Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Економічні науки arrow Гроші та кредит arrow 11.4. Становлення центрального банку в Україні
10.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




11.4. Становлення центрального банку в Україні

11.4. Становлення центрального банку в Україні

   Центральний банк України — Національний банк — було утворено у 1991 р. згідно з законом України “Про банки і банківську діяльність”. Законом було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, яка включає, з одного боку, центральний банк, як головний банківський інститут держави, який є емісійним центром і відповідає за збереження монетарної стабільності, а з іншого — банківську систему, представлену мережею комерційних банків.
   Основи правового статусу НБУ як центрального банку країни визначено Конституцією України. Згідно з Основним Законом держави Національному банку надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, що свідчить про його особливу роль у системі органів державного управління.
   Стрімкий розвиток банківської системи, необхідність посилення незалежності центрального банку країни від владних структур у проведенні монетарної політики і водночас необхідність підвищення відповідальності центрального банку за забезпечення монетарної стабільності обумовили необхідність прийняття у 1999 р. окремого Закону “Про Національний банк України”. Згідно з законом Національний банк є особливим центральним органом державного управління, основним завданням (функцією) якого є забезпечення стабільності національної грошової одиниці — гривні. Виконуючи своє основне завдання, Національний банк сприяє забезпеченню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, і цінової стабільності.
   Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об’єктом державної власності та перебуває у його повному господарському віданні. Статутний капітал банку є державною власністю і слугує для забезпечення зобов’язань банку.
   Згідно з чинним законодавством передбачена така система (структура) Національного банку: центральний апарат, територіальні управління в областях і Автономній Республіці Крим, розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, Фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця, Центральне сховище грошей, спеціалізовані підприємства та установи, необхідні для забезпечення діяльності банку.
   Закон передбачає дворівневу систему управління центральним банком — Рада НБУ і Правління НБУ, що загалом відповідає світовій банківській практиці.
   Рада НБУ складається із 15 осіб, сім членів Ради призначаються Верховною Радою, а сім — Президентом України строком на 7 років. Голова НБУ входить до складу Ради за посадою. До компетенції Ради належить:
- розроблення Основних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю за їх виконанням;
- розроблення рекомендацій Правлінню банку щодо методів та інструментів грошово-кредитного регулювання;
- затвердження кошторису доходів і витрат банку;
- затвердження бухгалтерського балансу банку;
- право застосування відкладального вето щодо окремих рішень Правління банку;
- інші повноваження.
   Правління НБУ — це другий керівний орган банку. До його компетенції належить забезпечення реалізації монетарної політики через відповідні монетарні інструменти, організація діяльності банку та інші повноваження, які передбачені у Законі. Кількісний та персональний склад Правління формується Головою НБУ і затверджується Радою НБУ.
   Голову НБУ призначає Верховна Рада строком на п’ять років за поданням Президента України. Голова НБУ керує діяльністю банку й одноособово несе за неї відповідальність. Голова НБУ не є одночасно головою Ради НБУ, який обирається членами Ради строком на три роки. У країнах світу, де існує дворівнева система керівних органів центрального банку, голова (президент банку) очолює як орган, що визначає монетарну політику, так і виконавчий орган.
   Основні принципи функціонування Національного банку, передбачені законом:
- принцип незалежності банку;
- принцип президентського та парламентського контролю за діяльністю банку;
- принцип економічної самостійності банку;
- принцип централізації системи банку;
- принцип єдності системи банку;
- принцип вертикальної структури управління банком.
