Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Економічні науки arrow Історія економічних учень arrow 2. Економічна думка в період кризи і ліквідації кріпацтва
08.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




2. Економічна думка в період кризи і ліквідації кріпацтва

2. Економічна думка в період кризи і ліквідації кріпацтва

   До середини ХІХ ст. в Росії чітко виявились ознаки кризи кріпосництва. Феодальна монополія дворянства, що охоронялась самодержавством, гальмувала розвиток продуктивних сил на селі. Кріпацтво затримувало розвиток капіталістичного виробництва в промисловості, що посилювало відставання Росії від капіталістичних країн Заходу.
   Криза кріпосництва стала причиною значного пожвавлення суспільної думки в усіх її проявах, появи нових її напрямків. Це пожвавлення було зумовлено цілою низкою передумов. Передовсім, суспільно-економічний стан Росії потребував вирішення гострих соціально-економічних проблем, зв’язаних із дальшим розвитком країни. Це значно активізувало розвиток суспільної думки.
   Напрямки суспільно-економічної думки, які проявились і склалися за цих умов, були безпосередньо зв’язані з вирішенням проблеми кріпацтва. До вирішення цієї проблеми по-різному ставилися дворяни-кріпосники і дворяни-ліберали. Формується демократичний напрям у критиці кріпацтва.
   Економічні погляди консервативного дворянства. Дворяни-кріпосники навіть за умов кризи кріпосництва намагались зберегти старий економічний лад. Уже в 40-х роках починається активне обговорення заходів, спрямованих на зміцнення барщинного господарства. На сторінках журналів і газет настійно доводилася можливість збільшення прибутковості дворянських маєтків створенням у них мануфактур, посиленням експлуатації кріпаків, “раціональнішою” розкладкою барщинних повинностей.
   Найбільш помітними економістами в таборі кріпосників були Д. Шелехов і А. Бутовський. Шелехов у своїх лекціях, прочитаних на засіданнях “Вільного економічного товариства” і виданих згодом під назвою “Курс дослідного російського сільського господарства”, обстоює барщинну систему господарства. Її кризу він пояснює нездатністю керуючих маєтками організувати раціональне ведення господарства, що потребує знань з політичної економії. У недостатності таких знань Шелехов звинувачував і дворян. Отже, з допомогою політичної економії він сподівався знайти вихід із кризи, пристосувавши барщинне господарство до умов товарного виробництва.
   А. Бутовський у праці “Досвід про народне багатство, або Про основи політичної економії” виходить з позицій непорушності монополії поміщиків на землю і працю кріпаків. Захист засад кріпосництва має в нього надто цинічний, лицемірний характер. Працю кріпаків на поміщиків він називає винагородою поміщикам за їхню допомогу селянам.
   Бутовський, як і Шелехов, надає великого значення знанням з політичної економії для зміцнення позицій поміщиків, упорядкування їхнього господарства. Політичну економію він називає наукою, котра має сприяти зміцненню моралі й державного порядку, тобто зміцненню феодально-кріпосницького ладу й царської влади.
   З поглибленням кризи кріпосництва можливість його відкритого захисту ставала все більш проблематичною. Проте залишались іще ідеологи кріпацтва, які прямо виступали за його збереження. У другій половині 50-х рр. на захист кріпацтва виступили члени “Вільного економічного товариства” Є. Ладижинський і Г. Бланк. Вони лицемірно зображували відносини між поміщиками і селянами як такі, що є благом для селян, і ратували за їхнє збереження. Бланк узагалі характеризував кріпацтво як соціальну форму, що забезпечує гармонію інтересів поміщиків, селян і держави.
