Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Літературознавство arrow Історія української літератури кін. XIX - поч. XX ст. (Лекції) arrow Лесь Мартович.
06.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




Лесь Мартович.

Лесь Мартович.

1.   Тематика і художні особливості оповідань Л.Мартовича «Лумера», «Мужицька смерть», «Стрибожий дарунок».
2.  Ідейно-художній зміст оповідань Л.Мартовича «Нечитальник», «Народна ноша», «Булка», «Іван Рило».
3.  Жанрово-стильові особливості та ідейне спрямування оповідань Л.Мартовича «Ось поси мов», «За межу», «На торзі», «Хитрий Панько».
4. Повість Л.Мартовича «Забобон»: жанр, композиційно-сюжетна структура, проблематика, система персонажів.

Література:

1.   Лесь Мартович. Твори. - К., 1976.
2.  Білецький Ф.М. Особливості жанру сатиричної казки в українській прозі кінця XIX - початку XX ст. // Українське літературознавство. -Львів, 1983. - Вип. 41. - С. 90-99.
3.  Гнідан О. Талант могутній, невмирущий // Мартович Лесь. Винайдений рукопис про руський край - К., 1991.
4. Горак Р. Лесь Мартович. - К., 1990.
5.  Калениченко Н.Л. Українська проза початку XX ст. - К., 1964.
6.  Лесин В.М. Лесь Мартович: Літературний портрет. - К., 1953.
7.  Мацьківська С. Майстерність Леся Мартовича-сатирика: Посібник. -К.,1997.
8.  Погребенник Ф.П. Лесь Мартович: Життя і творчість. - К., 1971.

   Лесь Мартович народився на Івано-Франківщині 12 лютого 1871 р. З 1882 по 1890 р. вчився у коломийській гімназії, де познайомився із Василем Стефаником. Разом вони вступили у таємний гурток, за що тяжко поплатились, оскільки їх виключили з гімназії. Разом із В.Стефаником вони організовували читальні, виступали на селянських зборах, розповсюджували літературу, намагаючись якось розворушити селянство, втягти його в суспільне життя, зробити активною, діючою силою в громадському житті. Паростки своєї праці вони побачили, коли серед селян з’явилися оратори, промовці, які популярно і переконливо вводили у всенародний обіг радикальні гасла: загальне голосування, свободу друку, податкові та аграрні реформи тощо.
  
Останні два роки Лесь Мартович вчився у Дрогобицькій гімназії. Ще у коломийській гімназії почав писати поезії, а пізніше оповідання – всі витримані в гумористичному тоні. Сюжети для своїх поезій брав з давньоруських пам’яток. Опрацьовував також мотиви народних казок та анекдотів, біблійні легенди тощо. Закінчивши гімназію, він записався на юридичний факультет Чернівецького університету, пізніше перевівся до Віденського і лише в 1909 році здобув вищу освіту у Львові, а за два роки до смерті одержав науковий ступінь доктора права. Навчаючись і водночас працюючи, Л.Мартович марнував свій талант в адвокатських канцеляріях. Злигодні першої світової війни остаточно підірвали слабке здоров’я письменника. 11 січня 1916 року на сорок п’ятому році життя Мартович помер.
  
У 1889 році на роздобуті В.Стефаником гроші Мартович видав у Чернівцях окремою книжкою сатиричне оповідання “Нечитальник”, через два роки на сторінках журналу “Народ” дебютував твором “Лумера”. Один із кращих творів Мартовича – “Мужицька смерть” – І.Франко опублікував у 1898 році. З цього часу Л.Мартович утверджується як письменник, талановитий гуморист і сатирик.
   В українську літературу Л.Мартович увійшов збірками прози “Нечитальник” (1900), “Хитрий Панько і інші оповідання” (1903), “Стрибожий дарунок та інші оповідання” (1905) і повістю “Забобон”, яку В.Гнатюк видав уже після смерті письменника (1917).
  
Основною темою творів Л.Мартовича є нужденне життя трудового українського селянства Галичини в умовах його соціального й національного поневолення, викриття антинародного політичного устрою Австро-Угорщини, панівних верств та їх прислужників.
  
