Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Економічні науки arrow Гроші та кредит arrow 11.1. Призначення, статус та основи організації центрального банку
04.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




11.1. Призначення, статус та основи організації центрального банку

11.1. Призначення, статус та основи організації центрального банку

   Головне призначення центрального банку — це управління грошовим оборотом з метою забезпечення стабільного неінфляційного розвитку економіки. Центральний банк впливає на грошовий оборот через зміну пропозиції грошей і зміну ціни грошей. Своє призначення він реалізує завдяки тому, що відіграє в економічній системі особливу роль, а саме роль:
- емісійного банку;
- банку банків, тобто специфічної банківської інституції, яка формує банківські резерви і регулює діяльність банківської системи;
- органу державного управління, який відповідає за монетарну політику.
   Центральний банк бере безпосередню участь у формуванні пропозиції грошей, причому як у формуванні її готівкового компоненту, так і безготівкового (депозитного). Він здійснює емісію готівки для того, щоб забезпечити нею комерційні банки в обмін на їх резерви, розміщені в центральному банку. Комерційні банки постачають готівку своїм клієнтам (вкладникам) в обмін на їх депозити в банках, залишаючи у своїх касах незначну суму готівки як резерв. Готівка, що емітована центральним банком, випущена в обіг комерційними банками і циркулює в позабанківській сфері, є важливим компонентом пропозиції грошей.
   Другим, ще важливішим компонентом пропозиції грошей, враховуючи його розміри, є гроші суб’єктів економіки, розміщені в комерційних банках на депозитних рахунках, тобто безготівковий компонент. У формуванні цих грошей центральний банк також відіграє визначальну роль. Він забезпечує банківську систему додатковими резервами, надаючи комерційним банкам позички та купуючи цінні папери й іноземну валюту на відкритому ринку.
   Резерви банків поділяються на дві частини: резерви, що їх центральний банк вимагає нагромаджувати (обов’язкові резерви), і будь-яка сума вільних резервів, якою банки вважають за потрібне володіти (надлишкові резерви). Комерційні банки в межах надлишкових (вільних) резервів, розмір яких значною мірою залежить від норми обов’язкових резервів, надають позички своїм клієнтам-позичальникам і таким чином створюють додаткові депозити. Сума створених депозитів перевищує суму резервів, наданих центральним банком комерційним банкам, тому що кредитна діяльність банківської системи в цілому спричиняє мультиплікативне розширення депозитів. Коли центральний банк вилучає з банківської системи резерви — стягує позички з комерційних банків чи продає цінні папери або іноземну валюту на відкритому ринку — відбувається відповідне мультиплікативне згортання депозитів. Слід відзначити, що готівка, випущена комерційними банками в обіг, мультиплікативного розширення не дає.
   Таким чином, центральний банк як особливий орган банківської системи створює так звані гроші підвищеної ефективності — готівку в обігу і резерви комерційних банків, що слугують базою (грошовою) для зростання пропозиції грошей.
   Центральний банк установлює для комерційних банків норму обов’язкових резервів, але розмір надлишкових резервів і характер їх використання комерційні банки визначають самостійно, враховуючи вплив різних чинників:
- невизначеність коливання залишків за депозитами, що залежить від поведінки вкладників. Чим мінливіший приплив і відплив депозитів, тим більше надлишкових резервів треба банкам мати;
- вартість кредиту, який комерційним банкам потрібно взяти для задоволення обов’язкових резервних вимог у разі недостатньої кількості резервів. Вона визначається рівнем офіційної процентної ставки центрального банку. Зростання офіційної ставки збільшує співвідношення між надлишковими й обов’язковими резервами, бо позички для тимчасового поповнення резервів стають дорожчими, і навпаки;
- процентний дохід, який комерційні банки втрачають, тримаючи резерви у центральному банку. Сума втраченого доходу визначається ринковою процентною ставкою. Зростання останньої зменшує співвідношення між надлишковими та обов’язковими резервами, і навпаки.