   Першочерговою проблемою банківського законодавства є визначення статусу центрального банку, рівня його залежності (чи незалежності) від органів державної влади. Згідно з законом “Про Національний банк України” органи законодавчої і виконавчої влади не мають права втручатись у виконання банком функцій, передбачених на законодавчому рівні. Крім того, НБУ надано право підтримувати економічну політику уряду доти, доки вона не суперечить забезпеченню стабільності національної грошової одиниці.
   Істотне значення для посилення незалежного статусу НБУ має положення Закону, яке забороняє банку надавати прямі кредити уряду на фінансування витрат державного бюджету. Здійснювати операції з державними цінними паперами НБУ дозволено лише на вторинному ринку, що також спрямовано на обмеження тиску на банк з боку уряду, який прагне вирішувати проблеми з покриттям дефіциту державного бюджету за рахунок емісійних коштів НБУ.
   Національний банк підзвітний Президенту та Верховній Раді України, які наділені повноваженнями стосовно призначення на посаду і звільнення з посади Голови Банку та формування Ради банку. Голова НБУ інформує Президента та Верховну Раду про діяльність банку та стан грошового ринку в країні. Згідно з Законом Рада НБУ щорічно вносить Верховній Раді основні засади грошово-кредитної політики для інформування. Рахункова палата Верховної Ради здійснює перевірки НБУ в частині руху коштів Державного бюджету та виконання кошторису.
   Національний банк є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах кошторису, затвердженого Радою НБУ. У разі перевищення доходів над витратами різниця вноситься до державного бюджету, а перевищення витрат над доходами покривається за рахунок державного бюджету, наступного за звітним роком. Кошторис доходів і витрат повинен забезпечувати можливість виконання банком його функцій. Одержання прибутку не є метою діяльності банку.
   Принцип централізації системи НБУ означає, що система організована таким чином, щоб забезпечити реалізацію єдиної державної монетарної політики в усіх регіонах України під загальним централізованим керівництвом. Територіальні управління є структурними підрозділами НБУ без статусу юридичної особи і від його імені здійснюють діяльність на визначеній території. Діяльність усіх структурних підрозділів та установ, що входять до системи НБУ, контролюється і напрямляється із єдиного центру, який очолює Голова НБУ.
   Принцип єдності системи НБУ передбачає, що всі структурні підрозділи та установи системи об’єднані спільністю цілей і завдань, що стоять перед НБУ. Усі вони керуються єдиними правовими нормами, що закріплені в законах України, указах Президента, постановах уряду, нормативних актах НБУ.
   Принцип вертикальної структури управління системою НБУ означає, що призначення посадових осіб та їх підпорядкованість здійснюється тільки по вертикалі.
Так, начальники територіальних управлінь НБУ призначаються на посаду згідно із наказами Голови НБУ, які видаються на підставі постанов Правління НБУ. Cтруктури нижчого рівня та підрозділи системи НБУ підпорядковуються вищестоящим органам НБУ, не маючи ніяких горизонтальних зв’язків підпорядкування місцевим органам влади й управління.
   Закон України “Про Національний банк України” визначає основні напрями діяльності (функції) банку. НБУ як емісійний центр готівкового обороту започаткував емісію українського карбованця у 1992 р., коли Україна вийшла із співдружності держав, які використовували у грошовому обороті рубль, і почала проведення грошової реформи. По завершенні грошової реформи у 1996 р. НБУ здійснює емісію національної валюти — гривні і копійок.
   Для виготовлення грошей в Україні створені Банкнотно-монетний двір і Фабрика банкнотного паперу. НБУ розробляє дизайн грошових знаків, установлює номінали, визначає систему захисту, платіжні ознаки. Як емісійний центр країни він має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обороту на території України. НБУ прогнозує готівковий оборот, установлює правила випуску в обіг, зберігання, перевезення, інкасації та вилучення готівки з обігу, визначає порядок ведення касових операцій для банків, підприємств і організацій.
   Тенденції розвитку готівкового грошового обороту відбивають економічні процеси, що мають місце в Україні (табл. 11.4).

