течії руху і суспільної думки. Дехто був досить близький за своїми поглядами до націоналізму, автори ж кращих робіт з цієї течії прямо називали учасників національно-визвольного руху, а значить і себе націоналістами.
   В українській суспільній думці 40-х — 80-х років не були добре продумані перспективи соціально-економічного, а почасти й політичного розвитку нинішньої України. З-поміж іншого це пояснюється тим, що зміни настали швидше, ніж на те сподівалися самі учасники руху і його теоретики, а також виходом на арену суспільної думки великої кількості ще не апробованих ідей, а то й нав’язуванням цих ідей різними політичними силами в Україні й поза її межами.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016