Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Соціальна робота arrow Соціальна профілактика (Лекції) arrow Лекція 9. Профілактика бездоглядності та безпритульності в українському суспільстві
05.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




Лекція 9. Профілактика бездоглядності та безпритульності в українському суспільстві

Лекція 9. Профілактика бездоглядності та безпритульності  в українському суспільстві

Стан бездоглядності та безпритульності в українському суспільстві.
Причини появи соціального явища  “діти вулиці”.
Соціально-правові основи захисту осіб, що потребують, соціально-педагогічної допомоги.

 Література
1. Громадська думка: дослідження, аналіз, висновки – К.: ДЦССМ, 2003.
2. Державна доповідь про становище дітей в Україні: Соціальний захист дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування / Ю. Г. Антіпкін, Л. В. Балим, Л. С. Волинець та ін.- К.: Укр. ін-т соц. досліджень, 2000.
3. Доклад ЮНИСЕФ Независимой  комиссии  по  гуманиттарним вопросам.- ООН, Женева, 1990.
4. Робота з вуличними дітьми у м.Києві. Проект дослідження та розвитку, підтриманий Міністерством з міжнародного розвитку Великої Британії через програму “Партнерство у галузі охорони здоров’я та соціальної допомоги” .- К.: “АВЕГА”, 2003.
5. Табачник Д. Вирішення проблеми безпритульності - завдання пріоритетне // Соціальна політика. - 2003. -29 січня.
6. Указ Президента України “Про Державну програму запобігання дитячій бездоглядності на 2003-2005 роки”.