Таблиця 11.4
ДИНАМІКА ГОТІВКОВОЇ ГРОШОВОЇ МАСИ В ОБІГУ УКРАЇНИ
(на кінець періоду)

 

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

Готівка — гроші поза банками (М0), млн грн

128

793

2623

4041

6132

7158

9583

12799

19465

Темпи зростання до попереднього періоду, %

2560

620

331

154

152

117

134

134

153

Питома вага готівки у грошовій масі (М3), %

27

25

38

43

49

46

43

40

43

Індекс цін споживчого ринку, %

10256

501

282

140

110

120

119

126

106

 
  
 У період зростання інфляційних процесів (1992—1993 рр.) готівкова маса зростала високими темпами. З початком стабілізаційних процесів і зниженням темпів інфляції намітилась позитивна тенденція, зокрема скорочення темпів зростання готівки, проте її частка у загальній грошовій масі все ще залишається високою. На початок 2002 р. вона становила 43%, що значно перевищує цей показник у країнах з розвинутою ринковою економікою (5—10%).
   Перспективи скорочення готівкової грошової маси пов’язані зі:
- стабілізацією економіки;
- удосконаленням системи оподаткування;
- скороченням тіньового сектора економіки;
- підвищенням рівня надійності банків і зростанням довіри до них;
- запровадженням високоефективних банківських технологій у сфері розрахунків, зокрема Національної системи масових електронних платежів, розробленої НБУ.
   Виконуючи роль банку банків, НБУ забезпечує комерційні банки на їх замовлення готівкою через свою мережу територіальних управлінь, здійснює розрахункове і кредитне обслуговування комерційних банків.
   Реформування банківської системи України наприкінці 80-х років обумовило необхідність розроблення нової системи міжбанківських розрахунків, яка б відповідала потребам дворівневої банківської системи. У 1993 р. НБУ запропонував систему електронних платежів (СЕП).
   СЕП — це загальнодержавна платіжна система, що забезпечує здійснення розрахунків між банківськими установами, органами державного казначейства на всій території України. У межах цієї системи міжбанківські розрахунки здійснюються таким чином:
- через рахунки, відкриті банківським установам у НБУ;
- із застосуванням електронних засобів приймання, оброблення, передавання та захисту інформації;
- за кожним платіжним документом (трансакцією) окремо, тобто це система валових розрахунків (система брутто);
- з ініціативи платника — банку, який дебетує свій рахунок;
- у межах наявних коштів на рахунку банку-платника, тобто система не передбачає надання кредиту-овердрафту для урегулювання розрахунків.
   СЕП працює у файловому режимі обміну інформацією — у режимі оф-лайн. Це режим, за якого існує певний часовий проміжок між моментами списання коштів із коррахунку банку-відправника та зарахування їх на коррахунок банку-отримувача. Цей проміжок часу і визначає швидкість перерахунку коштів через СЕП.
   Принципові здобутки, пов’язані з упровадженням СЕП:
- прискорення розрахунків та обігу грошових коштів;
- зменшення документообігу та здійснення переходу до безпаперової технології;
- зменшення вірогідності фальсифікації міжбанківських платіжних документів і підвищення рівня безпеки розрахунків;
- мінімізація банківських ризиків (усунення кредитного ризику, зниження ризику ліквідності та обмеження системного ризику);
- підвищення можливостей НБУ щодо регулювання грошового ринку.
   У 2001 р. НБУ запровадив Систему термінових переказів, що працює в режимі он-лайн. Це режим, за якого кошти миттєво переказуються на коррахунок банку-отримувача. Подальший розвиток електронних міжбанківських розрахунків НБУ має намір здійснювати за онлайновими технологіями, орієнтуючись на новітні програмно-технічні засоби.
   НБУ як кредитор комерційних банків поступово освоює методи кредитування, що є загальноприйнятими у світовій банківській практиці. Протягом 1991—1993 рр. НБУ за завданням уряду розподіляв свої кредити головним чином серед колишніх державних банків і спрямовував їх на підтримку переважно державного сектору економіки, тобто проводив селективну політику адресного рефінансування комерційних банків.
   Починаючи з 1994 р. з метою забезпечення рівного доступу для усіх банків до кредитів центрального банку НБУ запровадив проведення кредитних аукціонів — цінових, за американською моделлю. Розвиток ринку державних цінних паперів дав змогу НБУ запровадити, починаючи з 1996 р., ломбардне кредитування комерційних банків під заставу облігацій внутрішньої державної позики. Характерною особливістю ломбардних кредитів було надання їх банкам переважно для короткострокової підтримки їх ліквідності — до 10 днів. У 1997 р. Національний банк запропонував ще один спосіб рефінансування — операції з цінними паперами на умовах угоди прямого РЕПО, які стали додатковим джерелом підтримки ліквідності комерційних банків.
