Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Історія України (Лекції) arrow 6.3. Українські землі в роки Першої російської революції та світової війни
04.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




6.3. Українські землі в роки Першої російської революції та світової війни

6.3. Українські землі в  роки  Першої російської революції та світової війни

   Революція 1905–1907 рр. –  перша демократична революція в Російській імперії. Події революції стали виявом загальнонаціональної кризи, яка загострилась на початку ХХ ст. у зв’язку з економічною кризою і поразкою Росії у війні з Японією.  Розпочалась революція подіями 9 січня 1905 р. у Петербурзі. Цього дня тут була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, які направлялись з петицією до царя з проханням  поліпшити умови їх життя. Проте царизм розстріляв мирну демонстрацію – було вбито понад 200 осіб і кілька сотень поранено. Криваві події в столиці викликали хвилю обурення в усій імперії. Країною прокотилася хвиля страйків і масових демонстрацій, які охопили й Україну, зокрема міста Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одесу, Харків та ін. Широкого розмаху набрав не лише робітничий, але й селянський рухи. Селянські заворушення у 1905 р. охопили більше половини повітів України. Революційні виступи поширились і на армію та флот. 14 червня 1905 р. в одеському порту вибухнуло повстання на панцернику „Потьомкін”, серед керівників якого були українці Г. Вакуленко та О. Матюшенко.
   У середині жовтня Російську імперію охопив загальний політичний страйк, в якому взяли участь понад 2 млн. робітників, у тому числі 120 тис. – в Україні. Найвищою точкою революції стало грудневе збройне повстання, яке найбільшого розмаху досягло в Москві, Горлівці, Катеринославі, Харкові та інших містах. Армія, хоч і брала активну участь у придушенні народних повстань, проте вже перестала бути надійною опорою самодержавства. Наляканий розмахом революції, царський уряд змушений був піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола II видав Маніфест, яким проголошувались демократичні свободи (свобода слова, совісті, друку, зборів та об’єднань) і надання Державній Думі законодавчих прав.
   Перша російська революція і жовтневий Маніфест сприяли розвитку  українського національно-визвольного руху. Було відмінено антиукраїнські Валуєвський (1863) і Емський (1876) царські укази, отримала застосування  українська мова. Вже в 1906 р. в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі та ін. містах України, а також в Петербурзі і Москві виходило 18 українських газет і журналів, стали виникати в містах Наддніпрянщини культурно-освітні товариства „Просвіта”. Поряд із загальноросійськими, активізувалась діяльність українських політичних партій, створюється українська парламентська фракція у Державній Думі Росії. Українська фракція готувала ряд законопроектів у земельній, робітничій та освітній сферах.
   Проте у 1907 році революція явно пішла на спад і 3 червня 1907 року царським маніфестом Дума була розпущена, було змінено  положення про вибори на користь панівної верхівки. Видання цього Маніфесту ознаменувало відмову царизму від демократичних реформ та остаточну поразку Першої російської революції і початок нового реакційного наступу самодержавства в усіх сферах життя.
   Разом з тим, події революції 1905–1907 рр. справили помітний вплив на життя тогочасного суспільства, однак вони не змінили основного напрямку його розвитку, який диктувався вимогами і законами ринкового господарства. Мабуть, найбільш негативним були наслідки поразки революції у політичній сфері. Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По всій країні діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичні організації. Посилилися репресії проти українства. Заборонялося викладання українською мовою в освітніх закладах, українські громади та клуби, більшість організацій „Просвіти” були ліквідовані. Така ж доля спіткала практично всі основні українські періодичні видання. Натомість за широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні організації, зокрема „Клуб русских националистов”, заснований у Києві в 1908 р.
   Після поразки революції 1905–1907 рр. український визвольний рух опинився в складному становищі. Розпадається Українська радикально-демократична партія. У 1909 р. припиняє своє існування „Спілка”. Разом з тим частина діячів Української соціал-демократичної партії, зокрема С. Петлюра, В. Садовський, беруть участь у створенні міжпартійного політичного блоку – Товариства українських поступовців (ТУП). Активними діячами Товариства були М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм завданням ТУП вважало українізацію освіти, громадських установ, суду й церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета „Рада”. Значна увага приділялася відстоюванню українських інтересів у Державній Думі. Найбільш реакційна за своїм складом 3-тя Державна Дума відхилила питання про українську мову навчання в початкових школах, а також про вживання української мови в судах. У 1913 р., коли була скликана 4-та Дума, ТУП у своїх домаганнях заручилася підтримкою фракцій трудовиків та кадетів. Проте консервативна більшість Думи і на цей раз заблокувала ці питання, хоча тоді ж латишам, естонцям, татарам та деяким іншим народам було дозволено заснувати школи з національною мовою викладання.
   Утиски  з боку царського уряду продовжувалися й надалі. У 1914 р. уряд заборонив святкування дня народження Т. Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій Україні. Слова обурення пролунали навіть у Державній Думі. Тут вперше розгорнулася гостра дискусія з українського питання, і це справило велике враження не тільки в Думі, а й поза її межами. Незважаючи на репресії з боку влади, українське студентство у березні 1914 р. вийшло на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. Поступово український національний рух набирав нових сил. Але цей процес на певний час припинила Перша світова війна (1914-1918 рр.).
   Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цього конфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинуло і 12 млн. було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими самими.