   Засновник і видавець “Журналу землевласників” А. Желтухін не виступав відкрито проти ліквідації кріпацтва. Він пропонував систему обов’язкового викупу “барщинної повинності”, причому оціненої за цінами вільного найму. Це, на його думку, забезпечило б поміщиків коштами, достатніми для найму вільних робітників. Щоб у поміщиків не виникало проблем з наймом робітників, згідно з його проектом не всі селяни наділяються землею. Безземельні селяни становили б дешеве джерело вільнонайманої праці. Отже, якщо кріпосники й погоджувались на ліквідацію особистої залежності селян, то намагалися максимально зберегти економічну владу поміщиків на селі.
   Економічні погляди ліберального дворянства. На відміну від консерваторів, ліберали розглядали кріпацтво як гальмо суспільного розвитку, вони зазначали, що воно невигідне самим дворянам. У 40-х рр. економічну програму ліберального дворянства було розроблено групою економістів, що працювали в міністерстві державного майна, очолюваного А. Заблоцьким-Десятовським та К. Веселовським. Ця група розробляла проекти буржуазних реформ, які уряд почав здійснювати в 60-х рр. Вони розуміли необхідність ліквідації існуючих феодальних відносин і оголошували їх “антиекономічними”, такими, що загрожували як дворянству, так і державному ладу. Цим відносинам протиставлялись нормальні, природні (тобто буржуазні) відносини.
   Відбиваючи буржуазні тенденції економічного розвитку, ця група виступала за розвиток капіталістичної промисловості і торгівлі, за розвиток фермерського господарства на селі.
   У період підготовки селянської реформи виразником ідей дворянського лібералізму були Б. Чичерін, К. Кавелін, І. Горлов.
   Б. Чичерін розглядав селянську реформу як прогресивний акт, котрий забезпечить свободу економічної діяльності, але обстоював думку про збереження станового ладу і верховенства дворян.
   Чичерін виступав за наділення селян землею за викуп, тобто за збереження селянського господарства. Проте він негативно його оцінював, зазначав, що воно нездатне до прогресу. Збереження селянського господарства мислилося ним лише як запорука зміцнення поміщицького господарства, забезпечення його робочою силою.
   Чичерін був противником общини. Він сподівався, що її знищення сприятиме розвитку капіталістичних відносин на селі за умов збереження поміщицької власності на землю.
   К. Кавелін як ліберал виступає проти кріпацтва. Він бачить нераціональність господарства, що грунтується на праці кріпаків. Водночас він — апологет дворянства, яке називає найосвіченішим і відносно найбагатшим з усіх станів. Він провіщає оновленому дворянству панівну роль у майбутньому буржуазному суспільстві. І саме з цих позицій, з позицій захисту інтересів дворянства, збереження його як панівного класу й після реформи, він підходить до вирішення питання скасування кріпацтва.
   Кавелін — прихильник звільнення селян із землею за викуп. Викуп мав був винагородити поміщика не лише за землю, що лишалась у селян, а й за саме звільнення. На відміну від Чичеріна, він намагався зберегти общинне землеволодіння як засіб пом’якшення соціальних конфліктів і запобігання диференціації селянства.
   І. Горлов — професор Казанського, а згодом Петербурзького університетів. Еволюція його світогляду характеризувалась переходом з позицій захисника кріпацтва на позиції дворянського лібералізму. Як викладач політичної економії Горлов схиляється до буржуазних ідей. Проте у вирішенні аграрного питання він, майже до кінця 50-х рр., виступає як кріпосник і лише напередодні реформи визнає необхідність економічних перетворень. Він прихильник викупу селянами землі і кріпосних повинностей.
