Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Економічні науки arrow Історія економічних учень arrow 2. Теоретичні проблеми «Капіталу» К. Маркса
05.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




2. Теоретичні проблеми «Капіталу» К. Маркса

2. Теоретичні проблеми «Капіталу» К. Маркса

   Праця над цим фундаментальним твором тривала понад п’ятнадцять років. Її було задумано як критичний огляд поширених у ті часи економічних теорій. Кілька рукописних варіантів “Капіталу” (1857—1865) (“Критика політичної економії”, “До критики політичної економії”, другий та третій попередні варіанти “Капіталу”) у вигляді нарисів та закінчених теоретичних викладок давно були готові до друку, однак Маркс намагався надати цьому твору характеру вичерпної, логічно закінченої теорії. Головною метою дослідження, за словами Маркса, було “відкриття економічного закону руху сучасного суспільства”.
   Однак вихід у світ одночасно всіх томів “Капіталу” не пощастило забезпечити: праця тривала надалі, а обсяги опрацьованих матеріалів зростали. Було прийнято рішення про видання першої, в цілому завершеної частини.
   Перший том “Капіталу” вийшов з друку 1867 р., і йому Маркс дав заголовок — “Процес виробництва капіталу”.
   Центральною проблемою цього тому є проблема виробництва додаткової вартості як основи розвитку й виразника відносин між капіталом та працею. Теза, з якої виходить Маркс у своєму аналізі, — це визначальна роль виробництва щодо розподілу, обміну та споживання.
   Дослідження починається з визначення ролі грошей та товару у становленні капіталізму. Аналізуючи просте товарне виробництво, Маркс доводить, що існування в докапіталістичну добу товарного виробництва й торгівлі, яка обслуговувалась за допомогою грошей, історично зумовлює виникнення капіталу.
   Категорії товару і його вартості було достатньо досліджено представниками класичної школи та їхніми послідовниками, але такого суворо логічного визначення, як Маркс, величині вартості товару не дав ніхто.
   Передовсім визначивши товар, як продукт, призначений суто для обміну, а не для власного споживання, Маркс звертає увагу на те, що товар має дві властивості, перша з яких забезпечує йому попит на ринку (споживна вартість) і характеризує товар як корисну у конкретному відношенні річ; друга (вартість) — забезпечує йому можливість обмінюватися на інші речі , порівнюватися з ними незалежно від того, в якій формі вони виступають, які конкретні потреби задовольняють.
   Отже, різноманітні речі можуть обмінюватися одна на одну завдяки двом притаманним їм властивостям: потреба в конкретній речі є причиною обміну, а вартість, закладена в кожній з них, забезпечує його. Пропорції в процесі обміну (мінова вартість) визначаються через порівнювання вартостей.
   Дві властивості товару зумовлено двома характеристиками праці, що створює цей товар: конкретною працею, яка потребує особливих навичок і результатом котрої є якась конкретна річ, що забезпечить конкретну користь, та абстрактною працею, яка споріднює всі види праці, бо є результатом витрат певних зусиль (розумових, фізичних) на виробництво товарів.
   Аналізуючи процес обміну товарами на основі порівнювання їхньої вартості, Маркс в історичній ретроспективі показує розвиток обміну і виникнення грошей як закономірного наслідку цього розвитку. За Марксом, гроші — це також товар, який виступає у специфічній формі, але завдяки їх участі в процесі обміну вартість набирає форму ціни, яка може дорівнювати вартості, а може від неї відрізнятись.
   Щоб довести природний зв’язок товарів та грошей, Маркс аналізує функції грошей у процесі обміну. У вирішенні цієї проблеми він іде далі класичної школи, визначаючи п’ять функцій грошей: як міри вартості, засобу обігу, засобу створення скарбів (золото та срібло) та засобу нагромадження, засобу платежу та світових грошей. Різні етапи розвитку суспільства зумовлюють різний рівень реалізації цих функцій.
   Докладне дослідження суті товарів та грошей передує викладу головної ідеї першого тому “Капіталу” — проблеми перетворення простого товарного виробництва на капіталістичне, що відбувається в межах еквівалентного обміну на підставі закладеної в товарах вартості.
   Маркс показує, як гроші виходять з товарної форми і стають першою формою прояву капіталу. Однак він не ототожнює гроші і капітал, а підкреслює, що лише за відповідних умов вони виконують цю функцію.
   Різниця між грошима за простого товарного виробництва та грошима за умов капіталістичного виробництва полягає в тім, підкреслює він, що за капіталізму гроші, виконуючи функцію посередника в процесі еквівалентного обміну і перебуваючи в процесі обігу, самозростають: причиною зростання грошей в обігу є, за Марксом, особливі виробничі відносини, побудовані на експлуатації.
   Виникнення капіталізму знаменується якісним розширенням кола товарів. На ринку пропонується новий товар — робоча сила, власники якого змушені обмінювати його на засоби існування. Ці власники є особливою категорією людей, позбавлених засобів виробництва, але вільних розпоряджатися собою.
   Як будь-який товар, робоча сила має вартість і споживну вартість. Перша — це сума всіх вартостей, які має спожити найманий робітник, щоб підтримувати своє життя та забезпечити відтворення робочої сили. А споживна вартість (його корисність для капіталіста) полягає в тім, що найманий робітник постійно створює додаткову вартість, забезпечуючи “самозростання” грошей.