   Головною причиною Першої світової війни було прагнення імперіалістичних держав загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для Німеччини, Османської та Австро-Угорської імперій, тобто так званих Центральних держав, а також Російської імперії, яка разом з Англією та Францією входила до Антанти, війна, зрештою, багато в чому стала шляхом до самознищення.
   Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини, Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї „об’єднання всіх руських земель”. Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати свою давню мету – створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в якому Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату.
   З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну Українську Раду – міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної  та  національно-демократичної  партій.  Раду  очолив   К. Левицький. Розпочалося формування українських військових підрозділів. 2,5 тис. добровольців склали Український легіон січових стрільців. Він брав участь у воєнних діях в районі Стрия, Бережан та на інших ділянках фронту. Більшість учасників українських військових формувань були членами організацій „Січ”, „Сокіл”, „Пласт” і змушені були брати участь у братовбивчій війні за інтереси Австро-Угорської імперії.
   Одночасно зі створенням ГУР з ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союз визволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. „Вісник СВУ” надрукував політичну програму, яка передбачала створення самостійної Української держави з конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.
   На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частину Східної Галичини. Це був важкий удар по українцях цього краю. Австро-угорське командування повірило в провокаційні чутки, розповсюджувані польською адміністрацією провінції, про „таємні симпатії українців до росіян”, унаслідок чого відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань українців, яких постраждали тисячі.
   Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає Східну Галичину тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як „давньою російською землею”, котра тепер „назавжди возз’єднується з матір’ю-Росією”. Було закрито українські культурні установи, кооперативи та періодичні видання. Вводилося обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити у школах російську мову.
   Стосовно Наддніпрянської України, то газета „Рада”, що виражала лінію Товариства українських поступовців, закликала українців до захисту Російської держави. На цих же позиціях тоді стояв і С. Петлюра. Важко сказати, чи це була його тактика, чи тверде переконання, але декларації вірності владі не врятували український рух від нових ударів. „Просвіту” було закрито. Заборонялося друкувати будь-що українською мовою. Професор М. Грушевський, який повернувся з Австрії до Києва, був заарештований і засланий до Симбірська, Казані і зрештою до Москви, де він пробув до революції 1917 р.
   З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті.
   Чим далі йшла війна, тим більшими були її жертви – як військові, так і цивільні. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не маючи власної держави, вимушені були перебувати по різні боки театру воєнних дій і вбивати один одного. Чи не єдиним позитивним моментом було те, що війна виснажувала сили воюючих імперій, створюючи таким чином у перспективі нові політичні можливості для поневолених Росією народів.
   У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. В квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська армія вдалася до відступу. Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУП прийняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка проводила антивоєнну агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації виступила з заявою, в якій проголошувала своєю метою створення самостійної Української держави з земель, які входили до складу Російської імперії. З українських земель у складі Австро-Угорщини планувалося створити автономну область.
   У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так званого „Брусиловського прориву” російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк та інші міста цього регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн. вояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на допомогу Австро-Угорщині прийшла Німеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися про створення Польської держави. Для українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів створення власної держави.
   За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким самоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс „орієнтації на власні сили”. 30 травня 1917 р. він зробив в австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати частиною Польської держави. Продовжував діяльність Союз визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерів були створені українські військові з’єднання – Сірожупанна та Синьожупанна дивізії.
   Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового невдоволення. Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де наслідки війни були особливо тяжкими, проходили під гаслом „Геть війну”. Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Ці настрої не обминули й фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, падав життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і неефективність влади, зростаюче зубожіння – все це до краю посилювало кризу всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.
   Отже, XIX cт. ввійшло в історію України як період її національного відродження: зростала національна свідомість українців, відбувалася консолідація української нації, об’єднання українського суспільства національною ідеєю. Розгортався національно-визвольний рух, який пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до активної політичної боротьби. У кінці XIX – на поч. XX ст. як в Західній, так і в Наддніпрянській Україні висувається гасло утворення незалежної Української держави. Проте відсутність державності, колонізаторська політика Російської та Австро-угорської імперій негативно позначилися на політичному, соціально-економічному і духовному розвитку України, не дали змогу українському народові сповна використати свої потенційні можливості. З початком Першої світової війни  українські землі перетворилися на арену воєнних дій: а самі українці змушені були воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні у складі російської чи австро-угорської армій.