   Починаючи з 2001 р. НБУ здійснює короткострокове (до 14 днів) та середньострокове (до 6 місяців) рефінансування комерційних банків шляхом проведення щотижня кредитних тендерів. Рефінансування (кредитування) здійснюється під забезпечення державними цінними паперами або врахованими банками векселями. Процентна ставка рефінансування, що встановлюється під час проведення тендера, визначається залежно від попиту банків на кредит і можливої пропозиції з боку НБУ. Вона не може бути нижчою, ніж облікова ставка НБУ.
   Для підтримки миттєвої ліквідності комерційних банків НБУ запровадив постійно діючу лінію рефінансування. Через цю лінію він надає банкам нічний кредит (оверлайт) під забезпечення державними цінними паперами. Кредит надається за процентною ставкою (ломбардною), яку НБУ оголошує щоденно і яка не повинна бути меншою, ніж облікова ставка НБУ плюс один процентний пункт.
   Проблемним банкам, яким загрожує банкрутство, НБУ може надавати стабілізаційний кредит. Умови отримання цього кредиту:
- розроблення комерційним банком ефективної програми фінансового оздоровлення;
- позитивна експертна оцінка програми службою банківського нагляду НБУ;
- наявність забезпечення кредиту у вигляді високоліквідних активів комерційного банку чи гарантії (поручительства) фінансово-стабільного банку.
   Мета кредиту — сприяти відновленню платоспроможності та ліквідності банку.
   Існуюча в Україні система рефінансування комерційних банків спрямована переважно на управління ліквідністю грошового ринку. Що стосується підтримки центральним банком ресурсної бази комерційних банків з урахуванням попиту на середньо- та довгострокове фінансування потреб реального сектору економіки, то ця проблема в Україні не вирішується. Більшу частину грошей (платіжних коштів) НБУ до 2000 р. емітував в обіг шляхом проведення операцій з державними цінними паперами (ОВДП), тобто кредитуючи уряд з метою вирішення бюджетних проблем. Так, за період з 1993 до 1999 р. вимоги НБУ до уряду зросли з 131 млн грн до 19,7 млрд грн. Упродовж 2000—2001 рр. основним каналом емісії в обіг платіжних засобів були операції НБУ з придбання іноземної валюти, які дали змогу йому поповнити загальну суму валютних резервів з 1,0 млрд дол. до 2,96 млрд дол. США. Водночас за період з 1993 до 2001 р. вимоги НБУ до банків зросли із 148 млн грн до 1,57 млрд грн.
   НБУ згідно з Законом “Про Національний банк України” здійснює регулювання діяльності банків та банківський нагляд. Значну роль у виконанні цієї діяльності відіграє служба банківського нагляду, що функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та територіальних управлінь НБУ. На рівні центрального апарату ця служба представлена комісією з питань нагляду та регулювання банківської діяльності та Генеральним департаментом банківського нагляду. До складу Генерального департаменту входять:
- Департамент реєстрації та ліцензування банків;
- Департамент інспектування та моніторингу банків;
- Департамент реорганізації та ліквідації банків;
- кілька управлінь.
   Спираючись на світовий банківський досвід, НБУ використовує різні форми і методи банківського регулювання та нагляду, а саме:
- визначає порядок і здійснює реєстрацію банків та видачу їм ліцензій на здійснення банківської діяльності;
- визначає положення, що регламентують різні аспекти діяльності банків, принципи та стандарти бухгалтерського обліку, правила складання звітності;
- установлює для банків обов’язкові економічні нормативи, що регламентують достатність капіталу, ліквідну позицію банків, кредитний ризик, ризик інвестування і ризик відкритої валютної позиції, і контролює дотримання цих нормативів;
- здійснює нагляд за діяльністю банків у формі безвиїзного нагляду і виїзного інспектування банків. За результатами інспекційної перевірки НБУ визначає рейтингову оцінку діяльності банку за системою CAMEL;
- визначає порядок формування резервів на покриття ризиків. Здійснює контроль за формуванням резервів для відшкодування можливих втрат від кредитної діяльності, розміщення коштів на коррахунках та депозитах в інших банках, операцій з цінними паперами і дебіторської заборгованості;
- визначає порядок гарантування банківських депозитів фізичних осіб;
- застосовує до банків певні заходи впливу з метою реагування на проблеми і недоліки, виявлені в діяльності банків, аж до реорганізації та ліквідації банків.
