Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Економічні науки arrow Історія економічних учень arrow 5. Теорії «індустріального суспільства»
08.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




5. Теорії «індустріального суспільства»

5. Теорії «індустріального суспільства»

   Науково-технічна революція справила великий вплив на всю систему сучасної політичної економії. Своєрідно відобразив її інституціоналізм, породивши новий, так званий соціальний напрям інституціоналізму. Його адепти, використовуючи принцип технологічного детермінізму, почали розробляти різні типи індустріальних концепцій трансформації капіталізму.
   Основи індустріальної концепції було закладено ще у працях Веблена. У 40—60-х рр. вона знов набула актуальності у зв’язку з розгортанням НТР. Родоначальником концепції “індустріального суспільства” вважають американського економіста П. Дракера, який у 40-х рр. опублікував кілька праць, присвячених цій проблемі: “Майбутнє індустріальної людини” (1942), “Ідея корпорації” (1946), “Великий бізнес” (1947), “Нове суспільство. Анатомія індустріального ладу” (1949).
   Становлення “індустріальної системи” він відносить до ХХ ст. Її основу створюють великі підприємства й корпорації, що здійснюють масове виробництво. “Індустріальна система” знаменує перехід до “індустріального суспільства”. Центральним інститутом “індустріального суспільства” є велике спеціалізоване підприємство. Дракер визначає два різновиди “індустріального суспільства”: капіталістичне й соціалістичне. Капіталістичне “індустріальне суспільство” Дракер називав “вільним”, а соціалістичне — “рабським”.
   У 60-х рр. теорію “індустріального суспільства” розвинули американський соціолог і економіст Уолт Ростоу, французькі соціологи Жак Еллюль і Раймон Арон.
   Ростоу опублікував книжку “Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест” (1960), який виклав власну концепцію суспільного розвитку, як альтернативу марксистській формаційній теорії. Він виділяє п’ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство, 2) підготовка передумов для піднесення, 3) піднесення, 4) рух до зрілості, 5) ера високого масового споживання.
   “Традиційне суспільство” характеризується примітивною ручною технікою, ручною працею, переважанням сільського господарства. Перша стадія хронологічно охоплює всю історію людства до XVII ст.
   “Друга стадія зростання — це суспільство в перехідному стані”. На цій стадії створюються передумови для піднесення. Визначальною рисою стадії є утворення централізованих національних держав. В економіці з’являються “нові типи підприємливих людей ... які бажають мобілізувати заощадження й узяти на себе ризик, прагнучи прибутку або модернізації”. На другій стадії виникають банки, зростають інвестиції, пожвавлюється зовнішня та внутрішня торгівля.
   Третя стадія, стадія піднесення, визначається тим, що сили економічного прогресу починають домінувати в суспільстві. Відбувається розвиток в інтересах усього суспільства. Цю стадію різні країни пройшли в історично різні відрізки часу. В Англії — це (приблизно) два останні десятиріччя XVIII ст., у Франції і США — кілька десятиріч перед 1860 р.
   Четверта стадія характеризується постійним прогресом, удосконаленням техніки, поширенням нової технології на всю сферу господарської діяльності, більш швидким зростанням випуску продукції порівняно зі зростанням кількості населення. Саме цю стадію Ростоу називає “індустріальним суспільством”.
   Найхарактернішою рисою п ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а “споживання і благоденство в самому широкому розумінні”.
   П’ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію суспільного розвитку. Майбутнє суспільство він зв’язує зі стадією “за споживанням”, якої ніби вже досягнуто у США. Для неї характерним є переважання сімейних та інтелектуальних цінностей над споживанням. Ростоу вважає, що високе масове споживання стане загальним і закликає людство прискорити цей процес.
   Раймон Арон — французький соціолог. Свою концепцію індустріального суспільства він виклав у таких творах: “18 лекцій про індустріальне суспільство” (1962) та “Три нариси про індустріальну епоху” (1966).
   Індустріальне суспільство він визначає як таке, у котрому найбільш поширеною формою виробництва є велика промисловість. Такому суспільству притаманні повне відокремлення від сім’ї, технологічний поділ праці, нагромадження капіталу, концентрація робітників. Отже, визначення індустріального суспільства в Арона є досить розпливчатим, поверховим. Він також виділяє два типи індустріального суспільства: капіталістичне й радянське. Різницю між ними він бачить у формі власності на засоби виробництва і способах регулювання економіки.