Історичні джерела

Статут Кирило-Мефодіївського товариства

Головні ідеї:
   1. Визначаємо, що духовне і політичне об’єднання слов’ян є тією справжньою метою, до якої вони повинні прагнути.
   2. Визначаємо, що при об’єднанні кожне слов’янське плем’я повинно мати свою самостійність, а такими племенами вважаємо: південно-русів (українців. – Авт.), північно-русів (росіян. – Авт.), білорусів, поляків, чехів зі словенцями, лужичан, ілліросербів з хуруганами (хорватами. — Авт.) і болгар.
   3. Визначаємо, що кожне плем’я повинно мати народне правління і дотримуватися повної рівності співгромадян за їх народженням, християнським віросповіданням і станом.
   4. Визначаємо, що правління, законодавство, право власності і освіта у всіх слов’ян повинні ‡рунтуватися на святій релігії господа нашого Ісуса Христа.
   5. Визначаємо, що при такій рівності освіченість і чиста мораль повинні служити умовою участі в правлінні.
   6. Визначаємо, що має існувати спільний Слов’янський собор з представників всіх племен.

Головні правила товариства:
   1. Товариство утворюється з метою поширення вище викладених ідей переважно через виховання юнацтва, літературу і примноження членів товариства. Товариство визначає своїми покровителями святих Кирила і Мефодія і приймає своїм знаком перстень або ікону з іменами чи зображенням цих святих.
   2. Кожний член товариства при вступі приймає присягу використовувати талант, працю, статки, свої громадські зв’язки для цілей товариства, і якщо б котрийсь з членів зазнав гонінь і навіть страждань за прийняті товариством ідеї, то, відповідно присязі, він не видасть нікого з членів, своїх побратимів.
   3. У випадку, коли член потрапляє до рук ворогів і залишає в нужді сімейство, товариство допомагає йому.
   4. Кожний член товариства може прийняти нового члена товариства, не повідомляючи йому імена інших членів.
   8. Товариство буде прагнути зарані про викорінення рабства і всякого примушення бідних класів, а водночас і про повсюдне поширення грамотності.
   9. Як все товариство в цілому, так і кожний член окремо повинні узгоджувати свої дії з євангелійськими правилами любові, покірності і терпіння; правило ж: «Мета виправдовує засоби» товариство визначає безбожним.
   11. Ніхто з членів товариства не повинен оголошувати про існування і склад товариства тим, котрі не вступають або не подають надії на вступ до нього.
   Джерело: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.; Наукова думка, 1990. – Т. 1. – С. 150–152.