   Горлов намагається використати західноєвропейську економічну науку для вирішення аграрних проблем у Росії, пристосувати її до потреб класу поміщиків, що став на шлях капіталістичного господарювання. У підручнику “Засади політичної економії” (1859), наслідуючи теорію факторів виробництва Сея, він заміняє категорію “праця” надуманою категорією “економічні сили людини”, усіляко пропагує концепцію фізіократів щодо ролі природи у створенні багатства. Як захисник інтересів дворянства він перебільшує його роль, називає діяльність “благородного” стану продуктивною. Горлов виступає як захисник мальтузіанства. Визнаючи необхідність звільнення селян, він, проте, головну увагу зосереджує на тих негативних наслідках, до яких могла б призвести очікувана реформа. Застерігаючи поміщиків, він посилається не на досвід звільнення селян у Західній Європі, а на наслідки ліквідації рабовласництва в англійських і французьких колоніях: “З економічного погляду… емансипація була справою руйнівною”. Отже, економічний занепад колоній він пояснює не існуванням рабства, а його ліквідацією.
   Буржуазна критика кріпосництва. У боротьбі ідей навколо аграрної реформи активну участь брали представники російської буржуазії та її ідеологи. Вони були безумовними прихильниками ліквідації кріпацтва. Однак підхід до вирішення цієї проблеми не був у них однозначним. Так, наприклад, підприємець В. Кокорєв обстоював капіталістичну перебудову поміщицького господарства, надаючи великого значення новим способам обробітку землі й застосуванню техніки, що, у свою чергу, стало б поштовхом для розвитку промисловості.
   Він, проте, визнає необхідність залишити всю землю, навіть общинну, в руках поміщиків. Селяни, на його думку, могли б викуповувати або відробляти за землю, яку одержали від поміщиків. Розуміючи, що селянство неспроможне виплатити великі викупні платежі, Кокорєв висунув цікавий проект, котрий передбачав можливість купівлі дворянських маєтків купецтвом і фабрикантами за умови передавання землі в оренду селянам. Трохи згодом Кокорєв припускає навіть можливість безкоштовної передачі частини такої землі селянам, якщо купці матимуть достатній зиск від придбання маєтків. Як бачимо, Кокорєва турбувало не стільки питання наділення селян землею, скільки проблема вільної купівлі землі торговельно-промисловою буржуазією. Річ у тім, що в Росії купці й фабриканти не мали права купувати маєтки з селянами, і Кокорєва це обурювало.
Населені землі, — писав він, — тепер може купувати лише один дворянський стан…Чому ж не всі, хто має кошти без різниці станів?.. Усі повинні мати право володіти землею в міру своїх коштів.
   Д. Струков, на відміну від Кокорєва, питання перебудови сільськогосподарського виробництва не зв’язував з технікою і агротехнікою, а висував на перший план суспільні умови.
   Як буржуазний ідеолог Струков виступає проти монополії поміщицького землеволодіння. Він висловлює сподівання, що повна свобода земельної власності забезпечить перемогу прогресивних форм землеробства, але їх носіями вже не будуть дворяни. Він висловлював сумнів щодо економічних можливостей дворян та їхніх господарських здібностей. Для перебудови на нових засадах поміщицьким господарствам потрібні капітали, яких дворяни не мають. На відміну від дворянських лібералів, котрі заперечували можливість нагромадження капіталів у селянському господарстві, Струков вірить у таку можливість. Він упевнений, що вільний селянин, який матиме ділянку землі, зуміє нагромадити капітал.
   Струков виходить з того, що масштаби господарства не будуть визначатись розмірами землеволодіння. Він писав, що можуть бути вигідними і невигідними як малі, так і середні й великі господарства. Струков є прихильником співіснування різних за розмірами господарств, що ефективно функціонують за умов вільної конкуренції і керуються “особистою вигодою”.
   Струков був проти общинного землеволодіння, котре розглядав як одну з перешкод на шляху вільного розвитку селянського господарства.
   Критика кріпацтва О. Герценом і М. Огарьовим. В обговоренні проблем скасування кріпацтва взяли участь не лише кріпосники й ліберали. Як ідеологи селянства виступили революційні демократи, котрі розробили справді антикріпосницьку програму.
