Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Історія України (Лекції) arrow 11.1. Україна і процес перебудови в СРСР
03.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




11.1. Україна і процес перебудови в СРСР

11.1. Україна і процес перебудови в СРСР 

   Смерть Л. Брежнєва в 1982 р. поклала край його „ері”, але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю. Андропов. У 1984 р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К. Черненко, який у березні 1985 р. приєднався до своїх попередників і новим Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова. З його приходом до влади знову, як це вже бувало не раз, постала надія на краще. Новий керівник та його прихильники були першим поколінням радянських лідерів, які формувалися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Це – курс на прискорення соціально-економічного розвитку, на реформування економіки, яке передбачало розширення прав підприємств, їх самоокупність і самофінансування; тісний зв’язок заробітної плати з результатами господарської діяльності; сприяння запровадженню досягнень науково-технічногопрогресу у виробництво; створення акціонерних товариств, кооперативів, малих і спільних підприємств, запровадження оренди і сімейного підряду в сільському господарстві і т. п.
   Проте скоро стало зрозуміло, що без реформування політичної системи усі економічні реформи приречені на провал. Тому XIX партконференція (червень 1988 р.) прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на демократизацію суспільства, гласність в управлінні державою та плюралізм думок у межах соціалістичного вибору.
   Щодо зовнішньої політики СРСР, то М. Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відносин:
– відкритість зовнішньої політики, зближення із Заходом, відмова від застосування сили і  опори на силові методи розв’язання міжнародних проблем;
– виведення військ із Афганістану, розпуск Варшавського договору і виведення радянських військ з Європи.
   Усе це сприяло  краху комуністичних режимів в Угорщині, Чехословаччині, Польщі, Болгарії, Румунії, Східній Німеччині та її об’єднання з ФРН.
   Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії. Радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.
   Що стосується ходу „перебудови” в Україні, то можна сказати, що тодішнє партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби все залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького змінив В. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, а Компартію України очолив С. Гуренко. Спротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь розвиток соціально-економічної ситуації.
   Чи не єдиною сферою, де „перебудова” принесла позитивні результати, була суспільно-політична: окремі кроки, пов’язані з демократизацією життя суспільства, розширенням поінформованості, гласності. Засоби масової інформації почали друкувати „викривальні” матеріали про компартійних чиновників, недоліки існуючої системи. Були оприлюднені виступи письменників О. Гончара, Б. Олійника, І. Драча та ін. з критикою застою в духовній сфері, тотальної русифікації. Видаються праці М. Грушевського, В. Винниченка, М. Хвильового, М. Костомарова, І. Дзюби, з’являються позитивні  публікації про українських січових стрільців, ОУН–УПА, розкривається правда про голодомор в Україні 30-х років, сталінські репресії, звучать заклики до ліквідації монополії КПРС на владу. Під тиском обставин керівництво республіки вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон „Про мови в Українській РСР”. Була розроблена державна програма розвитку української мови до 2000 р.
   Отже, суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер. Упродовж 1988–1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють цей процес: Українська Гельсінська спілка (сформувалась на базі Гельсінської групи), Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, екологічна організація „Зелений світ”, товариство „Меморіал” та інші.
   У вересні 1989 р. була створена найбільш масова демократична організація „Народний рух КУкраїни за перебудову”, яку очолив Іван Драч. Рух швидко еволюційонізував від поміркованої лояльної до влади організації до антикомуністичної, головною метою якої стало вихід України з СРСР, усунення комуністичної партії від влади та відновлення української державності. Рух також сприяв активізації суспільно-політичного життя, характерними особливостями якого стали політичні дискусії, мітинги, страйки і демонстрації.
   Все це привело до розхитування СРСР, послаблення позицій комуністичної партії в суспільстві, почався вихід комуністів з її рядів.
   У 1990 р., після видалення статтів з Конституції СРСР пр „керуючу і спрямовуючу роль КПРС” та прийняття Верховною равдою УРСР постанови „Про порядок реєстрації громадських об’єднань”, починається становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія, Демократична  партія України,  Партія  Зелених України, Соціалістична партія України, Ліберально-Демократична партія та ін. – усього в 1990 р. було створено 16 політичних партій.
   Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Із 150 законодавчих актів, прийнятих цією Верховною Радою в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липня „Декларація про державний суверенітет України” і це незважаючи на те, що Головою Верховної Ради УРСР тоді був компартійний керівник республіки В. Івашко.
   Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора „перебудови” – М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання „суверенізації” союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.
   Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. З цією метою в березні 1991 р. було проведено всесоюзний референдум, на який було винесено питання: „Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?” Верховна Рада УРСР внесла до бюлетенів додаткове питання: „Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації  про  державний  суверенітет  України?” На перше запитання „Так” відповіли 70,2 %, на друге – 80,2 % громадян України, що взяли участь в референдумі.
   Використовуючи результати цього референдуму, противники утворення на основі союзних республік незалежних держав робили все для того, щоб не допустити до цього.  Ці реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) у ніч на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, яку очолював у той час Л. Кравчук, зайняло вичікувальну позицію. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.
   Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла „Акт проголошення незалежності України”. Отже, в процесі перебудови, розпочатої з ініціативи КПРС, розпочатої М. Горбачовим у 1985 р., український народ прийшов до висновку про необхідність розбудови своєї незалежної держави.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016