Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Економічні науки arrow Історія економічних учень arrow 3. Нова історична школа та «соціальний напрям»
10.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




3. Нова історична школа та «соціальний напрям»

3. Нова історична школа та «соціальний напрям»

   У 70-х роках ХІХ ст. в Німеччині утворилася нова історична школа, ядро якої склали: Г. Шмоллер (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931) і К. Бюхер (1877—1930). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, полягала в тім, що її лідери аналізували особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі — етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиці об’єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві — і намагалися розробити конструктивні програми “класового миру” і соціального партнерства. Саме її представники заклали основи буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.
   Засновником нової історичної школи вважають професора Берлінського університету Густава Шмоллера, який очолив праве консервативне крило економістів. Головний його твір — “Основи загального вчення про народне господарство” — хоча багато в чому і базувався на принципах і методах старої історичної школи В. Рошера і Б. Гільдебранда, проте в методологічному плані був суттєво іншим.
   Основними теоретичними засадами, що визначали світогляд нової плеяди німецьких учених, були емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів, заперечення абстрактно-теоретичного методу пізнання дійсності, накопичення історичних фактів та статистичних даних для майбутнього раціонального мислення.
   Нова історична школа у своїх дослідженнях наголошувала насамперед на історичному аспекті, ігноруючи при цьому логічний аналіз, який мав би бути неминучим наслідком описування послідовної низки подій. Своє завдання — “поглиблення історичного методу” — представники даної течії бачили в написанні великих монографій з окремих питань господарського розвитку Німеччини (економіки міст, торгових гільдій, ремісничих цехів та окремих підприємств), уникаючи аналізу проблем макроекономічного рівня.
   Шмоллер сформулював це завдання так: “особливо важливо з’ясувати передовсім виникнення окремих господарських інституцій, а не всього народного господарства або універсального світового господарства. Немає потреби ставити широкі історичні проблеми, необхідно за допомогою строгого історичного методу вивчати одиничне”. Він виходив з того, що народне господарство в цілому залишається незмінним, відбуваються лише часткові зміни в його окремих ланках. Такий підхід звужував спектр досліджень до інтерпретації одиничних, окремих форм виробничих відносин, не розкриваючи їхньої суті.
   У застосуванні методу історизму німецькі вчені безумовно мали заслуги, проте, заперечуючи єдність логічного та історичного методів аналізу, вони значно знизили науковість своїх концепцій. Теорія і історія, як відомо, взаємозалежні: історія сама по собі не повна, а теорія без історії неадекватна. Недооцінивши важливість теорії, представники даної концепції, природно опинилися позаду вчених інших економічних шкіл, у тім числі і своїх попередників. Так, нова історична школа заперечувала найбільш плідну ідею класиків, щодо визнання об’єктивності економічних законів, закономірного характеру розвитку економічного життя суспільства. Хоча Шмоллер і визнавав, що економічні закони існують, але був переконаний, що вони не можуть бути сформульовані за допомогою методів класичної політекономії. Він стверджував, що теорія має грунтуватися на історичній основі, яка, у свою чергу, спирається на емпіричні факти. Саме таке завдання він ставив самому собі — сформулювати закони на підставі емпіричних фактів.
   Найбільшою заслугою економістів нової історичної школи було те, що вони задовго до Дж. Кейнса поставили питання про регулюючу й спрямовуючу роль держави у господарському житті суспільства. Шмоллер, наприклад, стверджував, що Прусська держава — це основна сила розвитку суспільства, найвагоміший речовий капітал. Він був активним прихильником міцної спадкової монархії, за допомогою якої можна вирішити будь-які соціальні суперечності. У рамках буржуазної системи реалізація ідеї соціальної справедливості можлива лише за умови сильного уряду. Мудрий і сильний уряд, на його думку, може протистояти проявам класового егоїзму і класових зловживань, забезпечити економічний розквіт. Ця теза поклала початок теорії “надкласової держави”.
   На думку Шмоллера, економічне життя — це частина активної культурної моделі, а економічна наука мала була б визначати засоби або закони культурного розшарування в економічному аспекті, в такий спосіб забезпечуючи узгодження змін у культурі з економічним зростанням або спадом. Оскільки історія — це послідовність подій, то вичерпний запис минулого культурного розвитку забезпечить культурну перспективу для розвитку в майбутньому.
