Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Економічні науки arrow Історія економічних учень arrow 3. Соціал-реформістські моделі економічного розвитку
07.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




3. Соціал-реформістські моделі економічного розвитку

3. Соціал-реформістські моделі економічного розвитку

   1951 року на Міжнародному конгресі соціалістів у Франкфурті-на-Майні представниками 33 партій було створено Соціалістичний Інтернаціонал. Перший конгрес Інтернаціоналу ухвалив Декларацію “Мета і завдання демократичного соціалізму”, яка визначала економічну стратегію і тактику соціал-демократії. Було проголошено ідею побудови “демократичного соціалізму” як “третього шляху” розвитку суспільства.
   У програмній Декларації підкреслювалось, що соціалізм є міжнародним рухом, який не потребує суворої єдності поглядів на форми демократичного суспільства, кожна соціал-демократична партія може мати власну концепцію “демократичного соціалізму”, але всі вони мають на меті побудувати систему соціальної справедливості і загального добробуту. Головною умовою побудови соціалізму є дотримання принципів демократії і утвердження її в трьох сферах: економіці, політиці, соціальній сфері.
  
Політична демократія утверджується через парламентську форму правління за умови, що соціал-демократи становитимуть більшість у парламенті.
   Соціальна демократія здійснюється через створення та розвиток соціальної інфраструктури, демократизацію систем освіти, охорони здоров’я, реалізацію різноманітних форм соціального забезпечення, передбачає свободу вибору робочого місця, міграції в межах країни та ін.
   Економічна демократія забезпечується формуванням “змішаної економіки”, поєднання та рівноправного співіснування різних форм власності, участі трудящих в управлінні виробництвом через робітничі ради, робітничі представництва в акціонерних товариствах. У Декларації також було зафіксовано принцип соціалістичного планування.
   “Змішана економіка” у розумінні соціал-реформістів є економічною основою демократичного соціалізму, суспільного ладу, що поєднує ефективне виробництво зі справедливим розподілом. Це економічний лад, у межах якого співіснують дві економічні системи: капіталізм і соціалізм. Основними функціями держави “змішаної економіки” є перерозподіл доходів з метою забезпечення суспільного добробуту (“держава добробуту”) та планове регулювання суспільного виробництва. Така система за своєю суттю є розподільчою на відміну від соціально-ринкової, коли держава забезпечує раціональне функціонування виробництва на підставі посилення його конкурентності.
   Власної теоретико-економічної концепції (як національної, так і міжнародної) соціал-демократія не має. Вона пристосовує сучасні економічні теорії, провідні доктрини (кейнсіанські, неокласичні, інституціональні), їх інструментарій і рецепти для розв’язування конкретних соціально-економічних проблем.
   Так, кейнсіанські способи регулювання економіки використовували майже всі соціал-демократичні уряди, дещо трансформуючи економічну роль держави в “соціальну”, закріплюючи за державою функцію соціального гаранта захисту інтересів громадян.
   Але існує ряд спільних проблем, які вирішуються в межах всіх національних моделей “змішаної економіки”:
— створення умов для співіснування різних форм власності на засоби виробництва і типів підприємств (приватної, державної і суспільної форм власності, ринкового і монополістичного секторів, приватних, державних і суспільних підприємств);
— визначення форм економічної демократії і вирішення зв’язаних з ними питань самоуправління та участі трудящих в управлінні;
— визначення меж втручання держави в економіку та форм участі держави у виробництві;
— визначення меж суспільного контролю за виробництвом і розподілом;
— визначення методів управління “змішаною економікою”, ступеня поєднання планового та ринкового механізмів регулювання економіки;
— принципи політики соціального реформування, управління соціальною сферою та формування її інфраструктури, і вирішення, зв’язаного з цим питання про головну мету економічної політики і засоби її досягнення.
   Різні способи вирішення цих проблем визначають національну специфіку соціального реформування в окремих країнах, надають особливих рис моделям “змішаного економічного ладу” як “третього шляху” економічного розвитку.