   Капіталістичному типу економіки притаманна приватна власність на засоби виробництва, децентралізоване регулювання економіки, поділ суспільства на наймачів — власників засобів виробництва і найманих робітників, гонитва за прибутком як рушієм виробництва та циклічні коливання економіки. Ці ознаки властиві суто капіталістичному типу індустріального суспільства — чистому капіталізмові. Реальний же капіталізм, на думку Арона, не можна вважати “чистим”, оскільки за низкою ознак він наближається до соціалізму. З соціалізмом його зближує характер власності, використання прибутку, розподілу.
   Щодо власності, то схожість Арон бачить в існуванні на Заході так званої “колективної власності”, що виникла в результаті націоналізації деяких галузей промисловості після другої світової війни. Прибуток — категорія, притаманна будь-якому індустріальному суспільству, і не є особливістю тільки капіталізму. Схожість у розподілі полягає в тім, що і в плановому, і в капіталістичному суспільстві зберігається різниця індивідуальних доходів, головним джерелом якої є різна заробітна плата.
   Для методології Арона, як і для Ростоу, визначальним є технологічний підхід до аналізу економічних процесів, коли рівень розвитку суспільства, його тип і соціальна структура виводяться з рівня розвитку техніки. Щоправда, сам Арон вважав такий метод недосконалим, оскільки він ігнорує різницю у формах власності і класову структуру суспільства. Проте це не заважало йому користуватися таким методом. Він навіть категорично заявляв, що характер економіки не можна визначати характером власності на засоби виробництва, як це робив К. Маркс. Як приклад він називав Іспанію, Аргентину і США, економіку яких, на його думку, неможливо об’єднати одним поняттям — “капіталістична”. У межах економіки, що базується на приватній власності на засоби виробництва і децентралізованому регулюванні, має місце, підкреслював він, безліч варіацій виробництва, продуктивності тощо, що унеможливлює об єднування їх поняттям “капіталізм”. Інакше кажучи, Арон намагається заперечити факт різного рівня економічного розвитку в межах капіталістичної системи.
   Арон ставить за мету зблизити капіталістичну й соціалістичну системи, оскільки вони обидві визначаються поняттям індустріальних суспільств. Відтак він сподівається, що його критичний аналіз, спрямований проти капіталізму, такою самою мірою буде спрямований і проти іншого режиму, тобто соціалізму.
  
Жак Еллюль — французький соціолог, розробив концепцію “технологічного суспільства”. Основою “технологічного суспільства” у нього є техніка, яка панує над суспільством і людиною. Вона розвивається за власними законами і не підвладна людині. Вона автономна і щодо економіки та політики. “Техніка, — писав Еллюль, — спричиняє й зумовлює соціальні, політичні та економічні зміни. Це — першорушій усього останнього”.
   У концепції Еллюля має місце не лише фетишизація, а й універсалізація техніки. Техніка в його розумінні не обмежується машинами й технологією, а охоплює всі сфери людської діяльності: 1) економічна техніка (зв’язана з виробництвом), 2) техніка організації (включає комерційну і промислову діяльність, державу, поліцію, військову справу), 3) людська техніка (охоплює медицину, генетику, пропаганду тощо).
   Надаючи техніці роль вирішального фактора економічного розвитку, Еллюль з’ясовує, як її розвиток позначається на економічному розвитку суспільства. Саме розвиток техніки, на його думку, зумовлює перехід: 1) від індивідуального підприємництва до “економіки корпорацій”; 2) від “ліберальної” економіки до державно регульованої; 3) від ринкової до планової економіки. Цей процес він пояснює розвитком техніки, збільшенням її вартості, зростанням інвестицій. За цих умов економічна діяльність виходить за межі індивідуальних можливостей.
   Техніка, робить висновок Еллюль, передбачає централізацію, а та, у свою чергу, планування. Планування він визнає не за прерогативу соціалізму, а за необхідну умову функціонування “технологічного суспільства”.
   Еллюль виступає проти індикативного планування. Щоб бути реалізованим, план має поєднуватись із апаратом примусу. “...Планування, — писав він, — нерозривно зв’язане з примусом”.