   Г. Шмоллер одним із перших в історії економічної науки запроваджує “етичний принцип”, який сьогодні набрав великого поширення у світовій економічній практиці. Він доводить, що господарське життя визначається не тільки природними й технічними, а також і моральними факторами: без міцної моральності нема ринку, грошового обігу, поділу праці, держави. Цікаво, що Шмоллер пояснював існування соціальних градацій і класових відмінностей у суспільстві на підставі саме етичного принципу. На його думку, економічного успіху досягають ті люди, учинки, доброчесність і порядність яких відповідають високим моральним нормам.
   Важливого значення надавав Шмоллер моральному фактору у вирішенні робітничого питання. Він писав, що кращий засіб для його розв’язання — це виховання моральності в робітників з тим, щоб подолати вороже ставлення до підприємців, активне тяжіння до об’єднання у профспілки, запобігти посиленню революційного руху серед робітничого класу.
   Шмоллер пропагував ідею відмови від класової боротьби і закликав виховувати робітників у дусі “соціальної солідарності” з капіталістами.
   У своїх теоретичних концепціях представники нової історичної школи віддавали перевагу реформістському напряму суспільної перебудови. Шмоллер, зокрема, наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику нерівність у майні та розподілі доходів, котра породжує небезпеку соціальних конфліктів. Визнаючи наростання класового протистояння в суспільстві, нова школа виступала проти радикальних методів боротьби робітників з підприємцями, засуджувала за це марксизм, пропагувала виключно мирні реформи. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності і створена 1872 р. Шмоллером “Спілка соціальної політики”.
   Шмоллер досліджував і багато інших тем суспільного життя. Про широкий діапазон наукових інтересів Шмоллера свідчив його конспект історичних досліджень, який вийшов у світ у двох томах в 1900 і 1904 рр. У цій праці він розглядав фізичні, етичні та юридичні основи політичної економії, аналізував розвиток і структуру населення, висвітлював питання технічного прогресу і його значення для економіки, вивчав ринкові відносини, широке коло соціальних проблем.
   Без перебільшення можна сказати, що Шмоллер є однією з найвидатніших постатей нової історичної школи.
   Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила цієї школи був Луї Брентано. Найбільш відомі його праці — “Класична політична економія” (1888) та “Етика і народне господарство в історії” (1894).
   Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам, ігнорував виробництво, стояв на позиціях мінової концепції.
   Він стверджував, що теоретична економія має “другорядне значення” порівняно з “безпосереднім спостереженням” економічних явищ і закликав детально й докладно описувати “навіть найнезначніші явища економічного життя”, що, на його думку, матиме більшу наукову цінність, ніж теоретичні міркування. Фактично Брентано дотримувався позиції, що теоретична політична економія є зайвою, бо вона не має прикладного практичного значення.
   Захищаючи інтереси ліберальної буржуазії, він пропагував ідею “соціального миру” і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги й демократичні права робітникам, використовуючи для цього фабричне законодавство, профспілки, а також споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо.
   Об’єднання робітників у професійні спілки давало б їм змогу, на думку Брентано, домагатися справедливіших умов продажу своєї робочої сили підприємцям. Він абсолютизував роль профспілок у системі буржуазних виробничих відносин, уважаючи, що поширення тред-юніонів здатне ліквідувати капіталістичну експлуатацію і докорінно поліпшити становище робітничого класу без скасування приватної власності на засоби виробництва.
   Брентано — дуже вправний проповідник ідеї класового миру. Він підкреслював, що за умов розвинутого капіталізму зникає необхідність політичної боротьби, оскільки суто економічна діяльність профспілок цілком задовольняє інтереси робітничого класу і здатна вирішити всі його проблеми.
   Концепція Брентано щодо держави відрізняється від тієї, якої дотримувалась більшість його німецьких колег. Він не вірив у позитивну силу держави і не визнавав її вищості над особистістю. Брентано вважав, що особистість, завдяки своєму інтелектові, здатна на більш корисні реформи, ніж ті, які може ініціювати держава.