   Центральний банк має, як правило, монопольне право здійснювати емісію готівки. Проте маса готівки, необхідна для обігу, визначається головним чином поведінкою суб’єктів економіки (фізичних і юридичних осіб), котрі вирішують, в якій пропорції вони триматимуть гроші готівкою і на депозитних рахунках у банках. Основні чинники, що впливають на це рішення:
- довіра до банківської системи, тобто рівень ризику, пов’язаний із розміщенням коштів у банках (імовірність банківської паніки);
- сподіваний дохід від розміщення коштів у банках, який визначається рівнем депозитної процентної ставки комерційних банків;
- масштаби тіньової економіки, підґрунтям якої є спроба уникнути контролю за законністю бізнесу, а також спроба уникнути сплати податків;
- рівень доходів суб’єктів економіки. Готівка широко використовується людьми з низькими доходами. Зростання доходів (багатства) веде до зменшення співвідношення між готівкою і грошима, розміщеними на депозитних рахунках.
   Центральний банк, регулюючи пропозицію грошей, впливає на ціну грошей, тобто на рівень процентних ставок. Між пропозицією грошей і рівнем процентних ставок існує складний двозначний взаємозв’язок. Так, у короткостроковій перспективі, коли пропозиція грошей зростає, рівень процентних ставок знижується, але з перебігом часу ситуація змінюється:
- збільшення пропозиції грошей може мати стимулюючий вплив на економіку і забезпечити зростання національного доходу. В умовах зростання доходу суб’єкти економіки підвищують попит на гроші для нагромадження вартості і для фінансування інвестицій. Зростання попиту на гроші викликає підвищення рівня процентних ставок;
- збільшення пропозиції грошей може викликати зростання загального рівня цін в економіці і розгортання інфляційних процесів, що, у свою чергу, також зумовлює підвищення попиту на гроші, а отже, і зростання рівня процентних ставок.
   Таким чином, початково зростання пропозиції грошей знижує рівень процентних ставок, але з плином часу інші фактори починають діяти у протилежному напрямі, що стимулює підвищення процентних ставок.
   Підсумовуючи, можна зробити висновок, що центральний банк відіграє провідну роль на грошовому ринку. Він впливає на стан економіки через регулювання пропозиції грошей і через здатність впливати на рівень процентних ставок.
   Автор фундаментального американського підручника “Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків” Фредерік С. Мишкін вважає, що понад три чверті коливань у пропозиції грошей можна приписати змінам у грошовій базі, що контролюється Федеральною резервною системою США.
   Центральні банки мають особливий правовий статус, обумовлений тим, що вони поєднують у собі окремі риси банківської установи і державного органу управління. Центральні банки здійснюють банківські операції, що приносять дохід (кредитування комерційних банків, операції з цінними паперами на відкритому ринку, операції з іноземною валютою тощо), але метою проведення цих операцій не є отримання прибутку. Центральні банки використовують ці операції як інструменти управління грошовим ринком (як інструменти монетарної політики), керуючись лише державними інтересами та чинним законодавством.
   Правовий статус центрального банку можна охарактеризувати таким чином: це державний орган управління з покладеними на нього особливими завданнями у сфері грошово-кредитних відносин і банківської діяльності. Для виконання цих завдань центральний банк наділяється відповідними державно-владними і цивільно-правовими повноваженнями. Він є самостійною юридичною особою; його майно відокремлено від майна держави; центральний банк може ним розпоряджатись як власник. Він не є комерційною організацією.
   Правовий статус центрального банку пов’язаний із вирішенням низки важливих питань, що стосуються його діяльності, а саме:
- визначення на законодавчому рівні завдань й основних напрямів діяльності банку;
- формування статутного капіталу банку;
- визначення взаємовідносин банку з органами державної влади;
- порядок призначення і звільнення вищого керівного складу банку.
   Правовий статус центральних банків розвинених країн закріплений у правових актах: у законах про центральні банки та в їхніх статутах, законах про банки і банківську діяльність, у валютному законодавстві. Зазвичай основним правовим актом, що регламентує діяльність центрального банку, є Закон про центральний банк, де повинні бути чітко сформульовані завдання й основні напрями діяльності центрального банку.
