Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Економічні науки arrow Капітал банку: питання теорії і практики arrow 3.3. Перспективи розвитку депозитного формування банківських ресурсів
09.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




3.3. Перспективи розвитку депозитного формування банківських ресурсів

3.3. Перспективи розвитку депозитного формування банківських ресурсів  

   Удосконалення депозитного формування банківського капіталу передбачає не тільки подальший розвиток традиційних, базових для банків України операцій та послуг, а й впровадження у практику нових їх видів. До таких належать, зокрема, трастові послуги, які у перспективі в нашій країні можуть стати альтернативою традиційним банківським депозитам. Використання досвіду іноземних банків з надання трастових послуг сприятиме, на нашу думку, вирішенню проблеми залучення до банківської системи грошових коштів, що знаходяться у позабанківському обороті.
   Відсутність в економічній літературі єдиної думки щодо визначення суті трастових послуг пояснюється передусім складністю правових та економічних відносин, що виникають з приводу надання таких послуг юридичним і фізичним особам. Так, під трастом розуміється угода на передачу власності якійсь особі або особам (опікунам), які управляють нею на користь іншої особи або осіб (бенефіціарів) [76, с. 652]. Роуз П. С. під трастовими послугами розуміє управління майном та іншими цінностями, що належать клієнтові, за контрактом (траст-договором), відповідно до якого банк протягом певного періоду виступає як довірена особа, а клієнт — як довіритель [197, с. 718]. Аналогічне за змістом визначення трастових послуг наводиться у посібнику “Банківський менеджмент” [66, с. 573]. Окремі економісти під довірчими операціями банків розуміють операції, що здійснюються ними за дорученням клієнтів або за рішенням суду [174, с. 128]. Зауважимо, що ці визначення не позбавлені певних вад. Зокрема, довірительним власником можуть бути не тільки банки, а й інші спеціалізовані установи, наприклад трастові компанії, довірчі товариства. Крім того, довірча власність може виникнути не лише у результаті укладення угоди, а й в силу закону або рішення суду. Нарешті, сторонами за надання трастових послуг виступають не лише довіритель і довірительний власник, а й бенефіціар.
   На наш погляд, суть поняття “трастові послуги” найповніше розкриває таке визначення його: “Під трастовими розуміють послуги, засновані на довірчих правовідносинах, коли одна особа — засновник передає своє майно, грошові кошти або фінансові активи у розпорядження іншій особі — довірительному власнику для управління в інтересах третьої особи — бенефіціара”. Отже, в зазначених правовідносинах беруть участь три сторони:
- довіритель майна, грошових коштів або фінансових активів (засновник) — юридична або фізична особа, яка заснувала траст і/або передала довірительному власнику повноваження власника належних їй активів відповідно до умов укладеного між ними договору;
- довірительний власник (траст) — сторона, яка здійснює управління майном, грошовими коштами або фінансовими активами. Ним можуть бути спеціалізовані трастові компанії (довірчі товариства) або трастові відділи банків, що регулюється чинним законодавством;
- бенефіціар — особа, на користь і в інтересах якої надаються довірчі послуги. Бенефіціара призначає довіритель: ним може бути сам довіритель або третя особа.
   Виникнення та розвиток довірчих послуг спричинюються низкою факторів, зокрема:
- відсутністю або недостатнім рівнем надійності джерел інформації, спеціальних знань і вмінь у власників майна, грошових коштів або фінансових активів для розпоряджання або самостійного управління ними, особливо великими та різних видів;
- вірогідністю втрати власником свого майна, грошових коштів або фінансових активів у разі самостійного здійснення ним операцій, які потребують відповідних професійних знань;
- зростаючою заінтересованістю клієнтів в одержанні все більшого набору банківських послуг;
- проблемами законодавчої заборони або обмежень, які діють стосовно деяких видів діяльності, що можуть проводити банки;
- зростаючою конкуренцією між банківськими та небанківськими фінансовими установами, між самими банками на грошовому ринку та щодо залучення нових клієнтів;
- проблемами ліквідності банків і зниженням рівня прибутковості традиційних банківських операцій і послуг;
- порівняно невеликими витратами на здійснення зазначених послуг;
- можливістю залучити через трастові послуги значні кошти, що використовуватимуться банком і приноситимуть йому доходи.
   За характером розпорядження активами трастові послуги поділяються на: 1) активні, коли майно, грошові кошти або фінансові активи, що перебувають у розпорядженні довірительного власника, можуть видозмінюватися (зокрема, шляхом їх продажу, надання в позику або заставу) без додаткової згоди довірителя; 2) пасивні, коли майно, грошові кошти або фінансові активи не можуть бути використані довіреними особами без відповідної згоди довірителя.
   За характером дій, які може здійснювати довірительний власник, розрізняють довірчі послуги, пов’язані з управлінням майном, грошовими коштами або фінансовими активами довірителя і не пов’язані з таким. Правовою основою трастових послуг, не пов’язаних з управлінням майном, грошовими коштами або фінансовими активами, є те, що банк або трастова компанія у цьому разі є повіреною особою, яка бере на себе здійснення юридичних дій за рахунок і від імені клієнта.
   Передаючи майно, грошові кошти або фінансові активи у довірче управління, довіритель прагне до персонального управління ними з боку довірительного власника, тобто мова йде про індивідуальний траст. Однак практично це можливе за умови, коли в управлінні довірительного власника знаходиться невелика кількість значних за розміром індивідуальних трастів. Проте засновники трастів здебільшого прагнуть з метою зменшення ризиків диверсифікувати своє майно, грошові кошти або фінансові активи. Тому більшість трастових установ працює з великою кількістю незначних за розміром індивідуальних трастів. За таких умов персональне управління стає фінансово та технічно обтяжливим. Через це трастові установи не ведуть відокремленого обліку дрібних індивідуальних трастів, що тягне за собою не лише виплату довірителям усередненого розміру доходів від їхнього майна, грошових коштів або фінансових активів, а й знеособлення щодо довірителя та бенефіціара збитків, розміщення майна, грошових коштів або фінансових активів тощо. Зауважимо, що в деяких випадках банки самостійно не приймають остаточних рішень з управління активами, залучаючи для цього експертів або навіть спеціалізовані організації. Однак здебільшого довірителям, особливо дрібним, доводиться пристосовуватися до більш або менш стандартних пропозицій довірительних власників. Частково це пояснюється тим, що вимоги довірителів насамперед пов’язані з дохідністю розміщення майна, грошових коштів або фінансових активів і конфіденційністю відносин, роль інших факторів є не дуже суттєвою.
   За категорією довірителя розрізняють трастові послуги:
   1) для фізичних осіб, які, у свою чергу, залежно від джерел утворення майна, грошових коштів або фінансових активів довірителів—фізичних осіб поділяються на спадкоємців, тобто тих, хто одержав майно, грошові кошти або фінансові активи у спадок, та менеджерів, тобто підприємців, менеджерів та ін., які самостійно заробили та створили своє багатство;
   2) для юридичних осіб. Інколи в окремий вид виділяють трастові послуги, що надаються, наприклад, пенсійним, благодійним та інвестиційним фондам. Останні здійснюють нагромадження коштів своїх акціонерів чи засновників, які бажають отримати високі доходи по них за рахунок вкладення об’єднаних грошових коштів у надійні та високоприбуткові активи.
   За видом і набором активів, які можуть бути об’єктом трастових послуг, розрізняють трастові послуги:
- повні, коли здійснюється управління всіма видами майна, грошовими коштами або фінансовими активами довірителя;
- спеціальні, коли здійснюється управління окремими видами активів довірителя, наприклад, грошовими коштами, цінними паперами, нерухомістю тощо.
   Залежно від можливості розірвання угоди виокремлюють: відзивний траст, за якого довіритель без попереднього погодження з довірительним власником може у будь-який момент розірвати угоду, та безвідзивний траст, за якого розірвання угоди без попередньої згоди довірительного власника не допускається.
   Якщо довіритель прямо визначає осіб, яким довірительний власник повинен виплачувати доходи від розміщення майна, грошових коштів або фінансових активів, що знаходяться в управлінні, то така довірча власність визнається приватною, на відміну від публічної, тобто відкритої для публіки. Прикладом останньої є створення благодійного трасту, за якого бенефіціарами виступає коло осіб, що відповідають волі довірителя, однак конкретні прізвища довірителем не зазначаються.
   Довірча власність може виникнути:
- у результаті волевиявлення довірителя;
- у результаті укладення угоди;
- згідно із законом або за рішенням суду. Так, траст може бути призначений судом з метою захисту інтересів недієздатних осіб або за позовами майбутніх спадкоємців чи кредиторів до законного і дієздатного власника, якщо останній, зокрема, безгосподарно управляє майном чи псує його тощо.
   Трастові послуги на користь фізичних осіб, як правило, включають такі послуги:
   1. Розпорядження спадщиною (заповідальний траст) — розпорядження майном, грошовими коштами або фінансовими активами клієнта після його смерті, здійснюване відповідно до письмового заповіту, який залишив померлий і в якому зазначено виконавця заповіту, або за рішенням суду, коли заповіт не було складено. За відсутності заповіту суд насамперед виходить з інтересів спадкоємців, проголошуючи намір створити траст на їх користь. У деяких країнах це дає змогу спадкоємцям уникнути сплати податків, оскільки формально вони не вступають у володіння спадщиною. Разом з тим таке рішення суду дає спадкоємцям право одержувати доходи та інші вигоди від спадщини.