   Будучи прихильником реформістського напряму в соціальній політиці, Брентано висловив певні ідеї, спрямовані на пом’якшення соціального протистояння в буржуазному суспільстві. Наприклад, німецьким промисловцям він роз’яснював неефективність застосування ними тривалішого робочого дня і нижчої оплати праці проти Великобританії та США. Брентано вважав, що ці фактори гальмують розвиток технічного прогресу в німецькій промисловості, знижують конкурентоспроможність німецьких товарів на світовому ринку через низьку продуктивність праці. Підвищення заробітної плати робітникам і скорочення робочого дня неминуче привели б до зростання продуктивності найманої праці й підвищили б у цілому ефективність економіки.
   Брентано ввійшов у історію економічної науки як один з ідеологів таких об’єднань підприємців, як картелі, убачаючи в них найважливіший засіб для усунення криз і безробіття, стабілізації економіки. На його погляд, “картелі — це спілки виробників, які бажають планомірно пристосовувати виробництво до попиту з метою уникнення надвиробництва і всіх його наслідків: падіння цін, банкрутств, знецінення капіталу, безробіття та голодування”.
   Отже, монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчий засіб для економіки. Науковий напрям, розроблений Брентано, набув дальшого розвитку в соціально-інституційній течії та доктринах державно-монополістичного регулювання.
   У трактуванні сутності прибутку Брентано дотримувався погляду, що він складається “з надлишку вартості нового продукту, який виникає в ньому через поєднання всіх елементів виробництва, понад вартість цих елементів до їхнього поєднання”. Відтак він ототожнював прибуток із підприємницьким доходом, із винагородою підприємцеві за його “творчий дух”.
   Щодо аграрної сфери економіки та законів її регулювання, то тут погляди Брентано не були оригінальними. Він усіляко вихваляв “стійкість дрібного селянського господарства”, уважаючи, що великі господарства мають певні переваги лише в зерновому виробництві. В інших галузях і підгалузях сільського господарства дрібне господарство більш вигідне і перспективне. Брентано був переконаним прихильником закону спадної родючості грунту. На його думку, цей закон є абсолютним і чинним для будь-якого виду сільськогосподарської діяльності.
   З інших питань, що над ними працював Брентано, треба назвати питання праці, товару, рівня заробітної плати і продуктивності праці, способів вирішення виробничих конфліктів, юридичної рівноправності працедавців і робітників.
   Досить популярною серед реформістів різних поколінь є теорія високої заробітної плати Брентано. Суть її полягає в тім, що між прибутком капіталіста і заробітною платою робітника немає суперечності, оскільки підприємці теж заінтересовані в зростанні заробітної плати найманих робітників. Головний аргумент, який висунув на захист цієї тези Брентано, полягав у тім, що підприємці, як товаровиробники, залежать від розширення ринку, збільшення платоспроможного попиту на товари. А це значною мірою визначається рівнем заробітної плати основної маси трудящих.
   Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи. Одним із них був Карл Бюхер — автор відомої книжки “Піднесення національної економіки” (1893). У цій праці він досліджує доекономічні стадії індустріальної еволюції, які передували розквіту цивілізації, аналізує зростання національної економіки на стадіях домашнього господарства, розвитку міста, нації, приділяючи особливу увагу відносинам, які складаються між виробником і споживачем.
   З позицій мінової концепції К. Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств:
— замкнуте домашнє господарство (виробництво для власного споживання, господарство без обміну);
— міське господарство (виробництво для зовнішнього споживача, для безпосереднього обміну);
— народне господарство (коли товари проходять цілий ряд господарств, перш ніж дійти до споживача).
   Відповідно до цих критеріїв К. Бюхер до замкнутого домашнього господарства відносить первісний лад “нецивілізованих народів”, античну латифундію, землеробське господарство вільних селян, а також маєток раннього середньовіччя. Не беручи до уваги характеру виробничих відносин і змін цих відносин, К. Бюхер поєднує в один блок різні економічні системи — первісний лад, рабовласницький лад і ранній феодалізм.
   Характеристика міського господарства обмежувалася, головне, описуванням ремісничого виробництва, особлива увага приділялася роботі ремісників на замовлення. Проте Бюхер недооцінював роль товарного обігу, зокрема торгівлі ремісників, а також лихварства, що відіграли важливу роль у розкладі натурально-господарського устрою.
