Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Українська державність у ХХ столітті arrow §11. Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму
04.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




§11. Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму

§11. Сталінський варіант пролетарського інтернаціоналізму

   “Поки є держава — нема свободи. Коли буде свобода — не буде держави”. У цьому ленінському висловлюванні, яке тривалий час претендувало на абсолютну істину, не було б нічого на позір страхітливого, коли б не більшовицька традиція зводити думку в догму — абсолютистський постулат. Сталінське прочитання цього мимохідь кинутого висловлювання цілком у дусі цієї традиції: поки є держава — нема ніякої свободи. Тенденція центру до зосередження і концентрації влади, започаткована ще Леніним, після розгрому троцькістсько-зінов’євської опозиції стрімко наростала. Політична монополія на істину породила нетерпимість до будь-яких виявів інакомислення. Сталін, ствердивши режим особистої влади, перестав удавати, що національне питання для нього є питанням ствердження принципів пролетарського інтернаціоналізму.
   Політика коренізації і непу дала можливість заспокоїти реґіони СРСР. Мілітаризація партії сприяла перетворенню її на слухняний апарат не лише державного управління, а й маніпулювання та управління людською психікою, оскільки саме партія (яка, за образним висловлюванням анґлійського дослідника Едварда Карра, проковтнула державу, а потім була проковтнута державою) підім’яла під себе, взяла під тотальний контроль пресу, інтелектуальну сферу. Мілітаризація громадської думки, прищеплення суспільству страху перед справжніми та здебільшого вигаданими ворогами, всі оті нескінченні “фронти” — культурні, ідеологічні, історичні, мовознавчі, хлібозаготівельні тощо, “бої” — з глитаями, прибічниками глитаїв, куркулями, підкуркульниками, націоналістами, шкідниками, шпигунами, терористами, фашистами, ворогами народу активно творили в свідомості громадян альтернативну дійсність.
   Втім, у всій цій нібито веремії безглуздя чітко проглядалися певна логіка і мета.
   10 лютого 1929 р. в газеті “Правда” з’явилася стаття Горіна про книгу академіка, завідувача кафедри історії Всеукраїнського інституту марксизму-ленінізму Матвія Яворського “Історія України в стислому вигляді”. Проти одного з найближчих сподвижників Миколи Скрипника було висунуто звинувачення в тому, що він розглядає історію України як окремий історичний процес. Непрямо кампанія проти Яворського (і його політичне, а згодом фізичне знищення) своїм вістрям була спрямована проти політики українізації та її головного провідника Миколи Скрипника. Скрипник як голова Українського інституту марксизму-ленінізму (УІМЛ) зміг відвести від себе удар, надрукувавши статтю “Помилки та виправлення академіка Яворського”. Одночасно була піднята у пресі кампанія проти завідувача кафедри філософії Юринця. Скрипник виступив у пресі з критикою і Юринця, та врятувати свій інститут не зміг. У червні 1931 р. ЦК КП(б)У прийняв резолюцію, в якій звинуватив УІМЛ у націоналістичних ухилах і створив замість нього Всеукраїнську Асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). Це означало, що Скрипник утратив трибуну, з якої міг відстоювати свої погляди.
   У 1930 р. на процесі СВУ, інспірованому ДПУ, було викрито “шкідництво” мовознавців, які брали активну участь у складанні українського правопису. Наприкінці 1930 р. — ліквідація “Пролітфронту”, журналу, де працював Хвильовий та його сподвижники, яких підтримував Скрипник. Отже, коло замкнулося. Сталін готує генеральний наступ на Україну, війну проти селянства та української інтеліґенції з метою зламати елементи самодіяльності України. У 1931 р. з’являється рішення ВКП(б) про роботу шкіл, який дав імпульс до уніфікації шкільної освіти. У 1932 р. підпорядковують Москві вищі навчальні заклади. У липні того ж року Скрипник виступає на ІІІ Всеукраїнській конференції. Це був мужній крок проти політики виголоджування українського села.
   28 лютого 1933 р. Скрипника увільняють з посади наркомоса і призначають головою держплану республіки. З березня Москва починає кампанію проти націоналістичних ухилів в Україні та Білорусії. У кінці квітня 1933 р. ЦК збирає Всеукраїнську партконференцію і виносить на обговорення питання національної політики. Дуже скоро ХІІ з’їзд КП(б)У проголосить, що, може, в когось і є проблеми з російським шовінізмом, але в Україні найголовнішим ворогом був і залишається український буржуазний націоналізм. Україна вступила в затяжну і трагічну фазу тотальної русифікації, коли перехід на російську мову означав демонстрацію політичної благонадійності і лояльності до режиму.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016