   У межах національних соціал-демократій було створено кілька різновидів моделей змішаного економічного ладу, серед яких умовно виокремлюють німецьку (і близьку до неї австрійську), скандинавську, французьку, лейбористську (“фабіанську”).
   Німецька модель “змішаної економіки”. Неоліберальній моделі “соціально-ринкового господарства” (синтезу
вільного і соціально спрямованого суспільного ладу), яка втручання держави в економіку визнавала лише способом удосконалення механізмів функціонування капіталізму, німецькі соціал-демократи протиставили модель “змішаної економіки” (“змішаного економічного ладу”), що в ній державне втручання розглядалося як засіб переходу до соціалізму. Її авторами були Х. Дайст та Г. Вайссер — ідеологи і теоретики СДПН. В основу моделі було покладено теорію “економічної демократії” (уточнену концепцію “господарської, індустріальної демократії” Р. Гільфердінга і Ф. Нафталі).
   “Соціально-ринкова” економіка базувалась на вільній конкуренції приватних фірм, але посилення концентрації виробництва сприяло розвитку державної, кооперативної та інших форм власності. Це покликало до життя нові форми конкурентної боротьби — між підприємствами різних суспільних секторів. Назріла необхідність перегляду неоліберальної моделі розвитку.
   Основними ланками німецької моделі “змішаної економіки” стала економічна влада (а не власність) і суспільний контроль над нею. Саме вони були об’єктом реформування. Формування “економічної демократії” трактувалось як:
— створення альтернативної щодо капіталу влади;
— поділ відповідальності між сторонами, що беруть участь в управлінні;
— оприлюднення прийнятих рішень як в межах підприємства, так і на державному рівні;
— створення системи самоконтролю;
— запобігання зловживанням економічною владою.
   Новий лад мав увібрати все краще, що дав національний історичний досвід: за економічною базою, системою власності — капіталізм, за морально-духовними та інституціональними принципами — соціалізм.
   За капіталізмом закріплювалась функція забезпечення ефективного розвитку економіки, економічного зростання. Соціалізм мав забезпечувати постійне підвищення рівня добробуту, соціальної справедливості і якості життя, коли задоволення вимог соціалістичного сектора гарантується і контролюється державою.
   Для ФРН не характерна націоналізація, “змішана економіка” будується на поєднанні трьох форм власності, трьох секторів і трьох типів підприємств:
— приватна власність, приватний сектор, приватні підприємства;
— державна власність, державний сектор, державні підприємства;
— суспільна (загальнонародна) власність, суспільний сектор, підприємства суспільної орієнтації (ті, що працюють на досягнення суспільно значущої мети).
   Усі три сектори перебувають у зоні ринкових відносин і конкурують між собою, будують взаємовідносини на ринкових засадах. До конкурентної боротьби залучено всі типи підприємств. Економічна демократія потребує однакового ставлення до всіх секторів з боку держави, не передбачає пільг жодному з типів підприємств.
   Владі монополій протиставляється контроль за їхньою діяльністю з боку всіх інших підприємств. На засадах ринкової конкуренції вони мають підтвердити своє право на існування і забезпечити демократичний контроль за діяльністю інших.
   Планового сектора безпосередньо в економіці німецька модель не передбачає. Діяльність економічних суб’єктів не планується. Але плануються фінанси і програми розвитку соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров’я, суспільний транспорт, галузі інформації і та ін.), що сприяє нормальному розвиткові економіки.
   Під плануванням розуміють розрахунки народногосподарських балансів, національного бюджету, які є директивними для уряду, і визначення загальних орієнтирів автономної діяльності емісійного банку.
   Побудоване на засадах економічної демократії суспільство забезпечує демократичний контроль у таких формах:
— створення умов для виникнення економічної контрвлади;
— участь трудящих та службовців в управлінні (через ради) з метою захисту інтересів виробників та споживачів (протиставляється контролю з боку профспілок);
— “прозорість” (гласність) підприємницької діяльності.