   У тодішньому суспільстві Еллюль виділяє дві системи: “корпоративну” (капіталістичну) і “планову” (пролетарську). Обидві системи у нього споріднені, оскільки грунтуються на техніці, а відтак утворюють майже ідентичні суспільні структури, котрі очолює технічна еліта.
   Ефективніше функціонування економіки, на думку Еллюля, забезпечує саме “планова економіка”, проте майбутнє суспільства він з нею не зв язує. Розуміючи під “плановою економікою” соціалістичну, він називає її авторитарною й антидемократичною, яка перебуває в руках держави й технічної еліти, котрі експлуатують народ. Цікаво, що в “корпоративній”, тобто капіталістичній, економіці він таких вад не помічає.
   Технологічний детермінізм, притаманний розглянутим концепціям, у Еллюля виявляється максимально виразно. Він підносить техніку до абсолюту, а цивілізацію сучасного суспільства пояснює тільки розвитком техніки.
   Дж. Гелбрейт виступив зі своєрідним різновидом теорії “індустріального суспільства”, яка підсумовувала й розвивала цей науковий напрям. Він спробував розробити “синтетичну”, як він казав, теорію, котра б охоплювала всі найважливіші закономірності сучасного капіталізму.
   Цю теорію було викладено Гелбрейтом у книжці “Нове індустріальне суспільство” (1967), яка стала бестселером на американському книжковому ринку. Автора книги журнал “Форчун” назвав сучасним Кейнсом.
   Ідея книжки, як писав Гелбрейт у передмові, зародилася на грунті попередніх наукових досліджень автора.
   Гелбрейт став також відомим як автор теорії “врівноважуючої сили”, яку він виклав у праці “Американський капіталізм: концепція врівноважуючої сили” (1952). Суть теорії полягає в тім, що усунення конкуренції внаслідок концентрації капіталу не призводить, проте, до утворення монополій, оскільки той самий процес породжує нейтралізуючу, “врівноважуючу силу” у вигляді великих об’єднань покупців і постачальників. Як “врівноважуючу силу” Гелбрейт розглядає різноманітні кооперативні організації, фермерські об’єднання, профспілки, різні торговельні об’єднання тощо.
   Значення цієї “врівноважуючої сили” полягає не лише в тім, що вона перешкоджає утворенню монополій, а й у тім, що вона замінює конкуренцію, котра колись була регулятором ринку. Гелбрейт писав, що конкуренцію, яка панувала ще з часів А. Сміта, “фактично замінено типовим для сучасного часу ринком з невеликою кількістю продавців, яких активно приборкують не конкуренти, а другий бік ринку — сильні покупці”.
   Гелбрейт був упевнений, що відкрив нову силу, завдяки якій капіталізм звільняється і від панування монополій, і від руйнівної сили конкуренції, здобуваючи можливість використати велике виробництво і нейтралізувати його негативні наслідки — утворення монополій.
   Гелбрейт — представник неоінституціоналізму, котрий, на думку його прихильників, відрізняється від традиційного як соціально-економічними умовами формування, так і постановкою проблеми. Саме так розуміє цю різницю американський інституціоналіст А. Гручі. “Веблен і його безпосередні послідовники, — писав Гручі, — були, по суті, представниками теорії індустріальної економіки, яка щойно народжувалась. Неоінституціоналізм — це економічна теорія індустріальної економіки, яка не тільки розвинулась, а й перетворюється тепер на суспільство масового споживання. Різниця між старим інституціоналізмом Веблена і неоінституціоналізмом Гелбрейта, Мюдраля, Колма, Лоува і Перру є, власне, різницею між 20-ми і 60-ми роками”.
   До цього слід, очевидно, додати, що критичний інституціоналізм Веблена замінено нині на апологетичний неоінституціоналізм. У працях неоінституціоналістів капіталізм розглядається як “суспільство достатку”, “суспільство масового споживання”, “суспільство загального благоденства” тощо. Саме таким зображує його і Гелбрейт. У книжці “Суспільство достатку” (1958) він робить висновок, що проблему виробництва завдяки застосуванню все складнішої і все досконалішої техніки вирішено й залишається вирішити лише проблему розподілу. Гелбрейт критично ставиться до чинної системи розподілу і сподівається реформувати її, розширюючи суспільні послуги і збільшуючи добробут. Він пропонує вдосконалювати систему освіти й використовувати наявні ресурси для боротьби з голодом і бідністю.
