Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Економічні науки arrow Історія економічних учень arrow 4. Теорії трансформації капіталізму
03.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




4. Теорії трансформації капіталізму

4. Теорії трансформації капіталізму

   У другій половині ХХ століття великого поширення набрали так звані теорії “трансформації” (перетворення) капіталізму. Ці теорії виходили, як правило, з реальних соціально-економічних процесів і явищ капіталістичного розвитку, але тлумачили їх досить своєрідно. Крім того, розвиток світової системи соціалізму, зростання її впливу після другої світової війни стали причиною певної “непопулярності” навіть самого терміна “капіталізм”. За цих умов і почали формуватися різні теорії перетворення капіталізму на “новий” суспільний лад.
   Теорія “народного капіталізму” виникла у 50-х рр. у США. З її обгрунтуванням виступили такі економісти і соціологи, як А. Берлі, М. Надлер, С. Чейз, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та інші. Найбільше прихильників вона здобула в Європі, особливо у ФРН, Австрії, Англії, Італії.
   Теорія “народного капіталізму” складається з трьох частин: 1) теорії “демократизації капіталу”, або “дифузії власності”; 2) теорії “управлінської менеджерської революції”; 3) теорії “революції в доходах”.
   Теорія “дифузії власності”. Центральне місце в теорії “народного капіталізму” належить положенню про “дифузію власності”, або “демократизацію капіталу”. З розвитком капіталізму поступово змінюється структура капіталістичної власності. Якщо капіталізму доби вільної конкуренції була притаманна індивідуальна приватна власність, то сучасному капіталізмові властива різноманітність форм власності: індивідуальна, акціонерна, монополістична, державна. Провідною формою підприємств, а отже і форм власності, є акціонерна. Збільшення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюдження акцій серед населення розглядалося багатьма економістами як “дифузія” (розпорошення) власності.
   Дрібний акціонер, на думку прихильників цієї теорії, нібито перетворюється на рівноправного співвласника акціонерних підприємств, на співвласника “народного капіталу”. У США, заявляв американський економіст А. Дракер, відбувається безпрецедентна демократизація підприємницької власності “оскільки реальними власниками цих підприємств стають маленькі люди, середній клас і робітники”. Усіх, хто володіє акціями (незалежно від соціального стану й кількості акцій) Дракер зараховує до буржуазії. Президент Торгової палати США Джонстон писав: “Простий робітник однієї із моїх фабрик, що виробляють електроприлади, службовець банку, у керівництві якого я перебуваю, і торговець моїми будівельними матеріалами — усі вони такі ж капіталісти, як і я сам”. Демократизація капіталу, на думку теоретиків “народного капіталізму”, відбувається ще й тому, що будь-яке акціонерне товариство є достатньо демократичною організацією: акціонери беруть участь у щорічних зборах, заслуховують звіти правління, обирають новий склад правління і т. ін.
   Аналізуючи цю концепцію, слід зазначити, що вона плутає два різні процеси: процес концентрації капіталу і зростання суспільного характеру виробництва, що справді відбуваються постійно і скрізь, із процесом ліквідації приватної капіталістичної власності, неможливим за капіталізму. Власність на засоби виробництва розглядається як формальне право на дохід. Відтак розповсюдження акцій серед населення визнається як “розпорошування” власності без огляду на характер розподілу акцій. Так, у 60-х рр. у США 10 тис. чол. (0,008 % усього населення) мали 25 %, а 75 тис. чол. (0,06 % населення) — 50 % корпоративних активів, що належали окремим особам. Лише в корпорації “Дженерал Моторс” 0,6 % акціонерів мали у власності 65,6 % акцій. Водночас близько половини всіх акціонерів одержували дивіденди у сумі меншій за 100 доларів на рік і були власниками активів вартістю не більше 2 тис. доларів. Ясна річ, що їхній матеріальний і соціальний стан відтоді як вони стали “власниками”, суттєво не змінився.
   Теорія “управлінської революції” — є складовою теорії “народного капіталізму”. Її прихильники стверджують, нібито з розвитком акціонерних товариств влада капіталістів-власників слабшає або і зовсім зникає і замінюється владою найманих управлінців — менеджерів. Вони є “довіреними особами народу” і керуються не мотивами прибутку, а суспільними інтересами. З обгрунтуванням цієї концепції виступили американські економісти А. Берлі, Дж. Бернхем, П. Дракер та інші.
   Ця теорія теж відображає реальні процеси в розвитку капіталізму: відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції, розмежування власності й управлінської діяльності. За домонополістичного капіталізму, коли підприємство було здебільшого індивідуальною власністю й управлінська праця не потребувала глибоких знань, капіталіст сам керував виробництвом. Зі зростанням розмірів виробництва, з виникненням акціонерних товариств капіталісти стали доручати керівництво найманим працівникам. Дехто вбачав у цьому процесі витискування капіталіста не лише із виробництва, що справді має місце, а із суспільства взагалі. Як писав А. Берлі, “...капітал лишається на місці. Також зберігається і капіталізм. Єдиною постаттю, що зникає, є капіталіст”. Передовсім буде методологічною помилкою судити про природу підприємств на підставі форми управління. Адже природа підприємства визначається не нею, а формою власності на засоби виробництва. Автори концепції “управлінської революції” ігнорують питання про характер власності. Як власники підприємств капіталісти наймають управляючих, які керують підприємствами в інтересах капіталістів, забезпечуючи їм максимальні прибутки.