   Маркс підкреслює нерівноправність на ринку власників товару “робоча сила” і власників капіталу, які можуть диктувати свої умови, оскільки найманий робітник, позбавлений власності, а отже, і засобів існування, не може тривалий час чекати чогось ліпшого.
   Досліджуючи процес праці та процес зростання вартості, Маркс особливу увагу приділяє ролі факторів виробництва. Капіталіст, організовуючи виробництво, придбає не лише робочу силу, а й засоби виробництва, тобто минулу уречевлену працю, яка відіграє пасивну роль у виробництві і вартість котрої відшкодовується живою працею, що її носієм є робоча сила, суб’єктивний фактор. Маркс називає уречевлений фактор постійним капіталом, а живу працю — змінним, оскільки в процесі виробництва вона не лише відтворює вартість засобів виробництва (постійний капітал), та власну вартість, а й створює для капіталіста додаткову вартість, яка після реалізації товару виступатиме у формі прибутку.
   Додаткова вартість у кількісному вираженні — це надлишок вартості товару над вартістю спожитих засобів виробництва й робочої сили.
   Якісна характеристика додаткової вартості будується на визначенні її природи (витрати додаткової праці), а кількісна — на демонстрації способів її отримання, а також на визначенні міри впливу кожного фактора на загальну вартість товару.
   Маркс, протиставивши працю капіталу, робить висновок, що лише частину робочого часу найманий робітник витрачає на відтворення власної вартості, решта йде на відновлення вартості засобів виробництва, що належать капіталісту, та на створення додаткової вартості, яка також привласнюється капіталістом.
   Відношення розмірів додаткової вартості до величини вартості робочої сили вказує на ступінь експлуатації робочої сили. Цей показник Маркс називає нормою додаткової вартості. Він аналізує способи збільшення додаткової вартості, отже і її норми, пов’язуючи їх з абсолютним та відносним зростанням використовуваної маси живої праці. Під абсолютним зростанням маси живої праці Маркс розуміє збільшення кількості зайнятих у виробництві робочих рук та збільшення тривалості робочого дня, а під відносним — підвищення інтенсивності праці, що може стимулюватись новими формами організації праці, її механізацією, а також ситуацією на ринку праці.
   У зв’язку з аналізом форм додаткової вартості та поділом її на абсолютну та відносну Маркс особливу увагу приділяє закономірній зміні співвідношення цих форм, що зумовлюється прогресом виробництва, підкреслює зростання значення відносної додаткової вартості.
   Марксу належить визначення капіталу, як вартості, що самозростає. У цьому визначенні криється розуміння ним суті капіталістичного виробництва: по-перше, форма власності на засоби виробництва закріплює за капіталістом право диктату щодо виробництва й розподілу; по-друге, поєднання робочої сили із засобами виробництва відбувається з волі капіталіста і в тій формі та мірі, що його влаштовують; по-третє, за робочою силою закріплюється лише право на створення вартості, частку якої капіталіст виділяє робітникові для відтворення робочої сили; по-п’яте, робоча сила стає часткою використовуваного капіталу, відбувається формальне та реальне підкорення праці капіталу; нерівноправні відносини між робочою силою і капіталістом стають причиною постійного економічного та соціального протистояння.
   Відносини між капіталістом та робітником, підкреслює Маркс, тільки на перший погляд здаються вартісними. Це було б правильно, якби в процес обміну вступала сама праця, однак на ринку пропонується на продаж лише здатність до праці. У процесі виробництва ця здатність використовується лише в тій мірі, яка необхідна, щоб відшкодувати вартість спожитих засобів виробництва, створити додаткову вартість, а також створити вартість, яку б робітник, обмінявши її на ринку, міг використати для задоволення своїх потреб.
   Цікаво, що розміри цієї частки вартості (необхідного продукту) залежать від вартості предметів споживання, які необхідні робітнику та його сім’ї, а оцінку їй дає капіталіст, перетворюючи вартісний вираз потреб на ціновий. Тому необхідний продукт набирає форми заробітної плати, тобто вартість товару “робоча сила” виступає у формі ціни, яка підлягає тим самим ринковим законам, що й ціна будь-якого іншого товару.
   Проаналізувавши фактори, що впливають на заробітну плату, форми та системи заробітної плати, національні відмінності в заробітній платі, Маркс зробив висновок, що людям лише здається, ніби ціну праці зв’язано з її кількістю, вона змінюється чи залишається незмінною залежно від впливу різних факторів у межах загальної ціни праці. Ці межі “встановлюються лише шляхом постійної боротьби між капіталом та працею”.
   Боротьба за заробітну плату, підкреслює Карл Маркс, — це лише один із проявів того протистояння, яке становить основу капіталістичних виробничих відносин. На більш високому суспільному рівні це проявляється як антагонізм класів, що руйнує суспільство.
   Основний висновок із теоретичних узагальнень першого тому “Капіталу” Карл Маркс робить у зв’язку з аналізом процесу нагромадження капіталу.
   На відміну від інших дослідників, процес капіталістичного нагромадження Маркс зв’язує з безперервністю процесу виробництва (відтворенням) і зростанням додаткової вартості. Виокремлюючи два типи відтворення за капіталізму — просте і розширене, він показує, що основою розширеного відтворення є додаткова вартість, за рахунок якої капіталіст збільшує кількість засобів виробництва і робочої сили, з метою продовження процесу виробництва, але вже на розширеній основі.