   Регулююча функція держави обмежена її втручанням у макроекономічну та соціальну сфери. Управлінська функція держави стосовно економіки зводиться до регулювання кон’юнктурних та структурних порушень економічного циклу, запобігання кризовим ситуаціям, забезпечення стабільності грошового обігу, рівня цін, збільшення суспільного продукту як гарантії зростання добробуту, з допомогою керування фінансами, податками, використання грошових та кредитних механізмів, проведення раціональної митної політики. Інакше кажучи, засади державного регулювання за програмою соціал-демократів полягають у формуванні макроекономічного середовища, яке сприяє розвиткові ринкових відносин.
   Соціальна політика держави розглядається як могутній інституціональний важіль розвитку суспільства. Держава забезпечує формування і підтримку соціальної інфраструктури; справедливий розподіл; повну зайнятість.
   Особливо наголошувалось, що недоліки в організації і фінансуванні соціальної інфраструктури негативно впливають на економічний розвиток (наприклад, скорочення темпів економічного зростання в 60-х роках повністю відносились на рахунок недостатньо розвиненої системи освіти).
   Ця модель неодноразово підлягала оновленню, уточненню і доповненню. Зокрема в програмі розвитку на 1975—1985 рр. (Мангеймський з’їзд) було чітко окреслено поле діяльності держави, методи її втручання в економіку. Уточнювалось, що методи непрямого впливу на економіку залежать від конкретного соціально-економічного стану суспільства. Вони матимуть переважно кейнсіанську спрямованість, але на певних етапах, з метою скорочення дефіциту державного бюджету, можуть застосовуватись і монетарні заходи впливу.
   Програма декларувала вірність традиційному соціал-демократичному курсу, але в ній знайшли відображення і нові тенденції: визначалося місце конкуренції (“мікрорівень”) і місце планування (“макрорівень”), визнавалась конструктивна роль планування. “Змішана економіка” у новому варіанті розглядалась як така, що будується на принципі свідомого “глобального регулювання”, поєднання мікроекономічного саморегулювання і макроекономічного державного регулювання з метою підпорядкування виробництва потребам соціальної сфери (програма називає це “глобальною економічною політикою”).
   “Глобальна економічна політика” за своєю суттю була кейнсіанською і мала протистояти ерхардівському “соціально-ринковому господарству”, що з економіки вільної конкуренції перетворилось на експансивне капіталістичне господарство.
   Теоретики, які обгрунтовували нову програму соціальних реформ (К. Шіллер, Х. Еренберг, Л. Пашке), зазначали, що побудова соціально-ринкового господарства була орієнтована на створення міцної картелізованої економіки — бази для соціального реформування. Формування “змішаної економіки” має на меті створення такої економіки, яка б поєднувала посилення (під контролем держави) конкуренції на мікрорівні і планування на макрорівні.
   У цілому німецька соціал-демократична модель реформування економіки зводиться до побудови ефективної економіки вільної конкуренції за посилення інституціональних функцій держави.
   Австрійська модель “змішаної економіки”. На відміну від соціал-демократичного руху в Німеччині, який протягом тривалого часу проблему соціального реформування вирішував лише теоретично, соціалістична партія Австрії, що відразу після війни стала при владі, отримала можливість апробації на практиці моделі “змішаної економіки”. Ідею націоналізації виробництва, як необхідну умову побудови соціально справедливого суспільства, було реалізовано негайно після виведення окупаційних військ.
   У повоєнні роки в Австрії сформувався найпотужніший у Західній Європі державний сектор, який став основою австрійської промислової структури, визначав структурну політику, протистояв проникненню іноземного капіталу в державну економіку і захищав та підтримував приватний сектор. Він був планово-регульованим, керованим державою.