 1. "Діти вулиці", їх шлях на вулицю

   Державна система соціального захисту, яка трансформується в нових умовах, поки що є не настільки гнучкою, щоб своєчасно і адекватно реагувати на існуючі негативні соціальні прояви. Незахищеною категорією у будь-якій країні є діти, члени сім’ї, що потребують допомоги від суспільства у вирішенні своїх проблем. Більшість таких сімей, як правило, перебувають у складному матеріальному, психологічному, емоційному становищі. Не бажаючи примиритися з реальністю, діти йдуть з рідних домівок. У значної частини з них  фактично немає рідних сімей, оскільки батьки п'ють, або перебувають у місцях позбавлення волі. Діти змушенні проживати у чужих людей, у сім’ях родичів, в оточені інших дітей, на вокзалі, залишених будівлях тощо.
   За останніх 10 - 15 років кількість дітей, які більшу частину часу, в тому числі й нічного, перебувають на вулиці, набула значного масштабу. З’явилася нова категорія дітей, яких звично називають “діти вулиці". У державних закладах про них говорять як про безпритульних соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки.
   У Законі України "Про охорону дитинства" (2001 р.) визначені поняття “безпритульна дитина”,  “дитина-сирота”.
   В Україні спостерігається катастрофічне збільшення кількості дітей, позбавлених  батьківського   піклування.   Із   80  тисяч  дітей-сиріт позбавлених батьківської опіки, лише близько 7% - біологічні, тобто реально не мають батьків. Решта — діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частина таких дітей іде жити на “вулицю”, і вулиця стає них домівкою.
   Саме тому постала необхідність надання соціальної допомоги цим дітям, що дозволить їм повернутися (при можливості та доцільності) до рідної сім’ї, знайти інше постійне місце проживання (інтернат, опіку прийомну сім’ю), розпочати повноцінне самостійне життя.
   У 90-х роках для вирішення даної проблеми в Україні була система державних і недержавних притулків. Однак, більшість із них є закладами закритого типу, куди діти підліткового віку добровільно звертаються. 
   За визначенням ЮНІСЕФ, “діти вулиці” - це неповнолітні, для яких вулиця  стала постійним місцем перебування. Безперечно, дане визначення не охоплює велику кількість дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже є й такі,  котрі мають домівку,  батьків або близьких людей.  Паралельно функціонують два поняття: “діти, які працюють на вулиці” і “діти, які живуть на вулиці разом зі своєю сім’єю”.
   За визначенням Дитячого Фонду Об’єднаних Націй до “'дітей вулиці” належать:
•   діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійного житла  і  кожен  раз   ночують  у  новому  місці;   їхніми   першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);
•   діти, які підтримують контакт  з сім’єю, але через перенаселення житла, експлуатацію та різні   види насилля (сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді  й ночі на вулиці (бездоглядні діти);
•   діти — вихованців будинків інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).
   Збільшення кількості “дітей вулиці”, в першу чергу, зумовлене динамікою сімейного життя. Як зазначилось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежної комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році: “Дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім’я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду”.
   Результати досліджень Державного інституту проблем сім’ї та молоді, проведених на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді у 2002 році показали, що до “дітей вулиці” в Україні слід віднести наступні групи неповнолітніх:
безпритульні діти - діти, які не мають постійного місця проживання через втрату батьків, асоціальну поведінку дорослих у сім’ї; діти, котрих вигнали з дому батьки;
бездоглядні діти -  діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені  перебувати  на вулиці  більшу частина дня, а іноді  й  ночі,  в результаті неспроможності батьків або опікунів (родичів, бабусь, дідусів) матеріально забезпечувати їх; наявності психічних захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;
діти-втікачі з навчально-виховних закладів  -  діти, яких не влаштовують умови життя й виховання у цих закладах, які зазнали психологічного, фізичного або сексуального     насилля у закладах інтернатного типу або притулках;
- діти-втікачі із зовні благополучних сімей - діти з високим рівнем конфліктності,   патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному й особистісному розвитку;
- діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці;
- діти, позбавлені систематичної батьківської турботи, аутсайдери шкільних колективів;
- діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.
   В Україні до сьогодні не існує вичерпного визначення цієї категорії дітей, тому “дітей вулиці” розглядають як неструктурований об’єкт: до нього належать діти, які залишилися без батьківської опіки й визначеного проживання; діти, які мають сім'ю, але тимчасово втратили з нею зв’язки; мають дім і сім’ю, але перебувають протягом дня на вулиці; які заробляють кошти жебракуванням і крадіжками; схильні до бродяжництва та інших видів асоціальної поведінки. Без сумніву, у різних категорій дітей існує і різна мотивація виходу на вулицю.
   Враховуючи багатоваріантність шляхів виходу дітей на вулицю,  можна дати таке визначення суті поняття “діти вулиці”:
   1).  головною ознакою, за якою дитину можна віднести до “дітей вулиці" є та, що більшу частину часу вони проводять саме там;
   2). "діти вулиці" - діти, які офіційно не визначені позбавленими батьківської   опіки,   але   фактично можуть бути визнані соціальними сиротами, оскільки батьки з певних причин не займались належним  їх вихованням. Поняття   “діти вулиці” об’єднує в собі безпритульних і бездоглядних дітей.
   Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень визначення основних характеристик “дітей вулиці”, з’ясування їх  стилю життя й потреб:
•   більшість “дітей вулиці” - діти підліткового віку;
•   хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;
•   більшість підлітків виховується у багатодітних сім’ях;
•   надто часто “діти вулиці” проживають у нетипових для України сім’ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;
•   серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;
•   значна   частина   “дітей   вулиці”   мають   проблеми   з найближчими родичами;
•   значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до такого статусу має низьке матеріальне становище сім’ї;
•   значна частина “дітей вулиці”  заробляють  гроші  самостійно, причому дуже часто “робота”  дає гарні  прибутки,  але  є асоціальною: крадіжка, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;
•   “діти вулиці” часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровесників і дорослих на вулиці та вдома;
•   діти нерегулярно харчуються, часто голодують;
•   “діти вулиці” вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, палять цигарки.

 2. Причини появи соціального явища  “діти вулиці”.