   За період з 1992 до 2001 р. кількість банків, зареєстрованих НБУ, зросла з 133 до 189. За цей же період 87 банків було ліквідовано у зв’язку з порушенням банківського законодавства та з інших причин.
   НБУ як банкір уряду і провідник монетарної політики проводить консультації з Кабінетом Міністрів з питань монетарної політики, валютної, фіскальної та інших напрямів загальноекономічної політики держави.
   НБУ здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду. Відповідно до Закону “Про Національний банк України” кошти державного бюджету та позабюджетних фондів повинні зберігатися в НБУ, на рахунках Державного казначейства. Для створення оптимальних умов ефективного управління коштами бюджету НБУ запровадив систему обслуговування коштів державного бюджету через консолідований рахунок Державного казначейства, що діє на зразок кореспондентського рахунку комерційного банку. Державному казначейству надана можливість проводити розрахунки за коштами державного та місцевих бюджетів через Систему електронних платежів НБУ.
   НБУ є кредитором уряду. До 1996 р. НБУ надавав уряду прямі кредити на покриття дефіциту державного бюджету, а з 1996 р. він кредитує уряд шляхом купівлі державних боргових зобов’язань (облігацій внутрішньої державної позики). Закон “Про Національний банк України”, як уже зазначалося, обмежує операції банку з державними цінними паперами тільки вторинним ринком, тобто дозволяє їх здійснювати тільки з метою регулювання грошового ринку.
   НБУ виконує функцію генерального агента Міністерства фінансів з обслуговування розміщення облігацій внутрішньої державної позики та проведення платежів за ними. Він організує продаж облігацій на первинному ринку шляхом проведення аукціонних торгів, здійснює розрахунки за результатами розміщення облігацій, сплачує дохід за ними та погашає облігації за рахунок бюджетних коштів. Для обслуговування обігу облігацій НБУ створив спеціалізований електронний депозитарій.
   НБУ виконує функції платіжного агента уряду стосовно обслуговування зовнішнього боргу. Банк є розпорядником кредитів, отриманих від МВФ, на нього покладена відповідальність за складання платіжного балансу та звітності про загальний довгостроковий зовнішній борг України, яка надається Світовому банку.
   НБУ як центральний банк країни є провідником монетарної політики. Щорічно НБУ розробляє Основні засади грошово-кредитної політики, що є складовою загальноекономічної політики держави. Вони зорієнтовані на реалізацію її основних цілей і завдань та спрямовані на забезпечення стабільності національної валюти, цінової стабільності і на підвищення ефективності функціонування банківської системи країни. Основні засади грошово-кредитної політики ґрунтуються на макроекономічних показниках розвитку економіки України, які визначає уряд, а саме:
- реальний та номінальний обсяг внутрішнього валового продукту (ВВП);
- обсяг дефіциту державного бюджету та джерела його фінансування (або профіциту бюджету);
- рівень інфляції.
   Основні засади грошово-кредитної політики — це комплекс заходів та монетарних інструментів, за допомогою яких НБУ передбачає здійснювати управління грошовим оборотом, забезпечуючи економічну та фінансову стабільність, які є основою стабільності національної валюти.
   НБУ відповідно до макроекономічних показників загальноекономічної політики держави встановлює цільові орієнтири монетарної політики:
- рівень інфляції;
- зміна грошової бази;
- зміна грошової маси;
- зміна обмінного курсу гривні до долара США.
   Досягнення встановлених орієнтирів НБУ забезпечує шляхом регулювання грошового ринку за допомогою монетарних інструментів як ринкового, так і адміністративного характеру.
   Протягом 1991—1993 рр. НБУ не мав можливості проводити незалежну ефективну монетарну політику. З дозволу Верховної Ради уряд за рахунок прямих емісійних кредитів НБУ практично повністю фінансував дефіцит державного бюджету. Крім того, за завданням уряду НБУ надавав кредити комерційним банкам для підтримки вітчизняних підприємств, більшість з яких були потенційними банкрутами. Кредити надавались за пільговою процентною ставкою, що була нижчою від офіційної ставки НБУ, а тим паче нижчою від рівня інфляції. Наслідком експансійної політики НБУ стали гіперінфляція та катастрофічний спад виробництва. Протягом 1993 р. грошова маса зросла у 19 разів, ціни більше як у 100 разів. Реальний обсяг ВВП скоротився у 1993 р. майже на 14%, а у 1994 р. ще більше — на 23% (табл. 11.5).