   Порядок формування статутного капіталу центрального банку не є однаковим у всіх країнах. Статутний капітал банку може належати державі (Франція, Німеччина). Держава може володіти тільки частиною капіталу, а інша частина може перебувати у власності акціонерів (Австрія, Швейцарія, Японія). І нарешті, весь капітал банку може бути власністю приватних акціонерів (США, Італія). Порядок (джерела) формування статутного капіталу центрального банку не має принципового значення для його функціонування, оскільки цільова спрямованість діяльності центральних банків визначається не інтересами акціонерів, а державними інтересами, тобто інтересами всього суспільства.
   Характер взаємовідносин центральних банків з органами державної влади за своїм змістом і формою в різних країнах неоднаковий. У цих взаємовідносинах слід виділити два важливі аспекти. Перший аспект стосується рівня самостійності, незалежності центрального банку у визначенні і реалізації монетарної політики.
   У зарубіжній економічній літературі не існує однозначної думки щодо незалежності центрального банку. Фредерік С. Мишкін у підручнику “Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків” наводить аргументи як на користь, так і проти незалежності центрального банку. Найсильніший аргумент на користь незалежності центрального банку ґрунтується на погляді, що залежність центрального банку від уряду надавала би монетарній політиці інфляційних імпульсів. Основний аргумент проти незалежності виходить з того, що недемократично мати монетарну політику, яка впливає на добробут кожного в економіці, але визначається і контролюється елітною групою (центральним банком), яка ні перед ким не несе відповідальності. Слід відзначити, що західні науковці проводили дослідження зв’язку між ступенем незалежності центрального банку і рівнем інфляції. Вони прийшли до висновку, що показники інфляції є найменшими в країнах з найвищим рівнем незалежності центрального банку. До того ж країни з незалежним центральним банком не мають вищого рівня безробіття або більших коливань обсягу виробництва, ніж країни з менш незалежними центральними банками.
   Нині у більшості країн з розвиненою ринковою економікою центральні банки або взагалі нікому не підзвітні (Німеччина), або підзвітні вищому законодавчому органу державної влади (США, Японія, Європейський економічний і валютний союз) і є незалежними від органів державної влади у встановленні цільових орієнтирів монетарної політики й у виборі інструментів регулювання грошового обороту. Безумовно, незалежність центрального банку не може бути абсолютною, адже монетарна політика, яку визначає центральний банк, є складовою загальної економічної політики держави. У своєму впливі на реальну економіку вона взаємодіє з фіскальною, ціновою, інвестиційною, структурною політикою. Як провідник монетарної політики центральний банк повинен враховувати загальноекономічні цілі та узгоджувати свої дії з урядом й іншими державними установами, що формують загальноекономічну політику держави.
   Другий аспект стосується взаємовідносин центрального банку з урядом з приводу фінансування дефіциту державного бюджету. Для того щоб уряд не мав можливості чинити тиск на центральний банк, у багатьох країнах центральному банку на законодавчому рівні забороняється надавати уряду прямі кредити на фінансування бюджетного дефіциту, а також забороняється купувати державні цінні папери на первинному ринку. Операції з цінними паперами центральні банки можуть здійснювати тільки на вторинному ринку з метою регулювання грошового обороту.
   На ступінь незалежності центрального банку певним чином впливає порядок призначення і звільнення вищого керівництва банку. У багатьох розвинених країнах керуючий центральним банком або призначається Президентом країни, або обирається вищим законодавчим органом державної влади, причому на строки, що перевищують термін повноважень уряду (США — 14 років, Німеччина — 8 років, Японія — 5 років). До того ж відкликати вище керівництво центрального банку або досить складно, або взагалі неможливо.
   Організаційна структура центрального банку значною мірою визначається формою державного устрою країни (чи це федерація, чи це унітарна держава), національними традиціями й особливостями банківського законодавства.
   Найнезвичайнішу структуру з усіх центральних банків світу має центральний банк США. Структура цього банку визначається федеративним устроєм держави, а також традиційною ворожістю американської громадськості до централізації фінансової влади, до надмірного втручання держави у справи приватних установ і, зокрема, комерційних банків.
   Центральний банк, який є елементом Федеральної резервної системи США (ФРС), складається з Ради керуючих, 12 федеральних резервних банків, Федерального комітету відкритого ринку і Федеральної консультативної ради.