   У “Новому індустріальному суспільстві” Гелбрейт намагається комплексно розглянути всю економічну систему капіталізму, яку зв’язує з технічним прогресом. Технічний прогрес у нього є сутністю, що саморозвивається, породжує сама себе. Технічний прогрес і організація визначають економічну форму суспільства.
   Гелбрейт виділяє дві форми капіталістичної економіки з погляду рівня техніки, масштабів виробництва і форми організації підприємств — великі корпорації і дрібне виробництво. Дрібне виробництво не відіграє значної ролі в сучасній економіці. Її основу становлять великі корпорації, породжені передовою технікою. Частину економіки, репрезентовану великими корпораціями, Гелбрейт називає “індустріальною системою”, котра й визначає суть “нового індустріального суспільства”. “...Індустріальна система, — писав він, — це визначальна риса “нового індустріального суспільства”.
   Індустріальна система, за Гелбрейтом, у свою чергу, визначається високорозвиненою технікою, котра зумовлює всі інші її ознаки: панування корпорацій у вирішальних сферах економіки; необхідність великих капіталовкладень; ускладнення умов і зростання витрат часу на виконання завдань, що постають перед виробництвом у зв’язку зі збільшенням ролі наукових досліджень і необхідності належних лабораторних випробувань; підвищення вимог до кваліфікації робітників і керуючих корпораціями; і, нарешті, потреба у ліквідації ризику для великих корпорацій, котра потребує планування.
   В “індустріальному суспільстві” зростає і роль держави, яка мусить узяти на себе частину витрат для забезпечення технічного прогресу і зменшення ризику підприємств від його запровадження. Тобто саме техніка визначає всю економічну структуру суспільства.
   Гелбрейт виокремлює два рівні розвитку корпорацій: “підприємницьку” і “зрілу”. У “підприємницькій корпорації” (20—30-ті рр. ХХ ст.) господарем і керівником був окремий капіталіст, власник капіталу. Його основною метою була максимізація прибутку. Контроль над корпорацією зумовлювався капіталом підприємця, а не його компетентністю. Така корпорація не потребувала планування і державного втручання.
   На зміну “підприємницькій корпорації” приходить “зріла корпорація”. Цей перехід зумовлений технічним прогресом, його вимогами. “Зріла корпорація” — це колективна організація, тому приватна власність замінюється “суспільною капіталістичною власністю”. На чолі “зрілої корпорації” стоїть не окремий підприємець, а “техноструктура”, до якої переходить влада.
   Що розуміє Гелбрейт під “техноструктурою”? Він визначає її, як “союз знань і кваліфікації”. Це основний керівний персонал великих корпорацій, який складається із людей, що спеціалізуються на керівництві виробництвом, збутом, фінансами, корпоративним плануванням, тобто тих, хто приймає рішення. Він підкреслює, що це керуючий інтелект — мозок підприємства. Це група людей (не тільки менеджерів), яка “охоплює всіх, хто володіє спеціальними знаннями, талантом або досвідом групового прийняття рішень”. Саме цю групу людей Гелбрейт пропонує назвати “техноструктурою”.
   Перехід у корпораціях влади до “техноструктури” змінює й мету діяльності корпорацій. Передовсім вона відображає не особистий інтерес підприємця, а суспільний, керується не максимізацією прибутку, а суспільною метою. На перший план “техноструктура” ставить економічне зростання, яке сприяє ефективному функціонуванню корпорації, що відповідає як інтересам суспільства, так і її власним інтересам. Ефективне функціонування корпорації забезпечує високий рівень дивідендів. Отже, має місце узгодження інтересів суспільства, корпорацій і індивідів. Але Гелбрейт неправомірно відриває прибуток акціонерів (дивіденди) від решти прибутку корпорації. Неправомірним є й визначення грошових доходів “техноструктури” як заробітної плати, що нібито не заохочує її максимізувати прибуток корпорації в цілому.