 З „Руської правди” Павла Пестеля
   ...Володіти іншими людьми як власністю своєю, продавати, закладати, дарувати в спадщину людей, подібно до речей, використовувати їх по власній своїй сваволі без попередньої з ними угоди і єдино тільки для власного свого прибутку, вигоди, а іноді і примхи, є справа ганебна, супротивна людству, супротивна законам природнім, противна святій вірі християнській, противна, нарешті, заповідній волі Всевишнього, який гласить у святому письмі, що люди перед ним усі рівні і що одні лише діяння їх і доброчинності різницю між ними роблять.
   І тому не може далі в Росії існувати дозвіл одній людині мати і називати іншу своїм кріпаком. Рабство повинно бути рішуче знищено.
   Увесь російський народ складає один стан – громадянський; всі сучасні стани знищуються і зливаються в один стан – громадянський. Всі різні племена, з яких складається Російська держава, визнаються російськими і, складаючи різні свої назви, становлять один народ російський...
   ...Постановляється корінним законом Російської держави, що будь-яка думка про федеративний устрій відкидається цілком, як найзгубніший злочин і найбільше зло. Уникати належить усього того, що безпосередньо чи опосередковано, прямо чи непрямо, відкрито чи таємно, до такого устрою держави вести б могло.
   Джерело: Освободительное движение и общественная мысль в России XIX в. Для семинарских й практических занятий. – М., 1991. – С. 87, 90.

 З першої відозви Головної руської ради від 10 травня 1848 р.
   Ми, галицькі українці, належимо до великого українського народу, що одною мовою говорить... Наш народ був колись самостійний, рівнявся в славі з наймогутнішими народами в Європі, мав свою літературну мову, свої власні закони, своїх власних володарів, одним словом: був у добробуті і силі. Через непривітні умови й політичні нещастя, розпався наш великий народ, стратив свою самостійність і прийшов під чужу владу...
   Але тепер, коли для всіх блиснуло сонце волі, «пробудився і наш український лев і гарне нам ворожить майбутнє. Встаньте, браття, але не до звади й негоди! Будьмо тим, чим бути можемо, будьмо – Народом!»
   ...Ми зібралися й працюватимемо у такий спосіб:
   1. Першим нашим завданням буде зберегти віру й поставити наш обряд і права наших священиків і церкви нарівні з правами інших обрядів.
   2. Розвивати нашу національність у всіх напрямках: досконаленням нашої мови, заведенням її у школах вищих і низших, видаванням часописів, поширенням добрих та корисних книжок в українській мові та прагненням завести нашу мову в усіх публічних установах і т.п.
   3. Будемо берегти наших конституційних прав, пізнавати проблеми нашого народу й шукати способів на поправу його життя на конституційному шляху...
   Джерело: Крип’якевич І., Дорошенко Д., Пастернак Я. Велика історія України. – Львів–Вінніпег, 1948. – С. 677–678.

