Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Економічні науки arrow Банківські операції arrow 6.3. Інвестиційні операції банків з цінними паперами
02.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




6.3. Інвестиційні операції банків з цінними паперами

6.3. Інвестиційні операції банків з цінними паперами

   Розмаїття інвестиційних операцій банків на ринку цінних паперів визначається як різними цілями, так і неоднаковими стратегіями, які використовує банк-інвестор і які передбачаються його інвестиційною політикою. Проте незалежно від виду операцій процес інвестування в цінні папери складається з кількох етапів (напрямків):
- визначення цілей, горизонту і форми інвестицій;
- інвестиційний аналіз;
- формування й управління портфелем цінних паперів;
- оцінка ефективності інвестиційної діяльності;
   Банки інвестують кошти у цінні папери, маючи при цьому різні цілі:
- розширення дохідної бази за рахунок зростання вартості цінних паперів, одержання прибутку у формі процентів, дивідендів, дисконту, курсової різниці від перепродажу цінних паперів;
- підтримання ліквідності банку шляхом створення вторинних резервів у формі високоліквідних цінних паперів (інструментів грошового ринку), які у разі необхідності легко можна реалізувати або використати як заставу при позичанні коштів;
- забезпечення диверсифікації банківських операцій з метою мінімізації банківських ризиків і стабілізації доходів;
- формування контрольного пакету цінних паперів і участь в управлінні діяльністю об’єкта інвестування;
- розширення клієнтської бази, забезпечення присутності банку на найдинамічніших ринках.
   Процес формулювання інвестиційних цілей передбачає деяку попередню роботу. Так, банк повинен оцінити вільні ресурси, які є в його розпорядженні і які він може використати для інвестування в цінні папери, йому необхідно зібрати достатню інформацію про доступні інвестиційні (фінансові) інструменти, оцінити економічну кон’юнктуру і прогнози на майбутнє. На цьому ж етапі банк визначає свій інвестиційний горизонт, тобто проміжок часу, в межах якого він має здатність розробити більш-менш чітку і розумну стратегію, а також оцінити її результати у подальшому. Величина часового горизонту визначається як цілями інвестора, так і його здатністю прогнозувати ціни і дохідність фінансових інструментів. Інвестиційний горизонт може бути невеликим, якщо інвестор орієнтований на одержання короткострокового прибутку, і довгостроковим — у стратегічного інвестора.
   Цілі інвестиційної діяльності визначають форму інвестицій у цінні папери. Інвестиції можуть бути стратегічними і портфельними. Стратегічні інвестиції — це вкладання коштів у цінні папери конкретних емітентів. Мета стратегічних інвестицій — це формування контрольного пакету цінних паперів компанії (фірми) й управління її діяльністю. Портфельні інвестиції — це вкладання коштів у цінні папери різних видів, що належать різним емітентам, але управляються як єдине ціле. Мета портфельних інвестицій — це приріст капіталу на основі зростання курсової вартості портфеля й одержання прибутку від створення цінними паперами стабільних грошових потоків (дивідендів, процентів) при диверсифікації ризиків.
   Формування цілей, визначення горизонту і форм інвестицій — це перший етап інвестування. Наступний етап — це інвестиційний аналіз. Найпоширенішими вважаються два напрями аналізу — фундаментальний і технічний.
   Фундаментальний аналіз включає чотири рівні дослідження:
- макроекономічний аналіз;
- галузевий аналіз;
- аналіз фінансового стану і перспектив розвитку конкретної компанії-емітента;
- прогнозування (моделювання) ціни фінансового інструменту.
   Аналіз макроекономічної ситуації здійснюють на основі показників, що характеризують динаміку виробництва, рівень економічної активності, споживання і накопичення, темпи інфляції, рівень зайнятості населення і процентних ставок, стан державних фінансів, сальдо платіжного балансу. Результати аналізу дають змогу оцінити, наскільки загальна ситуація на ринку сприятлива для інвестування, і виявити фактори, що детермінують ії в короткостроковій і довгостроковій перспективі.
   Галузевий аналіз передбачає вивчення економічного циклу, а також здійснення класифікації галузей відносно рівня ділової активності і по стадіях розвитку. Галузевий аналіз дає можливість визначити пріоритетність інвестування коштів.