   Капіталізація частини додаткової вартості, тобто перетворення її на капітал, є процесом капіталістичного нагромадження, який здійснюється під впливом конкурентної боротьби з метою збільшення обсягів виробництва та прибутку.
   Аналіз розширеного виробництва дав можливість Марксу зробити висновок, що характерною рисою капіталізму є перетворення законів капіталістичного нагромадження на закони привласнення, адже розширене відтворення означає постійне відтворення на новій основі права власності капіталіста на додаткову вартість, що зростає завдяки зростанню обсягів виробництва.
   Факторами, котрі впливають на процес капіталістичного нагромадження, є ступінь експлуатації робітничого класу, продуктивність суспільної праці, розміри тієї частини додаткової вартості, що йде на особисте споживання капіталіста, розмір амортизаційних відрахувань, розмір авансованого капіталу. Усі ці фактори спричиняють зростання обсягів виробництва додаткової вартості і тієї її частини, що йде на нагромадження.
   Для дальшого аналізу Маркс запроваджує поняття органічної будови капіталу, за яким співвідношення двох частин капіталу — постійної і змінної (вартості засобів виробництва і вартості робочої сили) під впливом науково-технічного прогресу змінюється на користь постійної частини капіталу. Маса матеріалізованої праці зростає швидше, ніж живої. Це означає, що капіталістичне розширене відтворення призводить до збільшення безробіття.
   Це один з наслідків процесу капіталістичного нагромадження.
   Іншим наслідком цього процесу є концентрація та централізація капіталу.
  
Концентрація капіталу, за визначенням Маркса, — це процес зростання індивідуального капіталу за рахунок нагромадження під впливом конкурентної боротьби. Суспільний капітал, як сума індивідуальних капіталів в результаті цього також зростає.
   Централізація капіталу — об’єднання кількох індивідуальних капіталів в один, що впливає лише на розміри індивідуального капіталу, але не змінює суспільного, оскільки є тільки перерозподілом капіталів між окремими капіталістами.
   Обидва ці напрямки зростання капіталів зрештою ведуть до посилення загальної тенденції нагромадження капіталу — зменшення частки змінного капіталу.
   Маркс усебічно аналізує залежність між процесом нагромадження капіталу та становищем робітничого класу і формулює закон відносного перенаселення за капіталізму. Він пише: “Робітниче населення, створюючи нагромадження капіталу, тим самим в зростаючих розмірах виробляє засоби, які роблять його відносно надлишковим населенням”.
   Це перенаселення виявляється в кількох формах, що мають власні особливості, та всі вони, на його думку, породжені капіталістичним нагромадженням. Отже, наслідки капіталістичного нагромадження — це закон, відповідно до якого зі збільшенням нагромадження погіршується становище робітничого класу, зменшується його частка в національному доході, а водночас зростає і загроза класової боротьби, яка приведе до зміни існуючого ладу. Щоправда, на дію цього закону, як і всіх інших, на думку Маркса, можуть впливати різні обставини.
   На визначення самого Маркса, найкращим у першому томі “Капіталу” є те, що в ньому закладено основи підходів до аналізу виробництва за капіталізму: 1) підкреслений вже в першому розділі двоїстий характер праці, дивлячись по тому, виражений він у споживній чи міновій вартості (на цьому засноване все розуміння факторів); 2) здійснено дослідження додаткової вартості незалежно від її особливих форм: прибутку, процента, земельної ренти і т. д.
   Саме з висновку про двоїстий характер праці (суперечність між вартістю і споживною вартістю, що є наслідком суперечності між абстрактною та конкретною працею, між суспільним та приватним характером праці) виводить Маркс свою теорію класового протистояння. Матеріально це протистояння відображається в додатковій вартості, яка стає результатом експлуатації найманого робітника і привласнюється капіталістом.
   До цього можна додати, що з погляду неокласичного аналізу заслугою Маркса є те, що в першому томі “Капіталу” він досконально дослідив роль одного з факторів виробництва — праці, відкрив та описав причини безробіття, проаналізував різні теорії грошей і обгрунтував власну теорію. Досконалою вважають також його теорію заробітної плати. У цій частині фундаментальної праці міститься ще багато нових концепцій: це, зокрема, теорія органічної будови капіталу, що увібрала в себе всі досягнення теорії факторів виробництва, під іншим кутом зору відобразила закони, відкриті попередниками Маркса.
   Водночас критики вважають марксову теорію капіталу досить суперечливою, особливо в тій частині, що стосується природи та структури капіталу, а також не погоджуються із визначенням додаткової вартості як продукту лише додаткової праці.
   Другий том “Капіталу”. Другий та третій томи “Капіталу” вийшли в світ завдяки Фрідріху Енгельсу, що, виконуючи заповіт Маркса, доопрацював його рукописи і забезпечив їх видання. Вони були логічним продовженням та розвитком ідей першого тому.
  
Другий том “Капіталу” має заголовок “Процес обігу капіталу”.
   Розглянувши проблеми виробництва капіталу, Карл Маркс, визначаючи його суть, указував, що капітал виникає в обігу та поза обігом одночасно. Обіг зумовлюється виробництвом і набирає тих форм, які відповідають вимогам виробництва.