   Розпорядником спадщиною в обох випадках може бути траст—відділ банку. Розпорядження майном, грошовими коштами або фінансовими активами включає: одержання рішення суду; збирання та інвентаризацію майна; забезпечення схоронності спадщини; сплату адміністративних витрат і податків; здійснення розрахунків з кредиторами; юридичне та податкове консультування; інвестування вільних коштів у різні фінансові інструменти; реалізацію майна, яке не підлягає тривалому зберіганню; контроль за здійсненням і продовження комерційних операцій; розподіл майна, грошових коштів і фінансових активів між спадкоємцями тощо.
   2. Управління майном, грошовими коштами та фінансовими активами відповідно до договору (прижиттєвий траст). Сутність полягає в тому, що довіритель передає банку в управління майно, грошові кошти або фінансові активи, який зберігає їх, інвестує, розпоряджається одержаним доходом у визначеному договором порядку. Щодо методів управління довірительний власник практично не має обмежень, крім цілей довірчого управління активами. Довіритель і бенефіціар, як правило, можуть контролювати напрями та способи використання майна, грошових коштів або фінансових активів, а також вимагати розірвання трастового договору у разі порушення довірительним власником його умов або призначення (у відповідних випадках) судом іншого довірительного власника. У визначених договором випадках довіритель зберігає право втручатися в процес управління майном, грошовими коштами або фінансовими активами. Право управління майном, грошовими коштами або фінансовими активами може переходити до банку не лише за заповітом, а й шляхом укладення прижиттєвих угод. Це пов’язано з тим, що довіритель не хоче передавати майно, фінансові активи чи грошові кошти відразу спадкоємцям або не в змозі чи не бажає самостійно займатися своїм бізнесом тощо.
   Управління майном, грошовими коштами або фінансовими активами передбачає: прийняття оптимальних рішень щодо їх розміщення, оформлення страхування і внесення страхових платежів; консультування; розміщення основного капіталу з можливістю використання як застави при кредитуванні; депозитні операції з готівкою; облікові операції; виплату доходів бенефіціару; аналіз ефективності використання майна тощо.
   3. Опікунство та забезпечення зберігання майна, грошових коштів або фінансових активів. Передбачає набір операцій, аналогічний управлінню такими активами. Цей вид трастових послуг поширюється переважно на неповнолітніх, які вважаються недієздатними для управління та володіння зазначеними активами. Якщо неповнолітній дістав спадщину, то йому призначається опікун, який розпоряджається нею в інтересах спадкоємця. У деяких випадках умови трасту передбачають умову виплати довірительним власником бенефіціару лише такої суми з доходу чи основного капіталу, яка, на його думку, є необхідною для існування бенефіціара, враховуючи його витрати на освіту. Такий траст називається трастом для виплати коштів, необхідних для існування.
   Опікунство та забезпечення зберігання майна, грошових коштів або фінансових активів існує в двох формах: опікунство індивіда (неповнолітнього, недієздатного) та опікунство майна, грошових коштів або фінансових активів — коли власник цих активів фізично неспроможний самостійно здійснювати управління ними.
   4. Агентські послуги. Характеризуються тим, що одна особа (агент) учиняє як юридичні, так і фактичні дії за дорученням і за рахунок іншої особи (принципала). Кінцевою метою агентських послуг є встановлення договірних зобов’язань між принципалом і третьою особою. Агент, а ним може бути траст—відділ банку, діє, як правило, від імені принципала й укладені ним або за його сприяння договори відповідно створюють права та обов’язки безпосередньо для принципала. У деяких випадках, вступаючи у відносини з третіми особами за дорученням принципала, агент має право діяти від свого імені, не розкриваючи перед третьою особою існування принципала, або може вказати на те, що він виступає за дорученням і за рахунок принципала, не розкриваючи його імені. Незалежно від того, як виступає агент у відносинах з третіми особами, результат укладених ним угод лягає на принципала. Агенти можуть бути: генеральними, якщо вони мають повноваження вести всі справи принципала, віднесені до визначеної сфери діяльності, та спеціальними, якщо вони виконують лише визначені дії.
   Агентські послуги включають, зокрема: збереження активів (наприклад, цінних паперів); одержання доходів за ними та повідомлення клієнта; купівлю-продаж цінних паперів і доставку їх до клієнта; обмін цінних паперів; погашення облігацій; сплату податків; оформлення страхових полісів; оплату рахунків; укладання від імені клієнта договорів; отримування кредитів; купівлю-продаж іноземної валюти і дорогоцінних металів.
   5. Залучення коштів населення та фірм на цільові вклади, зокрема з подальшим використанням коштів на будівництво та придбання житла, іншого нерухомого та рухомого майна.
   6. Трасти для голосування. Більшість акцій сучасних акціонерних товариств розміщено між багатьма дрібними акціонерами. Такі акціонери, придбаваючи акції, за основну мету ставлять одержання дивідендів, здебільшого вони не мають наміру брати участь в управлінні акціонерним товаристом або будь-яким іншим чином діяти з кимось сумісно. Дрібні акціонери не планують “пограти” на курсі акцій, оскільки розуміють, що не в змозі зробити це самостійно, а тим більше суттєво впливати на політику акціонерного товариства. Тому такі акціонери передають свої акції в довірчу власність. Довірительний власник, отримавши право голосу за акціями, зобов’язується одержувати дивіденди та зараховувати їх бенефіціару. Створення трастів для голосування дає змогу відповідним довірительним власникам брати участь в управлінні акціонерним товариством, у ряді випадків суттєво впливаючи на нього.
   Трастові послуги, надавані юридичним особам, як правило, включають:
- обслуговування облігаційної позики, що супроводжується переданням довіреній особі права розпорядження майном, яке слугує забезпеченням позики;
- агентські послуги;
- створення фондів погашення заборгованості, з яких відповідно до умов договору може здійснюватися погашення боргів, сплата процентів, викуп облігацій; виплата дивідендів акціонерам тощо;
- тимчасове управління справами компанії у разі її реорганізації чи ліквідації;
- послуги депозитарію (зберігання акцій, за якими акціонери передали право голосу вповноваженим представникам);
- розпорядження активами, включаючи управління нерухомістю як всередині країни, так і за кордоном;
- обслуговування працівників компанії. У цьому разі траст-відділи надають послуги в інтересах працівників, здійснюючи управління фондами компаній, призначеними для виплати пенсій, різних винагород і допомог;
- інвестування коштів клієнта у визначені ним види активів;
- управління коштами благодійних фондів.
   Однією з довірчих послуг, яку надають банки фізичним та юридичним особам, є послуга щодо зберігання цінностей. Основною рисою надання таких послуг є те, що банки мають відповідні спеціальні приміщення чи спеціальне обладнання, які виключають випадкову втрату або пошкодження цінностей, прийнятих на зберігання. З процесу зберігання цінності мають вийти такими, якими вони були прийняті банком на зберігання. Відносини між особою, яка передає цінності на зберігання, та банком регулюються договором, який може бути укладений на визначений строк, без зазначення строку або до витребування. Після закінчення строку зберігання, передбаченого договором, та не витребування клієнтом цінностей банк продовжує їх зберігати до того моменту, поки вони не будуть взяті іншою стороною. В такому разі банк має право вимагати відшкодування йому додаткових витрат зі зберігання цінностей.
   Послуги щодо зберігання цінностей надаються банками у трьох формах: зберігання цінностей клієнтів у сховищі; надання клієнтам сейфів у приміщенні банку; надання клієнтам нічних сейфів.
   За першої форми послуг банк приймає цінності згідно з умовами укладеного між банком і клієнтом договору, причому складаються описи, в яких указуються найменування цінностей і сума оцінки кожного виду цінностей. Цінності мають бути вкладені у пакети або іншу упаковку і відповідно опечатані. Прийняті банком від клієнтів цінності поміщують до сховища, всередині якого вони зберігаються на металевих стелажах (полицях) тощо, за умови, що вони мають ґрати і замикаються на замок. За схоронність цінностей, прийнятих на зберігання, установи банків несуть перед їх власниками відповідальність у сумі реальної шкоди, але не вище суми оцінки.
   Надання клієнту сейфа у приміщенні банку здійснюється шляхом надання йому в оренду сейфа для самостійного використання. Клієнт не сповіщає банк про вміст сейфа, отримує ключ від сейфа і самостійно вміщує до нього або вилучає з нього цінності протягом робочого дня банку. Банк зобов’язується забезпечити зберігання сейфа та доступ до нього виключно клієнта або уповноважених ним осіб.