Таблиця 11.5
ДИНАМІКА ОСНОВНИХ МАКРОЕКОНОМІЧНИХ ПОКАЗНИКІВ В УКРАЇНІ в 1993—2001 рр.

Роки

Зміна реального обсягу ВВП, % до попереднього року

Темпи зростання грошової маси (М3), % до попереднього року

Індекс цін споживчого ринку, %

Номінальна девальвація (–), ревальвація (+) гривні щодо долара США, % до попереднього року

1993

85,8

у 19 раз

102,6 р.

–1876,49

1994

77,1

7 раз

5,0 р.

–726,33

1995

87,8

213

2,8 р.

–72,17

1996

90,0

135

140

–5,3

1997

97,0

134

110

–0,53

1998

98,1

125

120

–80,46

1999

99,8

141

119

–52,21

2000

105,9

145

126

– 4,18

2001

109,1

140

106

+2,5025

   З 1994 р. НБУ взяв курс на гальмування темпів інфляції, досягнення стабілізації банківської системи і проведення грошової реформи. Період 1994—1997 рр. характеризувався введенням у дію ринкових інструментів грошово-кредитного регулювання і поступовою відмовою від інструментів адміністративного характеру (селективної політики адресного рефінансування комерційних банків, установлення для банків “кредитних стель”, що обмежують їх кредитні можливості, регулювання процентної політики комерційних банків тощо). У кредитні відносини з комерційними банками НБУ запроваджує кредитні аукціони, ломбардні кредити, операції з цінними паперами на умовах угоди РЕПО. Починаючи з 1994 р. НБУ встановлює офіційну процентну ставку на позитивному рівні відносно темпів інфляції. Середньозважена річна процентна ставка НБУ у 1994 р. дорівнювала 226% і була найвищою за всі роки існування банку. Норма обов’язкових резервів у цьому ж році була установлена на рівні 15% від суми залучених банками коштів. Водночас з метою підтримання української валюти, підвищення привабливості заощаджень у національній валюті НБУ поступово вводить обов’язкове резервування коштів, залучених банками в іноземній валюті. Наприкінці 1994 р. були відновлені торги на Українській міжбанківській валютній біржі й офіційний курс українського карбованця став визначатися за результатами торгів на біржі. Проводячи політику керовано-плаваючого курсу, НБУ шляхом валютних інтервенцій підтримував відносну стабільність обмінного курсу національної грошової одиниці. У 1995 р. уряд запровадив емісію державних цінних паперів для покриття дефіциту державного бюджету. Поступово змінювалась структура джерел фінансування бюджетного дефіциту — зменшувалась частка кредитів НБУ. Висока дохідність державних цінних паперів (ОВДП) стимулювала у 1996 і першій половині 1997 р. приплив капіталу нерезидентів на грошовий ринок.
   Наслідком загальноекономічної політики держави, зокрема рестрикційної політики НБУ, зваженої курсової політики, позитивних змін у сфері державних фінансів і вдало проведеної грошової реформи стало відчутне зниження темпів зростання грошової маси та інфляції. Протягом 1997 р. грошова маса зросла на 34%, ціни — на 10%. Знизились темпи падіння реального обсягу ВВП. У 1997 р. реальний обсяг ВВП скоротився на 3%. Курс гривні знизився лише на 0,5%.
   У 1998 р. ситуація на грошовому ринку України різко погіршилась, що поставило під загрозу стабільність гривні. З виникненням восени 1997 р. світової фінансової кризи почався відплив капіталів з ринків, що розвиваються, у тому числі й з українського. У 1998 р. цей процес прискорився під впливом як економічних (відсутність джерел зовнішнього фінансування), так і політичних чинників (вибори до Верховної Ради, парламентська криза). Це спричинило падіння курсу гривні на початку 1998 р., розширення меж валютного коридору, посилення інфляційних очікувань. НБУ для підтримки обмінного курсу активно проводив валютні інтервенції, що призвело до стрімкого скорочення валютних резервів. Офіційну процентну ставку НБУ підвищував кілька разів, у результаті чого вона зросла до 82%.
   Негативні тенденції на грошовому ринку зумовила також недостатньо виважена політика уряду стосовно розвитку ринку державних цінних паперів. Емісія короткострокових ОВДП спричинила зростання внутрішнього державного боргу і скорочення строків погашення облігацій, унаслідок чого ОВДП з інструменту фінансування дефіциту державного бюджету перетворились в інструмент зростання дефіциту, в інструмент, провокуючий фінансову кризу.
   Для того щоб вирішити бюджетні проблеми, уряд наприкінці 1998 р. і на початку 1999 р. провів конверсію короткострокових ОВДП у довгострокові і переглянув межі валютного коридору. Одночасно була розроблена антикризова урядова програма, спрямована на утримання курсу гривні в межах нового валютного коридору, яка передбачила обмеження вільної купівлі іноземної валюти на ринку. Крім того, НБУ підвищив норму обов’язкових резервів до 16,5% і призупинив рефінансування комерційних банків.
   Ситуація на грошовому ринку позначилась на макроекономічних показниках. У 1998 р. реальний обсяг ВВП скоротився на 1,9%, хоча планувалось його зростання на 0,5%. Ціни зросли на 20% замість прогнозованих 10%. Курс гривні знизився на 80,5%.