Уривок зі статуту про судову реформу
   1. Влада судова належить: мировим суддям, з’їздам мирових суддів, окружним судам, судовим палатам і урядовому сенату як верховному касаційному суду... 7. Для визначення у карних справах вини або невинності і підсудних до складу судових місць у випадках, зазначених в статуті карного судочинства, приєднуються присяжні засідателі...
   19. Мировими суддями можуть бути обрані ті з місцевих жителів, які: по-перше, мають не менше 25 років віку; по-друге, здобули освіту у вищих або середніх учбових закладах, або склали відповідний цьому іспит, або ж прослужили не менше трьох років на таких посадах, при виконанні яких могли набути практики у веденні судових справ, і, по-третє, якщо при цьому вони самі, або їх батьки, або дружини володіють хоча б у різних місцях, або площею землі двоє проти того, яка визначена для безпосередньої участі в виборах гласних в повітові земські зібрання... або іншим нерухомим майном, ціною не менше п’ятнадцяти тисяч карбованців, і в містах – нерухомою власністю, оціненою для збирання податку в столицях – не менше трьох тисяч карбованців...
   81. Присяжні засідателі обираються з місцевих обивателів всіх станів: по-перше, з тих, що є російськими підданими; по-друге, що мають не менше 25 років і не більше 70 років віку, і, по-третє, що проживають не менше двох років у тому повіті, де проводяться вибори у присяжні засідателі...
   84. У загальні списки присяжних засідателів вносяться:
   1) почесні мирові судді;
   2) всі, що перебувають на державній громадянській службі...
   3) всі, що перебувають на місцевій службі по виборах дворянських і міських товариств, крім міських голів;
   4) селяни, які обрані в чергові судді волосних судів або до волосних і сільських розправ і рівних з ними сільських судів, а також займали бездоганно не менше трьох років посади волосних старшин, голів, сільських старост, або інші відповідні цим посади в громадському управлінні сільських обивателів різних найменувань або були церковними старостами;
   5) всі інші особи, що володіють землею в кількості не менше ста десятин або іншим нерухомим майном...
   85. Не підлягають внесенню в список присяжних засідателів:
   1) священнослужителі і ченці;
   2) всі військові чини, які перебувають на дійсній військово-сухопутній або морській службі, а також ті з громадянських чинів, які перебувають при військах або служать по військовосудовій справі у військовому і морському відомствах.
   3) вчителі народних шкіл...
   86. У список присяжних засідателів не можуть бути внесені всі ті, які служать у приватних осіб. 

Із циркуляру міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону української мови (18 липня 1863 р.)
   Давно вже йде суперечка в нашій пресі про можливість існування самостійної малоруської літератури. Приводом для цієї суперечки були твори деяких письменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєю оригінальністю. За останній час питання про малоруську літературу набуло іншого характеру, внаслідок обставин чисто політичних, що не мають ніякого відношення до інтересів власне літературних. Попередні твори малоруською мовою були розраховані лише на освічені класи південної Росії, а тепер прихильники малоруської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з них, які прагнуть здійснити свої політичні задуми, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти видавати книги для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. д. В числі подібних діячів було багато осіб, про злочинні дії яких проводилась слідча справа в особій комісії. У С.-Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг на південноруському наріччі. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд у С.-Петербурзький цензурний комітет. Не мало таких же книг буде представлено і в Київський цензурний комітет. Цей останній відчуває деякі утруднення  з  розглядом  згаданих  видань  через  такі обставини: навчання в усіх без винятку училищах проводиться загальноруською мовою і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не розв’язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі. Вони досить ‡рунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Особам того гуртка, який намагається довести протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих Росії і згубних для Малоросії.
   Беручи до уваги, з одного боку, теперішнє тривожне становище суспільства, яке хвилюють політичні події, а з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих наріччях не дістало ще достатнього розв’язання в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до погодження з міністром народної освіти, обер-прокурором св. синода і шефом жандармів щодо друкування книг малоруською мовою, дати по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства, пропускання ж книг малоруською мовою, як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити. ...
   Це розпорядження було передано на височайщий государя імператора розгляд і його величності бажано було удостоїти оноє монаршого схвалення.

Із царського указу про заборону друкувати і ввозити з-за кордону книги українською мовою (Емський указ 1876 р.)
   Госуд. імп. в 18/30 день минулого травня височайше наказав:
   1) Не допускати ввозу в межі імперії без окремого на те дозволу Головн, упр. яких би то не було книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі.
   2) Друкування і видання в Імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком тільки: а) історичних документів і пам’яток і б) творів красного письменства, але з тим, що при друкуванні історичних пам’яток безумовно додержувати правопису оригіналів; у творах же красного письменства не допускати ніяких відступів від загальноприйнятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давати тільки після розгляду рукописів у Головн, управл.
   3) Заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музикальних нот.
   4) Припинити видання газети „Киевский Телеграф”. Про цю височайшу волю пропоную Головн. упр. до належного виконання. 