   Надання нічних сейфів клієнтам відбувається тоді, коли в них виникає потреба здійснювати регулярні внески грошових коштів до банку, після закінчення робочого дня в останнього. Цією послугою користуються клієнти, які мають бізнес, пов’язаний з одержанням готівки, наприклад власники магазинів, кафе, ресторанів тощо. Вони уважають за краще здавати готівку до банку, ніж залишати її в сейфах на роботі чи носити з собою. Між банком і клієнтом укладається відповідна угода. Клієнт вкладає готівку в спеціальну сумку, одержану в банку, та опускає її в спеціальний отвір, розміщений на зовнішньому боці будівлі банку. Вранці службовець банку забирає всі сумки з нічних сейфів і заносить інформацію про них до відповідних регістрів бухгалтерського обліку. Договором може бути передбачено умову, згідно з якою банк здійснює розкриття сумок, перерахування вкладеної готівки та зарахування її на відповідний рахунок клієнта. На жаль, в Україні така форма зберігання цінностей у банківській практиці поширення не набула.
   За надання довірчих послуг банк стягує плату, розмір якої встановлюється в договорі між банком і клієнтом, якщо інше не передбачено законодавством. На розмір плати впливає низка факторів, зокрема вид довірчих послуг, вид і розмір активів, які перебувають в довірчому управлінні. Плата може бути фіксованою від суми активів, залежати від доходу, одержаного від управління активами, або визначена в інший спосіб, зафіксований у договорі. Так, у договорі можуть обумовлюватися преміювання довірительного власника за досягнутий рівень зростання активів, якщо він перевищує середній рівень, або сплата штрафу, коли результат менший від середнього. Останнє призводить до збільшення довірительними власниками розмірів комісійних за свої послуги, щоб мати можливість за необхідності компенсувати свої можливі витрати.
   Інститут довірчої власності є одним з найспецифічніших у сучасному англо-американському праві. Законодавство України, яке належить до системи континентального права, не передбачає довірче управління як один із видів зобов’язань. Були спроби “вбудувати” довірчу власність у континентальну систему права, включивши трастові договори до загального переліку цивільно-правових угод як їх особливий вид — фідуцію, тобто заснованих на довірі правовідносин. Однак поняття “довірча власність” не вичерпується зобов’язальним правом, воно ширше і у ряді випадків виходить за межі континентального права з його, зокрема, неподільним правом власності. Норми чинного в Україні законодавства містять окремі елементи, схожі з довірчими правовідносинами. Так, ст. 559 Цивільного кодексу України допускає призначення хранителя або опікуна спадкового майна у двох випадках: за наявності у складі спадщини майна, що потребує управління, та у разі пред’явлення позову кредиторами спадкодавця до прийняття спадщини спадкоємцями. Коли хранитель здійснює управління цим майном, то в його діях простежується наявність ознак довірчих правовідносин, які в англо-американському праві виникають згідно із законом або за рішенням суду та називаються конструктивним трастом.
   У Законі України “Про банки і банківську діяльність” серед операцій, які можуть здійснювати банки, є довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами. Однак визначення поняття “довірче управління” в Законі немає.
   Однією з передумов упровадження довірчих правовідносин було прийняття у 1993 р. декрету Кабінету Міністрів України “Про довірчі товариства”. Декрет було розроблено під ідею приватизації, хоча формально нею він не обмежувався. У ньому наведено визначення поняття “довірче товариство”, сформульовано особливості створення та діяльності такого товариства. Аналіз положень декрету дає змогу зробити певні висновки.
   По-перше, за декретом правовідносини між довірчим товариством і довірителем майна виникають в результаті укладення договору. Однак довірча власність виникає також згідно із законом, рішенням суду та в результаті волевиявлення довірителя майна.
   По-друге, декрет містить не досить чіткі дефініції щодо предмета угоди, яка укладається між довірителем і довірчим товариством. Зазначається, що предметом є представницька діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їхніх прав власників. Однак відповідно до ст. 62 Цивільного кодексу України представництво — це угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що ґрунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку представляють. Тобто предметом договору щонайменше є дії, а не безпосередньо майно, що передається довірчому товариству.
   По-третє, декрет визначив, що майном довірителя є грошові кошти, цінні папери та документи, які засвідчують право власності довірителя. Однак зазначені обмеження на види майна є дещо умовними, оскільки положення Закону України “Про власність” та статті 386—424 Цивільного кодексу України передбачають можливість передавати на зберігання, реалізацію, управління (згідно з вказівками та інструкціями довірителя) ширший перелік майна, ніж той, що передбачений Декретом. Передаючи в управління цінні папери, слід враховувати специфіку обігу кожного з їх видів. Що стосується документів, які засвідчують право власності довірителя, то у чинному законодавстві їх визначення відсутнє. Як правило, під цими документами розуміють такі, що видаються переважно державними органами та юридично засвідчують право власності довірителя на всі види майна, крім вилученого з цивільного обігу. Останнє означає, що окремі види майна можуть належати на правах власності лише окремим суб’єктам цивільного права. Що стосується грошових коштів, то постановою Верховної Ради України від 22 грудня 1995 р. “Про усунення зловживань у процесі залучення суб’єктами підприємницької діяльності грошових коштів громадян” було визначено, що до законодавчого врегулювання діяльності небанківських фінансових установ забороняється залучення грошових коштів громадян суб’єктами підприємницької діяльності.
   По-четверте, у Декреті згадуються довіритель майна, довірче товариство та довірені особи. Фактично довіритель майна та бенефіціар об’єднуються в одну особу — засновника, а сама структура правовідносин має двосторонній характер. Однак у трастових правовідносинах слід виокремлювати, крім засновника та довірительного власника, ще й бенефіціара. Тобто у зазначених правовідносинах бере участь три сторони.
   По-п’яте, Декрет практично не обмежив коло суб’єктів підприємницької діяльності, які можуть надавати трастові послуги, щодо можливостей підприємства або товариства (створених не у формі товариств з додатковою відповідальністю) укладати угоди доручення, комісії, схову, передбачених цивільним законодавством. Отже, надання трастових послуг не є прерогативою лише банків та довірчих товариств.
   По-шосте, Декрет містить вичерпний перелік довірчих послуг: для громадян — це зберігання та представницькі послуги для обслуговування майна довірителів; для юридичних осіб — розпорядження майном, агентські послуги, ведення рахунків для власників цінних паперів та управління голосуючими акціями, переданими довірчому товариству, шляхом участі в загальних зборах акціонерного товариства. Зауважимо, що світова практика надання довірчих послуг не обмежується лише зазначеним вище переліком, він більш ємний. При цьому визначення понять “агентські послуги” та “агентські угоди” у нормативних актах України немає. Право розпорядження майном в Україні регулюється вказівками довірителя в межах положень Цивільного кодексу України, якими регламентується укладання договорів доручення, комісії та схову. Однак інститут довірчої власності охоплює значно ширше коло правовідносин, ніж ті, що регулюються зазначеними видами договорів.
   За прийнятим у 2001 р. Законом України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” довірче управління фінансовими активами віднесено до фінансових послуг. При цьому під поняттям “фінансові активи” законодавцем розуміються кошти, цінні папери, боргові зобов’язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів. Однак і в цьому Законі відсутнє визначення терміна “довірча послуга”, не конкретизовано й що розуміється під поняттям “боргові зобов’язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів”.
   Підсумовуючи викладене, зазначимо, що питання надання трастових послуг фактично залишається законодавчо неврегульованим. Це призводило і призводить до суттєвих вад, зокрема до неконтрольованого залучення грошових коштів, розроблення схем фінансових операцій, зовнішньо схожих на довірчі послуги. Так, внесення Національним банком України до плану рахунків бухгалтерського обліку в банках двох трастових рахунків (710 і 719), що призначалися для обліку одержаних у довірче управління коштів фізичних та юридичних осіб, вплинуло на операції банків. Окремі з них відкривали трастові рахунки для відображення на них звичайних депозитних операцій. Це було викликано тим, що спочатку кошти з трастових рахунків не підпадали під дію системи обов’язкового резервування коштів банківською системою. Спроби деяких банків за рахунок коштів, що обліковувалися на трастових рахунках, здійснювати кредитування не набули відповідного поширення. Банки робили такі спроби з тим, аби не здійснювати відрахування до резерву на можливі втрати за позиками банків, але отримувати при цьому процентний дохід від розміщених коштів у вигляді комісійних доходів.
   Випуск державою облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) вплинув на застосування банками трастових угод за здійснення операцій з ними. Банками використовувалися щонайменше два види договорів. Суть договору першого виду полягала у тому, що банк за рахунок коштів клієнта купував ОВДП, власниками яких ставав клієнт. За цю послугу банк отримував від клієнта комісію, а дохід від ОВДП повністю належав клієнту. Договір другого виду передбачав, що придбані ОВДП залишаються у власності клієнта або банку. В останньому випадку дохідність була вищою, оскільки банк міг оперативніше приймати рішення, здійснюючи операції з ОВДП, йому не потрібно було узгоджувати свої дії з довірителем. При цьому надлишковий дохід залишався банку, ділився з бенефіціаром або використовувався іншим чином.
   В Україні кошти клієнтів за трастовими операціями банків характеризуються незначними сумами та питомою вагою в грошовій масі (табл. 3.5).

