Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Економічні науки arrow Міжнародні ринки грошей і капіталів arrow 3.4. Міждержавні довгострокові кредити
09.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




3.4. Міждержавні довгострокові кредити

3.4. Міждержавні довгострокові кредити

   У міжнародній практиці розрізняють такі форми довгострокових (терміном 10 – 15 і більше років) міждержавних кредитів.
   1. Двосторонні урядові кредити. Міжурядові позики, які здійснювалися за рахунок асигнувань із бюджету або поставки із державних фондів матеріальних цінностей, зокрема, на умовах лізингу.
   2. Кредити міжнародних і регіональних валютно
-кредитних і фінансових організацій.
   3. Позики на пільгових умовах як одна із форм допомоги (поряд із технічною допомогою
, субсидіями тощо).
   Нерідко практикується змішаний вид міжнародного кредиту
, наприклад, звичайні форми кредитування експорту поєднуються з наданням допомоги.
   Новою формою кредитування країн
, що розвиваються, є спільне фінансування кількома кредитними установами великих проектів, переважно в галузях інфраструктури. Ініціаторами спільного фінансування є міжнародні фінансові інституції, які залучають до цих операцій приватні комерційні банки, що звичайно кредитують найбільше прибуткову частину проекту. Застосовуються дві форми спільного фінансування:
-
паралельне, фінансування, при якому проект ділиться на складові частини, що кредитуються різними кредиторами в межах установленої для них квоти;
- співфінансування
, за якого всі кредитори надають позики в ході виконання проекту. Один із кредиторів (банк-менеджер) координує і контролює підготовку і здійснення проекту.
   Спільне фінансування дає певні вигоди позичальнику
, відкриваючи йому доступ до пільгових кредитів. Але головні вигоди одержують кредитори, оскільки таке кредитування дає додаткову гарантію своєчасного погашення позики боржником і встановлює залежність краін боржників від кредиторів.
   Проектне фінансуванн. Його специфіка полягає в тому
, що основні етапи інвестиційного циклу пов’язані між собою і входять у компетенцію певного банківського синдикату, очолюваного банком-менеджером. Банк, що організовує проектне фінансування, виділяє кілька етапів інвестиційного циклу:
   1.
пошук об’єктів вкладень;
   2. оцінювання рентабельності проекту і проектних ризиків;
   3.
розроблення схеми кредитування (фінансовий монтаж операцій) і пакету забезпечення;
   4. укладення взаємоузгоджених угод з учасниками проектного фінансування;
   5. виконання виробничої
, комерційної та фінансової програми, супроводження проекту до повного погашення кредитів;
   6. оцінювання фінансових результатів проекту та їх зіставлення з запланованими показниками.
   У великих банках до складу Департаменту проектного фінансування входять і інженери. Для оцінювання техніко-економічного забезпечення проекту і розрахунку різних варіантів його реалізації банк
, як правило, залучає незалежних експертів, стягуючи за це спеціальну комісію з клієнта до вирішення питання про надання йому кредиту. Загальновизнані у світовій практиці основні принципи проектного фінансування зводяться в основному до таких:
  
По-перше, оцінюючи проект, банк виходить із песимістичного прогнозу. При визначенні запасу міцності проекту (відношення чистих надходжень від його реалізації до суми заборгованості за кредитом, включаючи проценти) у розрахунки закладається найменш сприятливий варіант розвитку подій. Висновок за проектом погоджується з усіма заінтересованими підрозділами і розглядається Комітетом міжнародних операцій і Генеральною дирекцією банку.
   По
-друге, до підписання кредитної угоди детально аналізується динаміка попиту і цін на продукцію, для виробництва якої береться кредит із метою визначення тренду на період експлуатації об’єкта, що кредитується. Вивчається динаміка цін на компоненти, необхідні для реалізації проекту. Звичайно проводиться порівняльний аналіз трьох варіантів: проекту спонсора, песимістичного сценарію банку і базового варіанта, підготовленого незалежними експертами.
   По
-третє. загальновизнаний принцип обмеженої відповідальності клієнта, що означає, що банк може претендувати на погашення кредиту лише за рахунок прибутків від реалізації даного проекту. Цей принцип починає діяти після технічного випробування, передбаченого кредитною угодою банку з клієнтом і підтверджуючого, що продуктивність досягла певної проектної потужності (звичайно 75 %). Тоді проект вважається завершеним, і єдиним забезпеченням погашення цієї частини кредиту є доходи від його експлуатації. По-четверте, додатковим забезпеченням погашення кредитів служать такі гарантії спонсорів проекту:
  