   Важливою рисою “індустріальної системи” Гелбрейт називає планування, яке теж породжується розвитком науки і техніки. Велика корпорація з її складною технікою, значними капіталовкладеннями не може ефективно функціонувати за умов ринкової стихії. Ринок перестав бути надійним регулятором виробництва. Йому на зміну приходить планування корпоративної діяльності. Планування має забезпечити здійснення передбачених фірмою, корпорацією результатів і “замінити ціни й ринок, як механізм, що визначає те, яка продукція буде виготовлятись, авторитетним рішенням, котре встановлює, що буде виготовлятись і споживатись і за якими цінами”. Якщо раніше Гелбрейт сподівався нейтралізувати монополію і конкуренцію з допомогою “врівноважуючої сили”, то тепер він намагається замінити конкуренцію й ринок монополією (великою корпорацією) і плануванням. Щоправда, сам Гелбрейт вважає неприпустимим ототожнення великої корпорації з монополією.
   У “індустріальному суспільстві” формується, як зазначає Гелбрейт, нова класова структура. За умов “зрілої корпорації” і панування “техноструктури” нібито зникає конфлікт між багатими і бідними. Йому на зміну приходить новий конфлікт, породжений науково-технічним прогресом — між “класом освічених” і “неосвічених та малоосвічених”. Вирішальною силою “індустріального суспільства” стає “клас освічених”, складовою частиню якого є “техноструктура”. Ця теорія Гелбрейта, на його власне визнання, мала на меті спростувати марксистське вчення про протилежність інтересів праці та капіталу.
   Проте Гелбрейт не міг ігнорувати реальних суперечностей капіталізму, не міг не бачити бідності, безробіття тощо. І якщо в другому виданні “Суспільства достатку” (1969) він називає бідність “пережитком”, “залишковим явищем”, то в книжці “Нове індустріальне суспільство” він заявляє, що ці вади притаманні лише тій частині економіки, що перебуває поза “індустріальною системою”, тобто сфері дрібного виробництва. Що ж до “індустріальної системи”, то вона керується суспільними інтересами, а відтак не призводить до злиднів, бідності і класових антагонізмів.
   Велику роль в “індустріальному суспільстві” Гелбрейт надає державі. Технічний прогрес у нього автоматично зумовлює необхідність втручання держави в економічне життя. Він визнає необхідність планування на державному рівні, регулювання державного попиту, перерозподіл національного доходу через систему податків, сприяння розвитку науково-технічного прогресу, освіти, національної оборони. При цьому він підкреслює незалежність корпорацій, їхню самостійність, “автономію” щодо держави. Державу й корпорації Гелбрейт розглядає як дві незалежні сили, котрі плідно співпрацюють одна з одною.
   У концепції “індустріального суспільства” Гелбрейта почуваються й критичні ноти. Він критикував мілітаризм, гонку озброєнь, пропонуючи навіть націоналізувати корпорації, які виготовляють зброю. Гелбрейт розуміє складність вирішення соціальних проблем у межах “індустріального суспільства”. Майбутнє “індустріального суспільства” він зв’язує з діяльністю інтелігенції, яка на противагу “техноструктурі” керуватиметься тільки економічними пріоритетами, сприятиме розвитку “естетичних цінностей”, спрямуванню “індустріальної системи” на служіння широким соціальним інтересам.
   Концепція “постіндустріального суспільства”. Загальнометодологічною основою концепції “постіндустріального суспільства” є (так само, як і концепції “індустріального суспільства”) еволюційний підхід до історичного розвитку і принцип технологічного детермінізму. Щоправда, останній доповнюється іншими принципами. Сам термін “постіндустріалізм” було запроваджено у науковий обіг англійським соціологом А. Пенті ще на початку ХХ ст. Він дав і його перше визначення: “стан суспільства, яке постане після розвалу індустріалізму”. Він пропонував використати цей термін для роздумів про майбутнє у зв’язку з тим, “що індустріалізм приречено”.
   Як сформована концепція “постіндустріалізм” склався в 70-х рр. і зв’язаний з ім’ям професора соціології Гарвардського університету Данієля Белла. Ще з кінця 50-х рр. він активно пропагував цю концепцію. 1967 року на конференції американських футурологів Белл сформулював завдання соціального прогнозування. А 1970 р. на VII Міжнародному соціологічному конгресі проголосив свою концепція “постіндустріального суспільства”. 1973 р. Белл опублікував працю “Настання постіндустріального суспільства”, що в ній оприлюднив найновіший удосконалений варіант концепції.
   Концепція “постіндустріального суспільства” є своєрідною проекцією “індустріального суспільства”. Спочатку теоретики “постіндустріалізму” розглядали його тільки як поліпшений варіант “індустріалізму”, але згодом їхня концепція стала значно критичнішою. Вони почали критикувати “індустріалізм” за недостатність ціннісної орієнтації, за технократизм.