Таблиця 3.5

КОШТИ КЛІЄНТІВ ЗА ТРАСТОВИМИ ОПЕРАЦІЯМИ БАНКІВ*
(на кінець року, млн грн.)

Показник

1998 р.

1999 р.

2000 р.

2001 р.

Розміщення грошової маси (М3)

15 705

22 070

32 087

45 555

у тому числі:

    

кошти за трастовими операціями суб’єктів господарської діяльності:

28

21

6

5

у національній валюті

23

19

6

5

в іноземній валюті

5

3

0

кошти за трастовими операціями фізичних осіб:

30

37

60

88

у національній валюті

30

36

60

88

в іноземній валюті

0

0

0

* Складено за: Бюлетень НБУ. — 2002. — № 2. — С. 62, 63.

   З наведених у табл. 3.5 даних видно, що абсолютна сума коштів за трастовими операціями незначна, зростання становило 60,3 %. Проте відбулося зменшення (з 28 млн до 5 млн грн.) коштів суб’єктів господарювання та збільшення коштів фізичних осіб (з 30 млн до 88 млн грн.). Однак питома вага коштів за трастовими операціями у структурі грошової маси М3 залишалася незначною — менше 1 %.
   Найперспективнішим шляхом залучення коштів до банків є поєднання депозитних і кредитних операцій, зокрема використання залучених на депозитні та трастові рахунки коштів для фінансування будівництва та/або придбання житла для населення.
   Житлова проблема вирішується за різними напрямами, з урахуванням низки суттєвих факторів, зокрема: джерела фінансування будівництва; кількості соціально не захищених громадян, які очікують квартири; регіону країни, а також того, чи споруджуватиметься нове, чи реконструюватиметься наявне житло. Пріоритетним у вирішенні цієї проблеми стане фінансування житлового будівництва за рахунок заощаджень населення, спеціалізованих державних і недержавних фондів, надання цільових кредитів. Зауважимо, що житлове будівництво часом фінансують, комбінуючи різні джерела надходження коштів. Щоб стимулювати використання з цією метою заощаджень населення, доцільно встановити пільги з оподаткування як для інвесторів, так і для будівельних компаній. Зокрема, з прийняттям 2 березня 2000 р. Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань оподаткування” звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з продажу або передання у власність новозбудованого житла фізичним особам для його використання як місця проживання.
   В економічно розвинених країнах безоплатно житло отримують лише найбільш незахищені верстви населення. В майбутньому так буде і в Україні. Однак порядок надання соціального житла слід законодавчо врегулювати. У разі, коли матеріальний стан громадян змінюється і вони купують власне житло, звільнене житло має залишатися соціальним.
   Необхідно фінансувати та кредитувати придбання житла на первинному та вторинному ринках. Надання кредитів населенню на купівлю житла на вторинному ринку передбачає, що громадянин самостійно та/або із ріелторською фірмою підшукує квартиру, яка відповідає його критеріям. Фірма ретельно перевіряє її, тобто здійснює так звану ріелторську експертизу. При цьому краще зупинити вибір на “чистій”, тобто приватизованій квартирі, купленій чи одержаній іншим законним шляхом, яка після цього не продавалася. Чим частіше змінювався власник квартири, тим більша вірогідність того, що на якомусь з етапів угода може стати недійсною, оскільки строк позовної давності — 3 роки. В цілому можна зробити висновок, що кредити під заставу житла, в умовах законодавчого неврегулювання низки юридичних норм, є справою вельми ризиковою для банків.
   Якщо ріелторська експертиза дала позитивну оцінку, громадянину рекомендують купити квартиру, а банку, з яким існує попередня домовленість, — надати кредит. Громадянин купує та оформляє на себе квартиру тоді, коли він сплатив із власних коштів більшу частку її вартості (як правило, не менше 50 %). На решту вартості банк надає кредит, уклавши з покупцем кредитний договір. Банки в різні способи намагаються знизити кредитний ризик. Так, після укладення договору купівлі-продажу та реєстрації його в бюро технічної інвентаризації (БТІ), клієнт і банк укладають договір застави квартири, який засвідчується нотаріусом. Строк кредиту, як правило, не перевищує одного року. В окремих регіонах України, враховуючи фактичний стан справ на ринку житла, частка покупця у разі придбання квартири може бути іншою, а строк погашення наданого банком кредиту — тривалішим.
   Кредитуючи купівлю житла на вторинному ринку, банкам слід ураховувати динаміку його цін. У деяких регіонах житло дешевшає, що пов’язано не лише із недостатнім рівнем платоспроможності населення, а й з прагненням окремих категорій громадян купувати його на первинному ринку, оскільки нові квартири мають низку помітних переваг над старими. Зауважимо, що й на первинному ринку частина житла не одразу знаходить господарів. Тому доцільно розробляти нові схеми його реалізації (наприклад, надання в оренду з подальшим викупом).
   Одним з напрямів кредитування будівництва житла на первинному ринку є молодіжне пільгове кредитування. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 3 грудня 1997 р. № 1352 “Про додаткові заходи щодо реалізації молодіжної житлової політики” молоді сім’ї та одинокі молоді громадяни, які перебували в черзі на житло та мали можливість сплатити початковий внесок, могли одержати державний довгостроковий пільговий кредит на будівництво (реконструкцію) житла на строк до 30 років. За цією постановою вік старшого члена сім’ї або одинокого молодого громадянина не повинен перевищувати 28 років. Кредит надавався банком за місцем постійного проживання (прописки) позичальника у розмірі не більше 95 % вартості будівництва (реконструкції) житла на момент укладення договору. Розмір кредиту обчислювався виходячи з норми 21 м2 загальної площі житла на одного члена сім’ї та додатково 10 м2 на сім’ю і включав витрати на його страхування в період будівництва. При цьому вартість 1 м2 загальної площі житла не повинна була перевищувати середньої вартості, що склалася у регіоні, де будується житло. Кредит пільговий — під 3 % річних для позичальників, які не мають дітей. Позичальник, який мав одну дитину, звільнявся від сплати процентів за користування кредитом. Для позичальника, який мав двох дітей, за рахунок бюджетних джерел передбачалося погашення 25 % суми зобов’язань за кредитом, а трьох і більше дітей, — 50 %. Джерелом зазначених кредитів визначалися кошти бюджету.
   Постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 1999 р. № 825 “Про вдосконалення організаційної та фінансової діяльності Фонду сприяння молодіжному житловому будівництву при Державному комітеті у справах сім’ї та молоді” було внесено низку змін до порядку надання довготермінового державного кредиту молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла. Так, згідно з постановою кредит надавався за умови внесення у банк на особистий рахунок не менш як 10 % вартості будівництва квартири нормативної площі, якщо її фактична площа більша або дорівнює визначеній нормі, та фактичної вартості будівництва квартири, якщо її площа менша за нормативну. Позичальник вносить зазначену суму на рахунок двома частинами: не менш як 5 % — безпосередньо до укладення кредитної угоди, решту коштів — під час остаточного розрахунку за будівництво при отриманні документів на право користування житлом. Вік позичальника, визначений у 1999 р., — від 28 до 30 років.
   Подальшому розвитку пільгових довготермінових кредитів молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла сприяє постанова Кабінету Міністрів України від 29 травня 2001 р. № 584 “Про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла”. Нею передбачено, зокрема, визначення: розміру кредиту виходячи з норми 21 м2 загальної площі житла на одного члена сім’ї та додатково 20 м2 на сім’ю; вартості будівництва (реконструкції) житла за цінами, що діють на час укладення кредитної угоди, та витрат на страхування в період будівництва (реконструкції) житла. Позичальнику для будівництва (реконструкції) індивідуального будинку та господарських приміщень у сільській місцевості розмір кредиту може бути збільшений на 30 % суми, обчисленої відповідно до нормативної площі. Кредит надається за умови внесення у банк на особистий рахунок не менше 6 % передбаченої вартості будівництва (реконструкції) житла. Зазначена сума вноситься позичальником на рахунок двома частинами: не менш як половину цієї суми, а також кошти на страхування — безпосередньо до укладення кредитної угоди, решту коштів — під час остаточних розрахунків протягом 10 днів після отримання в БТІ технічного паспорта.
   Однак сучасний стан економіки України не сприяє здійсненню такого кредитування. Так, у 2000 р. за наведеною схемою було побудовано 2 тис. квартир, протягом 1998—1999 рр. — менше 1 тис. квартир. З Держбюджету у 2001 р. на ці цілі було заплановано виділити 73,7 млн грн. За 1998—2001 рр. понад 3 тис. молодих сімей та одиноким молодим громадянам надано довгостроковий державний кредит. У Державному бюджеті на 2002 р. для надання пільгових довгострокових кредитів передбачено 77 млн грн.
   Інший напрям фінансування придбання житла використовує Головне управління житлового забезпечення м. Києва. Суть його полягає в придбанні квартир за схемою “50 на 50”: 50 % вартості квартири оплачується з міського бюджету, а 50 % — громадянином, який перебуває на квартирній черзі в райдержадміністрації і користується пільгами. За цією схемою 1997 р. у м. Києві збудовано 18 тис. м2 житла, а в 1998 і 1999 рр. — по 19 тис. м2. Така схема у цілому дає змогу оперативніше вирішувати проблему забезпечення житлом громадян, які перебувають на квартирному обліку, оскільки стан бюджетів всіх рівнів залишає бажати кращого.
   Розглянемо схему придбання житла з розстрочкою платежу. Суть полягає в тому, що за укладення угоди квартира відразу закріплюється за клієнтом, який робить початковий грошовий внесок не менше 30 % від вартості її загальної площі. При цьому клієнт сам вибирає квартиру із запропонованих йому квартир. Заборговану частку вартості квартири він сплачує поетапно, як правило, аж до планового строку введення будинку в експлуатацію. Однак можливі й інші строки. Зокрема, ХК “Київміськбуд” в інвестиційному договорі передбачає 100 % оплати вартості квартири за три місяці до запланованої дати введення будинку в експлуатацію. З наближенням цього строку дорожчає вартість 1 м2 загальної житлової площі. Це має стимулювати замовників швидше розрахуватися за квартиру. Як правило, той, хто порушує строки внесення коштів і платить меншу суму, втрачає право на раніше закріплену за ним квартиру. Він не вселиться, не сплативши вартості квартири до запланованого строку введення будинку в експлуатацію. Власником квартири клієнт стає лише після введення будинку в експлуатацію, тобто гроші він вніс, а власником ще не став. У такому разі клієнт придбаває квартиру без кредиту, він фактично сам фінансує спорудження житла. За наведеною схемою (із незначними відмінностями або варіантами) оплачується житло у Києві, зокрема через ДГО “Житло-інвест” і ХК “Київміськбуд”. До вад цієї схеми можна віднести відсутність гарантій замовникові у тому, що будинок буде своєчасно введено в експлуатацію, а також те, що укладеними інвестиційними угодами не передбачено за це конкретної економічної відповідальності будівельних організацій та банків, які здійснюють залучення коштів під такі інвестиційні угоди.
   Інша схема фінансування придбання житла на його первинному ринку передбачає стимулювання розвитку житлового будівництва шляхом залучення коштів громадян і підприємців із довгостроковим кредитуванням будівництва житла для населення під його заставу. Така схема використовується, зокрема, Укрсоцбанком з компанією “Познякижитлобуд” і ХК “Київміськбуд” разом з АКБ “Аркада”. Так, банк “Аркада”, використовуючи залучені кошти населення та інші банківські ресурси, видає фізичним особам — громадянам України кредити на будівництво житла. Спочатку строк кредиту обмежувався 5 роками, а тепер, залежно від місцезнаходження та якості житла, його збільшено до 10—30 років. Позичальниками можуть бути особи, які досягли 19 років та не старші 50 років. Для одержання кредиту фізична особа повинна проінвестувати встановлену мінімальну частку загальної житлової площі, розмір якої залежить від строку, що залишився до запланованої дати введення будинку в експлуатацію. До введення будинку в експлуатацію позичальник повинен сплачувати проценти за користування кредитом, а після зазначеної дати — ще й рівномірно погашати основну суму боргу.
   Щоб захистити банківські ресурси від інфляційних втрат, банк, обчислюючи розмір кредиту та процентів за ним, використовує спеціальну розрахункову одиницю — одін (одиницю інвестування). Вона не виконує функції платежу, визначається у гривнях і розраховується банком відповідно до динаміки цін на житло, індексів інфляції та цін на відповідні будівельні матеріали. Так, якщо наприкінці березня 1999 р. курс одін становив 10,55 грн., то на середину січня 2002 р. — 16,48 грн., тобто зріс на 56,2 %.
   Спочатку проценти за користування кредитом банк нараховував у гривнях, беручи до уваги зміни співвідношення між одін і гривнею. За користування кредитом банк нараховує проценти за формулою:

Водін = (Кодін × 10,5 × N) : (365 × 100),

де Водін — сума процентів за користування кредитом в одін;
Кодін — залишок заборгованості за кредитом в одін;
N — кількість днів, за які нараховують проценти.
   Нараховану суму процентів в одін за користування кредитом позичальник сплачує в гривнях за курсом національної валюти до одін на дату сплати процентів. Зауважимо, що розмір кредиту банк також визначає і у гривнях і в одін.
   Використання умовної розрахункової одиниці має як переваги, так і вади. Постійне зростання курсу одін щодо гривні сприяє захисту заощаджень вкладників від інфляції, що пов’язано, зокрема, з тим, що депозитний процент нараховується в одін. У той же час, одержуючи доходи від надання кредитів фізичним особам, банк повинен ураховувати їх кредитоспроможність, тобто можливість протягом тривалого проміжку часу одержувати доходи, а отже, своєчасно та у повному обсязі розраховуватися з банком за одержаний кредит та сплачувати йому проценти. Сучасний стан економіки країни та доходів населення вимагають адекватного ставлення до кредитоспроможності населення. Згідно з інформацією, яка постійно з’являється у періодичних виданнях, деяка частка житла на первинному ринку певний час не знаходить власників. По-перше, схеми фінансування придбання житла стають все вигіднішими для населення, зокрема подовжується строк погашення кредитів. По-друге, частіше пропонуються до продажу квартири в уже збудованих і введених в експлуатацію будинках. По-третє, в окремі періоди має місце тенденція подешевшання житла, що пов’язано, зокрема, з низькою платоспроможністю населення та зниженням цін на вторинному ринку житла.
   З метою забезпечення своєчасного та повного погашення кредиту і процентів, зменшення кредитного ризику банк укладає договори застави та страхування житла. До оформлення квартири у власність у заставу передаються майнові права на її отримання, а після оформлення — змінюється предмет застави — заставою стає сама квартира. В день оформлення кредиту позичальник повинен внести грошовий завдаток на здійснення витрат, пов’язаних з нотаріальним оформленням застави, страхуванням квартири тощо. Фактично відбувається кредитування будівництва та придбання житла під заставу цього житла, тобто іпотечне кредитування. У зв’язку із ситуацією, що склалася в державі, запроваджувати іпотечне кредитування в Україні на даний момент дуже ризиковано. Банки не мають ніякого досвіду іпотечного кредитування або такий досвід дуже незначний. Право приватної власності та інші питання, пов’язані з іпотечним кредитуванням, недостатньо захищені та врегульовані чинним законодавством України, необхідний закон “Про іпотеку”.
   Наведена схема придбання житла із залученням власних коштів населення та банківського кредиту передбачає, що фізична особа, вселившись у квартиру, з трьох складових права власності (володіння, розпорядження та користування) має лише право користування. Погасивши основну суму кредиту та проценти, фізична особа стає повноправним власником квартири. Разом з тим за цією схемою сплачені проценти за кредит і комісії за його оформлення суттєво підвищують вартість квартири. У ряді випадків окремі категорії громадян не спроможні скористатися кредитом, особливо коли термін його погашення незначний. Фактично йдеться про доцільність збільшення строків користування кредитом до 30 років: чим довший строк погашення кредиту, тим простіше позичальнику його повернути. Для банків збільшення строків кредитування населення, зокрема, означає: збільшення кредитного ризику; необхідність вирішення проблеми довгострокових ресурсів; створення ефективних механізмів захисту прав кредиторів і позичальників.
   Розв’язанню цих проблем певною мірою сприяв Указ Президента України “Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії “Київміськбуд” від 27 червня 1999 р. Суть економічного експерименту полягала в спробі стимулювання розвитку житлового будівництва із залученням коштів громадян і суб’єктів підприємницької діяльності на довгострокові житлові ощадні вклади. В подальшому кошти спрямовувалися на довгострокове кредитування будівництва житла для населення під заставу цього житла та розширення можливостей соціального забезпечення громадян за рахунок доходів за довгостроковими житловими ощадними вкладами. Фактично йдеться про внесення коштів на ощадні пенсійні вклади. Скористатися своїми грошовими коштами вкладник може лише за досягнення пенсійного віку або за повної втрати працездатності, в противному разі надані пільги анулюються, а всі несплачені раніше податки і збори (обов’язкові платежі) підлягають стягненню в бюджет.
   Кошти, внесені суб’єктами підприємницької діяльності та громадянами на житлові ощадні рахунки у межах 600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (це 10,2 тис. грн.), не включаються до складу їх оподатковуваних доходів. На ці кошти не нараховуються збори на обов’язкове пенсійне та обов’язкове соціальне страхування. Крім того, у суб’єктів підприємницької діяльності, що внесли кошти на житлові ощадні рахунки громадян, які перебувають з ними у трудових відносинах, зазначені кошти включаються до складу валових витрат платника податку, однак у розмірі, що не перевищує 10 % його валового доходу за звітний період. Доходи, виплачувані громадянам за житловими ощадними рахунками, не включаються до їх оподатковуваних доходів, за винятком випадків порушення умов договору житлового ощадного вкладу.
   Усі кошти, що надходять на житловий ощадний рахунок у гривнях, перераховуються в одін за курсом банку на день отримання коштів. Проценти на вклад (10 % річних) нараховуються щомісячно в одін і приєднуються до вкладу, тобто нараховуються складні проценти. Термін, протягом якого можуть здійснюватися виплати, обумовлюється у договорі з банком (мінімальний строк — 5 років), а суми виплат залежать від розміру накопиченого вкладу на час досягнення вкладником пенсійного віку. Щомісячні виплати будуть більшими, якщо договір укладено на певний строк.
   Закони України “Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії “Київміськбуд” і “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії “Київміськбуд”, прийняті Верховною Радою України від 20 квітня 2000 р., містять більшу частину положень Указу Президента України, закладених в основу проведення експерименту. Проте їх новими положеннями вносяться певні зміни та уточнення. Відповідно до цих законодавчих актів:
   1. Попередню назву вкладів — “житлові ощадні вклади” замінено на “пенсійні вклади”.
   2. Облік залучених коштів, наданих кредитів, нарахованих процентів, розрахунків процентів за вкладами відтепер мають здійснюватися, поряд з національною валютою, не в “еквівалентних розрахункових одиницях умовної площі житла з урахуванням його середньої ринкової вартості”, а в “індексуючих умовних грошових одиницях (одін), що визначається уповноваженими банками з урахуванням індексу інфляції”.
   3. Залучені на пенсійні вклади кошти спрямовуються тепер не тільки “виключно на довгострокове кредитування будівництва житла для населення, а й на пенсійні виплати”.
   4. Фізичні особи можуть вносити кошти не лише на власні пенсійні рахунки, а й на пенсійні рахунки інших осіб. Юридичні особи можуть вносити кошти на пенсійні рахунки фізичних осіб не тільки тих, що перебувають з ними у трудових відносинах.
   5. Відмінено обмеження (600 неоподаткованих мінімумів доходів громадян) на суму коштів, які не включаються до сукупного оподатковуваного доходу осіб, що внесли ці кошти, та на чию користь здійснено такі внески.
   6. Конкретизовано пенсійний вік вкладників, з якого вони починають одержувати передбачені договором пенсійних вкладів пенсійні виплати, — 60 років для чоловіків і 55 років для жінок.
   Законом України від 7 лютого 2001 р. “Про внесення змін до Закону України” “Про проведення експерименту у житловому будівництві на базі холдингової компанії “Київміськбуд” було внесено зміни до порядку стимулювання житлового будівництва. Відповідно до Закону:
   1. Уповноважені банки можуть залучити кошти у довірче управління як на створення можливостей пенсійного забезпечення та розвитку житлового будівництва, так і запровадження інших програм соціального забезпечення населення.
   2. Залучення коштів у довірче управління, їх цільове використання, облік і звітність за цільовими програмами визначаються положенням, яке затверджується уповноваженим банком.
   3. Уведено поняття “довірче управління коштами” та “фонд банківського управління (ФБУ)”. ФБУ не є юридичною особою. Вони бувають дитячі або пенсійні (з фіксованою винагородою та пайового типу).
   4. Кошти ФБУ обліковуються банком окремо від результатів його господарської діяльності, спрямовуються банком виключно на придбання іпотечних сертифікатів і формування оперативного резерву.
   5. Учасники дитячого ФБУ мають право на цільові виплати (одноразові або періодичні) за досягнення: 14 років — на оплату навчання; 18 років — на придбання, інвестування будівництва та оренду житла.
   6. Внески, спрямовані банками до додаткового спеціального резерву страхування коштів пенсійного ФБУ, включаються до складу валових витрат банків. Винагорода банку за управління ФБУ не оподатковується податком на додану вартість.
   Сьогодні складно однозначно оцінити, наскільки ефективна та безпечна для громадян схема стимулювання житлового будівництва і соціального забезпечення, передбачена умовами експерименту: він триватиме до 1 січня 2006 р. Вже з’явилися і прихильники, і критики [102; 119; 240]. Як зазначають деякі банківські працівники, вкладання коштів у будівництво — дуже ризикова справа. Схема фінансування будівництва, застосовувана, зокрема, банком “Аркада”, функціонує завдяки тому, що банк повністю контролює грошові потоки своїх партнерів — будівельних організацій [168, с. 34]. Разом з тим практично ніхто не виступає проти залучення грошових коштів населення для вирішення житлової проблеми. Починати з чогось треба, і тут важливим є не лише зарубіжний досвід, а й власний, причому як позитивний, так і негативний. Останнього, на жаль, у нас забагато: і “мильні” недержавні пенсійні фонди та трастові компанії, і приватні фірми з фінансування будівництва житла... Дехто ще пам’ятає муніципальні облігації, емітовані в ряді регіонів для будівництва житла.