   Проблема, що її Маркс намагається вирішити в другому томі “Капіталу”, — це визначення ролі обігових форм у створенні додаткової вартості та капіталу, а також дослідження суперечностей обігу за капіталізму.
   Визначаючи сферу обігу капіталу, Маркс починає аналіз із вивчення руху абстрактного суспільного капіталу, який він розглядає як суму індивідуальних капіталів.
   Цей капітал зазнає під час обігу низки перетворень. На першій стадії він виступає в грошовій формі. Натомість робоча сила та засоби виробництва перебувають на ринку праці та товарів у товарній формі. Капіталіст купує робочу силу та засоби виробництва, перетворюючи капітал із грошового на товарний і закладаючи передумову для об’єднання робочої сили та засобів виробництва, тобто створення продуктивного капіталу.
   Друга стадія є тимчасовим припиненням процесу обігу, переходом товарного капіталу у виробничу, продуктивну форму. Під час цієї стадії відбувається об’єднання двох видів товарної форми капіталу — робочої сили та засобів виробництва, що є обов’язковою умовою здійснення процесу виробництва. Створені під час виробництва товари мають вже іншу, більшу, ніж початкова, вартість, оскільки в процесі виробництва до вартості робочої сили та засобів виробництва приєднується додаткова вартість. Власне, заради зростання вартості відбувається рух капіталу.
   Третя стадія — це відновлення процесу обігу і продаж капіталістом вироблених товарів, тобто зворотний процес перетворення товарної форми капіталу на грошову, але тепер капіталіст має в своєму розпорядженні більшу суму.
   Перша та третя стадії руху капіталу належать до сфери обігу, друга, де відбувається реальна зміна форм, — до виробництва. Капітал послідовно змінює три форми: грошову, продуктивну, товарну і, перебуваючи в кожній з них, виконує особливу функцію, а тому Маркс називає їх функціональними формами капіталу, відокремлюючи капітал-власність від капіталу-функції, засоби виробництва від капіталу, гроші від грошового капіталу, чого не зробили його попередники і що логічно випливало з теорії Сміта та Рікардо.
   Маркс робить висновок, що загальний рух капіталу підпорядковано єдиній меті й мотиву капіталістичного виробництва — виробництву додаткової вартості. Цю мету прямо відображено в процесі обміну, а її суть розкривається в процесі виробництва. Єдність процесу виробництва та процесу обігу забезпечує зростання вартості.
   Далі Маркс докладно аналізує функціональне призначення кожної з форм. Він розмежовує поняття грошей та грошового капіталу, пояснюючи це їх різним призначенням та виконуваними функціями. Грошовий капітал реалізує основну функцію — самозбільшення і передбачає існування ринку праці, тоді як гроші — ринку товарів. Крім того, гроші здійснюють п’ять функцій, а капітал лише одну названу.
   Друга функціональна форма — продуктивний капітал, на відміну від грошового та торгового капіталу, що перебувають у сфері обігу, він є основною формою, що зумовлює й забезпечує існування інших форм через виробництво додаткової вартості.
   Товарний капітал відрізняється від грошового та продуктивного капіталів як за формою, так і за вартістю. Товар стає товарним капіталом завдяки тому, що включає в себе додаткову вартість, яка служитиме надалі базою для розширеного відтворення, виконавши функцію носія додаткової вартості у процесі реалізації.
   Промисловий капітал у процесі свого руху перебуває одночасно в усіх формах і на всіх стадіях. Особливо це стосується суспільного капіталу, оскільки індивідуальні капітали можуть тимчасово припиняти свій рух, наприклад, коли товар не реалізовано і немає додаткових засобів для відновлення виробництва, чи в періоди криз надвиробництва.
   Послідовну зміну форм від грошової через товарну та продуктивну знову до товарної та грошової Маркс називає кругообігом капіталу.
   Крім послідовної зміни форм, Маркс розглядає окремо кругообіг кожної з них, їхній рух від початкової до кінцевої величини, яка вже включає додаткову вартість. Він визначає особливості кожної з них і вказує на проблеми, що виникають.
   Так, наприклад, аналіз кругообігу товарного капіталу дає можливість з’ясувати чинники виникнення проблеми реалізації. Маркс робить висновок, що безперервність кругообігу капіталу залежить від виробничого та індивідуального споживання.
   Розглядаючи капітал як безперервний рух вартості, в результаті якого створюється додаткова вартість, Маркс доповнив вчення меркантилістів, які визнавали лише існування товарного капіталу, і вчення Сміта та Рікардо, які визнавали лише безперервність руху продуктивного капіталу. Єдність кругообігів трьох форм, на думку Маркса, визначає існування капіталу.
   Сфера обігу не обмежується лише зміною форм капіталу, а й відіграє належну роль у зростанні вартості. Тому Маркс аналізує витрати обігу, розподіляючи їх на чисті та додаткові, що збільшують вартість товару.
   Крім зазначених проблем, у другому томі “Капіталу” Карл Маркс досліджує вплив різноманітних чинників на швидкість зміни форм капіталу, його зростання. Він визначає категорію обороту капіталу: кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як періодичний процес. Час, за який авансований капітал проходить сферу виробництва та обігу і повертається з додатковою вартістю, він назвав часом обороту капіталу. Тобто, час обороту, за визначенням Маркса, включає час виробництва та час обігу. Швидкість обороту вимірюється кількістю оборотів за певний проміжок часу.