   Белл зробив спробу дати, з одного боку, соціальний прогноз розвитку буржуазного суспільства, а з іншого — утвердити новий концептуальний підхід до цього аналізу, який заперечував би моністичну теорію суспільного розвитку К. Маркса. Він визнає велику роль Маркса у розвитку соціології, підкреслює його вплив на соціологів, які займались проблемами перспектив розвитку капіталізму, і навіть заявляє, що “всі ми постмарксисти”.
   Белл намагається наслідувати марксову логіку соціального аналізу і разом з тим виступає категорично проти моністичного підходу до вивчення закономірностей суспільного розвитку, яке у марксистському вченні визначається діалектичною єдністю продуктивних сил і виробничих відносин. Белл заявляє, що недоліком марксистського вчення про заміну формацій є те, що концептуальна схема суспільного розвитку будується навколо осі відносин власності, а для характеристики капіталізму така вісь непридатна. Передовсім тому, що “власність — це юридична фікція”. Крім того, на думку Белла, перехід від “індустріального” до “постіндустріального суспільства” зумовлюється вже не стільки матеріальними факторами, скільки соціальними інститутами. Він висуває ідею про те, що розвиток будь-якого суспільства відбувається одночасно за кількома “осьовими лініями”, які визначають його економічну, політичну і культурну еволюцію. Залежно від вибору “осі” історію суспільства можна розглядати по-різному: як еволюцію форм власності, його політичної організації, або культурних традицій. Сам Белл бере за основу схему побудови суспільства навколо “осі виробництва і типів використовуваних знань”. У визнанні визначальної ролі наукових знань він бачить докорінну різницю між своєю концепцією і поглядами прибічників “індустріалізму”, які всі суспільні зміни виводять лише з прогресу техніки і технології.
   Система “постіндустріалізму” у Белла характеризується п’ятьма ознаками: 1) перехід від виробництва товарів до виробництва послуг; 2) переважання серед працівників “класу” професійних фахівців і техніків; 3) провідна роль теоретичних знань, як основи нововведень в економіці, політиці і соціальній структурі суспільства; 4) орієнтація в майбутньому на методи контролю і оцінка можливих напрямів розвитку технології; 5) прийняття рішень на засадах нової “інтелектуальної технології”. Ці процеси, на думку американського соціолога, уже набирають реальних життєвих форм, тоді як риси традиційного капіталізму поступово зникають.
   Теза про “економіку послуг” як одну із визначальних рис “постіндустріалізму” не викликає особливих заперечень. Проте варто зауважити, що характер суспільних відносин не залежить від того, в якій сфері господарства вони мають місце. В основу класового поділу суспільства Белл покладає принцип знань і кваліфікації і виділяє відповідно чотири основні класи: фахівці (учені, інженери, економісти), техніки і напівфахівці, службовці, робітники, зайняті фізичною працею. Панує в “постіндустріальному суспільстві” — “меритократія” (у Гелбрейта — “техноструктура”) — це “нова еліта”, яка складається із обдарованих осіб з усіх соціальних верств. Ця еліта стає панівною не лише у виробництві, а й у політиці.
   Зміна соціальної структури суспільства змінює і характер суперечностей. Белл писав: “Якщо для індустріального суспільства є характерною боротьба між капіталістом і робітником на підприємстві, то в постіндустріальному суспільстві конфлікт проявляється у зіткненні між фахівцем і простолюдином в організаціях і в суспільстві”. Центральна ознака “постіндустріального суспільства”, за Беллом — це панування науки, наукових знань. Белл відриває науку від економіки, проголошує її автономність, розглядає її розвиток як передумову нової організації і структури суспільства. Основними елементами цієї структури стануть університети, наукові інститути, науково-дослідні організації. Оскільки “велика наука” перебуває поза ідеологією, то Белл намагається протиставити її “великому бізнесу”.
   Ясна річ, концепція Белла, як і інші концепції “трансформації капіталізму”, спирається на реальні факти, тенденції капіталістичного розвитку. Проте вона відображає лише поверхові уявлення про ці процеси. Справді, у процесі науково-технічної революції зростає роль науки, попит на кваліфіковану робочу силу, підвищується кваліфікація фахівців. Але наука не була і не може бути незалежною від соціальних умов, самодостатньою силою в суспільстві.