   Уже в 40-х рр. на захист інтересів селянства виступив В. Бєлінський, який у питаннях звільнення селянства й повалення самодержавства орієнтувався на народну революцію. Той самий період позначений діяльністю петрашевців, очолюваних М. Буташевичем-Петрашевським. Петрашевці різко критикували кріпацтво, і деякі з них виступали за негайну революцію для повалення самодержавства й скасування кріпацтва. Майбутнє країни вони зв’язували з реалізацією соціалістичних ідей.
   Олександр Іванович Герцен (1812—1870), Микола Платонович Огарьов (1813—1877). Герцен був позашлюбним сином багатого поміщика, навчався в Московському університеті. 1834 р. був заарештований за революційну діяльність і перебував у засланні. З 1847 р. і до кінця життя Герцен жив за кордоном. 1853 р. він створив у Лондоні “Вільну російську друкарню”, з 1855 р. почав видавати журнал “Полярная звезда”. 1856 р. до нього в Лондон приїхав Огарьов. З цього часу їхня суспільно-політична діяльність відбувалася спільно: з 1857 р. вони почали видання “Колокола” — російського загальнодемократичного позацензурного журналу.
   Основу економічних поглядів Герцена й Огарьова становила боротьба з кріпосництвом, розробка революційної програми звільнення селян. Ці проблеми висвітлено Герценим у працях: “Росія” (1849), “Про розвиток революційних ідей в Росії” (1851), “Російський народ” (1853) та ін. Огарьовим було написано такі праці, як “Що зроблено для звільнення кріпосних людей” (1857), “Іще про звільнення селян” (1858), “Що потрібно народові” (1861) та ін. У цих творах гостро критикувалося кріпосництво. Критика кріпосництва, як і в цілому світогляд двох видатних мислителів, не лишались незмінними. Вони пройшли складну еволюцію від позицій дворянських революціонерів до революційного демократизму.
   Спільність соціально-економічного й політичного світогляду Герцена й Огарьова не означала нівелювання їхніх індивідуальностей. Слід зазначити, що в літературі, як дореволюційній, так і радянській, роль Огарьова у спільній праці недооцінювалась. Безумовно, Герцену належить пальма першості в галузі суто літературної творчості, стосовно ж економічних проблем, то Огарьов у багатьох питаннях виявився далекогляднішим за Герцена.
   Безправне становище селян, криза поміщицького господарства турбували Огарьова і як поміщика, і як прогресивну, освічену людину. Він звертається до економічної літератури, де шукає відповіді на злободенні питання. За невеликий викуп Огарьов звільняє своїх кріпаків, будує цукрові заводи, гуральні, з використанням вільнонайманої праці. Цей досвід став у пригоді за опрацювання ним аграрної програми.
   Огарьов був прихильником звільнення селян із землею. Проектуючи майбутнє поміщиків, Огарьов радив їм включитися у розвиток промисловості. Розуміючи, що це потребує капіталів, він виступає за викуп селянами землі.
   Аналогічно вирішує проблему й Герцен. Він теж палкий прихильник звільнення селян із землею, закріплення за ними всієї землі, що перебувала в їхньому користуванні. Проте Герцен, як і Огарьов, не бачив нічого несправедливого в тім, що поміщики одержать певну компенсацію за втрату права користуватися “вигодами минулої кричущої несправедливості”.
   У літературі таку позицію Герцена й Огарьова зв’язували із розумінням ними необхідності компромісу з дворянством. Це так. Але слід враховувати й інші фактори. І Герцен, і Огарьов самі були дворянами. А напередодні реформи навіть найбільш прогресивна частина суспільства, навіть такий революціонер-демократ, як Чернишевський, схилялись до викупу землі. Різниця між ними полягала лише у визначенні величини викупу.
   У питанні звільнення селян Герцен і Огарьов виявляли схильність до лібералізму. Вони апелювали і до дворянства, як до розвинутого й освіченого класу, і до уряду. “Ми думали, — писав Герцен у 1860 р., — що самодержавство може ще в Росії здійснити подвиг звільнення селян із землею”. Ці сподівання виявились марними, і після реформи Герцен та Огарьов стали на позиції революційного вирішення селянського питання.