   Реальна ситуація в Україні свідчить, що проблема “дітей вулиці” з’явилася не вчора, але за різних умов вона розвивалася по-різному. Іноді навіть важко пояснити, що спонукає дитину залишити родину, школу, близьких людей і йти на вулицю. Проте, сьогодні можна стверджувати, що існує ряд факторів, які, в основному, дозволяють зрозуміти, чому все частіше діти обирають такий ненадійний і часто небезпечний спосіб життя.
    Як відзначають у матеріалах ЮНІСЕФ, феномен вуличних дітей є симптомом надзвичайного соціального й економічного неблагополуччя в країні, а потім і в сім’ї.
   1.   Соціально-економічні умови появи ”дітей вулиці”:
• погіршення   матеріального   становища значної частини населення України;
• збільшення незайнятих дітей та підлітків;
• економічна     експлуатація    дорослими     дитячої     праці (залучення до жебракування, крадіжок, махінацій);
• послаблення відповідальності батьків за утримання і виховання дітей;
• загострення розбіжностей і конфліктів між батьками та дітьми;
• ослаблення роботи з організації дозвілля дітей за місцем їхнього проживання і навчання;
• негативні тенденції у засобах ЗМІ, пропаганда насилля і легкого життя.
   2. Відмежування дітей від сім’ї:
- безробіття обох чи одного з батьків;
- відсутність постійного місця роботи батьків чи залучення їх до так званого “човникового бізнесу”:
· відсутність постійного житла;
· розлучення батьків;
· асоціальний спосіб життя одного чи обох батьків;
· примус дітей дорослими членами родини до жебракування;
· злочинні дії батьків;
· різноманітні форми насилля, спрямованих і на дітей;
· раннє або позашлюбне материнство;
· неповна родина;
· новостворені родини

3. Соціально-правові основи захисту дітей, що потребують, соціально-педагогічної допомоги.