   Теорія “конвергенції”. З теоріями соціальної трансформації капіталізму тісно зв’язана теорія конвергенції. Термін “конвергенція” перекладається як “наближення”, “зближення”. У природознавстві він означає виникнення в процесі еволюції у відносно далеких груп організмів однакових рис у будові і функціях унаслідок їхньої життєдіяльності за схожих умов навколишнього середовища. Зарубіжні економісти й соціологи застосовували цей термін до аналізу явищ суспільного життя. Вони стверджували, що капіталізм і соціалізм під впливом сучасного індустріального розвитку набувають спільних рис, зближуються, зливаються в якесь “змішане суспільство”. Воно не буде ні капіталістичним, ні соціалістичним, а втілюватиме переваги обох систем.
   З обгрунтуванням теорії “конвергенції” у 50-х рр. ХХ ст. виступили економісти й соціологи П. Сорокін (США), Р. Арон (Франція), В. Бакінгем (США). Значного поширення теорія набула у 60-х рр., завдяки працям таких учених, як У. Ростоу (США), Ян Тінберген (Голландія), П. Дракер (США), Дж. Гелбрейт (США) та інші.
   Як і розглянуті теорії “індустріального” і “постіндустріального суспільства”, теорія “конвергенції” не є якоюсь цільною науковою гіпотезою. Її автори користуються різними аргументами на захист своєї позиції, по-різному описують “змішане” суспільство.
   Ідею конвергенції поширювали на всі сфери суспільного життя, але її засадною частиною є економічне й технологічне обгрунтування конвергенції.
   Широкої популярності набув технологічний варіант “конвергенції” Дж. Гелбрейта. Майбутнє індустріальної системи він зв’язував з конвергенцією двох систем. Ніщо, зазначав Гелбрейт, не дає змоги краще заглянути в майбутнє індустріальної системи, ніж встановлення факту конвергенції. Злиття двох систем відбувається внаслідок розвитку однакової технологічної структури виробництва. У праці “Нове індустріальне суспільство” Гелбрейт писав, що “сучасна індустріальна техніка підпорядковується певному імперативу, який виходить за рамки ідеології”. Саме він диктує вимоги суспільству. Відмінності між країнами, що перебувають на вищому щаблі індустріалізації, якими б великими вони не були за номенклатурою, під впливом власних потреб індустріальної техніки і зв’язаної з нею організації виробництва зменшуються дедалі більше.
   Неминучість “конвергенції” Гелбрейт пояснював тим, що великі масштаби сучасного виробництва, притаманні розвинутим капіталістичним і соціалістичним країнам, потребують “приблизно схожої системи планування і організації”. Він наголошує на необхідності державного регулювання економіки.
   Отже, Гелбрейт до проблеми “конвергенції” двох систем підходить з погляду розмірів виробництва, його техніко-організаційної сторони і ігнорує відмінності у сферах власності.
   Голландський економіст Я. Тінберген процес “конвергенції” уявляв як “сприйняття” певних принципів і “переборення” інших. Майбутнє “конверговане” суспільство не сприйме притаманних соціалізмові суспільної власності, централізованого планування (яке має набрати децентралізованого характеру), зрівняльного розподілу тощо. Щодо капіталізму, то тут посилиться планування, зростатиме роль державного сектора і державного регулювання економіки. У результаті наближення системи “Сходу і Заходу” до якоїсь середини виникне, на думку Тінбергена, “змішана система”, яка уможливить досягнення суспільного оптимуму.
   Французький соціолог Р. Арон визнає наявність спільних рис і для капіталізму і для соціалізму: індустріалізація, урбанізація, розвиток освіти. Він критикує марксистський формаційний підхід до аналізу суспільного розвитку, заявляє, що він не виправдав себе, що фактом такого розвитку став плюралізм. І капіталістична, і соціалістична економічні системи розвиваються і змінюються. У процесі розвитку відбуваються “спільні для обох систем” зміни. Арон не ставив завдання дати чітке прогнозування майбутнього, хоч і висував ідею плюралізму всесвітнього розвитку, для якого характерним є існування індустріальних суспільств різного типу.
   У. Ростоу зіставляє деякі техніко-економічні показники двох систем (норму нагромадження, рівень виробництва і споживання на душу населення) і робить висновок про переваги капіталізму. Що ж до соціалістичних країн, то, відмовившись від свого суспільно-політичного ладу, вони наблизяться до капіталізму.