   Державний сектор розглядався як важіль, з допомогою якого встановлюється економічна рівновага в суспільстві, забезпечується стабільне зростання добробуту, перерозподіляються ресурси на користь приватного сектора. З ним зв’язана ідея планового індикативного управління приватним сектором та непрямого його регулювання.
   Комуністична партія Австрії неодноразово висувала вимогу демократизації управління націоналізованим виробництвом через залучення профспілок та представників трудящих. Але соціалісти розглядали участь трудящих в управлінні як альтернативу націоналізації, тому вважали цю демократизацію непотрібною за умов вилучення націоналізованого сектора із зони капіталістичного підприємництва.
   Ідею демократизації управління в приватному секторі було законодавчо зафіксовано. Суспільство стало на шлях формування сильних профспілок, які мали регулювати відносини у приватному виробництві на підставі колективних угод. Крім того, при уряді було створено дорадчі й консультативні комітети, які виконували ті самі функції. У Австрії було сформовано систему “соціального партнерства”, яка передбачала узгодження інтересів праці й капіталу на загальнонаціональному рівні.
   У 1966—1970 рр. соціалістична партія Австрії перебувала в опозиції, оскільки економічну політику уряду визначала коаліція партій. У цей період провадився курс на послаблення державного управління та протекціонізму, реприватизацію націоналізованої власності у формі акціонування, створення підприємств з участю іноземного капіталу. Наслідком економічних трансформацій неоліберальної спрямованості стала економічна криза, в результаті чого коаліційний уряд приймає рішення про повернення до соціал-демократичної програми розвитку. Більше того, узаконюється концентрація і централізація (фактично монополізація) капіталів державних підприємств.
   На сучасному етапі австрійська модель “змішаної економіки” оновлюється, орієнтуючись на скандинавський варіант, модель “шведського соціалізму”.
   Лейбористська (фабіанська) модель “змішаної економіки”. Ця модель передбачала еволюцію власності від приватної до суспільної (державної) шляхом акціонування, а також прямої націоналізації. Співіснування різних форм власності мало здійснюватись на засадах публічної корпорації, тобто в націоналізованому секторі підприємство мало бути підконтрольним парламенту (а не органам виконавчої влади), на акціонерних підприємствах — загальним зборам акціонерів. Діяльність державних підприємств, як і приватних та кооперативних, розгорталася на засадах самофінансування і самоокупності. Але націоналізований сектор мав право на пільгові позики та субсидії.
   Після другої світової війни, коли лідерство у парламенті вибороли лейбористи, відбувається інтенсивний процес упровадження цієї моделі, передовсім націоналізація та корпоратизація підприємств. Підприємства найважливіших галузей промисловості, Англійський банк, а також всі види транспорту, зв’язку стають державними. Наприкінці 70-х рр. частка державного сектора у ВНП становила 12 %, державні інвестиції — близько 40 %, на державних підприємствах випускалось 20% продукції, працювало 19 % загальної кількості зайнятих. Це дало підстави говорити про перехід до “системи змішаної економіки”.
   Широке запровадження планових начал — ще одна з основних програмних ланок лейбористської моделі. Лейбористи пов’язували поглиблення планування економіки зі зростанням розмірів підприємств, картелюванням промисловості, розширенням державного сектора в економіці. Моделлю передбачалося директивне планування стосовно державних підприємств і індикативне — щодо корпорацій.
   Поєднання плану й ринку у моделі грунтувалось на принципі використання ринкових переваг, тому планування не стосувалося суто ринкових механізмів, зокрема ціноутворення, і не перешкоджало вільному функціонуванню ринків товарів, робочої сили, засобів виробництва, переливанню капіталів.
   Націоналізація і державний вплив на діяльність корпорацій уможливлювали урядовий контроль за розвитком соціальної сфери та планове управління її інфраструктурою. Витрати на соціальну сферу (соціальне забезпечення, охорону здоров’я, освіту, житлове будівництво та ін.) становили близько половини всіх витрат державного бюджету.
