Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Українська державність у ХХ столітті arrow §7. Національно-культурна автономія
09.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




§7. Національно-культурна автономія

§7. Національно-культурна автономія

   Австро-марксистська концепція національно-культурної (чи персональної) автономії виникла як відповідь на проблеми збереження єдності цієї багатонаціональної держави. Викладена в Брюннській програмі Австрійської соціал-демократії у 1899 р., вона мала на меті відвернути національності від вимог територіальної державності шляхом надання кожному громадянинові подвійної політичної ідентичності — державної в територіальній сфері та національної — в культурній. Всі аспекти, які торкаються культурних питань, мали розглядатися національними органами, що їх обирають члени даної національної групи незалежно від місця їхнього проживання, а до компетенції органів, обраних за територіальним принципом, мали б відноситися питання виключно загальнотериторіального характеру. Розподіл коштів серед національних органів мав здійснюватися тільки у відповідності кількості населення кожної групи. Українці та інші неросійські народи імператорської Росії, які відчували проблему стосунків титульної нації з іншими національностями, що були домінантними у містах і містечках, були дуже зацікавлені в цьому проекті. Як Юркевич раніше мріяв, що демонстрація справедливості та інтернаціоналізму могла б переконати неукраїнських соціалістів у справедливості українських вимог, так і діячі української держави вважали, що демонстрація терпимості, толерантності до національних побажань національних меншин зніме напругу у суспільстві, дасть змогу здобути підтримку серед неукраїнського населення.
   Національно-культурна автономія була проведена не в Австрії, де держави-спадкоємці були національними державами, а в Україні та трьох прибалтійських державах. Третій Універсал, надрукований одночасно українською, російською, єврейською (ідиш) польською мовами, задекларував національно-персональну автономію, а разом із Четвертим Універсалом був прийнятий відповідний закон. І коли в останні дні свого існування Центральна Рада прийняла Конституцію УНР, цей закон був включений повністю до глави 7 Конституції, тобто був поставлений в центрі УНРівської моделі української державності. Силою цього закону великоруській, єврейській та польській націям надавалося право на створення такої автономії. Вони мали права на проведення Національних Установчих зборів і обрання своїх Національних Рад, яким надавався статус державних органів, а також на оподаткування для своїх культурних потреб. Українська держава зобов’язувалася фінансувати потреби національних спільнот.
   Всім іншим національностям також ґарантувалося право на національно-персональну автономію в разі подання заяви, підписаної не менш ніж 10000 громадян до Генерального суду.
   Фактично серед національних меншин України тільки євреї організували національну автономію через вибраний Сойм. І погроми отаманщини (оскільки петлюрівська система фактично незалежних отаманів не могла ґарантувати загальнодержавні норми законності) зумовили те, що від початку 1919 року центральною лінією єврейських виборних органів була робота по організації самозахисту єврейського населення. А головним бажанням українських соціалістів було дати усім право розвивати свою культуру й національне життя.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016