   Міжнародна декларація по забезпеченню виживання, захисту розвитку дітей, яка прийнята на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в інтересах дітей, що відбувалася в Організації Об’єднаних Націй у м. Н. Йорку 30 вересня 1990 року, проголошує пріоритетність проблем дитини у суспільстві. Таке рішення представників усього світу - керівників 190 держав, у тому числі й України, забов’язало: “Полегшити скрутний стан мільйонних дітей, які проживають в особливо важких умовах, таких, як сироти та бездоглядні діти, діти робітників-мігрантів і жертви стихійних лих та катастроф, викликаних діяльністю людини, діти-інваліди та діти-інваліди й діти, які піддалися жорстокому поводженню, що проживають в несприятливих соціальних умовах і підлягають експлуатації”.
   Конвенція про права дитини, яка прийнята та відкрита для підписання й ратифікації резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН листопада 1989 року, в Україні набрала чинності 27 вересня 1991 року логічно і адекватно розвиває ці положення. Базуючись на ідеї першочерговості загальнолюдських цінностей, всебічного розвитку особистості, Конвенція визнає пріоритет інтересів дитини в суспільстві, наголошує на неприпустимості її дискримінації, будь-яких ознак чи мотивів і, насамперед, на необхідності піклування державою і суспільством, а також особливої турботи про соціально незахищених дітей: сиріт, інвалідів, біженців, правопорушників.
   У  цьому документі  акцентується увага  на тому,  що  дитина, тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, не повинна залишитися у такому оточенні, має право на особливий захист та допомогу з боку держави (ст. 20).
   Визнання Україною Конвенції ООН про права дитини, її основних вимог у національному законодавстві України зумовило посилення уваги громадянськості   до   дітей,   які   тимчасово   або     постійно   позбавлені сімейного оточення.
   Сьогодні у нашій державі законодавче вирішення захисту прав дітей- сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, базується на положеннях ст. 52 Конституції України: “Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, покладається на державу”.
   Базові положення щодо влаштування дітей, котрі з певних причин можуть виховуватися у власній родині (смерті батьків, позбавлення батьківських прав чи засудження батьків, асоціальні умови виховання в рідній родині і т. д.), викладені у Сімейному кодексі України.
   Законодавчим документом, що містить основні положення щодо захисту прав дітей, є Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. Законом визначення основні положення щодо створення і забезпечення оптимальних умов для розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Зокрема, безпритульні діти влаштовуються тимчасово до притулків для неповнолітніх, у яких створюються умови для соціальної адаптації, ведеться підготовка до повернення у рідні сім’ї або до передачі під опіку (піклування). Контроль за умовами виховання і проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування у родинах опікунів (піклувальників), усиновителів, у дитячих будинках сімейного типу, у прийомних сім’ях покладається на органи опіки й піклування чи інші спеціально уповноважені органи.
   На подолання негативних явищ, зокрема попередження дитячої бездоглядності та безпритульності, профілактики правопорушень серед дітей, спрямовані Укази Президента України “Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспільстві”  від 18 березня 1998 року і “Про додаткові заходи дитячій бездоглядності” від 28 січня 2000 року.
   З метою забезпечити тимчасове влаштування безпритульних дітей, а також визначення їхнього статусу і подальшого місця проживання, службами у справах неповнолітніх створюються притулки для неповнолітніх, діяльність яких регулюються Постановою Кабінету Міністрів України “Про Типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх” від 9 червня 1997 р.
   Аналіз документів про роботу окремих міністерств і відомств із даною категорією молоді, і “дітей вулиці”, дозволив вичленити окремі аспекти діяльності державних структур щодо соціальної допомоги підліткам. Управління гуманітарної освіти і виховної роботи Міністерства освіти і науки України виконує певні функції щодо профілактики бездоглядності:
•    виявлення   дітей,   які   залишилися   без   опіки   батьків та їх розміщення у навчально-виховних закладах;
•    здійснення контролю за відвідуванням такими дітьми навчально-виховних, загальноосвітніх закладів.
   Міністерство освіти і науки розробило систему інформування потенційних усиновителів, опікунів і піклувальників. Крім того, Міністерство постійно працює над механізмом повернення  дітей шкільного віку до навчання, які з різних причин покинули школу.
   Міністерство охорони  здоров’я України в основному надає медичну допомогу дітям,  в тому числі “дітям вулиці”. Це стосується саме тих дітей, які вилучені з вуличного середовища правозахисними органами. Перш, ніж потрапити до навчального закладу, вони направляються у стаціонарні відділення лікарень для повного медичного обстеження, де, при потребі, отримують необхідну медичну допомогу.
   Державний комітет у справах сім’ї та молоді:
•   виявляє     можливості та створює умови для альтернативних форм сімейної опіки: дитячих будинків сімейного типу;
•   здійснює профілактичні заходи щодо безпритульності та правопорушень серед дітей, їхню соціальну реабілітацію;
•   розробляє документи, що складають основу Концепцій, законів.
   Державний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та  молоді взяв на себе функцію координатора роботи обласних, міських та районних центрів служб для сім’ї, дітей та молоді щодо надання юридичної, психологічної і соціальної допомоги “дітям вулиці”. Основна увага приділяється створенню центрів по роботі з “дітьми вулиці”, дітьми-сиротами, "Телефону довіри", консультативних пунктів.
   Кримінальна міліція у справах неповнолітніх,  Міністерство внутрішніх справ України. Районними відділеннями кримінальної у справах неповнолітніх проводиться практична робота з “дітьми вулиці”. Зокрема, це:
•   пошук і повернення до постійного місця проживання неповнолітніх, які залишили сім’ю (у випадку можливості повернення туди);
•   виявлення дорослих осіб, які “втягують” неповнолітніх у злочинні дії, проституцію, наркоманію, пияцтво, жебрацтво;
•   притягнення до відповідальності батьків за невиконання своєї соціально-виховної функції стосовно дітей.
   Служба у справах неповнолітніх основним своїм завданням щодо захисту прав неповнолітніх бачить налагодження діяльності між міністерствами та відомствами з питань проведення заходів щодо профілактики бездоглядності серед дітей та підлітків

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016