Іван Франко „Як живеться селянинам-хліборобам”.

Уривок з статті у журналі „Народ”, 1890 р.

   Половина мужиків-хліборобів у Галичині не має навіть тільки на життя, що доконче треба, аби з голоду не пухнути. Половина наших мужиків все з року в рік голодує і мусить голодувати, бо не має на чому вижити, а друга половина мужиків, хоч як-так дихає, то, однако, живе так бідно, як мало де в котрому краю. Та половина наших майже безземельних мужиків рятується, як може, зарібками, та службами по дворах та інших роботах. Але ж гіркі та непоплатні у нас зарібки. Великого промислу та фабрик у нас дуже мало, а цілий заробок то лише на панських ланах. Платня робітника у нас усюди дуже мала, від 15 до 30 крб. на длину так, що з самого зарібку, якби не мав хоть кусник свого ‡рунту, в жоден спосіб би не вижив. Нещасливе ж те життя тих наших безземельних мужиків-робітників. Самі знаєте, як то живеться. Половина майже кожного села — то такі бідаки, що навіть чорного хліба не мають, а лише пісною бараболею та борщем живляться, а скороми то й на Великдень не кожний побачить. Стара убога одежина дірами світить, а в хаті діти босі, голі і навіть верітки нема. Такої бідноти або, як то звичайно називають пролетаріїв, множиться у нас чимраз більше, бо й усі наші селяни-хлібороби так зі всіх боків притиснені, що чимраз більше сходять на біду, і всім їм грозить однаке лихо...
   Джерело: Історія України. Хрестоматія. Частина перша. – С. 306–307.

 Рекомендована література

 Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1867–1914. Поляки в соціоетнічних конфліктах. – К., 1998.
 Голобуцький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХIХ – початку ХХ століття. Довідник. – К., 1996.
 Головченко В. Від „Самостійної України” до Союзу визволення України: нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ століття. – Харків, 1996.
 Гордієнко В. Українські Січові Стрільці. – Львів, 1990.
 Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХIХ–ХХ століття. – К., 1996.
 Євселевський Л. І., Фарина С. Я. „Просвіта” в Наддніпрянській Україні. Історичний нарис. – К., 1993.
 Калугін Ю. Декабристи в Україні. – К., 1971.
 Кондратюк К. Нариси історії українського національного руху ХIХ ст. –Тернопіль, 1993.
 Кармазін М. С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХIХ – початок ХХ століття). – К., 1998.
Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХIХ ст. – 1939). – Івано-Франківськ , 1993.
Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. – К., 1990.
Ланчуковська Л. Україна в складі Російської імперії ХIХ ст. // Історія в школі. – 2000. – № 3. – С.27–30; № 7. – С. 32–34; № 9. – С. 29–33.
Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. – Львів, 1991.
Наумець Л. Товариство об’єднаних слов’ян. – Житомир, 1997.
Половець В. М. Кооперативний рух в Лівобережній Україні (1861–1917 рр.). –Чернігів, 1996.
„Руська трійця”. З історії суспільно-політичного руху і культури України. – К., 1987.
Сергієнко Г.  Т. Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. – К., 1983.
Сергієнко Г. Я. Декабристи та їх революційні традиції в Україні. –  К., 1975.
Сергієнко Г. Я. Кирило-Мефодіївське товариство: утвердження ідеї національного відродження України в слов’янському світі (1861–1918 рр.) //  УІЖ. – 1997. – № 1.
Сухий О. Галичина: між Сходом і Заходом. Нариси історії ХIХ – початку ХХ ст. – Львів, 1997.
Теплицький В. П. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні. – К., 1959.
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – К., 1992. Вип. 1; Львів, 1995. – Вип . 2.
Українські політичні партії кінця ХIХ – початку ХХ ст. Програмні та довідкові матеріали. –  К., 1993.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016