   У лейбористській моделі “змішаної економіки” як єдиної “публічної корпорації” значне місце займала система контролю над економічною владою, що здійснювалася третьою силою — профспілками. Профспілковий рух не обмежувався контрольними функціями, а відігравав конструктивну роль як організатор виробництва. Використовувалась і “синдикалістська модель” участі трудящих в управлінні, так званий робітничий контроль.
   Скандинавська модель “змішаної економіки”. Шведський соціалізм. В основу скандинавської моделі “змішаної економіки” покладено концепцію “функціонального соціалізму” шведських соціал-демократів: поєднання приватних і суспільних засад економічного розвитку на функціональній основі.
   Соціал-демократична робітнича партія Швеції, яка перебуває при владі і понад 60 років формує економічну та соціальну політику уряду, ніколи не ставила питання про націоналізацію, хоч і ніколи не заперечувала право на існування інших форм власності.
   Економічна політика соціал-демократичного уряду Швеції є цілком самостійною, незалежною від зовнішнього впливу. Засадним її принципом є визнання безпосередньої залежності економічної стабільності від рівня державного управління та суспільного добробуту.
   Соціалізація суспільства в Швеції пов’язувалась не з усуспільненням власності, а з державним перерозподілом доходів, їх вирівнюванням. Хоч Швеція є країною класичного капіталізму (95 % засобів виробництва перебувають у приватній власності), вона має найбільш розвинену систему соціального забезпечення та колективного споживання. Половина валового національного продукту контролюється державою, і 50 % цих засобів використовується на соціальні потреби. Ці витрати держави завжди є точно обгрунтованими і здійснюються в раціональних формах.
   Реформістська програма шведських соціал-демократів передбачала еволюційний перехід до соціалізму через удосконалення системи соціального забезпечення і ставила такі завдання:
— досягнення повної економічної демократії;
— збільшення обсягів суспільного виробництва;
— забезпечення повної зайнятості;
— справедливий розподіл і забезпечення соціальної рівності.
   Програму побудовано за принципом “солідарності”, який розглядається як компроміс “заінтересованих суспільних груп” (профспілки, об’єднання підприємців тощо). Цей принцип визнається “основною цінністю демократичного соціалізму”.
   Практичним втіленням принципу “солідарності” стала політика “солідарної заробітної плати”, яка формується на підставі угоди профспілок, об’єднань підприємців щодо меж її зростання, тарифних ставок, умов праці. Розміри заробітної плати і всіх інших видів доходів суворо регламентуються, оскільки саме доходи визнаються основним фактором економічної динаміки та забезпечення соціальної справедливості.
   Основною рисою політики державного контролю за заробітною платою була і залишається тенденція “вирівнювання” доходів різних суспільних верств.
   Після того як рівень заробітної плати в Швеції став найвищим у світі, шведські соціал-демократи перейшли до розв’язування проблеми “справедливого розподілу власності”. На відміну від австро-німецької моделі, в основу якої покладено принцип участі трудящих в управлінні, що забезпечує їм вплив і контроль за розподілом доходів в корпораціях, шведська модель передбачала формування профспілкових фондів як засобу перерозподілу капіталів між секторами, що забезпечувало виникнення економічної контрвлади. Так, співвідношення обсягів капіталів, що мають у своєму розпорядженні об’єднання шведських підприємців, центральне об’єднання службовців і центральне об’єднання профспілок Швеції, становить відповідно 1 : 1,07 : 2,3.
   Система управління суспільством, побудована на залученні до цього процесу різних впливових суспільних сил, яким делегується частина державних управлінських функцій, є основою “функціональної соціалізації”, застосовуваної щодо приватного капіталу.
   Еволюція програмної мети шведських соціал-демократів полягає в переході від ідеї “політичної демократії” (здійснення демократичних реформ, перебудова політичної системи), до ідеї “соціальної демократії” (спрямованої на ліквідацію відсталості та злиднів), а згодом до “економічної (індустріальної) демократії”, орієнтованої на ліквідацію традиційного підкорення праці капіталу, зміцнення позицій праці (підвищення її соціального престижу, підвищення якості життя).