   Фінансовий стан компанії-емітента оцінюється на основі різних джерел інформації: фінансової звітності компанії, публікацій у пресі, інформації, отриманої з Internet, результатів досліджень, що виконані спеціалізованими організаціями. Стан компанії порівнюється з аналогічними компаніями в галузі за допомогою коефіцієнтів ефективності (коефіцієнти ліквідності, капіталізації, якості цінних паперів тощо). Результатом аналізу є вибір компанії, цінні папери котрої дають змогу якнайкраще реалізувати поставлені банком інвестиційні цілі.
   Кінцева мета фундаментального аналізу — це прогнозування ціни фінансового інструменту. Визначивши ціну для майбутніх періодів, аналітики банків обчислюють теперішню вартість інструменту, користуючись схемою дисконтування. Потім теперішня (“дійсна”) вартість порівнюється з ринковою ціною. Якщо ринкова ціна нижча від “дійсної”, то акція вважається “недооціненою” і згідно з фундаментальним аналізом її слід купувати, і навпаки. Основою фундаментального аналізу є дві передумови. Перша — це можливість оцінки “дійсної вартості” фінансового інструменту. Знання “дійсної” і ринкової ціни дозволяє виявити недооцінені і переоцінені фінансові активи. Друга — це припущення, що ринок з часом правильно оцінить фінансові активи, отже ринкова ціна має тенденцію до зближення з “дійсною”.
   Технічний аналіз — це сукупність методів і прийомів прогнозування тенденцій зміни цін на ліквідних ринках цінних паперів на основі виключно технічних характеристик ринку — динаміки цін і обсягів операцій з купівлі і продажу цінних паперів. При цьому ігноруються фундаментальні фактори, що є основою формування ціни на той чи інший інвестиційний інструмент. Основні завдання технічного аналізу:
- розкриття закономірностей у реальному русі цін;
- виявлення моментів перелому тенденцій в русі цін на ринку (цінового піку), тобто моментів, коли зростання ціни змінюється на падіння, або навпаки. Ці моменти ще називають сигналами продажу або сигналами купівлі;
- прогнозування напряму руху ціни (межі коливань) у майбутньому.
   Основний інструментарій технічного аналізу — цінові графіки, діаграми, лінійні діаграми, стовпчикові діаграми, графіки “крапок і цифр”.
   В умовах українського ринку за нерозвинутості ринкових механізмів об’єктивної оцінки курсів цінних паперів і низької ліквідності ринку перевага віддається фундаментальному аналізу.
   У другій половині ХХ ст. виникає новий підхід до інвестиційного аналізу. На перше місце виходить завдання оцінити дохідність і ризик інвестиційного інструменту, а не просто передбачити ціну. В основі сучасного аналізу використання ймовірнісно-статистичних методів.
   Наступний етап інвестиційного процесу — це формування банком портфеля цінних паперів з урахуванням результатів проведеного аналізу й управління цим портфелем. Банки, як уже відзначалося, вкладають кошти у фінансові інструменти, що мають різні характеристики з точки зору ліквідності, дохідності, схильності до ризику.
   З метою аналізу інвестиційної якості фінансових інструментів прийнято умовно поділяти їх на дві групи. Перша — це інструменти грошового ринку зі строком обігу до одного року, які  характеризуються, як правило, низьким рівнем ризику, поміркованою дохідністю і високою ліквідністю (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, комерційні папери). Друга група — інструменти ринку капіталів, строк обігу яких перевищує рік і яким притаманна вища дохідність і відповідно вищий рівень ризику (корпоративні цінні папери, довгострокові державні облігації). За останні роки спектр інвестиційних можливостей банків розширився, з’явилися нові фінансові інструменти — ф’ючерсні контракти, опціони по цінних паперах, по фондових індексах тощо.
   Структура портфеля цінних паперів залежить від цілей інвестиційної діяльності банку і від обраної банком інвестиційної стратегії — пасивної чи активної. Головне завдання банку-інвестора — це сформувати ефективний портфель, тобто портфель, який забезпечує найвищий рівень очікуваного доходу за даного рівня ризику або найменший ризик за даного рівня доходу.
   Пасивна (консервативна, очікувальна) стратегія формування і управління портфелем полягає у диверсифікації інвестицій по різних сегментах ринку й у різні цінні папери. Вона базується на прагненні до гарантованого досягнення заданих параметрів доходу (на рівні середньоринкового) і ризику.
   Активна стратегія формування й управління портфелем цінних паперів базується на прогнозуванні майбутніх процентних ставок і цінової динаміки. Використання цієї стратегії при портфельних інвестиціях у боргові зобов’язання передбачає вибір зобов’язань з максимальним значенням показників дохідності, а при портфельних інвестиціях у акції — вибір акцій недооцінених ринком на даний момент. Характерною рисою активної стратегії є постійний перегляд інвестиційних рішень з урахуванням ринкових тенденцій і на цій основі реструктуризація (поновлення) портфеля цінних паперів.