   Особливості обороту різних частин капіталу в процесі виробництва Маркс зв’язує з їхніми характеристиками: основним він називає той капітал, що бере участь у виробництві повністю, але свою вартість на вартість товару переносить частками; оборотним — той, вартість якого переноситься за один оборот і повністю повертається до власника після закінчення виробничого циклу. Матеріальними носіями оборотного капіталу є, як правило, предмети праці й робоча сила, а основного — засоби виробництва.
   Детально розглянуто проблему морального та фізичного зношування капіталу в процесі виробництва, вплив цих чинників на нагромадження та відтворювальні процеси. Представники неокласичного напрямку в політичній економії вважали, що теорія морального старіння капіталу є найліпшою ілюстрацією закону спадної віддачі одного з факторів виробництва.
   На першій та третій стадії капітал перебуває у сфері обігу, що означає вилучення його зі сфери виробництва. Маркс називає його капіталом обігу (обіговий капітал). Отже, щодо обігу капіталу, його структура розглядається дещо інакше, ніж це було зроблено Марксом стосовно виробництва. Поділ капіталу на основний та оборотний щодо сфери обігу дав змогу більш глибоко дослідити закономірності обігу різних його частин та функції форм суспільного капіталу. Маркс підкреслює, що таке розуміння структури капіталу не скасовує його поділу на постійний та змінний, але маскує проблему класового характеру виробництва. Він звертає увагу на цю обставину і зазначає, що саме через неї класична політична економія не спромоглася розкрити суть різних форм доходів.
   Дослідження загального (середня величина оборотів його складових) та реального (повне відтворення капіталу) оборотів капіталу дало змогу Марксу зробити висновок, що матеріальна основа економічних криз криється в масовому оновленні основного капіталу та в суперечності між обсягами виробництва і платоспроможністю. Цей висновок є актуальним і сьогодні. Він уможливлює розмежування циклічних криз надвиробництва та структурних і проміжних криз. Його визнають всі школи політичної економії.
  
Аналіз категорій сфери обігу завершується у Маркса вивченням впливу тривалості часу виробництва, часу обігу та робочого періоду на зростання вартості, що дало можливість виявити причини поділу капіталу на діючий та недіючий, авансований та реально використовуваний, визначити причини виникнення кредитів.
   Досліджуючи рух індивідуального капіталу Маркс зробив низку припущень, у тім числі таке, що умови відтворення індивідуального капіталу не перешкоджають метаморфозам форм капіталу суспільного. Однак у суспільстві, побудованому на приватному інтересі, важливе значення мають взаємовідносини всієї сукупності індивідуальних капіталів, їхня поведінка на спільному для всіх ринку. Тому Маркс ще раз повертається до проблеми руху всього суспільного капіталу.
   Він стверджує, що нормальний процес відтворення суспільного капіталу може відбуватися лише тоді, коли товарний капітал усіх капіталістів набере грошової форми. Головна проблема будь-якого товарного виробництва — це перетворення товару на гроші. Тому основна умова відтворення суспільного капіталу — вирішення проблеми реалізації сукупного суспільного продукту, величезної маси різнорідних товарів.
   Для забезпечення цих умов необхідно, щоб ринок пропозиції точно відповідав ринкові попиту (тоді реалізацію товарів буде гарантовано) та щоб було витримано необхідні пропорції в суспільному виробництві. За капіталізму, коли панує анархія, створення таких умов неможливе, але Маркс виходить з припущення, що кожен товар на ринку знаходить свого покупця.
   З важливих припущень, необхідних для теоретичного аналізу умов відтворення суспільного продукту, можна також назвати: поділ суспільного продукту на два великі підрозділи — засоби виробництва (I) та предмети споживання (II) і співвіднесення їх із вартісною формою; відповідність цін і вартостей; існування лише двох класів у капіталістичному суспільстві — капіталістів та найманих робітників; постійна величина норми прибутку; незмінність органічної будови капіталу; абстрагування від різниці між основним та оборотним капіталом та від кредитних грошей, міжнародної торгівлі, невиробничої сфери, оподаткування, земельної ренти.
   Крім того, Маркс спочатку аналізує умови реалізації суспільного продукту за простого відтворення і лише потім будує схему обміну за розширеного відтворення.
   Він доводить, що помилкою Адама Сміта було зведення всього суспільного продукту лише до нової створеної вартості (чистого продукту, чи національного доходу), що призвело до ігнорування фактора виробничого споживання. На думку Маркса, саме цей вид споживання відіграє вирішальну роль у формуванні пропорцій суспільного відтворення. Причому розподіл засобів виробництва у межах першого підрозділу визначає не лише частку другого у відтворювальному процесі, а й зумовлює його структуру та структуру споживання. Згодом саме цією думкою скористається Дж. М. Кейнс, створюючи свою теорію “ефективного попиту”.
   Основним завданням теорії реалізації Маркс уважав встановлення пропорцій між двома основними підрозділами суспільного відтворення з метою визначення шляхів безкризового розвитку суспільства. Він указував, що об’єктивні вимоги пропорційності за капіталізму торують собі шлях через загальні диспропорції.