   Вони гостро критикували реформу 1861 р., називаючи її обманом, “новим кріпацтвом”, оскільки вона не дала селянам ні землі, ні волі. Відображаючи інтереси селянства, яке боролося проти поміщицького землеволодіння і поміщицької власності, Герцен і Огарьов проголосили й обгрунтували гасло “Земля і воля”. Це гасло, писав Герцен, не видумане, його підказав сам народ. Нова платформа видавців “Колокола” щодо аграрного питання передбачала ліквідацію поміщицького землеволодіння, передачу всієї землі селянам. Вирішення цієї проблеми зв’язувалось із селянською революцією.
   Герцен і Огарьов критикували не лише кріпосництво, а й капіталізм, як нову форму експлуатації, “нову форму рабства”. Порівнюючи економічні процеси, які відбувались у пореформеній Росії, з економічним розвитком Заходу, Герцен виступив з обгрунтуванням особливого — некапіталістичного шляху розвитку Росії. Основою цього розвитку в нього була община, общинний селянин. “Людина майбутнього в Росії — мужик, так само як у Франції робітник”, —
писав Герцен. Він не ідеалізує общинний лад. Мало того, ще до реформи Герцен, як і Огарьов, убачав в общині лише “уламок кріпосного побуту”. У пореформений період їхні погляди на общину змінилися. Саме в общині вони бачили запоруку соціалізму. Гарантована общиною рівність селянського землеволодіння, на думку Герцена й Огарьова, мала відвернути небезпеку пролетаризації селянства.
   Герцен став основоположником “селянського соціалізму”, який, на його думку, складався з трьох засад: 1) право кожного на землю; 2) общинне володіння землею; 3) громадське управління. Лише на цих засадах, писав Герцен, “може розвиватись майбутня Росія”.
   Герцен виступав з гострою критикою капіталізму, поєднуючи її з критикою буржуазної політичної економії, яку він тлумачив як науку, котра, орієнтуючись на приватну власність, стоїть на сторожі капіталістичної системи господарства. Щодо Росії, то буржуазна політична економія з її орієнтацією на приватну власність виступала в ролі захисника поміщицького землеволодіння, обстоювала капіталістичний розвиток країни, що суперечило ідеям селянського соціалізму Герцена. Аналогічну позицію займав і Огарьов. Критикуючи буржуазну політичну економію, Герцен і Огарьов проголошують необхідність створення нової економічної науки, яка б виступила проти основ капіталізму, за обгрунтування соціалізму.
   Микола Гаврилович Чернишевський (1828—1889) — народився в м. Саратові в сім’ї священика, учився в духовній семінарії, закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. 1862 року його було заарештовано за організацію революційного підпілля і 1864 р. заслано на каторгу в Забайкалля, а згодом у Вілюйський острог. У засланні він провів 20 років.
   В історію російської економічної думки Чернишевський увійшов, як представник революційно-демократичного руху. Журнал “Современник”, який він очолював, справив великий вплив на виховання цілого покоління революціонерів у Росії. Чернишевський залишив не тільки літературну, а й велику наукову спадщину, яку й досі належно не оцінено. Більшість його праць присвячено критиці кріпацтва: “Про нові умови сільського побуту” (1857), “Про поземельну власність” (1857), “Листи без адреси” (1861), “Панським селянам від їхніх прихильників уклін” (1861).
   Критика кріпацтва, обгрунтування необхідності його знищення грунтувались у Чернишевського на глибокому аналізі суті кріпосницької системи як примусової праці. Обов’язкова праця, писав Чернишевський, є невигідною не лише для селян, а й для поміщиків, вона є головною причиною убозтва держави в цілому.