   Останній етап інвестиційного процесу — це оцінка ефективності інвестиційної діяльності банку і, зокрема, ефективності управління портфелем цінних паперів. Під оцінкою ефективності мається на увазі, по-перше, періодичний контроль за тим, наскільки реальні результати інвестиційної діяльності відповідають цілям політики, сформованої банком і, отже, наскільки ефективною виявилася стратегія банку з формування й управління портфелем. По-друге, ефективність, безумовно, оцінюється дохідністю вкладень, яка досягнута банком за відповідний проміжок часу, порівняно з показниками інших інвесторів або ринку взагалі.
   До середини 1998 р., тобто до кризи на фінансовому ринку, українські банки здійснювали активну інвестиційну діяльність на ринку державних цінних паперів, і передусім на ринку облігацій внутрішньої державної позики, які характеризувалися високим рівнем дохідності, ліквідності і користувалися довірою суб’єктів ринку, враховуючи своєчасні розрахунки уряду з власниками облігацій. Діяльність банків на ринку корпоративних цінних паперів стримується несталістю курсів цього виду паперів, недостатньою ліквідністю як цінних паперів, так і банків, обмеженістю власного капіталу банків.
   Згідно з нормативними документами Національного банку України цінні папери, в які банки вкладають кошти, класифікуються за різними критеріями. З урахуванням цих критеріїв здійснюється облік вкладень у цінні папери на балансі комерційних банків. Залежно від мети придбання, характеристики цінного паперу і строків зберігання в портфелі банку цінні папери підрозділяють на чотири види:
- портфель цінних паперів на продаж — враховуються цінні папери, які обертаються на ринку та придбані на короткий строк з наміром подальшого їх продажу до часу погашення;
- портфель цінних паперів на інвестиції — враховуються цінні папери, які придбані на строк до дати погашення або з метою інвестування на строк більше одного року (належність цінних паперів до портфеля на продаж обмежена календарним роком, після чого їх автоматично переводять у портфель на інвестиції);
- портфель пайової участі (вкладень в асоційовані компанії);
- портфель вкладень у дочірні компанії.
   Вкладення банків у цінні папери як боргові, так і пайові підрозділяють також залежно від того, хто їх емітував в обіг.
   Вкладення в боргові цінні папери підрозділяють на п’ять видів:
- боргові цінні папери центральних органів державного управління;
- боргові цінні папери місцевих органів державного управління;
- боргові цінні папери, випущені банками;
- боргові цінні папери, випущені фінансовими (небанківськими) установами;
- боргові цінні папери, випущені нефінансовими підприємствами.
   Окремо виділяють в балансі комерційних банків вкладення в боргові цінні папери, які входять до переліку цінних паперів, що приймаються Національним банком до рефінансування.
   Вкладення в акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком підрозділяють на чотири види:
- акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком, які випущені банками;
- акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком, які випущені фінансовими (небанківськими) установами;
- інші акції та цінні папери з нефіксованим прибутком;
- власні акції банку, викуплені в акціонерів.
   Банки можуть здійснювати операції з цінними паперами за рахунок власних та залучених коштів, як на первинному ринку, так і на вторинному, на біржовому і позабіржовому. Так, облігації внутрішньої державної позики банки можуть купувати на первинному ринку, беручи участь в аукціонах з розміщення облігацій, що проводяться Національним банком України. До участі в аукціонах допускаються банки, які дотримуються установлених НБУ економічних нормативів й уклали з ним договір про депозитарне та інформаційне обслуговування операцій з облігаціями та про набуття статуту депонента депозитарію НБУ. Якщо банки купують облігації з метою їх подальшого перепродажу, вони повинні отримати дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на здійснення діяльності щодо випуску та обігу цінних паперів.