   Прихильники цієї теорії дипломатично ухиляються від відповіді на те, які саме власники акцій не мають ефективної влади в корпораціях: дрібні чи великі. Оскільки в корпораціях діє основний принцип “одна акція — один голос”, то саме великі акціонери мають можливість утримувати в своїх руках усю повноту влади, на свій розсуд розпоряджатися капіталом корпорації і висувати до складу її керуючих тих людей, які охоронятимуть їхні інтереси.
   Крім того, вищі верстви управлінського апарату (менеджерів) тісно зв’язані з власниками великого капіталу і часто самі належать до них. Їхні інтереси здебільшого збігаються з інтересами власників. У великій корпорації, отже, відбувається не тільки постійне відокремлення власності від управління, а й зворотний процес — відновлення єдності управління і власності завдяки перетворенню менеджерів на капіталістів.
   Проте усвідомленням двоїстості цього процесу справа не обмежується. Критики теорії “управлінської революції” справедливо зазначають, що необхідно з’ясовувати й засоби здійснення контролю. Так, американський економіст Р. Лернер, який критично сприймає концепцію “революції в управлінні”, наголошує на необхідності концентрувати увагу не на тім, “які особи контролюють великі корпорації, а на тім, якими засобами здійснюється контроль (володіння акціями чи позиція в керівництві)”.
   Англійський дослідник діяльності великих корпорацій Т. Ніколс підкреслював зростання значення керуючих корпораціями, збільшення їхньої влади, зазначаючи водночас, що юридично вони перебувають на службі в акціонерів, але практично їхня позиція не відрізняється від позиції директорів-власників. Стосовно різних підходів до оцінки проблеми “власність-контроль”, Ніколс зауважував: “Теоретики менеджеризму писали про відокремлення або про “розлучення”. Значно правильніше буде говорити про “шлюб з розрахунку” між управляючим і капіталістом”. Отже, підбиваючи підсумок, можна сказати, що теорії “революції в управлінні” теж притаманна певна еволюція. Вона почала із заперечення влади капіталістів, а закінчила “шлюбом з розрахунку” менеджерів із капіталістами.
   Водночас не слід вважати, що ця (як і інші) теорія є суто абстрактною розумовою вправою. Її прихильники, як і противники, використовуючи величезний статистичний матеріал, розробляють різні моделі корпорацій, досліджують діяльність різних груп капіталістів у корпорації: одна робить ставку на посилення автономії, зростання корпорації, друга — зв’язана з рухом фіктивного капіталу, з біржею.
   Різна орієнтація буржуазії зв’язана з різним рухом реального й фіктивного капіталу, які протистоять один одному, конкуруючи за прибуток. Розмежування груп буржуазії і великих корпорацій за цією ознакою зумовило конфліктний характер процесу “злиття”, “поглинання” корпорацій у 60-х — на початку 70-х рр., що позначилося на становищі керуючих корпораціями.
   Те, що управлінці мають обмежену владу в корпораціях, підтверджує практика економічного життя 70—90-х рр. Перехід контрольного пакета акцій до іншого власника майже завжди має наслідком заміну менеджерів.
   Теорія “революції в доходах” — складовий елемент теорії “народного капіталізму”. Її прихильники стверджують, що в розвинутих капіталістичних країнах стався принциповий переворот у розподілі національного доходу, суть якого полягає у поступовому зближенні доходів різних верств і класів капіталістичного суспільства. Цю тезу пропагували С. Кузнець, Дж. К. Гелбрейт, К. Боулдінг, М. Сальвадорі, Е. Хансен та інші.
   Особливих зусиль для обгрунтування теорії доклав американський економіст С. Кузнець. У праці “Частки вищих за доходами груп у доході і заощадженнях” (1953) він навів дані про динаміку розподілу національного доходу в 1919—1948 рр. За його підрахунками, питома вага доходів 1% населення США (найвищої групи) становила 1919—1938 рр. 13%, а 1948 р. знизилась до 9%. Питома вага доходів “верхніх” 5% населення за цей період знизилась з 25 до 18%. Виходячи з цих показників, С. Кузнець зробив висновок про систематичне зниження доходів вищих груп населення.
   Ці розрахунки й висновки широко рекламувались у пресі. Проте концепція “революції в доходах” зазнала серйозної критики з боку багатьох американських економістів і соціологів. Так, В. Перло довів свідому тенденційність обрахунків Кузнеця. Він показав, що Кузнець розраховував питому вагу доходів вищої групи на основі даних податкових органів, тобто на підставі лише заявлених доходів. Між тим у післявоєнний період значно посилилось приховування доходів підприємцями. Підкреслюючи цей момент, В. Перло писав: “Кузнець вивертає цей політичний скандал навиворіт і перетворює несплату податків багатими на вигаданий доказ того, що багаті втрачають дохід”.