   З огляду на зазначене наголосимо, що використання різних схем фінансування придбання або будівництва житла, адаптованих до реалій України та окремих її регіонів, дасть змогу узагальнити діючу практику, створити законодавчу базу, яка регулюватиме та стимулюватиме вирішення житлової проблеми. Від цього виграють не тільки окремі громадяни або їх групи, а й населення та економіка України загалом.
   Розширенню ресурсної бази банків сприятиме розвиток факторингових операцій.
   В економічній літературі немає єдиної думки щодо визначення суті поняття “факторинг”. Здебільшого зазначається: “Факторинг це операція, яка поєднує у собі низку посередницько-комісійних послуг з кредитуванням оборотного капіталу суб’єкта господарювання”. Основою факторингу є перевідступлення першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи другому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору. Такий підхід до суті факторингу визначений Законом України “Про податок на додану вартість”. Фактично за факторингу банк (факторингова компанія) купує рахунки-фактури постачальника за відвантажену продукцію, виконані роботи чи надані послуги.
   Чинне цивільне законодавство, зокрема гл. 17 Цивільного кодексу України, передбачає право на заміну осіб у зобов’язаннях у вигляді поступки вимоги та переведення боргу.
   Поступка вимоги — це перевідступлення кредитором іншій особі права вимоги від боржника здійснення визначених зобов’язань. Власне, відбувається заміна активної сторони зобов’язання (кредитора). Відповідно до ст. 197 Цивільного кодексу України поступка правом вимоги кредитором іншій особі допускається, якщо це не суперечить закону чи договору або коли вимога не пов’язана з особою кредитора. Тобто в цій нормі дається вичерпний перелік для визнання угоди про поступку вимоги незаконною. Кредитор, який поступився вимогою іншій особі, зобов’язаний передати їй документи, що свідчать про право вимоги, та повідомити боржника про перехід права вимоги до іншої особи. Якщо боржника не сповістити, то виконання ним зобов’язань первісному кредиторові визнається як виконання зобов’язань належному кредиторові.
   Переведення боргу — це заміна пасивної сторони зобов’язання, тобто переведення боржником свого боргу на іншу особу і лише за згодою кредитора.
   Поступка правом вимоги і переведення боргу, засновані на угоді, укладеній у письмовій формі, повинні бути вчинені в простій письмовій формі.
   Таким чином, поступка вимоги та переведення боргу — це цілком законні угоди, що регулюються нормами Цивільного кодексу України. Однак згідно зі ст. 14 Указу Президента України “Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами” від 4 березня 1998 р. під час проведення розрахунків раніше не допускалися поступка вимоги та переведення боргу незалежно від наявності угод чи фінансових зобов’язань між резидентами, а також між резидентами та нерезидентами. Зауважимо, що цю проблему на практиці було вирішено за допомогою різних схем, які базувалися, зокрема, на використанні векселя та договору поруки.
   Відносини між суб’єктами факторингу регулюються договором, який укладається в письмовій формі між фактором і постачальником. У ньому дається перелік істотних умов, до яких, зокрема, належать ті, що захищають інтереси сторін — взаємні зобов’язання і відповідальність сторін, розмір кредиту і плати за факторингове обслуговування, вид факторингу. Оскільки факторингові операції мають ризиковий характер, то перед укладенням договору фактор ґрунтовно вивчає фінансово-господарську діяльність клієнта-постачальника. Оцінка фінансового стану підприємства впливає на прийняття фактором позитивного рішення про укладення факторингової угоди та її зміст.
   Факторингові операції можна класифікувати за багатьма ознаками. Розглянемо лише ті, що суттєво впливають на результат факторингової операції — будуть мобілізовані банком додаткові ресурси чи буде здійснено розміщення раніше мобілізованих банком ресурсів. Залежно від того, чи повідомляються дебітори клієнта про перевідступлення ним прав вимоги боргу, факторинг може бути конвенційним (відкритим) і конфіденційним (закритим). У разі відкритого факторингу дебіторам клієнта повідомляється про укладення договору факторингу і пропонується здійснювати платежі безпосередньо фактору. Закритий факторинг не передбачає повідомлення дебіторів, ніхто з них не знає про перевідступлення постачальником прав вимоги боргу і тому кошти переказуються постачальникові, який розраховується з фактором самостійно.
   Залежно від характеру взаємовідносин між фактором і постачальником, що складаються у разі відмови покупця від оплати боргових вимог, розрізняють факторинг з правом регресу та факторинг без права регресу. У першому випадку постачальник несе ризики за борговими вимогами, які придбав у нього фактор. Мова йде про те, що факторинг з правом регресу дає змогу фактору повернути постачальникові неоплачені покупцем боргові вимоги і вимагати від нього повернення грошових коштів фактору. Факторинг без права регресу означає, що фактор бере на себе ризик щодо одержання грошових коштів від покупців.
   За набором послуг факторинг може бути з повним набором послуг і з частковим набором послуг. Повне факторингове обслуговування передбачає надання постачальнику не лише суто факторингових послуг, а й низки інших: аудиторських, юридичних, управління заборгованістю за наданими кредитами тощо. Факторинг з частковим набором послуг передбачає оплату фактором лише рахунків-фактур постачальника.
   Залежно від міри охоплення факторингом перевідступлення постачальником боргових вимог розрізняють факторинг з перевідступленням усіх боргів та з перевідступленням лише визначеної їх частки. Перевідступлення постачальником боргів усіх своїх дебіторів фактору дає йому змогу уникнути ведення подвійного обліку та управління кредитом за окремими борговими вимогами, що не були перевідступлені.
   За порядком оплати боргових вимог розрізняють:
— факторинг з попередньою оплатою — передбачає негайну оплату розрахункових документів постачальника, як тільки їх буде надано фактору. Фактично фактор здійснює кредитування постачальника;
— факторинг без попередньої оплати — означає, що фактор зобов’язується оплатити передані йому постачальником розрахункові документи на визначену, зафіксовану у договорі дату, як правило, в день оплати документів боржниками. Оскільки зафіксований у договорі строк — це середня величина, то цілком нормально, що одні покупці здійснять платіж раніше обумовленого терміну, а інші — пізніше. Перевагою для постачальника є те, що він знає точну дату одержання коштів і тому може відповідно планувати свою діяльність. Для банку надходження від платників коштів раніше обумовленого строку означає одержання додаткових ресурсів, що можуть за інших рівних умов використовуватися в його обороті.
   Чинними нормативними актами факторингові операції класифікуються як кредитні і під які потрібно створювати резерв для відшкодування можливих втрат від їх проведення. У фінансовому обліку ці операції обліковуються на позабалансових і балансових рахунках. Балансові рахунки (2030 “Рахунки суб’єктів господарської діяльності за факторинговими операціями”, 2037 “Прострочена заборгованість суб’єктів господарської діяльності за факторинговими операціями”) є активними. Фактично йдеться про те, що банком спочатку здійснюється оплата (повна чи часткова) дебіторської заборгованості, а після надходження коштів від дебіторів — її погашення. У разі надходження коштів від дебіторів раніше обумовленого строку кошти обліковуються до їх перерахування за пасивним транзитним рахунком. Отже, банк за умови здійснення факторингових операцій без попередньої оплати може отримати додаткові ресурси, а включивши в договір умову про регрес, суттєво зменшити кредитний ризик. Зауважимо, що використання колишніми спеціалізованими банками цих умов давало їм змогу мобілізувати додаткові ресурси з мінімальним ризиком, одержуючи при цьому ще й дохід від здійснення факторингових операцій.
   З огляду на зазначене, доцільною убачається пропозиція щодо законодавчого врегулювання питання здійснення факторингових операцій шляхом прийняття відповідного закону, який враховував би досвід з цього питання як вітчизняних банків, так і зарубіжних.
   Залучення перспективної клієнтури та утримання вже наявної значною мірою залежить від надання банками таких послуг, як посередницькі, консультаційні та інформаційні. Серед зазначених дедалі важливішу роль відіграють посередницькі послуги. На практиці надання таких послуг оформляється двома видами цивільно-правових договорів: договором доручення та договором комісії. За своєю суттю ці договори є договорами на продаж послуг. Законодавець під продажем послуг розуміє будь-які операції цивільно-правового характеру з надання послуг, надання права на користування або розпорядження товарами, у тому числі нематеріальними активами, а також з надання будь-яких інших, не товарів, об’єктів власності за компенсацію, а також операції з безоплатного надання послуг.
   За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується виконати від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії — підписання документів, укладення угод. Але, виконуючи юридичні дії, повірена особа виконує й фактичні дії — пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо. Повірений є представником свого довірителя перед третіми особами. Вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій містяться у договорі або у виданій на його підставі довіреності. Повірений зобов’язаний терміново передати довірителеві все, що було отримано у зв’язку з виконанням доручення (цінні папери, майно, грошові кошти, документи). Довіритель, оскільки повірений діє за його рахунок, повинен забезпечити повіреного коштами, необхідними для виконання доручення, а також відшкодувати йому пов’язані з цим фактичні витрати.