   Рішення про час і форму проведення аукціонів (торгів), обсяги та умови розміщення облігацій, що пропонуються на продаж, строк подання заявок на участь в аукціонах приймаються Міністерством фінансів України за погодженням з Національним банком України. Як генеральний агент уряду з обслуговування випуску та погашення облігацій НБУ надсилає електронною поштою повідомлення про умови проведення аукціону банкам. Розміщення облігацій здійснюється у вигляді електронних торгів з використанням телекомунікаційної мережі передачі даних. На підставі договору з НБУ банкам — учасникам торгів надаються програмно-технологічні засоби системи “ЛІГА”, які забезпечують формування та передачу заявок на участь у торгах та отримання даних за їх результатами. З використанням системи “ЛІГА” банки подають до НБУ заявки з пропозиціями щодо кількості та ціни придбання облігацій. Пропозиції можуть бути конкурентними та неконкурентними. Конкурентна пропозиція передбачає, що банк має намір купити облігації за фіксованими цінами, які він вказує в заявці. Неконкурентна пропозиція означає, що банк згоден купити облігації за середньозваженими цінами, які будуть установлені в результаті проведення аукціону. Міністерство фінансів на основі аналізу заявок учасників торгів визначає ціну відсікання і дає доручення НБУ на задоволення заявок з придбання облігацій. У дорученні вказується ціна відсікання та середньозважена ціна торгів, за якою задовольняються неконкурентні пропозиції.
   Починаючи з другої половини 1998 р. НБУ проводить також аукціони з розміщення облігацій за попередніми та остаточними заявками та умовами. Аукціон проводиться за такими правилами. Банки подають до НБУ попередні заявки щодо придбання облігацій у день проведення аукціону. Міністерство фінансів на підставі заявок визначає попередню ціну продажу облігацій, нижче від якої заявки не будуть задовольнятися, та обсяги їх продажу. Цю інформацію НБУ засобами електронного зв’язку розсилає банкам. У свою чергу, банки на підставі отриманої інформації уточнюють свої заявки на придбання облігацій і надсилають остаточні заявки до НБУ засобами програмного комплексу “ЛІГА”. В остаточних заявках банки можуть збільшувати ціну придбання облігацій і обсяг купівлі. Якщо НБУ не отримає остаточних заявок від банків до 15-ї години дня проведення аукціону, попередні заявки набувають сили остаточних. Міністерство фінансів дає доручення НБУ на задоволення заявок на придбання облігацій із вказівкою остаточних цін.
   За результатами проведення аукціону НБУ офіційно повідомляє учасників торгів про результати аукціону. Строки та порядок розрахунків за придбані облігації визначені у повідомленні про проведення торгів. За результатами торгів НБУ складає клірингову відомость, що характеризує обсяги платежів від учасників торгів та обсяги сплат при погашенні або оплаті доходу за облігаціями за рахунок державного бюджету. Після того, як банки перерахують кошти за придбані облігації, НБУ зараховує на рахунки “депо” у депозитарії відповідну кількість облігацій, що придбана банком.
   Банки для проведення операцій купівлі-продажу цінних паперів беруть участь у біржовій та позабіржовій торгівлі. Порядок проведення операцій на біржовому ринку регламентується нормативними документами відповідної біржі. Біржова торгівля здійснюється на підставі великої низки конкретних правил, вимог, принципів, процедур, тобто вона являє собою значною мірою “організовану” систему торгів. Так, для того, щоб брати участь у біржових торгах з цінними паперами, наприклад, на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ), банк має стати членом Фондової секції (ФС) біржі і придбати брокерське місце на торговельному майданчику секції. Категорія членства у Фондовій секції залежить від того, які біржові угоди має намір укласти банк.
   Установлено три категорії членства у Фондовій секції:
- торговий член — дилер (укладає біржові угоди на ФС виключно за свій рахунок і від свого імені);
- торговий член — брокер (надає послуги тільки з укладання біржових угод на ФС для своїх клієнтів);
- торговий член — дилер-брокер (поєднує діяльність члена-дилера і члена-брокера).
   Усі дії на біржі від імені члена секції (ЧС) здійснює трейдер (представник ЧС), який пройшов акредитацію на ФС УМВБ. Трейдер від імені члена секції подає заявки на торги і укладає угоди. Укладання угод у торговельному просторі здійснюється за технологією безперервного подвійного аукціону, одностороннього аукціону або фіксингу. Заявка вважається виконаною, а угода по цій заявці — укладеною, якщо вона зареєстрована маклером (представником біржі) і внесена у протокол торговельної сесії.
   Позабіржовий ринок цінних паперів у більшості країн являє собою складну систему ринкових відносин, що складаються “поза” або “поруч” з торгівлею на фондових біржах. У позабіржовій системі торгівлі існують певні правила і процедури укладання та виконання угод купівлі-продажу цінних паперів, але в цілому вимоги щодо участі в ній є більш ліберальними порівняно з біржовим ринком. З огляду на це досить часто позабіржовий ринок ще називають “неорганізованим” ринком. Найбільш “організованою” підсистемою позабіржового ринку є система комп’ютерної торгівлі, наприклад, NASDAQ у США, ПФТС в Україні.