Зробити з селян „народ” (в Стефаник) – силу свідому, соціально активну, здатну перебудувати світ на нових началах – мета, якій присвятив своє життя і творчість Л.Мартович. Всіма доступними способами він допомагав селянам позбутися таких негативних рис, як інертність, егоїзм, індивідуалізм, пасивність. В оповіданнях Л.Мартовича відтворено поступове усвідомлення селянами свого підневільного становища, намагання протистояти несправедливості й кривді, боротися за свої права, визволитися з соціального ярма ("Лумера",1891, "Винайдений рукопис про руський край",1897). Великою мірою завдяки Л.Мартовичу українська література в основній своїй масі відходить від змалювання селянина як безголосого страдника, від ідилічного зображення чеснот мужика. Концепція людини в ці роки включає в себе розуміння складної взаємодії світла і тіней. Поступово утверджується підхід до змалювання життя в усіх його складнощах і суперечностях. Почався рух проти "ідолопоклоніння" перед народом.
  
З самого початку літературної діяльності Л.Мартович рівнявся на І.Франка і М.Павлика. У них він бачив зразок письменника – суспільного діяча, трибуна, який активно втручається в життя, порушуючи у своїх творах важливі актуальні проблеми. Таким трибуном, діючим в ім’я інтересів народу, мусить бути письменник-сатирик, бо сатира спроможна дати широко правдиву, синтетично цільну картину різних галузей життєдіяльності суспільства. Своєю суттю і призначенням вона покликана показувати боротьбу суперечностей у гранично загостреній формі. Своє завдання Л.Мартович бачив у загостренні уваги сучасників на таких тріщинах дійсності, які заважають людям жити, гальмують рух суспільства до поступу. Засобами сатири веде письменник боротьбу за народне пробудження, утвердження людської гідності в усіх сферах життя, насамперед в соціальній та політичній. Сцени з життя галицьких селян Л.Мартович подає, як правило, в добродушних гумористичних тонах, іронізуючи над психологією та побутом відсталої частини селянства. Представників панівних верств: різних урядовців, крамарів, попів, усіх тих, хто нажився на горі трудового люду – нещадно картає, вдаючись до їдкої іронії, сарказму.
  
Образи ранніх творів нечитальника, Кабановича ("Лумера"), Івана Рила, паннусів, поппусів, муссікусів ("Винайдений рукопис про руський край) – це не довільні псевдоніми і алегорії, а створені з глибоким знанням дійсності, художньою винахідливістю і блискучою дотепністю побутові образи політичних порядків. За цими образами стоять конкретні явища політичного життя тої епохи – повне політичне безправство, щохвилинна небезпека бути запідозреним в "неблагодійності" і опинитися трагічною особою в комічній ситуації, випробувати на собі ті чи інші адміністративні репресії (податки, штрафи, дармова праця, фізичні розправи при голосуванні, арешти тощо), нарешті, постійно тремтіти в чеканні тих чи інших "несподіванок" – довільних урядових розпоряджень і дій.
  
Л.Мартович володів багатим арсеналом засобів: використання промовистих прізвищ, що вказували на домінантну рису характеристики персонажа (Кабанович, Деришкірський, Книш, Рило, Тупі Голови та ін.); піднесено-величавого тону для нісенітниці; серйозність для буденщини; цілком спокійний, урівноважений тон - для ренегатства, невігластва, "політичного циганства", завжди досягаючи комічного ефекту чи сатиричного викриття, засудження зображеного.
  