   Щодо народного господарства, то К. Бюхер ототожнює його з капіталістичним виробництвом, коли загального поширення набуває торгівля і з’являються єдині національні ринки. Він розцінює товарний обіг, найсуттєвішу рису капіталізму. Вирішального значення у розвитку народного господарства Бюхер надавав грошовому капіталу, який перебуває у стані постійного руху, спрямовуючись туди, куди його вабить високий процент.
   Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, є, на його думку, зміни у сфері обігу. Безперечно, характер обміну відіграє важливу роль у визначенні якісних особливостей того чи іншого способу виробництва, але він не може бути вирішальним фактором соціально-економічної класифікації суспільства, оскільки сам є похідним від виробництва й економічного зростання.
   Ще одним внеском К. Бюхера в економічну теорію є його власна класифікація форм і стадій розвитку промисловості:
— перша стадія зв’язується з домашнім, замкнутим виробництвом;
— друга — з працею ремісника на замовлення;
— третя — з працею ремісника на вільний ринок;
— четверта — з домашнім виробництвом для скупника;
— п’ята — з великим фабричним виробництвом.
   К. Бюхер, досліджуючи новітні форми капіталу, дав власне трактування суті фінансового капіталу як процесу абсолютного підпорядкування промислового капіталу позичковому. На його думку, нові форми капіталу справляють домінуючий вплив на всі верстви суспільства.
   До нової історичної школи можна прилучити ще Вернера Зомбарта (1863—1941) і Макса Вебера (1864—1920). Найвідоміша багатотомна праця Зомбарта “Сучасний капіталізм” (1919—1927) є одним із кращих досліджень німецьких учених у галузі економіки. Зомбарт висунув та обгрунтував концепцію соціального плюралізму. Він не погоджувався з марксистами щодо неминучості революційної заміни капіталізму соціалізмом. Зомбарт стверджував, що суспільство прямує не до соціалізму, а до складнішої економічної системи, котра включає як старі, так і нові форми господарювання. Він прогнозував еволюцію капіталізму до більш гармонічної і зрілої системи, позбавленої економічних криз, антагоністичних суперечностей, яка базуватиметься на впорядкованому, планомірному типі господарства. Ці передбачення Зомбарта багато в чому справдилися: досить згадати змішану економіку, яка сьогодні є панівною на Заході.
   Розглядаючи історію виникнення капіталізму, він доводив, що цей суспільний лад своєю появою зобов’язаний найліпшим рисам людського характеру. Він розрізняв так званий буржуазний дух і дух підприємництва. Перший, на думку Зомбарта, проявляється в скромності, ощадливості, працьовитості, а дух підприємництва відбиває тяжіння особистості до новаторського пошуку в певній сфері виробництва. Таким чином, Зомбарт дотримувався думки, що в основі капіталістичної системи лежить людська психіка. Більше того, природу буржуазного суспільства він зв’язував із біологічним розвитком людини, її інстинктами та уподобаннями.
   Поступово економічні погляди Зомбарта набирали все більш реакційного характеру, а його праці сприяли формуванню ідеології німецького фашизму. Він підтримував расову теорію, пропагував ідею “життєвого простору” і “геополітики”.
   Макс Вебер був дослідником широкого діапазону, який системно аналізував процеси суспільного розвитку і встановив деякі загальні його закони. Він висунув концепцію так званих ідеальних типів, суть якої полягала у формулюванні закономірностей і узагальнень на підставі аналізу конкретних фактів і процесів історичного розвитку. У 1919—1920 рр. Вебер прочитав у Мюнхенському університеті курс лекцій “Історія господарства”, які пізніше були видані окремою книжкою. У ній подано стислий огляд економічної історії Європи з доісторичних часів і до XVIII ст.
   1897 р. німецький філософ, соціолог і економіст Рудольф Штаммлер (1856—1938) опублікував книгу “Господарство і право”, якою започаткував формування соціального напряму в економічній науці. Основними факторами соціально-економічного прогресу прихильники такої концепції вважали не явища економічного характеру, а право (пізніше державу), яке, на їхню думку, сприяє розвитку соціально гармонічної суспільної системи.