а) платіжна гарантія – безумовне зобов’язання при настанні гарантійного випадку перерахувати банку певну суму;
   б) гарантія завершення проекту включає
зобов’язання спонсорів не відмовлятися від здійснення проекту;
   в) гарантія забезпечення постачання всім необхідним фірми
, що займається реалізацією проекту. Банк може запросити контракт між спонсором і цією фірмою (звичайно філією спонсора) про умови його постачання;
  
г) додаткова гарантія у формі депозиту спонсора або фірми, що реалізує проект, у банку-кредиторі.
   Ці гарантії спонсора або його банку страхують ту частину кредиту
, яка надається в період розроблення та будівництва до нормального функціонування об’єкта.
   По
-п’яте, банки приймають ризик, що виникає під час експлуатації об’єкта, що кредитується. Вони наполягають на укладенні контрактів фірми зі споживачами продукції, страхуючи себе від комерційного ризику на період до повного погашення кредиту. Кредитор компенсує підвищений ризик збільшенням розміру банківської маржі.
   По
-шосте, фінансовий монтаж операції при проектному фінансуванні передбачає різні умови надання кредитів, включаючи процентні ставки в межах відповідних часток. Під час розроблення моделі проектного фінансування співвідношення між власними й позиченими коштами коливається залежно від галузі (20:80; 30:70; 40:60). Залучення коштів позичальника, особливо на початковій стадії, міцніше "прив’язує" його до проекту, ніж у разі реалізації останнього винятково за рахунок позичених коштів.
   По
-сьоме, оцінюючи кредитований об’єкт, банк аналізує відношення загальної суми очікуваних чистих надходжень (за вирахуванням витрат) до загальної суми основного боргу і відсотків за кредитом. Коефіцієнт покриття боргу, як правило, повинен бути не меншим 1,3 (іноді 1,8), залежно від ступеня ризику та специфіки галузі.
   По
-восьме, погашення кредиту здійснюється послідовно і його графік пов’язаний із експлуатаційним циклом таким чином, що повернення кредиту починається після досягнення певного рівня продуктивності.
   Водночас набула розвитку практика
, згідно з якою банки надають довгострокові кредити за компенсаційними угодами найбільш складного характеру з точки зору економічних зв’язків між контрагентами, які включають елементи виробничої кооперації. Ці кредити грунтуються на механізмах зустрічної торгівлі, тобто взаємного постачання товарів на одинакову вартість. Зустрічні поставки, що виступають певною мірою альтернативною гарантією платоспроможності, надають банкам можливість надавати фінансові послуги своїм клієнтам з експортних операцій. Такі кредити завжди мають цільовий характер. Наприклад, отримуючи у кредит (строком на 10 років) машини, устаткування для будівництва та реконструкцій підприємств, освоєння природніх ресурсів, позичальник погашає борг шляхом постачання продукції отриманої від побудованих або реконструйованих підприємств. Таким чином, кредит за компенсаційними угодами слугує для імпортера засобом ув’язки платежів за придбані машини та устаткування, а для експортера – як компенсація відповідних витрат.
   При кредитування компенсаційних угод використання фірмових кредитів має обмежений характер
, переважають довгострокові консорціальні кредити, що надаються банківськими консорціумами. Це пояснюється тим, що національне законодавство досить часто встановлює для комерційних банків ліміт кредиту на одного позичальника, що непосильним є для окремого банку обслуговувати такий кредит. А також тим, що банки прагнуть обмежити ступінь кредитного ризику.
   Особливою формою міжнародного кредитування є міжнародні позики (запозичення) – міжнародні кредити
, які надаються в іноземній валюті за рахунок залучень державними або приватними фінансовими інститутами позичкових капіталів на національних абосвітових фінансових ринках шляхом випуску власних боргових зобов’язань, тобто емісій цінних паперів (облігації, ноти). Найбільш поширені емісії облігацій, які можуть бути поділенні на два сектори:
-
іноземні облігаційні позики;
- міжнародні облігаційні позики або європозики. Іноземні облігаційні позики – це емісія облігацій іноземними еліментами з метою мобілізації капіталу насамперед національних кредиторів певної країни. У сучасних умовах більшість випусків іноземних облігацій практично зосередженні на міжнародних фінансових ринках