Оповідання „Нечитальник” (1889). Розповідь розгортається від імені героя із запамороченою горілкою психікою. Весь твір – це монолог мужика, який розповідає про все, що спаде на п’яну голову. Мова його незв’язна, дуже перенасичена словами-паразитами. Письменник показав вміння вести розповідь в гумористичному плані, характеризувати героя за допомогою його мови, виявив добрі знання розмовно-народної лексики, покутської говірки, її морфологічних та фонетичних особливостей. В оповіданні автор, скориставшись своєрідним художнім засобом, відобразив деякі істотні риси в житті тогочасного покутського селянства, що шукало нових шляхів до поліпшення своєї тяжкої долі. У 70-80-х роках у галицькому селі народжувався читально-просвітній рух, що ставив за мету поліпшення життєвих умов селянства за допомогою освіти. У своєму першому творі Мартович створив класичний образ затурканого, соціально й національно несвідомого селянина-нечитальника, якого треба було навертати на шлях активної громадської й суспільної діяльності, боротьби за свої права. Мартовичів нечитальник – типовий образ з середовища знедоленої, приниженої, темної частини селянства, яка застарілих поглядів і уявлень трималася за відживаючі традиції. Засобом комічної деформації слова (вживання в устах нечитальника слів "казета" замість "газета", "кандибат" замість "кандидат" і т.д.), нагромадження означень, алогізмів, сатирично забарвленої лексики автор розвінчує невігластво персонажа. Комізм досягається переміщенням дійсності до неймовірного за допомогою мовностилістичного засобу перекручення назв. Впадає в око надмірне захоплення письменника безжурним сміхом над темним "нечитальником" – селянином, що помітно затушковує навіть ті незначні проблеми тяжкої дійсності селянського життя, які прохоплюються в безладній балаканині п'яного. Вже у цьому творі покутянина відчутна різниця в „прийомах” відтворення середовища та соціальної насиченості його гумору. Характерною рисою гумору Л.Мартовича є певна прихованість суб’єктивної сторони. Він не бере слова для того, щоб в авторській репліці дати оцінку подій, виявити їх загальне значення, показати своє світовідчуття.
  
У другому оповіданні „Лумера” (1891) відчутне поєднання стилю М.Гоголя (точне, конкретне і різке відображення життя і побуту отця Кабановича), гоголівську яскравість і різнокольоровість образів (єгомості і їмості Кабановичів; селянської родини Івана та Аниці Притик), гоголівська пристрасність і багатство мови з ясністю, незворушністю, послідовністю, цілеспрямованістю думки І.Франка. Ідейний зміст оповідання – в протиставленні попівської брехні й мужицької правди про долю злидаря-селянина. Наприкінці твору піп переконує Івана, що мужики живуть тільки крутійством, на що селянин йому відповідає, що „не крутнею мужик живе, а лумерами (числами), тобто своєю виснажливою працею, з якої йому тяжко й вижити, бо зароблене в поті лиця йде на податки. І таких лумерів, тобто селянських повинностей, „що звізд на небі”.
  
В українській літературі Галичини кінця ХІХ ст. великого поширення набув жанр політичної казки. Жанр казки давав добру нагоду використовувати езопівську мову, щоб обійти рогатки цензури, а також трансформувати старі сюжети, теми й образи відповідно до умов галицької дійсності. Літературним праобразом „Івана Рила” (1895) можна вважати сатиричну казку І. Франка "Свиня", спрямовану проти виборчих махінацій влади за допомогою так званих "хрунів" – перебіжчиків під час виборів у табір, підтримуваний властями. Вихідним моментом для розвитку сюжету, образної структури, фабульних ситуацій обох творів послужили народні силогізми, що мають у собі елемент іносказання: „Заліз, як свиня в болото”, „Коли свиня в болоті, то мовить, що красна”, „Свиню чеши і мий, а вона все в болото полізе”, „Не будь тим, що город риє” і т.д.
  
Тема оповідання продиктована подіями політичного життя – проходили вибори в австрійський парламент – і розрахована на потреби поточної громадської кампанії. Сутність політичного явища – у прізвищі центрального образу. В цьому узагальненому типі висміяно перевертнів, перекинчиків, підкупних "хрунів" і тих, хто їх підкупляє. Австрійська парламентська система багата і на тих, і на інших. Термін "хрунь" стає називним впродовж дії австрійсько-цісарської конституції. Письменник показав, наскільки підступний, небезпечний тип такого хамелеона, який може перекидатись і в свиню, і в пса, і в зайця – в будь-яку іншу тварину, залежно від обставин. Де дають, Іван Рило – там перший, де треба дати для загального добра, він – останній. Сенс оповідання зводився до того, щоб показати всю підступність і спокусливість тієї зрадницької нечистої сили, втіленої письменником в образі перевертня Івана Рила, щоб здемаскувати її саме напередодні виборів, коли народним так була потрібна одностайність і рішучість у боротьбі за свої права. З позицій захисника народних інтересів письменник осудив моральну і громадянську безпринципність тих, хто продає інтереси трудового народу. У цьому оповіданні, отже, проявилась ще одна риса творчої манери письменника: поєднання художньо-фольклорних і публіцистичних елементів.
  