   М. Дюверже (Франція) майбутнє соціалізму і капіталізму уявляв як систему “демократичного соціалізму”, яка утвориться в результаті неминучих процесів лібералізації на Сході і соціалізації на Заході. Буде відбуватися мирне автоматичне зближення двох систем.
   Для доказу процесів “конвергенції” широко використовувалась проблема зростання впливу держави на економічне життя в капіталістичних країнах. Це стало підставою для заяв про те, що соціалізм і капіталізм подібні в тім, що в них здійснюється державний контроль над економікою.
   В обгрунтуванні теорії “конвергенції” західні вчені зверталися не лише до економічних, а й до загальносоціологічних аспектів, вони поширювали ідеї “конвергенції” на всі сфери суспільного життя. Соціологічна аргументація “конвергенції” полягає у визначенні спільних рис двох систем в галузі виховання, освіти, культури, мистецтва, науки. Так, П. Сорокін у праці “Соціологічне і культурне зближення між Сполученими Штатами і Радянським Союзом” підкреслював певну схожість систем виховання й освіти в США і СРСР. Він намагався також встановити схожі тенденції в розвитку соціальних наук і філософії. Ця схожість, на його думку, полягає в тім, що значна частина радянських учених не стоїть нібито на позиціях діалектичного матеріалізму, тоді як значна частина американських учених більш схильна до матеріалістичного світогляду.
   Яким же уявляли собі західні теоретики майбутнє “конверговане” суспільство?
   Так, американський економіст В. Бакінгем у праці “Теоретичні економічні системи. Порівняльний аналіз” (1958) зазначає, що в результаті конвергенції виникне “єдиний загальний економічний лад” на капіталістичній основі. Три з чотирьох визначальних основ капіталізму будуть включені в нову систему: приватна власність, економічні стимули і мотив прибутку, ринкова система. У Р. Арона можливий шлях “синтезу” двох систем — це організація соціалізму на основах капіталістичних принципів. Що ж до капіталізму, то він не створює перешкод розвиткові продуктивних сил і тому заміна капіталізму соціалізмом не є необхідною.
   Я. Тінберген — прихильник “синтезу деяких елементів капіталістичної ефективності і соціалістичної рівності”.
   Французький економіст Ф. Перру писав про створення “всесвітньої економіки”, яка б об’єднувала протилежні системи і була б здатною задовольнити потреби всіх людей.
   Д. Белл заявляв, що СРСР і США схожі як індустріальні суспільства, а вимоги науково-технічної революції зумовлюють їх “конвергенцію” у вигляді “нового типу централізовано-децентралізованої ринково-планової системи”.
   Різні варіанти і відтінки теорії “конвергенції” не дають підстав твердити про їх суттєві відмінності. Пропагуючи зближення соціалізму і капіталізму, більшість теоретиків “конвергенції” насправді мали на увазі поглинання соціалізму капіталізмом. Абсолютно відверто про це писав професор Колумбійського університету, помічник з питань національної безпеки при президенті Дж.Картері З. Бжезинський. У праці “Політичні системи США і СРСР” (1964), написаній разом із соціологом С. Хантингтоном, автори констатували процес зближення СРСР і США.
   Але разом з тим вони підкреслювали, що цей процес виявиться насправді у збереженні принципово важливих аспектів капіталістичної системи і відмиранні ознак соціалізму, зокрема комуністичної партії і її монополії на владу. “Таким чином, — робили висновок автори, — за ближчого розгляду виявляється разюча обставина — більшість теорій так званої “конвергенції” в дійсності постулюють не “конвергенцію”, а поглинання протилежної системи”.
   Як відомо, марксистська література не просто критично оцінювала теорію “конвергенції”, а називала її “міфом” і бачила її призначення у спробах захистити капіталізм і спростувати досягнення соціалізму. Арбітром у вирішенні цієї проблеми стала практика. І не випадково З. Бжезинський у праці “Холодна війна і її наслідки” писав: “Замість теорії “конвергенції” двох конкуруючих систем, що її колись вихваляли, реальність виявилась однобічною конверсією”.
   Проте “конвергенція” справді буде відбуватися на шляху розвитку демократичних режимів в ім’я миру на землі.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016