   У 1999 р. стан грошового ринку визначався такими чинниками:
- ринок державних цінних паперів (ОВДП) практично не функціонував, і тому НБУ змушений був фінансувати дефіцит державного бюджету шляхом купівлі ОВДП, збільшуючи таким чином грошову масу в обігу;
- гривня продовжувала знецінюватись і на початку 1999 р. були встановлені межі нового валютного коридору.
   Для регулювання грошової маси в обігу НБУ застосовував такі інструменти:
- підвищення норм обов’язкових резервів до 17% і посилення контролю за дотриманням норми комерційними банками;
- введення мораторію на рефінансування комерційних банків;
- розміщення серед комерційних банків депозитних сертифікатів НБУ з метою вилучення надлишкової ліквідності банківської системи.
   Валютна політика НБУ у 1999 р. була спрямована на послаблення, а потім і скасування валютних обмежень і визначалась головним чином сподіваннями на отримання кредитів від МВФ. Однією з умов кредитування була лібералізація валютного ринку.
   У 2000 р. Україна нарешті вийшла на стадію зростання реального обсягу ВВП (5,9%). Проте, незважаючи на підвищення попиту на гроші завдяки економічному зростанню, темпи інфляції суттєво підвищились: за рік замість запланованих 16% інфляція зросла до 26%. Водночас девальвація гривні відносно долара США знизилась до 4,2% порівняно із 52,5% у 1999 р. Стабільність обмінного курсу гривні визначали в основному такі чинники:
- проведення урядом України реструктуризації зовнішнього боргу;
- зростання валютних надходжень в Україну у зв’язку із збільшенням експорту;
- збільшення обсягу іноземних інвестицій в Україну.
   Здійснюючи регулювання грошового ринку, НБУ використовував такі інструменти:
- процентну політику. Упродовж року облікова ставка була знижена НБУ з 45% до 27% річних;
- політику обов’язкового резервування. Норму обов’язкових резервів НБУ знизив з 17% до 15%;
- розміщення депозитних сертифікатів з метою вилучення (“стерилізації”) надлишкової грошової маси з обігу.
   Використання НБУ операцій з цінними паперами на відкритому ринку як інструменту монетарної політики стримувалось станом ринку державних цінних паперів. Протягом 2000 р. уряду не вдалося активізувати цей ринок. Наприкінці 2000 р. уряд провів реструктуризацію боргу перед НБУ за облігаціями внутрішньої державної позики. НБУ отримав на суму боргу процентні облігації внутрішньої державної позики (ПОВДП) з терміном їх погашення протягом 2002—2010 рр.
   У 2001 р. в Україні спостерігалася позитивна динаміка основних макроекономічних показників. Реальний валовий внутрішній продукт зріс за рік на 9,1% при відносно низьких темпах інфляції (6%). Номінальний обмінний курс гривні відносно долара США ревальвував на 2,5%. Піднесення економіки, сповільнення темпів інфляції, курсова стабільність сприяли підвищенню рівня реальних грошових доходів населення і зниженню рівня безробіття.
   Основною визначальною рисою розвитку грошового ринку у 2001 р. було значне збільшення грошової маси за низьких значень інфляції, продовження процесу ремонетизації економіки України, тобто зростання рівня монетизації ВВП. Ситуація, що склалася на грошовому ринку впродовж 2001 р., дала змогу НБУ знизити рівень облікової процентної ставки до 12% річних, запровадити новий механізм рефінансування комерційних банків (с. 508), знизити норму обов’язкового резервування і ввести її диференціацію. Підвищення ліквідності комерційних банків і зниження вартості залучених коштів сприяли зменшенню процентних ставок за кредитами банків у національній валюті з 37,4% річних у січні до 29,6% у грудні і зростанню кредитних вкладень в економіку України — на 45%.
   Упродовж 2001 р. НБУ проводив роботу з активізації ринку державних цінних паперів, зокрема він здійснював операції з купівлі-продажу ПОВДП з власного портфеля через двостороннє котирування цін, тобто визначаючи ціну купівлі та продажу, запровадив новий механізм рефінансування комерційних банків під забезпечення державними цінними паперами.
   Аналіз монетарної політики, яку НБУ проводив протягом 1991—2001 рр., дає підстави для висновку, що забезпечити рівномірне економічне зростання, стабілізацію зайнятості і цін заходами тільки монетарної політики неможливо. Для вирішення таких макроекономічних завдань держава насамперед повинна забезпечити:
- прискорення реструктуризації реальної економіки;
- реалістичний державний бюджет на бездефіцитній основі.
   У свою чергу, діяльність НБУ як центрального банку країни має бути спрямована на:
- забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності гривні, як необхідної (але не єдиної і недостатньої) передумови економічного зростання та підвищення добробуту населення;
- забезпечення фінансової стійкості банківської системи;
- стимулювання кредитно-інвестиційної діяльності комерційних банків, з тим щоб вони більш інтенсивно підтримували реальну економіку. 