Твори письменника свідчать, що він не пішов шляхом солодкаво-етнографічного живописання сцен з народного життя. Мартович вже в перших оповіданнях дав суворі аналітичні картини галицького села без будь-якої ідеалізації селянина, показавши не лише світлі, але й темні, безпросвітні сторони його життя і побуту.
  
У кінці 90-х рр. проявилась така властивість творчої діяльності Л.Мартовича як одночасний рух у декількох ідейно-тематичних і жанрових напрямках. Він виношує задум написати трилогію з мужицького життя до оповідання "Лумера", працює над оповіданнями до збірки "Нечитальник" (1900); публікує численні статті і дописи у рубриці "Вісті з краю і зі світа" в газетах радикальної партії "Хлібороб" (1891-1895), співробітником якої був з 1893р.; "Громадський голос", редактором якої був з 7 листопада 1897 р. до літа 1898-го року.
  
Журналістсько-художня діяльність Л.Мартовича присвячена виключно злобі дня. Зайнятий політикою, він віддавався її усією душею і часто писав не тільки публіцистичні, а й художні твори з думкою про їх практичне призначення. Як член радикальної партії, свідомий громадянин, талановитий письменник, Л.Мартович намагався поєднати художню вартість з актуальними потребами суспільного моменту. Л.Мартович завжди відчував себе активним учасником суспільної боротьби, вважаючи літературу і пропаганду одним і тим самим.
  
У публіцистичних працях Л.Мартович намагався відтворити загальний характер галицького суспільного життя. Це були його своєрідні розмови, за викладом близькі до його белетристичної манери, а за змістом дуже нагадували його художні твори. Гнівом і гіркотою сповнювалось слово Л.Мартовича, коли він писав про холодну байдужість галицької інтелігенції до народних справ, до питання піднесення соціальної і національної самосвідомості народу, до кричущих явищ сваволі, яка повсюдно панувала. Публіцистичність стала однією з характерних рис творчості Л.Мартовича, органічним ідейно-художнім компонентом його творів.
  