   Порядок проведення операцій з цінними паперами в Позабіржовій фондовій торговельній системі (ПФТС) регламентується нормативними документами Асоціації цієї системи. Доступ до ПФТС надається членам Асоціації — реєстровим торговцям і нереєстровим торговцям. Реєстровий торговець може вводити котирування на ПФТС у відповідних цінних паперах. Нереєстровий торговець може тільки переглядати котирування реєстрових торговців і може відгукнутися на виставлене котирування. Кожна фірма (зокрема банк) — член ПФТС повинна призначити одну або кількох уповноважених осіб. Вводити інформацію в ПФТС, вести переговори й укладати угоди з цінними паперами між членами Асоціації можуть тільки уповноважені особи.
   Діяльність банків на ринку цінних паперів пов’язана з безліччю ризиків. Ризики звичайно поділяють на дві групи:
- фінансові, пов’язані з непередбаченими змінами в обсягах, дохідності, вартості і структурі активів і пасивів;
- функціональні, пов’язані з використанням банками різної техніки і технологій, з діяльністю операційних підрозділів, з помилками в управлінні тощо.
   Розрізняють також системний ризик і несистемний.
   Системний — це ризик понесення збитків від зміни умов функціонування фінансового ринку в цілому або окремих його сегментів (наприклад, інфляційний ризик, ризик відмови уряду від виконання своїх боргових зобов’язань або затримки виконання урядом зобов’язань).
   Несистемний
— це ризик, пов’язаний з особливостями обігу конкретних фінансових інструментів, з діяльністю окремих учасників ринку (наприклад, ризик невиплати дивідендів).
   Банки в процесі інвестування в цінні папери підпадають під дію багатьох ризиків, основні з них:
- ринковий — пов’язаний з можливістю непередбаченої зміни дохідності та вартості цінних паперів на ринку;
- ризик процентних ставок — пов’язаний із мінливістю процентних ставок на фінансовому ринку;
- кредитний, пов’язаний із можливістю невиконання боргових зобов’язань емітентом.
   Банки управляють ризиками з метою їх обмеження чи мінімізації рівня. У світовій банківській практиці застосовується системний підхід до управління ризиками. Цей підхід базується на загально-прийнятих принципах ризику (Generally Accepted Risk Principles — GARP). Згідно з принципами GARP банки створюють спеціальний структурний підрозділ, який займається управлінням ризиками. Процес управління ризиками складається з кількох етапів: виявлення ризику, оцінка його величини, моніторинг ризику і використання відповідних методів і інструментів, спрямованих на мінімізацію ризику. Стосовно інвестиційної діяльності банки використовують такі методи управління ризиками:
- диверсифікація інвестицій;
- установлення лімітів на здійснення тих чи інших інвестиційних операцій;
- хеджування ризиків за допомогою відповідних похідних фінансових інструментів;
- створення резервів на знецінення цінних паперів. Резерви згладжують негативні наслідки для банків втрат від реалізації цінних паперів за ціною нижчою, ніж ціна придбання.
  
Згідно з нормативними документами НБУ банки створюють спеціальні резерви на покриття можливих втрат за придбаними цінними паперами. Вкладення банків у цінні папери відбиваються в балансі за первинною вартістю, тобто ціною придбання. Проте вартість цінних паперів на ринку може змінюватися — зростати або знижуватися. Згідно з принципом обережності необхідно коригувати балансову вартість портфеля цінних паперів за правилом нижчої вартості. Коригування балансової вартості портфеля цінних паперів на продаж здійснюється наприкінці кожного місяця, а портфеля цінних паперів на інвестиції — один раз наприкінці року. Правило нижчої вартості означає, що цінні папери відображаються за нижчою вартістю з двох — балансовою чи ринковою. До того ж ринкова вартість зменшується на передбачені витрати під час продажу цінних паперів (комісійні за брокерські, юридичні, консультаційні послуги тощо). Якщо (наприкінці місяця або відповідного року) ринкова вартість стає нижчою від балансової вартості, створюється спеціальний резерв на знецінення цінних паперів. За рахунок цього резерву покривається різниця (збиток) від реалізації цінних паперів за ціною, нижчою від ціни їх придбання. На перевищення ринкової вартості над балансовою бухгалтерська проводка не складається.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016