   Висновки
  
1. Центральний банк відіграє провідну роль на грошовому ринку. Він впливає на стан економіки через регулювання пропозиції грошей і через здатність впливати на рівень процентних ставок.
   2. Центральні банки мають особливий правовий статус, оскільки вони поєднують у собі окремі риси банківської установи і державного органу управління.
   3. У більшості країн з розвиненою ринковою економікою центральні банки є незалежними від органів державної влади у встановленні цільових орієнтирів монетарної політики й у виборі інструментів регулювання грошового обороту. Проте незалежність центрального банку не може бути абсолютною.
   4. Основні напрямки діяльності центрального банку визначаються його призначенням. Центральний банк виступає:
- емісійним центром готівкового обороту;
- банком банків;
- органом банківського регулювання та нагляду;
- банкіром і фінансовим агентом уряду;
- провідником монетарної політики.
   5. В історичному плані емісія готівки, точніше потреба в її централізації і державній монополізації, дала поштовх до надання одному з банків статусу емісійного. Поступово емісійні банки перетворились у центральні банки.
   6. Глобалізація грошових ринків призвела до тісного співробітництва центральних банків на міждержавному рівні, до їх співпраці з міжнародними валютно-кредитними і фінансовими організаціями, а також до створення наднаціональних центральних банків.
   7. Національний банк України є особливим центральним органом державного управління, основним завданням (функцією) якого є забезпечення стабільності національної грошової одиниці — гривні. Згідно з Законом “Про Національний банк України” він здійснює діяльність, яка є традиційно притаманною центральному банку країни.
   8. В умовах ринкової трансформації економіки основними тенденціями у діяльності НБУ стосовно формування і реалізації монетарної політики є:
— переорієнтація цільової спрямованості політики, зокрема, надання переваги цілям макроекономічної стабілізації, і в першу чергу цінової стабілізації;
— поступова відмова від адміністративних інструментів реалізації політики і введення в дію “класичних” ринкових інструментів, а саме: регулювання обов’язкових резервів, процентна політика, операції з цінними паперами та іноземною валютою на відкритому ринку.

   Запитання для самоконтролю
   1. У чому полягає економічне призначення центрального банку?
   2. Яким чином центральний банк бере участь у формуванні безготівкової грошової маси?
   3. Які чинники визначають співвідношення обов’язкових і надлишкових резервів комерційних банків?
   4. Які чинники визначають співвідношення готівкової грошової маси і безготівкової?
   5. У чому полягає особливість статусу центрального банку?
   6. Які аргументи можна привести «за» і «проти» незалежності центрального банку у визначенні та реалізації грошово-кредитної політики?
   7. У чому проявляються істотні зміни, яких зазнала емісійна функція центрального банку у ХХ ст.?
   8. Призначення кредитів центрального банку.
   9. Охарактеризуйте основні способи рефінансування центральним банком комерційних банків.
   10. Які методи фінансування дефіциту державного бюджету використовують уряди країн? Які наслідки має їх використання для економіки?
   11. Чи є для центральних банків розвинених країн звичайними операції з купівлі державних цінних паперів на первинному ринку? Обґрунтуйте свою відповідь.
   12. Чи в усіх країнах світу центральний банк є єдиним органом нагляду за діяльністю комерційних банків? Які аргументи можна привести «за» і «проти» здійснення центральним банком нагляду за діяльністю комерційних банків?
   13. Чим відрізняються превентивні заходи впливу, які застосовують регулятивно-наглядові органи до комерційних банків від протекційних?
   14. Причини виникнення емісійних банків.
   15. Причини і шляхи створення центральних банків.
   16. Які банки виникли раніше — комерційні чи центральні? Обґрунтуйте свою відповідь.
   17. Охарактеризуйте відносини НБУ з органами державної влади.
   18. Що спільного і чим суттєво відрізняються операції комерційних банків від операцій центральних банків?

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016