Період становлення Мартовича як письменника, можна вважати, завершується оповіданням "Винайдений рукопис про руський край"(1897). У ньому відображений висновок про українського селянина, чиєю пасивністю живе і процвітає деспотизм. Тут вперше Л.Мартович виступив сатириком щодо народу (селянства), не побоявшись сказати страшну правду про рабську звичку до послуху, аж до втрати людської подоби. Ніколи – ні до, ні після – критика слабких сторін селянства не досягала такої сили. Можливо, саме тому оповідання не вдалося опублікувати за життя сатирика. Своєрідним співвідношенням образів Л.Мартович розкриває різке протиріччя між потенційними можливостями і фактичною роллю народу в суспільно-політичному житті. Цим твором Л.Мартович розраховував безпосередньо вплинути на селянство, прагнучи розбудити приспану силу народу до активної боротьби. У "Винайденому рукописі про руський край" Л.Мартович довів до високої досконалості найяскравіші риси сатиричної манери, дав підсумок художніх пошуків за вісім літ (від "Нечитальника", 1889) і зробив нові художні відкриття, які могли народитися тільки в той час, безпосередньо в процесі роботи над втіленням складного по ідеї і гострого політичною спрямованістю задуму. Трудність втілення пояснюється стремлінням сатирика висловитися у формах, розрахо­ваних на сприйняття більш широкого кола читачів, ніж, скажімо, "Нечитальник". Це зіграло свою роль в творчому генезисі казково-фантастичних образів, а також у виборі фігури наратора-літописця. Маска літописця дозволила Л.Мартовичу провести свої ідеї в наївній і тому найбільш популярній і переконливій формі. Це оповідання – важливий етап в літературній еволюції сатирика. В ньому бачимо опанування Л.Мартовичем тією вільною сатиричною формою, яка органічно охоплювала і сучасний, і історичний матеріал, поєднувала із звичайними прийомами реалістичного письма гіперболу, фантастику, сарказм, пародію і т.д. "Винайдений рукопис про руський край" – підсумок ідейно-творчого розвитку сатирика, що знаменував собою перехід його сатири у вищу фазу зрілості - "Мужицьку смерть" і "Забобон". Це оповідання – казка-алегорія, стилізована під давні письмові пам’ятки. За ідейним спрямуванням – це їдка сатира, політичний памфлет, що своїм викривальним змістом скерований проти тогочасного устрою та пасивності і затурканості народних мас. Композиційно оповідання складається із двох частин – „переднього слова” автора-перекладача і тексту опублікованого ним документу. Мартович використав художній засіб обрамлення : давши на початку твору вступне слово, що стосується літопису і має характер ділового пояснення, наприкінці розповіді він вкладає дуже важливі коментаторські оцінки в уста літописця, від імені якого ведеться розповідь. Форма літописного древнього документа знадобилась Мартовичеві для того, щоб спроектувати сатиричне світло на реальні суспільні відносини у тогочасному середовищі. Ці відносини розкриті за допомогою алегоричних образів-типів, за посередництвом езопівської мови. Мартович показав з усією відвертістю протилежність та ворожість паннусів і поппусів до робочої скотини – муссікусів. Опис життя останніх, їх праці, звичаїв хоч і подано в алегорично-казковій формі, але з виразним реалістичним підтекстом: автор розповідає про тяжкі і безрадісні дні муссікуса. Мартович показує способи, за допомогою яких провадяться визиск і експлуатація трудового люду: податки, горілка, релігія, культура, рекрутчина. Зриваючи маску добропорядності з тогочасного суспільства та глибоко співчуваючи знедоленим і пригнобленим, Мартович бичує рабську психологію муссікуса-селянина, дошкульно висміює його пасивність, покірливість та забитість. . 
  
Оповідання "Мужицька смерть", надруковане І.Франком у "Літературно-науковому віснику" 1898 року, – твір, який завершив становлення сатиричного стилю Л.Мартовича. Опублікувавши це оповідання, Лесь Мартович вперше виступив під повним своїм іменем, оскільки всі попередні його твори виходили під псевдо. Оповідання знаменувало народження видатного прозаїка, майстра соціально-побутового оповідання. В "Мужицькій смерті" зображена жахлива правда мужицького життя і смерті, страшна своєю оголеністю й екстремальністю ситуацій.
  
За формою та художнім обробленням "Мужицька смерть" - серйозна заявка на повість. Тут охоплена широка сфера селянського побутового життя і світогляду. Впадало в око, що автор покинув форму правильного оповідання, якої він дотримувався в попередніх творах, і відкрив для себе нову наративну форму, яка дозволяла аналізувати, оцінювати і уособлювати елементи суспільства, коли новий моральний принцип насильно вдерся всередину його, рятуючи і виявляючи всі потаємні суспільні хвороби. Прийом спокійної нарації з широким залученням снів, марень, внутрішнього мовлення, нове емоційне забарвлення - все це створило нову, оригінальну художню тональність і впритул наблизило сатирика до засвоєння великої епічної форми - сатиричної повісті.
  
Першим слухачем, критиком і видавцем оповідання був О.Маковей, один із редакторів "Літературно-наукового вісника", куди, після схвальної його оцінки, було вислане оповідання. Детальний аналіз оповідання Маковей дає після його прочитання, про що довідуємося з листа до М.Грушевського: "Новела Мартовича має тему з сільського життя; щось здалека подібне, як "Мужики" Чехова. Описує недугу і смерть селянина в селі, де жид ще руйнує селян, але молоді селяни вже пишуть дописи до ради­кальних газет. Знаменита обсервація селян, їх обходжень з хворим, їх світогляд з уваги на просвітній рух і т.п.".
  