   Характеризуючи кріпацтво як гальмо економічного розвитку, Чернишевський розробляє програму його знищення. Ця програма не обмежується вимогою ліквідації примусової праці, особистого звільнення селян. Основу програми становить питання про землю. Чернишевський виступає за ліквідацію поміщицької власності на землю без викупу, передачу землі в державну власність з общинним володінням.
   Ідеалом Чернишевського є така форма поземельної власності, яка поєднує власника, господаря й робітника в “…одній особі. Державна власність із общинним володінням з усіх форм власності найбільш підходить до цього ідеалу”.
   Здавалося б, що цій вимозі найбільш відповідає селянське приватне господарство, а не община. Справді, селянське господарство Чернишевський оголошує вищою з усіх існуючих форм виробництва, але тільки за перехідних умов. Тенденція дальшого розвитку має полягати в поступовому розширенні сфери панування державної власності з общинним володінням і скорочення сфери приватновласницького виробництва. Це уможливить початок поступового переходу до соціалістичних форм господарства.
   Чернишевський наголошував на можливості не допустити в Росію капіталізм, котрий, на його думку, є не обов’язковим, та й не бажаним шляхом економічного розвитку. Після ліквідації феодалізму країна, за Чернишевським, розвиватиметься через “перехідний стан” до панування колективних форм виробництва. “Перехідний стан” Чернишевський розуміє як період співіснування секторів — общинного, колективного і приватного. Причому общинний сектор має витісняти приватний.
   На зміну приватній власності має прийти суспільна власність як більш справедлива, як така, що відповідає потребам трудящих і зв’язана із суспільним виробництвом. Перемога соціалізму в Чернишевського є невідворотною. Соціалізм стає закономірним результатом розвитку свідомості і матеріального виробництва. І якщо ідея соціалізму виникла на Заході, то її здійснення можливе насамперед у Росії, тому що тільки тут збереглась вихідна форма колективної власності — община. На Заході її давно зруйновано розвитком капіталізму.
   Проте община в Чернишевського не є готовою соціалістичною формою виробництва. Такою вона стане в майбутньому, після переходу до колективної праці і високорозвиненої техніки. Чернишевський захищав общину як засіб запобігання класовому розшаруванню села, що вже стало помітним. “І між общинниками, — писав він, — дехто служить наймитом у інших домовласників, не маючи свого господарства...” Перешкодити цьому процесу, отже, зберегти общину, на думку Чернишевського, може лише держава. Він виділяв три етапи у розвитку общини: общинне володіння, общинне виробництво й общинне споживання. Останній етап він відносив до далекого комуністичного майбутнього.
   Чернишевський виступив як глибокий критик капіталізму і буржуазної політичної економії у наукових працях: “Молінарі. Курс політичної економії” (1857), “Принципи народного господарства В. Рошера” (1858), “Капітал і праця” (1860), “Примітки до “Основ політичної економії (за Міллем)” (1860—1861) та ін.
   Капіталізм Чернишевський розглядає як експлуататорський, але прогресивний порівняно з феодалізмом лад. Щодо політичної економії, то Чернишевський зробив, по суті, критичний аналіз історії буржуазної політичної економії й утопічного соціалізму. Він проаналізував усі основні напрямки економічної думки, починаючи з меркантилістів. Чернишевський високо оцінює класичну політичну економію і називає основним її теоретичним досягненням “…висновок, що будь-яка цінність створюється працею”.
   Буржуазних економістів пізнішого періоду Чернишевський називає “рутинними економістами”, нездатними розвивати науку. До цих економістів він відносить Сея, Бастіа, Мальтуса, Кері, Рошера, Мак-Куллоха та багатьох інших. Теорії вищеназваних економістів Чернишевський називає “політичною економією капіталістів” і протиставляє їй особливу “політичну економію трудящих”. Її завдання він бачив у захисті інтересів трудящих, і передовсім селянства.