   За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за винагороду укласти одну або кілька угод від свого імені за рахунок комітента. За цим договором укладаються угоди не безпосередньо особою, заінтересованою в їх кінцевому результаті, а за її дорученням і за її рахунок іншою особою. За угодами, які укладає комісіонер з третіми особами, набуває права і стає зобов’язаним не комітент, а комісіонер, бо він укладає угоди хоч і за рахунок комітента, але від свого імені.
   Повіреним і довірителем, а також комісіонером і комітентом можуть бути громадяни та юридичні особи, зокрема банки.
   Договір доручення багато у чому схожий з договором комісії. Схожість полягає в тому, що в них є третя особа, а також у тому, що на підставі цих договорів одна сторона (повірений чи комісіонер) укладає угоди в інтересах другої сторони (довірителя чи комітента).
   Але між ними існують й істотні відмінності:
   1. За договором комісії комісіонер укладає угоди від свого імені, а за договором доручення повірений діє від імені довірителя. У комісіонера виникають права та обов’язки щодо третьої особи, а повірений жодних прав та обов’язків за укладеними договорами не набуває.
   2. Договір доручення може бути оплатним і безоплатним. Договір комісії є оплатним, причому ознака платності настільки характерна, що право на винагороду виникає у комітента незалежно від того, чи було воно спеціально передбачено договором.
   Банки надають різноманітні види посередницьких послуг. Найпоширеніші серед них — посередництво в одержанні клієнтом кредиту, в операціях з цінними паперами, валютою тощо. Перший вид посередницьких послуг надається банком тоді, коли він сам з тієї чи іншої причини не може задовольнити кредитну заявку клієнта. У такому разі обслуговуючий банк може бути посередником у пошуку клієнтові іншого банку-кредитора або на його прохання одержати міжбанківський кредит і за рахунок його надати кредит клієнту. Якщо клієнтові потрібен великий кредит, то банк може вдатися до консорціумного або паралельного кредитування клієнта.
   Помітно зросло надання посередницьких послуг в операціях з цінними паперами. За первинного розміщення цінних паперів банки можуть за дорученням, від імені і за рахунок емітента виконувати обов’язки щодо організації передплати на цінні папери або їх реалізації в інший спосіб. При цьому можливі два варіанти. За першого банк надає послуги з первинного розміщення цінних паперів без зобов’язань щодо викупу нерозміщеної частини емісії. Головний обов’язок банку у такому разі — докласти максимальних зусиль для розміщення цінних паперів, проте фінансової відповідальності за кінцевий результат банк не несе.
   Другий варіант передбачає, що банк зобов’язується у разі неповного розміщення цінних паперів викупити в емітента їх нереалізовану частину, тобто бере на себе ризики розміщення цінних паперів.
   Банки можуть займатися й брокерською діяльністю, тобто здійснювати цивільно-правові угоди щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінних паперів проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів.
   Посередництво банків у валютних операціях передбачає, зокрема, купівлю-продаж іноземної валюти або платіжних документів у ній, конверсію однієї іноземної валюти в іншу, конверсію впродовж визначеного строку національної валюти в іноземну, і навпаки; переказ за дорученням громадян іноземної валюти за кордон і виплату громадянам отриманих на їх ім’я з-за кордону переказів; інкасування іноземної валюти та платіжних документів у ній тощо.
   Надаючи своїм клієнтам консультаційні послуги, банки консультують клієнтів з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності, зовнішньоекономічної діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб. Значна кількість консультаційних послуг пов’язана з виконанням банками активних і пасивних операцій та наданням інших послуг: залученням ресурсів, кредитуванням, фінансуванням капітальних вкладень, розрахунково-касовим обслуговуванням, зовнішньоекономічною діяльністю, операціями з цінними паперами тощо.
   Консультаційні послуги можуть надаватись усно або письмово, плата за їх надання у деяких випадках включається в плату за основний вид операції (послуги), який супроводжується консультуванням.
   Наданням консультаційних послуг можуть займатися як менеджери підрозділів банку, так і працівники спеціально створених підрозділів. В окремих випадках консультантами можуть бути сторонні спеціалісти та організації, які залучаються банками для надання консультацій своїм клієнтам. Консультативні послуги передбачають наявність у працівників, що їх надають, певних знань з економіки, банківської справи, інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності, а також досвіду практичної роботи у відповідних галузях. На жаль, банки недостатньо приділяють уваги наданню консультаційних послуг, що пов’язано, зокрема, з рівнем кваліфікації банківських працівників і високою собівартістю цих послуг. Проте банки знаходять вихід з такої ситуації — вони не лише надають консультаційні послуги клієнтам, а й отримують від них поради, особливо від тих, хто працює у відповідному секторі економіки.
   Банки через своє місце і роль в економіці, наявність сучасних засобів телекомунікацій та електронно-обчислювальної техніки завжди мають значний обсяг різноманітної інформації, тобто документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі, економіці. Це дає їм змогу надавати інформаційні послуги, тобто займатися діяльністю, пов’язаною з доведенням інформаційної продукції до споживачів з метою задоволення їх інформаційних потреб.
   Надаючи інформаційні послуги, банки повинні враховувати, що за режимом доступу інформація поділяється на:
— відкриту інформацію, доступ до якої забезпечується через публікації в офіційних друкованих виданнях, поширення засобами масової комунікації, безпосереднє надання заінтересованим клієнтам;
— інформацію з обмеженим доступом, яка за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну. Конфіденційна інформація — це відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і поширюється за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Володіння інформацією ділового, комерційного, банківського та іншого характеру, одержаною на власні кошти юридичної або фізичної особи, або такою, яка є предметом їх банківського, комерційного, ділового та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, дає змогу юридичній або фізичній особі самостійно визначати режим доступу до інформації, включаючи належність її до категорії конфіденційної. Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, правовий режим якої встановлено чинним законодавством, зокрема Законом України “Про банки і банківську діяльність”.
   До таємної належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу, передбачену законом, таємницю.
   До найпоширеніших видів інформаційних послуг, надаваних банками, можна віднести:
— інформування про чинне законодавство зарубіжних країн у галузі банківської справи, фінансів, валютного регулювання, оподаткування тощо;
— надання копій грошово-розрахункових документів;
— допомогу в розшуку перерахованих сум;
— надання інформації про прийняття Національним банком України та іншими органами рішень, які впливають на господарську діяльність клієнта;
— доведення інформації про курси іноземних валют, котирування цінних паперів та їх дохідність тощо;
— сприяння в доборі партнерів (покупців або постачальників), засновників, учасників обмінних операцій тощо.
   Залученню до банківської системи грошових коштів сприяють також операції банків з дорогоцінними металами. Ці операції впливають на грошовий оборот. Так, збільшення приватної тезаврації банківських металів унаслідок продажу їх інвесторам з державних запасів адекватно зменшує нагромадження їх в неповноцінних грошах, тобто скорочуються резерви надходження останніх в активний оборот. І навпаки, зниження приватної тезаврації банківських металів унаслідок скуповування їх призводить до нагромаджування неповноцінних грошей у суб’єктів ринку і прискореного насичення ними каналів обороту. Зауважимо, що нагромаджування вартості у формі банківських металів (за умови стабільності цін на них тощо) дає змогу суб’єктам ринку захистити свої заощадження від інфляційного знецінення.
   Практика показує, що операції банків з дорогоцінними металами в Україні не набули відповідного розвитку. Однією з причин цього є відсутність у країні структурованого, чітко організованого ринку дорогоцінних металів. Операції банків з клієнтами здійснюються без виходу на міжбанківський ринок. Біржові торги, здійснювані на біржовому секторі ринку дорогоцінних металів, проводяться з метою встановлення ціни банківського металу на внутрішньому ринку, яка враховується, зокрема, у фінансовому обліку. Торги відбуваються один раз на тиждень, обсяги торгів не розголошуються, однак торгуються (за експертними оцінками) мінімум 30—50 кг золота. Мінімальний лот на УМВБ становить 1 кг, тоді як стандартний лот на Лондонській біржі металів — 155 кг у зливках по 12,5 кг. Зафіксовані на біржових торгах ціни на банківські метали не завжди реальні. Може мати місце ситуація, коли у торгах на відповідну дату брали участь лише декілька банків, що дає змогу встановити потрібну, наприклад занижену, ціну. Коливання ціни може бути пов’язане з тим, які зливки (за вагою) продавалися, оскільки собівартість мірних зливків різна. Виготовлення зливка в 1 кг коштує близько 50 дол. США, а тисячі однограмових зливків — 3 тис. —5 тис. дол. США.
   Іншою причиною є те, що для здійснення операцій з банківськими металами потрібно мати дозвіл, умови для отримання якого досить жорсткі. Наведемо спеціальні (особливі) вимоги (додержання яких дозволяло чи дозволяє банкам здійснювати операції з банківськими металами), передбачені у двох положеннях НБУ — Положенні про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій, затвердженому постановою Правління НБУ від 6.05.1998 р. № 181 і чинному до 1.01.2002 р., і Положенні про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженому постановою Правління НБУ від 17.07.2001 р. № 275 (табл. 3.6).