   Рада керуючих із семи осіб очолює ФРС. Кожний керуючий призначається Президентом США після консультацій і за згодою сенату. Щоб ізолювати Раду керуючих від політичного тиску з боку президента, законодавчої та виконавчої влади, керуючі виконують свої обов’язки протягом чотирнадцятирічного строку, який не можна подовжити. Голова Ради керуючих обирається Президентом з її членів на чотирирічний строк і може бути обраний вдруге.
   Рада керуючих визначає і реалізує монетарну політику, має певні повноваження стосовно регулювання банківської діяльності та нагляду. Зокрема, вона встановлює норми обов’язкових резервних вимог, контролює офіційну облікову процентну ставку, направляє діяльність Федерального комітету відкритого ринку, затверджує злиття банків тощо.
   Рада керуючих має незалежний статус і підпорядковується безпосередньо Конгресу. Двічі на рік Рада надає в Конгрес звіт, в якому дається оцінка макроекономічних показників і грошових агрегатів за звітний період, а також передбачаються прогнозні розрахунки цих показників на наступний період.
   Федеральні резервні банки є у 12 округах, деякі з банків мають відділення. Сфера діяльності банків не відповідає адміністративно-територіальному поділу країни. Іноді один штат входить до складу двох округів, де діють різні резервні банки. Федеральні резервні банки — це самостійні акціонерні банки. Акціонерами резервних банків є комерційні банки відповідного округу — члени ФРС. Резервні банки емітують в обіг готівку, вилучають з обігу зношені гроші, здійснюють кліринг чеків, є для комерційних банків свого округу розрахунковою палатою, тобто організовують і проводять міжбанківські розрахунки, надають позички комерційним банкам, досліджують проблеми, пов’язані з проведенням монетарної політики, мають певні повноваження щодо банківського нагляду тощо. Першочерговим завданням федеральних резервних банків є досягнення загальнодержавних цілей, установлених Радою керуючих, а не намагання отримати прибуток. Значну частину своїх доходів (понад 90%) банки перераховують до державного бюджету.
   Федеральний комітет відкритого ринку — це специфічний і дуже впливовий орган американського центрального банку, для якого операції на відкритому ринку є найголовнішим інструментом проведення монетарної політики. Комітет складається з семи членів Ради керуючих і п’яти президентів резервних банків, одним із них є президент Федерального резервного банку Нью-Йорка. Комітет з метою регулювання грошового обороту здійснює купівлю-продаж державних цінних паперів через Федеральний резервний банк Нью-Йорка.
   Федеральна консультаційна рада складається з 12-ти членів, яких обирають щорічно по одному від кожного федерального резервного банку. Членами її є зазвичай відомі банкіри комерційних банків. Рада збирається принаймні чотири рази на рік для обговорення з Радою керуючих поточних проблем, пов’язаних з монетарною політикою.
   Японія є унітарною державою, що, як уже зазначалось, певною мірою визначає організаційну структуру центрального банку. Банк Японії — це єдиний центральний банк, який за згодою міністерства фінансів має право відкривати філії, відділення, представництва. Капітал банку частково належить державі (55%), а частково приватним акціонерам (страховим компаніям, фінансовим інституціям, приватним особам). Акціонерам гарантовані дивіденди, розмір яких зафіксовано на законодавчому рівні. Невикористаний прибуток банку надходить до державного бюджету. Керівництво банком покладається на Правління, яке складається з дев’яти осіб. Голова та два заступники Голови призначаються Кабінетом Міністрів за згодою Парламенту, інші члени Правління — Кабінетом Міністрів. Усі особи призначаються на посади на п’ять років. На засіданнях Правління в разі необхідності можуть бути присутні представники уряду. Вони можуть вносити на розгляд Правління свої пропозиції стосовно монетарної політики, але остаточне рішення з усіх питань приймає Правління банку. Банк Японії здійснює діяльність, що є традиційною для центральних банків. Метою монетарної політики Банку є збалансований розвиток національної економіки шляхом підтримки цінової стабільності. Двічі на рік Центральний банк подає парламенту звіт про свою діяльність.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016