   Маркс формулює умови реалізації суспільного продукту для простого та розширеного відтворення, підкреслюючи, що обмін продуктами праці в межах підрозділу та між підрозділами суспільного виробництва має сприяти відшкодуванню спожитих факторів виробництва в натуральному та вартісному виразі. За простого відтворення всі обмінювані частини мають бути тотожними. За розширеного відтворення, яке відбувається через нагромадження, капіталізацію частки додаткової вартості, ці співвідношення можна математично виразити нерівностями, оскільки суспільство створює більше засобів виробництва, ніж потрібно для заміщення зношених. Різниця визначається розмірами нагромадження, його нормою.
   Проаналізувавши закономірності процесу відтворення, Маркс показав теоретичну можливість реалізації всього суспільного продукту за умов дотримання пропорцій виробництва. Однак, на думку Маркса, це суто теоретична можливість, оскільки суперечності капіталізму є постійним джерелом виробничих криз.
   Порушення економічної рівноваги в суспільстві призводить до загострення не лише економічних, а й соціальних суперечностей.
   Третій том “Капіталу”. Процес руху капіталу, що розглядається Марксом як єдність процесу виробництва та обігу, не може дати повного уявлення про всі форми капіталу, що забезпечують суспільне відтворення. Тому Маркс повертається до аналізу процесу капіталістичного виробництва, взятого у єдності всіх його сторін. Він намагається знайти і показати ті форми, що виникають з процесу руху капіталу, що проявляються на поверхні економічних явищ унаслідок взаємовпливу різних капіталів та конкуренції між ними. Саме цим проблемам присвячено III том “Капіталу”, що вийшов у світ 1894 р. під назвою “Процес капіталістичного виробництва, узятий в цілому”.
   Увесь попередній аналіз капіталістичного виробництва будувався на припущенні, що в середньому всі ціни товарів, які реалізуються, дорівнюють їхній вартості. З цього випливало, що капіталіст повинен отримувати стільки прибутку, скільки створено додаткової вартості. Однак практика показувала, що маса прибутку не є в прямому зв’язку з величиною змінного капіталу (кількістю занятих у виробництві), а залежить від розмірів усього авансованого капіталу та його органічної будови. Крім того, на розміри прибутку впливає низка економічних та неекономічних чинників.
   Маркс, наближаючись тим самим до неокласиків, визначає ціну товару як перетворену форму його вартості, основу якої становить не витрачена праця, а увесь капітал, котрий був використаний для виробництва цього товару.
   “Те, чого вартий товар капіталістам, — пише Маркс, — вимірюється витратами капіталу; те, чого товар справді вартий, — витратами праці”. З погляду капіталіста варті уваги лише витрати виробництва, оскільки саме вони зумовлюють отримання прибутку. Якщо, на думку Маркса, ціна — це грошова оцінка вартості товару, то прибуток є проявом реалізованої додаткової вартості, а витрати виробництва — сумою постійного та змінного капіталу.
   Прибуток як перетворена форма додаткової вартості є метою і мотивом діяльності капіталіста, показником ефективності розвитку капіталістичного виробництва. Відношення прибутку до витрат виробництва (норма прибутку) сигналізує про доцільність діяльності, віддачу одиниці капіталу та ступінь його зростання, стан справ на ринку товарів і, частково, на ринку праці.
   Фактори, що визначають норму прибутку, — це, на думку Маркса, норма додаткової вартості, швидкість обороту капіталу, органічна будова капіталу та ін. Особливу увагу він приділяє аналізу впливу органічної будови капіталу на зміну норми прибутку, зазначаючи, що зі зростанням розмірів постійного капіталу внаслідок запровадження досягнень науково-технічного прогресу норма прибутку має тенденцію до спадання через збільшення витратної частини створюваної вартості. Виникає конфлікт між розширенням виробництва і самозростанням вартості. Цей процес супроводжується скороченням кількості зайнятих у виробництві, тобто зменшенням використаної живої праці, а отже, створеної додаткової вартості. Щоправда, існує ціла низка протидіючих чинників.
   З позиції теорії вартості Маркс зміг пояснити, чому, коли товари продаються за їхньою вартістю, за різної органічної будови і різної швидкості оборотів у різних галузях виробництва капіталісти на однаковий капітал отримують однакову норму прибутку, за рахунок яких чинників відбувається вирівнювання норми прибутку.
   У третьому томі “Капіталу” показано механізми вирівнювання норми прибутку під впливом основного чинника — конкуренції. Маркс на теоретичному прикладі показав, що в результаті міжгалузевої конкуренції відбувається переливання капіталів до тієї галузі, яка гарантує більший прибуток. Відтак забезпечуються такі пропорції у розподілі капіталів між галузями, що, незалежно від їхньої органічної будови і швидкості оборотів, однакові капітали забезпечують однаковий прибуток за рахунок перерозподілу створеної в масштабах суспільства маси додаткової вартості.
   Але все це передбачає встановлення певного рівня цін для кожного виду товарів, цін, котрі не збігаються з вартістю. До того ж встановлюється середній рівень цін на товари, котрий Маркс називає ціною виробництва і котрий гарантує однаковий прибуток на однаковий капітал. Тобто за міжгалузевої конкуренції вартість набирає перетвореної форми ціни виробництва.