У центрі твору – Гриць Банат, бідний галицький селянин, його трагічне життя, зубожіння та смерть. З восьми розділів чотири присвячені основній темі – мужицькій смерті. З погляду класичної сюжетної побудови (експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація) оповідання не відповідало правилам традиційної композиції, про що йдеться й у листі редакції ЛНВ ("в мене фабула - річ другорядна і що я готовий її розводити не так поодинокими епізодами, але коли хочете, то іншими фабулами"). З перевагою трагічного в творі змінювався і сам зміст, а отже, і способи його відтворення, тому для оповідання і більшості творів Л.Мартовича підходить дефініція – "сатира без сміху". Трагічний зміст оповідання досягається комічною передачею окремих сцен і ситуацій, частина яких насичена глибоким сумом, інші пройняті гіркою іронією, проте всі вони викликають сміх. В одних випадках цей сміх виступає як вияв жалю, співчуття, в інших - як вияв глуму. Поєднання трагічного й гумористичного є особливістю цього оповідання. На грані, де вони перехрещуються, Мартович часто досягає великого художнього ефекту, створюючи картини й образи, що вражають своєю емоційністю. Уміння подавати найсильніші за психологічним напруженням сцени з народного життя в легко сприйманому гумористичному освітленні — це одна з тих рис, що відрізняє його від Стефаника, трагізм у творах якого — суворий і безпощадний. Мартович намагався видобути з душі селянина, крім трагічних, ще й лагідні тони, розкрити всю гаму почуттів і настроїв своїх героїв з народу. Душа письменника була особливо чуйною до світлих, оптимістичних виявів внутрішнього світу трудівника-прикарпатця, світу, затьмареного темнотою, тяжким безпросвітком, крізь який не так легко проривалися ласкаві промені добродушного мужицького гумору.
  
Основна сюжетна дія починається з третьої частини: до громадської канцелярії — верховної влади на селі — приходять шукати свого права Гриць Банат і лихвар Борух. З розповіді першого з'ясовується пресумна історія, яка врешті призвела Гриця до передчасної смерті, а жінку й дітей прирекла на вічні злидні. Гриць мав борг у банку. Щоб покрити його, позичив у Боруха «сто левів на проценти». За три роки треба було вже повернути лихвареві двісті левів,— звичайно, Гриць не міг заплатити таку суму. Тоді Борух «заінтабулювався на ґрунт» свого боржника, тобто пред'явив претензії на його поле, яке, згідно з буржуазним законом, мав право продати «на ліцитації» (з молотка). Отже, Гриць опинився на краю безодні: віддати борг, що зростає з кожним роком, не має змоги, а Борух напосівся на його ґрунт, значить, на життя, і ніяк не відступається від свого. Гриць — між молотом і ковадлом. Шукає свого «мужицького» права у війта, але той нічим не може допомогти: мужицького «права» нема, а панське — на боці лихваря, що обплутав смертельними сітями свою жертву. Гриць усвідомлює своє безвихідне становище, бачить, що Борух забере за борги землю, пустить його дружину й дітей попід чужі плоти жебракувати.. Ця сцена кульмінаційна у розвитку дії, у розкритті душевної катастрофи Гриця.
  
Повільне конання Гриця, який помирає тяжкою мужицькою смертю, розтерзаний страшними думами про безрадісну долю своєї родини, Мартович подає на широкому соціальному тлі, підсилюючи похмурими побутовими сценами, вставними епізодами трагічне звучання твору.
   Незважаючи на трагізм ситуації, їхні розмови бризкають іскорками дотепного гумору. Обличчя селян час від часу опромінює лагідна посмішка. Вони посміхаються, але тим «мужицьким сміхом, що тільки голос ніби сміється та й губи стягаються до сміху, а по обличчі зовсім не пізнати, що то сміх». У «Мужицькій смерті» Мартович яскраво виявив своє уміння створювати саме такі комічні ситуації, фіксувати саме такий вияв мужицького сміху, що ніби губиться десь у горлі. Цей сміх — сумний, а гумор — трагічний.
  
Сцену марення Гриця на смертній постелі Мартович увів з метою протиставлення в той час нездійсненної мрії знедоленого селянина про людське життя жахливій дійсності, що охопила його, як спрут, своїми смертельними кліщами. Гриць помирає як пролетар, залишає напризволяще дружину, дітей, помирає не так, як статечна людина, а як бездомний злидар. Мартовича цікавив соціальний, філософський підтекст мужицької смерті, саме такої смерті, яка не має права настати привселюдно, а мусить прийти ніби крадькома від родини, бо вона веде за собою її розорення, зубоження. Тому-то Гриць до самого сконання не признавався, що вмирає, бо відчував, що не мав мораль­ного права вмирати.
  