   Крім того, Кузнець не враховував нерозподілених прибутків, тобто тієї частини доходів, яка не розподіляється між акціонерами, а використовується на нагромадження, утворення різних фондів тощо. Між іншим, якщо сума дивідендів з 1939 по1969 рр. (за даними американської статистики) збільшилась у 4,4 рази, то сума нерозподіленого прибутку — у 86 разів.
   Урахувавши ці фактори, В. Перло показав, що доходи вищої групи не скоротились, а зросли вдвоє. Аналогічний висновок на основі аналізу великого статистичного матеріалу було зроблено американським соціологом Р. Міллсом. У книжці “Панівна еліта” він називав розмови про “революцію в доходах” просто “рекламним галасом”, який не можна сприймати серйозно. За сучасних умов, без огляду на зростання заробітної плати тенденція збільшення розриву у доходах робітників і підприємців посилюється.
  
Концепція “колективного капіталізму” Г. Мінза та А. Берлі. Концепція колективного капіталізму склалась у 60-ті рр. ХХ ст., проте її початки сягають 30-х рр., коли американські економісти Г. Мінз та А. Берлі висунули ідею про те, що акціонерні підприємства є вже не приватними, а колективними. У їхньому трактуванні корпорація із організації приватної власності перетворюється на “соціальний інститут”, мета якого вже не ототожнюється з максимізацією прибутку.
   Концепція “колективного капіталізму” має багато спільного з теорією “народного капіталізму”. Ця спільність насамперед полягає в тім, що важливою складовою обох концепцій є теорія “революції управління”. “Власність і контроль, — стверджує Мінз, — відокремились і перебувають у різних руках”. У концепції “колективного капіталізму” беруться до уваги тільки показники (розміри корпорації), але ігнорується їх соціально-економічний зміст. Мінз зазначав, що на сучасних великих корпораціях працюють тисячі робітників і службовців, використовуються мільярди доларів капіталу, виготовляються товари масового споживання, які продаються мільйонам споживачів. Усе це ніби привело до того, що велика корпорація перестала навіть “віддалено відповідати як старій юридичній моделі власності”, так і економічній моделі “атомістичної фірми за умов конкурентного ринку”. Отже, корпорація, на думку деяких учених, перестала бути автономною щодо суспільства, а стала соціальним інститутом, соціальною силою, котра забезпечує розв’язання суспільних проблем. І не випадково саме на цьому грунті в 60—70-х рр. сформувалась концепція “соціальної відповідальності” корпорації перед суспільством.
   Концепція “соціального партнерства”. Перші концепції “соціального партнерства” з’явилися ще наприкінці ХІХ ст., коли соціал-реформісти почали розробляти різні системи “участі робітників у капіталістичних прибутках”. Після другої світової війни принцип “соціального партнерства” поширюється у багатьох західноєвропейських країнах. З обгрунтуванням цієї ідеї виступили французький економіст і соціолог Р. Арон, німецький професор Е. Гауглер, Д. К. Гелбрейт та інші.
   Вони намагалися довести, що в сучасному капіталістичному суспільстві внаслідок розвитку науково-технічної революції, посилення економічної та соціальної ролі держави, зростання кількості великих корпорацій докорінно змінилось становище робітників, зникли класові суперечності і класові конфлікти. “Сучасні трудові відносини в промисловості, особливо у великих корпораціях, — пише, наприклад, Гелбрейт, — усе більше набирають мирного характеру... це є наслідком того, що інтереси, колись різко ворожі, тепер переважно перебувають у гармонії”. Відбувається нібито “об’єднання” й “поглинання” класових інтересів завдяки тому, головне, що робітникові дається певний комплекс соціальних гарантій і мотивом діяльності корпорацій “уже не є прибуток”.
   Матеріальною підставою “соціального партнерства”, на думку Гауглера, є поширення участі робітників у капіталістичній власності і прибутках.
   Серед аргументів стосовно поширення “соціального партнерства” досить часто називають практику “участі” трудящих в управлінні капіталістичним підприємством. Така практика й справді має місце. Але вона обмежується, як правило, вирішенням другорядних питань, не змінюючи статусу робітників на підприємстві.
   Концепцію “соціального партнерства” широко використовували західнонімецькі неоліберали в теоретичних розробках “соціального ринкового господарства”, “сформованого суспільства” тощо.
   Розглянуті концепції “трансформації капіталізму” не вичерпують усієї їхньої різноманітності. Посилення втручання держави в економічне життя, зростання її ролі у вирішенні соціальних проблем породили майже аналогічні теорії “плюралістичної економіки”, “планового капіталізму”, “держави достатку”, “суспільства високого масового споживання” тощо.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016