   Міжгалузева конкуренція не дає жодних переваг капіталам з високою чи низькою органічною будовою. Головним рушієм процесів запровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво з метою підвищення продуктивності праці є внутрішньогалузева конкуренція. Тут за формування ціни товару більшого значення надається його вартості, отже, більшого значення набувають індивідуальні витрати праці.
   Більш продуктивна праця впливає на вартість у бік її зменшення, отже індивідуальна ціна товару буде меншою, що означає перевагу виробника на ринку: за продажу товару за середньою ринковою ціною більший прибуток матиме капіталіст з вищою продуктивністю праці. Але вища продуктивність праці досягається, головне, за рахунок додаткових витрат на постійний капітал. Слід зазначити, що на ринку капіталісти також вступають у конкурентну боротьбу за збут товарів, а за сталого попиту виграватиме той, ціна виробництва якого нижча.
   Учення про ціну виробництва Маркс також використав для обгрунтування теорії класової боротьби: він стверджував, що експлуатація робітничого класу здійснюється не кожним окремо взятим капіталістом, а всіма ними разом, оскільки вони спільно перерозподіляють додаткову вартість і заінтересовані у зростанні її маси.
   Як відособлені форми промислового капіталу розглядає Маркс у третьому томі торговий та позичковий капітал, що мають свою специфіку. Він підкреслює різницю між товарним та торговим капіталом і показує механізм переходу одного в інший, що зумовлено розвитком виробництва та спеціалізації.
   Торговий капіталіст бере на себе функцію реалізації товару, чим сприяє прискоренню обороту промислового капіталу, а отже, і збільшенню його кількості у виробничій сфері та скороченню витрат обігу. Тому промисловий капіталіст, за теорією Маркса, поступається частиною свого прибутку на користь торгового капіталіста, причому ця частина відповідає середній нормі прибутку на вкладений капітал. Звичайно й тут ідеться лише про перерозподіл додаткової вартості між представниками двох видів капіталу, тобто теорія торгового прибутку не суперечить теорії вартості.
   Маркс показує процес утворення середнього прибутку та ціни виробництва з урахуванням функціонування торгового капіталу: ціна продажу фіксується на рівні ціни виробництва, а прибуток є частиною додаткової вартості, оскільки торговий капіталіст купує товар у промислового за ціну, нижчу від вартості.
   Особливість торгового капіталу полягає в тім, що на відміну від промислового швидкість його обороту не впливає на норму прибутку. Затрачений капітал має приносити (і приносить) тільки середній прибуток.
   У зв’язку з проблемами торгівлі Маркс досліджує перехідну до позичкового капіталу форму торгівлі грошима: грошово-торговий капітал.
   Особливу увагу приділено аналізу найбільш “фетишизованої” форми капіталу, що відособилась від промислового капіталу, — позичкової. Історично ця форма бере початок від лихварського капіталу, який не був безпосередньо зв’язаний з виробництвом. З виникненням промислового виробництва ця форма поступається місцем позичковому капіталу, що виконує функцію обслуговування виробництва.
   Маркс зазначав у другому томі, що частина грошових засобів, які тимчасово вивільнились із виробництва, перестає давати прибуток капіталісту, а отже, перестає бути капіталом. Тому ці гроші віддаються у позичку іншим капіталістам (промисловим та торговим) для продуктивного використання. Це процес продажу грошей як особливого товару, а ціною його є процент, плата за користування грошима.
   Ця плата залежить від попиту і пропозиції і коливається в межах середньої норми прибутку. Природа процента полягає в тім, що промисловий капіталіст поступається частиною свого прибутку (привласненої ним додаткової вартості) на користь позичкового капіталіста. Таким чином, відбувається розподіл прибутку на процент та підприємницький дохід.
   Маркс досліджує чотири форми капіталу, що дають проценти: позичковий, банківський, фіктивний та лихварський.
  
Банківський капітал він аналізує у зв’язку з розглядом кредитної форми позичкового капіталу, що має свої особливості й виступає у вигляді комерційного та банківського кредиту. Банки — це капіталістичні підприємства, що торгують грошовими засобами у вигляді позичок чи кредиту і через це стають учасниками процесу суспільного відтворення. Вони сприяють прискоренню виробництва, концентрації та централізації капіталу, а відтак можуть стати дійовим важелем впливу на економіку.
   Логічним наслідком розвитку кредиту Маркс вважає виникнення акціонерного капіталу, що об’єднує кілька капіталів. Свідченням участі в акціонерному підприємстві є цінний папір — акція, що дає право на частку доходу, пропорційну вкладеному капіталу. У відповідний момент цей цінний папір, так само як векселі, облігації, починає власний незалежний від утіленого в ньому капіталу, рух на ринку цінних паперів, фондовій біржі. Так виникає фіктивний капітал, що не бере участі у виробництві, але відіграє активну роль у розподілі доходів.
   Маркс аналізує кредит і грошовий обіг як реальну систему, що об’єднує капітали в одне ціле, робить їх взаємозалежними та залежними від цієї системи. Одним із проявів цього є інфляційні процеси, що, на думку Маркса, також призводять до загострення соціальних суперечностей.