Характерно, що в таку дуже скорботну сцену, як похорони Гриця, Мартович вводить гумористичні епізоди й деталі, ніби зм’якшуючи ними напруженість ситуації, певною мірою переводячи її в русло буденних побутових обставин, характерних для селянського середовища.
  
Самобутність письменника виявилася як у постановці теми, так і в її висвітленні. Трагедія смерті селянина в умовах класового розшарування на селі та зубожіння має глибокий соціально-психологічний підтекст, набирає символічного характеру.
  
Творчість Мартовича початку XX ст. охоплює порівняно короткий історичний проміжок часу. Вона не зазнала такої ідейно-художньої еволюції, що давала б нам підставу виділяти певні періоди в життєво-творчому шляху письменника (такі періоди можна окреслити у Стефаника й Марка Черемшини та інших галицьких і буковинських прозаїків). Тому-то ідейно-художній аналіз спадщини Мартовича початку 900-х pp. вважаємо доцільним вести за тематичними циклами його творів, враховуючи при цьому, цілком зрозуміло, відповідні історичні обставини й хронологічну послідовність написання творів.
  
Тематичний діапазон прози Мартовича неширокий — в його оповіданнях виступає головно селянський світ («Іван Рило», «Мужицька смерть», «Війт», «Смертельна справа», «Ось поси моє!», «Зле діло», «Грішниця», «Стрибожий дарунок», «Народна ноша» та інші твори) і міщансько-панський («Перша сварка», «Булка», «Кадриль» тощо). У повісті «Забобон» з однаковою повнотою й художньою виразністю змальовано і селян, і тих, хто їх визискує, живе з їхньої праці.
  
Село в творах Мартовича неоднорідне. Письменник бачить у ньому різні соціальні сили, класове розшарування, фіксує народження нових суспільних і культурних тенденцій. З одного боку, він показує живучість старих, заскорузлих традицій, забитість і забобонність найвідсталішої частини селянства, а з другого боку, відображає поступове зростання соціальної та національної самосвідомості на­родних мас, народження інтересу до «виборчого й читальняного руху в Галичині», відбиває «культурні проблиски» серед найнижчих верств нашого народу.
  
У збірці «Нечитальник» Мартович виступає насамперед як майстер соціально-побутових малюнків з життя покутського селянства, як прекрасний знавець психології людей праці. Твори, що ввійшли до цієї збірки, дуже близькі один до одного і щодо тематики, і щодо використання художніх засобів, але водночас вони відрізняються характером гумору, дошкульністю іронії, «калібром» сатири. Поряд з об'єктивно-розповідною манерою письма все виразніше відчувається нахил письменника до експресивної діалогічної мови, до драматичного жанру. У цьому плані цікаво проаналізувати оповідання «За топливо», «За межу», «Ось поси моє!», «Зле діло», що висвітлюють різні сторони народного життя, розширюючи тематику ранніх творів письменника.
  
Оповідання «За топливо» і «За межу» — це драматичні сценки, картини в суді, в яких зіткнуто, в першому випадку, селянина й пана, в другому — інтереси самих селян — обвинуваченого й потерпілого. Трагічні в своїй основі історії, як селянина-наймита покарали за те, що брав з панського лісу хмиз, і як Грицько «за межу» бив, «скільки сам хотів», сусідку Йваниху, письменник розповів з властивим йому гумором і дотепом, змалювавши своїх героїв у легкому комедійному плані.
  
В оповіданні «За межу» соціальні мотиви ніби відсунені на другий план. Основну увагу письменник зосереджує на розкритті конфлікту між Йванихою й Грицем, які за межу посварилися й побилися. «Давно було широко: ніхто за межу не дбав, а тепер тісно, дуже тісно стало»,— говорить один з персонажів оповідання «За межу». Дійшло до того, що за вузеньку смужку землі — межу — один піднімає руку на іншого. Так Мартович підійшов до теми землі, звернувши свою увагу на ті соціально-економічні проце­си, що відбувалися в галицькому селі.
  