Таблиця 3.6

СПЕЦІАЛЬНІ ВИМОГИ ЩОДО ЗДІЙСНЕННЯ ОПЕРАЦІЙ З БАНКІВСЬКИМИ МЕТАЛАМИ

Показник

Згідно з положенням, затвердженим
постановою Правління НБУ

№ 181 від 6.05.1998

№ 275 від 17.07.2001

На валютному ринку України

Наявність капіталу банку в сумі, еквівалентній 5 млн євро.

Рівень регулятивного капіталу відповідає вимогам НБУ та становить не менше як еквівалент 5 млн євро.

 

Строк роботи банку не менше 3 років.

Строк роботи банку не менше 2 років

 

´

Наявність експерта.

 

´

Наявність дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині відкриття коррахунків в уповноважених банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними.

На міжнародних ринках

Наявність капіталу банку в сумі, еквівалентній 10 млн євро.

Рівень регулятивного капіталу відповідає вимогам НБУ та становить не менше як еквівалент 10 млн євро.

 

Строк роботи банку з банківськими металами на внутрішньому ринку України не менше трьох років.

Строк роботи банку з банківськими металами на валютному ринку України не менше одного року.

 

´

Наявність експерта.

 

´

Наявність дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями в частині здійснення інших операцій з валютними цінностями на міжнародних ринках.

   З наведених даних видно, що рівень спеціальних вимог щодо здійснення банками операцій з банківськими металами підвищився. Тому ліцензію (письмовий дозвіл) на виконання таких операцій має незначна кількість банків. Станом на 1.09.2001 р. ліцензію на операції з банківськими металами на валютному ринку України мало 17 банків, а на міжнародних ринках — 4 банки, в одного банку цю операцію було зупинено.
   Обмежена кількість банків, які можуть здійснювати операції з банківськими металами, а також низька ліквідність дорогоцінних металів як активів не сприяють розвитку організації торгівлі такими металами. Вважається, що ліквідність будь-якого активу безпосередньо пов’язана з витратами його обміну на інші види, зокрема грошові кошти. Віддаючи перевагу грошам, особливо вільно конвертованій іноземній валюті, як найбільш ліквідній (порівняно з дорогоцінними металами) формі розміщення заощаджень, громадяни іноді жертвують доходами, які могли б отримати за альтернативного підходу (наприклад, розміщенні заощаджень у цінні папери тощо).
   Для здійснення операцій з дорогоцінними металами банкам необхідно мати відповідно підготовлених фахівців, яких на сьогодні у банківській системі явно бракує. Слід ураховувати наявність надійних і дешевих методів експрес-аналізу банківських металів, що суттєво впливає на розмір банківської комісії, а отже, і на ціни, за якими здійснюється купівля-продаж дорогоцінних металів. Комісійні банків від операцій з дорогоцінними металами становлять близько 15 %. З метою спрощення процесу перевірки зливків за зворотного придбання їх у клієнтів окремі банки здійснюють реалізацію мірних золотих зливків з удосконаленішим рівнем захисту. Так, ВАБанк продає банківські зливки KINEBARTM, які, зокрема, характеризуються тим, що на їх поверхню нанесено голографічне зображення, кожний зливок знаходиться в пластиковій упаковці з індивідуальним сертифікатом.
   На операції банків з дорогоцінними металами впливають величина та структура доходів населення, а також структура використання доходів. Так, відсутність чи незначний розмір реальних грошових доходів і переважне витрачання їх на харчування не сприяють розвиткові банківських операцій з дорогоцінними металами.
   Не стимулює розвиток операцій з банківськими металами і порядок їх оподаткування. Так, Закон України “Про податок на додану вартість” передбачає, що не є об’єктом оподаткування операції з обігу валютних цінностей, банківських металів, банкнотів і монет Національного банку України, за винятком тих, що реалізуються для нумізматичних цілей.
   Вирішуючи питання про доцільність здійснення операцій з дорогоцінними металами, банкам, юридичним і фізичним особам слід ураховувати динаміку коливання цін на дорогоцінні метали як на світовому, так і на внутрішньому ринках. Так, динаміка цін золота на лондонському ринку за останні роки свідчить про те, що банківське золото дешевшає. В 1988 р. максимальна ціна однієї тройської унції золота досягала 470 дол. США, а 9 березня 2000 р. — 290 дол. США. Найвищу та найнижчу ціни на банківське золото характеризують такі дані (табл. 3.7).

Таблиця 3.7

ЦІНА ЗОЛОТА НА ЛОНДОНСЬКОМУ РИНКУ
(у доларах за унцію)*

Показник

1993 р.

1996 р.

1997 р.

1998 р.

1999 р.

Середня за рік ціна (виходячи з середньотижневих показників)

360

388

331

294

279

Найвища ціна

406

415

367

313

326

Найнижча ціна

326

367

283

273

253

* Джерело: Деньги и кредит. — 2000. — № 9. — С. 67. 

   В останні три роки світова ціна на золото змінювалася у широких межах — від 255 дол. до 325 дол. за одну унцію. Отже, великі фінансові установи мають непогані можливості для здійснення спекулятивних операцій на ринку дорогоцінних металів.
   У січні 2002 р. лондонський фіксінг знаходився у межах 282—283 дол. за унцію. Падіння цін на банківські метали у 2001 р. пов’язано, зокрема, з рецесією в США та загальним спадом у світовій економіці. Зауважимо, що лондонський ринок слабо відреагував на події “11 вересня”: ціна фіксінга зросла з 272 дол. до 293 дол. за унцію, однак вже через три—чотири тижні ціни були на попередньому рівні. В Україні ж рівень продажу на ринку збільшився на 30—50%, за експертними оцінками за 2001 р. було продано близько 400 кг банківського золота. Більшість українських банків ціни на золото не підвищували, а деякі й навіть знизили. Цьому сприяло збільшення пропозиції металу на ринку, оскільки у 2001 р. з банківськими металами почали працювати нові банки, зокрема Ощадний банк України, Брокбізнесбанк.
   Говорячи про тенденцію зниження ціни на банківське золото в Україні, слід зважати на те, що ціни на золото в Україні завищені, у 2001 р. банки пропонували золото за ціною від 11 до 13 дол. за 1 г, тоді як його світова ціна була у межах 10,3 дол. З виходом на вітчизняний ринок банківських металів великих банків і збільшенням обсягів торгівлі ними ціни наближатимуться до світових. Необхідно створити умови для оперативного виходу українських банків на міжнародні ринки. Відсутність такої можливості банки вимушені компенсувати проведенням відповідної цінової політики.
   Попри розглянуті та інші фактори, що стримують розвиток операцій з банківськими металами, банкам слід у своїй діяльності в цьому напрямі не обмежуватися купівлею-продажем монет і зливків, а приділяти увагу й іншим видам операцій з банківськими металами [39, с. 39—43].
   Це дасть їм змогу залучити нових клієнтів, диверсифікувати свої доходи шляхом збільшення частки непроцентних доходів, підвищити якість обслуговування клієнтів, залучити в активний обіг грошові кошти, що знаходяться на руках у населення, а також сприятиме захисту від інфляції заощаджень і мінімізації ризиків, пов’язаних з їх збереженням. Наголосимо, що необхідно здійснити низку заходів для подальшого розвитку ринку банківських металів: обновити та/або розробити нормативну базу, яка б комплексно регулювала операції банків з банківськими металами, тощо.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016