   Дослідження перетворених форм додаткової вартості завершується аналізом земельної ренти. Маркс показав, що розвиток капіталізму в землеробстві спричиняє відокремлення землі як головного засобу виробництва від її власника.
   Економічно власність на землю реалізується через рентні відносини. Маркс визначає два види ренти, що відображають два види відносин: власника та користувача — абсолютну та диференційну ренту.
  
До Маркса ніхто не дав із позицій трудової теорії вартості пояснення суті абсолютної ренти та її джерел. Маркс це зробив, користуючись запропонованою ним категорією ціни виробництва, через з’ясування особливостей ціноутворення в сільському господарстві.
   Маркс звільнив теорію диференційної ренти Рікардо від примари “закону спадної родючості грунту”. Він показав, що за умов конкуренції виробників у сільському господарстві ціна на сільськогосподарські продукти встановлюється як середня ціна виробництва на гірших землях, що забезпечує обробіток усіх видів земельних угідь, забезпечує прибуток усім користувачам і, окрім того, диференційну ренту (двох видів) власнику землі та капіталістові-орендарю.
   На думку Маркса, приватна власність на землю як форма монополізму стримує вільну конкуренцію, створює перепони для включення сільського господарства (як галузі виробництва) у міжгалузеву конкурентну боротьбу, оскільки є елементом некапіталістичних відносин у межах капіталізму — замкненою системою зі своїми принципами ціноутворення й особливою формою перерозподілу додаткової вартості між класами (землевласники — орендарі — наймані робітники), що її репрезентують.
   Крім того, теорія земельної ренти включає аналіз проблеми формування цін на землю, грунтовне дослідження впливу внутрішніх (ренти) та зовнішніх (ставка позичкового процента, попит і пропозиція, податки тощо) факторів.
   Ця частина дослідження містить також економічний, історичний, ретроспективний та перспективний аналіз становлення капіталістичних відносин у сільському господарстві.
   Завершується дослідження проблем, винесених у третій том “Капіталу” розділом “Доходи та їх джерела”, де Маркс протиставляє свою трудову теорію вартості, відповідно до якої саме праця є основним джерелом усіх доходів капіталістичного суспільства, теорії трьох факторів виробництва. Він підкреслює, що обгрунтування джерел доходів з допомогою триєдиної формули: земля — рента, капітал — прибуток, праця — заробітна плата є помилковим, оскільки не враховує того, що право привласнення визначається способом виробництва, за якого приватна форма власності зумовлює існування експлуатації найманої праці і визначає пропорції розподілу її результату (додаткової вартості) відповідно до розмірів цієї власності. Маркс указує на історичну обумовленість існуючих форм розподілу та на їхню залежність від виробництва.
   Четвертий том “Капіталу” — “Теорії додаткової вартості” —вийшов у світ в 1905—1910 рр. за редакцією К. Каутського, якому Енгельс заповів видання цієї праці. Цей том відповідає тій частині “Економічних рукописів 1861—1863 рр.”, що в ній Маркс викладає майже двохсотрічну історію пошуків джерел додаткової вартості буржуазною політичною економією. На відміну від “Критики політичної економії” (інша назва “Капіталу”) ця частина є оглядом розвитку теорії і коментарем до спроб проаналізувати механізми руху капіталістичного виробництва з позицій обігу та теорії вартості.
   У цій праці розглянуто економічні погляди Джеймса Стюарта з його систематизацією вчень меркантилістів і зачатками фізіократичної теорії; Вільяма Петті, що започаткував класичну школу; Франсуа Кене з його “Економічною таблицею”; Адама Сміта з аналізом переваг та недоліків його трудової теорії вартості.
   Особливо докладно Маркс аналізує теорію Давида Рікардо, стверджучи, що послідовники Рікардо вульгаризували його погляди, прискорюючи тим самим розпад класичної школи політичної економії.
   Він критикує погляди Карла Родбертуса та Томаса Мальтуса, Джеймса Мілля та Джона Мак-Кулоха, котрі, хоч і вважали себе послідовниками Рікардо, переглядали трудову теорію вартості.
   Маркс помічає зародження економічних теорій пролетарського спрямування, однак критикує їх авторів за спрощені підходи до пояснення суті класової боротьби, за нерозуміння значущості теорії Рікардо.
   Четвертий том “Капіталу” був, по суті, першим дослідженням з історії економічної думки. Водночас у ньому розглядалася й низка важливих теоретико-економічних проблем: питання відтворення, криз, продуктивності праці, продуктивної та непродуктивної праці, абсолютної та диференційної ренти, прибутку, ціни виробництва. Саме цей том дає уявлення про велетенський обсяг опрацьованого Марксом матеріалу.
   Отже, фундаментальна праця, що була задумана тільки як економічне обгрунтування революційної теорії, стала дуже глибоким економічним дослідженням. Маркс спромігся розв’язати ті проблеми, на які вказувала ще класична політекономія, але вирішити їх з позицій теорії трудової вартості не змогла. В “Капіталі” він відобразив діалектику розвитку капіталістичного суспільства, проаналізував усебічно все суттєве в економічних явищах та форми їхнього прояву, указав на генетичну спадковість цих форм. Маркс шукав і зміг дати визначення причин порушення економічної рівноваги та суперечностей у розвитку капіталізму, спираючись на теоретико-економічні аргументи, і тим самим продемонстрував можливості економічної теорії.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016