   Розробляючи свою “теорію трудящих”, Чернишевський аналізує майже всі основні проблеми політичної економії. Особливе місце в “теорії трудящих” належить теорії трудової вартості. Чернишевський називає працю єдиною матеріальною субстанцією вартості. Виходячи з цього він робить висновок про справедливий розподіл. Якщо попередня теорія стверджувала, що “все створюється працею”, то нова додає, що “все має належати праці”. Саме з цих позицій Чернишевський аналізує такі економічні категорії, як цінність виробництва, мінова цінність, внутрішня цінність.
   Капіталістичне господарство регулюється цінністю виробництва й міновою цінністю. А в майбутньому соціалістичному господарстві буде діяти внутрішня цінність. Як Чернишевський розуміє ці категорії? Цінність виробництва відображає об’єктивні витрати на виробництво товарів. Мінова цінність (ціна) регулює обмін товарів. Крім відшкодування витрат виробництва, вона забезпечує одержання капіталістами прибутку.
   Капіталістична система господарства з її формами розподілу не сприяє необхідному й можливому зростанню виробництва, що проявляється у невідповідності мінової цінності внутрішній цінності. Хоч мірою внутрішньої цінності (як і мінової) є праця, проте умови їхнього утворення різні. Умовою функціонування мінової цінності є попит окремих платоспроможних осіб. Внутрішня цінність передбачає оцінку предмета з урахуванням добробуту всіх трудящих. Це досягається планомірним визначенням суспільних потреб і реальних можливостей їхнього задоволення в майбутньому соціалістичному суспільстві.
   У соціалістичному суспільстві метою виробництва є забезпечення добробуту трудящих. Відповідно внутрішню цінність матимуть лише продукти, які задовольняють потреби трудящих. Чернишевський здійснює класифікацію потреб і продуктів, які їх задовольняють. Продукти він поділяє на предмети першої необхідності, предмети комфорту і предмети розкошів. Поки не задоволено потреб у предметах першої необхідності, предмети комфорту, а тим більше розкошів, не можуть мати внутрішньої цінності.
   Капітал Чернишевський не обмежує лише речами. Капітал у нього — продукт праці, який служить виробництву. Відтак капіталом стають і продукти харчування робітника, зайнятого у виробництві. Предмети розкошів — не капітал. Отже, капітал здобув у Чернишевського соціальну характеристику як суспільний фонд виробництва, тобто та частина суспільного продукту, що її суспільство виділяє для вигідного виробництва й вигідного споживання.
   Капітал у Чернишевського — вічна категорія. Проте за умов капіталізму він не забезпечує необхідного зростання виробництва, тому що капіталісти витрачають великі кошти на предмети розкошів.
   Чернишевський чітко формулює обернену залежність між прибутком і заробітною платою. Підкреслюючи експлуататорську природу прибутку, він зазначає, що в майбутньому, соціалістичному суспільстві, коли трудящі будуть власниками засобів виробництва, прибуток зіллється із заробітною платою і всі результати праці належатимуть робітникам.
   Ренту Чернишевський розглядає як надприбуток. Він, у цілому, поділяє теорію диференційної ренти за родючістю землі, теорію розроблену Рікардо, але категорично заперечує її зв’язок із законом спадної родючості грунту. У його працях висловлено думку про утворення ренти і на гірших ділянках, тобто абсолютної ренти.
   Велику увагу приділяє Чернишевський характеристиці конкуренції і закону вартості, поділу праці за умов капіталізму, проблемам продуктивної праці тощо.
   Нищівно критикуючи кріпосництво й капіталізм, Чернишевський протиставляє їм соціалізм. Його вчення про соціалізм займає переважну частину в “Політичній економії трудящих”. Чернишевський розглядає питання організації соціалістичного виробництва, його переваги перед капіталізмом, аналізує матеріальні передумови соціалізму. Його настання зв’язує з революційною боротьбою.

 Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016