, які переважно деномінуються у валюті США, Великобританії, Швейцаріїта Японії і підпорядковуються регламентації щодо цінних паперів країни-емінента, але на практиці їх обіг здійснюється у більшості випадків згідно принципів Євроринків.
   Залежно від країни
-емінента ці облігації мають спеціальні назви:Vanke Bonds в США, Samourai Bonds в Японії та Chocolate Bonds в Швейцарії.
   Вагомим джерелом залучення фінансових ресурсів державами та корпоряціями слугує ринок європозик
, тобто випуск облігацій у євровалюті. Основна валюта єврооблігацій – долар США. Європозика характеризується такими особливостями: розміщується одночасно на фінансових ринках ряду країн на відміну від традиційних іноземних облігаційних позик, які випускаються на одному ринку країни-кредитора; емісія єврооблігацій не пііідлягає під національні правила регламентації операцій з цінними паперами країни, валюта якої є валютою позики. Основна різниця між двома видами облігацій (іноземними та єврооблігаціями) полягає у тому, що перші продаються на певній біржі, тоді як друі не обовязково котируються на біржі (позабіржовий оборот).
   У практиці міжнародного банківського кредитування у зовнішній торгівлі використовуються такі форми
, як лізинг, факторинг, форфейтинг. Вони характерні тим, що в них кредитні відносини виступають лише частиною більш складної сукупності відносин.
   Лізинг (від
англ. leasing – довгострокова оренда) означає надання або прийняття у тимчасове використання, оренду майна. Учасниками операції виступають лізингонадавач – сторона, яка володіє майном, що надається в оренду, лізингоотримувач – сторона, яка отримує у користування це майно. Економічна суть лізингу полягає у придбанні лізингонадавачем на прохання лізингоотримувача майна у виробника на умовах купівлі-продажу і в отриманні його лізингоотримувачем від лізингонадавача у виключне використання за певний термін. У відповідній угоді вказується сума орендних платежів, які включають споживчу вартість, послуги лізингонадавача та частину додаткової вартості. При цьому майно залишається власністю лізингонадавача. Після закінчення терміну дії угоди лізингу користувач (лізингоотримувач) може придбати устаткування у власність, поновити угоду на пільгових умовах або припинити договірні відносини. Основними видами лізингу є фінансовий та операційний лізинг.
   Факторинг (від англійського
factor – агент, посередник) – це придбання банком або спеціалізованою факторинговою компанією грошових вимог постачальника до покупця та їх інкасація за певну винагороду. Механізм здійснення факторингових операцій передбачає такі дії:
– придбання факторинговою компанією (фактор-фірмою) платіжних вимог до покупців у своїх клієнтів на умовах негайної оплати клієнту 80-90% вартості відфактурованих поставок;
– оплату в строго визначений термін іншої частини вартості з відрахуванням комісійних та відсотків за кредит
, незалежно від надходження виручки від покупців. Платіж, який надходить потім від покупця, повністю зараховується на рахунок фактор-компанії. Якщо факторинг зручніший для фінансування експорту товарів споживання з терміном кредитування від 90 до 180 днів, то такий вид кредитування, як форфейтування, використовується при фінансуванні експорту товарів виробничого призначення з терміном кредитування до кількох років. Водночас факторинг, як правило, не покриває політичних та перевідних ризиків, тоді як форфейтер при форфейтуванні будь-якої вимоги за ті ризики несе відповідальність. У багатьох країнах прийшли до висновку, що форфейтування може бути відносно недорогим, альтернативним іншим формам експортного фінансування, що застосовуються зараз.
  
Форфейтинг (він французького “а forfait” – відмова від прав) – це кредитування експортера шляхом придбання векселів або інших боргових вимог. Форфейтинг – це одна із нових форм кредитування зовнішньої торгівлі, її поява зумовлена швидким зростанням експорту дорогого устаткування з тривалим терміном виробництва, посиленням конкурентної боротьби на світових ринках та зростанням ролі кредиту у розвитку світової торгівлі.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016