   Віддаючи переваги праву над економікою, Штаммлер стверджував, що “соціальне життя є зовні відрегульованим спільним життям людей”. Він розрізняв два елементи — форму і зміст, причому в першому випадку малася на увазі спільна діяльність людей, а у другому — зовнішнє регулювання, яке здійснюється за допомогою права, державних законів.
   Першопричину правової домінанти в житті суспільства представники “соціального напряму” пояснювали психологією людини. Вони протиставляли світ природи, який розвивається за об’єктивними законами, і світ людського духу, що залежить від свободи людської волі. Тому соціальна поведінка людини не є об’єктивно зумовленою і регулюється лише законом, державою.
   Представники “соціального напряму” висунули тезу, що політична економія є суспільною наукою, а економічні категорії мають конкретний соціальний зміст і відбивають суспільні відносини. Водночас, спираючись на неокантіанську філософію, вони стверджували, що в основу суспільних процесів покладено явища ідеалістичного характеру. Звідси робилися висновки щодо нематеріальної природи суспільних процесів.
   Іще одна відома теза, обгрунтована Р. Штаммлером, полягає в тім, що за об’єктивної зумовленості історичних процесів недоцільно проявляти політичну і взагалі будь-яку активність, аби прискорити ту чи ту подію. В активній політичній боротьбі Штаммлер бачив невизнання людьми об’єктивності законів, переважання прагнень та бажань особистості.
   Іншим помітним представником “соціального напряму” був Р. Штольцман. Найбільш відомими є його праці “Соціальні категорії” (1896) та “Мета в народному господарстві” (1907). Штольцман дотримувався погляду, що виробництво є нейтральним у соціальному плані і не зв’язаним органічно з конкретним суспільним ладом. Його основу він бачив у суспільному поділі праці, але розглядав останній як виключно технологічне явище.
   У такий самий спосіб трактував Штольцман і суть праці. Він уявляв її лише як речову категорію й обстоював тезу, що за глибокого й послідовного аналізу соціальних відносин треба абстрагуватися від праці.
   Поглядам Штольцмана, як і всьому “соціальному напряму”, властиве ідеалістичне трактування економічних категорій. Зокрема, у своїй книжці “Мета в народному господарстві” він виходив з принципу, що економіку підпорядковано моральним ідеалам і вона є засобом, який використовується людьми для моральних цілей. На його думку, метою капіталістичного виробництва є реалізація принципу життєвого достатку, який забезпечує існування всім членам суспільства. Штольцман доводив, що окремі економічні категорії (вартість, заробітна плата, прибуток), є тільки засобами для досягнення цього вищого морального принципу. Заробітна плата, стверджував він, має забезпечувати нормальне достойне життя робітникам, а прибуток — гідне існування капіталістам. Отже, сучасна економічна система може дати можливість усім верствам населення задовольнити свої життєві потреби. До речі, різницю між робітниками та капіталістами Штольцман бачив лише в тім, що перші є виконавцями, другі — організаторами виробництва, а така різниця існуватиме завжди.
   Штольцман назвав капіталістів вождями нації, а робітників — класом, що перебуває під захистом капіталістів.
   “Соціальний напрям” активно захищав права приватної власності, обстоюючи, що її існування відповідає не тільки інтересам індивіда, а й суспільства. Дієздатне суспільство потребує організаторів-капіталістів. Тому капіталісти повинні отримувати достатню винагороду і мати приватну власність, щоб виконати свої функції.
   Головній моральній меті підпорядковано й дію закону вартості. Штольцман розділяв вартість на два елементи: заробітну плату і прибуток. Обидві ці частини мають конкретне функціональне призначення. На думку Штольцмана, суть закону вартості полягає в тім, щоб забезпечити нормальне існування всіх членів суспільства, регулювати їхні доходи.
  
Теоретична спадщина нової історичної школи, незважаючи на її суперечливий характер, справила значний позитивний вплив на дальший розвиток як консервативного, так і реформістського напрямів політичної економії. Заслуга її представників полягає в тім, що вони започаткували основи економічної соціології, обгрунтувавши єдність правових, соціальних і економічних відносин, доводили необхідність розвитку системи економічних знань та економічної освіти, показували значення статистичних фактів, історії економічного життя, вплив існуючих правових відносин, економічних інституцій на суспільне життя.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016