   Принципи функціонального соціалізму, соціального партнерства та солідарності, що їх розуміють як компроміс заінтересованих груп, різних соціальних сил, відображено також у програмах соціал-демократичних партій Данії і Норвегії.
   Французький варіант “змішаної економіки”. Французький варіант “змішаної економіки
принципово відрізняється від інших, і не тільки концептуально. Французькі соціалісти, які відіграють вирішальну роль у формуванні “лівого” напряму соціал-демократичного руху, уважають, що націоналізація власності є невідворотним, об’єктивно-обумовленим процесом.
   Як важливу передумову докорінного трансформування суспільства вони розглядали проведення (починаючи з кінця 50-х рр.) політики “соціально-економічної модернізації”, що знайшла відображення в доктрині “третього шляху” генерала де Голля. Її складовими були: 
— націоналізація ключових підприємств, банківських та фінансових установ і посилення ролі державного сектора;
— посилення дирижизму: державного індикативного планування суспільної економіки і директивного планування економіки націоналізованого сектора, довгострокового, середньострокового та поточного планування і програмування;
— участь трудящих у прибутках;
— співучасть трудящих в управлінні (підзвітність управлінських структур на всіх рівнях), регламентована суспільними угодами, розвиток самоуправління в господарському та територіальному планах;
— контроль за ціноутворенням;
— контроль за використанням ресурсів;
— протекціонізм стосовно національних виробників;
— державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності;
— державний контроль за іноземними інвестиціями;
— розвиток системи соціальної допомоги, запровадження широкого спектра соціальних програм;
— контроль за розвитком культури та освіти.
   Програма “соціально-економічної модернізації” сприяла виходу Франції з післявоєнної економічної кризи.
   Зі зміною уряду внаслідок приходу до влади республіканців (1974) обраний курс був лише частково скорегований, уточнений, набув неоліберальних рис (система перерозподілу доходів через податки), але щодо основних складових він залишився таким самим. Певної корекції зазнала і програма соціалістів, які з 1971 р. домагаються перемоги на виборах. Соціалісти не вважають більше націоналізацію альтернативою ринковій економіці. Ринкові механізми розглядаються як умова формування “здорової” економіки, але “глобальним регулятором” проголошується план, який визначає орієнтири розвитку, забезпечує соціальну орієнтацію, визначає умови економічної рівноваги, є засобом боротьби з кризами, основним стабілізатором економіки. Планування має бути директивним, тобто безперервним і загальнообов’язковим, але будувати його треба на підставі угод на принципі демократичного централізму (державний план формується, виходячи з низових планів), воно не може поширюватись на заробітну плату, сферу торгівлі та послуг. Головним об’єктом планування мають бути інвестиції.
   Відтак французька “змішана економіка”, хоч і складається з кількох секторів — державного, колективного і приватного, але управляється за соціалістичним принципом.
   Західнонімецькому “етатичному (державному) соціалізмові”, скандинавській моделі “розподільчого соціалізму”, лейбористській моделі “корпоративного соціалізму” французькі соціалісти протиставили модель “самокерованого соціалізму”.
   Наприкінці 70-х років могутня система соціальних гарантій у промислово-розвинених країнах дала змогу говорити про існування в цих країнах “соціально-демократичного консенсусу”.
   Із дальшим суспільним розвитком моделі змішаного економічного ладу трансформуються. Ці уточнення відбуваються під впливом боротьби між консервативними (неоконсервативними) та соціал-реформістськими течіями в економічній теорії. Особливих змін ці моделі зазнали в 80-ті рр., коли економіка Заходу стала перед необхідністю чергової структурної перебудови і на зміну концепції регульованої економіки прийшов монетаризм, несумісний з ідеєю прямого державного втручання.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016