Драматична сценка «За топливо» — це ніби витяг з судового акта про обвинувачення селянина-наймита в крадіжці хмизу з панського лугу. Мартович протиставляє право «мужицьке» і «панське». Селянин цілком резонно вва­жає, що йому належить топливо, бо така була умова з паном: «А чим же мені жінка обід зварить? Тепер коло плуга... тяжка робота... враз із волом від досвіту до темної ночі». Наймит без дозволу узяв в'язанку хмизу, а пан подав до суду, бо це ж, мовляв, непослух: «...що за безлич-ність! Соціаліст, ділив ся би зо мною!» — репетує пан. Звичайно, суд став на бік пана, і селянина засудили на два тижні тюрми.
  
Оповідання «Зле діло» та «Ось поси моє!» — соціально-психологічні студії з народного життя. У першому з них письменник зіткнув два світи — пана і селянина, показавши перевагу морального права селянина-трудівника над правом консти­туційним, урядовим, що не враховує народних традицій, нехтує розумом простої людини.
  
Сюжет твору нескладний. Петро купив у Семена шмат поля без відома і згоди його жінки. Згідно з «мужицьким правом», поле Семена — «непродажне», бо повинно перейти в спадщину його чотирьом дітям. А цісарсько-королівський суд визнає, що поле Петро купив законно. Олена, жінка Семена, вплинула на сумління Петра — той відчув, що зробив кривду своєму сусідові, порушив усталені етичні норми людських взаємовідносин. Семен віддав Петрові гроші, отримані за продану землю, що знову переходить до свого господаря. Так на велике здивування суддів, самі селяни прийшли до згоди, поми­рилися на морально-етичній основі давніх традицій свого народу, знехтувавши конституційним законом.
  
Новими гранями талант Мартовича-оповідача засвітився в оповіданнях «Стрибожий дарунок» (1905) та «Народна ноша» (1914). У «Стрибожому дарунку» подана саркастична картина з життя темної сільської громади, яку роз'їдають тупий егоїзм, сліпа злоба, люта ненависть, руйнуючи живий народ­ний організм. Для втілення свого задуму Мартович вико­ристав жанр казки, до якого не раз звертався в ранніх тво­рах. У забуте богом і людьми село Смеречівку за дорученням Перуна (у старослов'янській міфології бог грому і блискавки) прибув Стрибог (бог вітру), щоб виконати будь-яке прохання його мешканців, ощасливити їх. Щоправда, Перун застеріг Стрибога, що прохання політичного харак­теру він не зможе задовольнити, бо не хоче дратувати тих, «що над народом панують», тобто земних «богів». Таких виразних політичних акцентів в оповіданні чимало. Вони надали творові Мартовича злободенного характеру. В оповіданні «Народна ноша» Мартович з великою майстерністю показав процес переродження селянина-трудівника в підступного і спритного визискувача-лихваря. Розповідь ведеться від імені головного персонажа, що надає оповіданню безпосередності, щирої одвертості. Перед читачем розкривається історія морального падіння, духовного переродження селянина, який з боязливого наймита стає хазяїном-набувачем. Історія ця тим цинічніша, що вона викладається «героєм» твору як само собою зрозуміле пристосовництво до обставин життя.
  
Серед спадщини Мартовича чи не найяскравіший твір морально-етичного плану — новела «Грішниця», що вперше побачила світ 1905 р. в травневому номері журналу «Літературно-науковий вісник». У цій драматизованій новелі автор виявляє цілком оригінальне трактування тради­ційної для української літератури теми жіночої недолі. У творах Мартовича жіночі образи виступають в різних соціально-побутових і психологічних ситуаціях. Письменник з глибокою симпатією малював образи жінок з найнижчих верств народу, з середовища упосліджених, прибитих лихом і горем («Лумера», «Мужицька смерть» та інші твори). Тему жіночої долі Мартович трактує переважно в соціально-побутовому плані. І лише в новелі «Грішниця» на перший план виступає мотив нерозділеного кохання, родинного невільництва, подружньої зради без виразного соціального супроводу. У «Грішниці» на першому місці не економічні інтереси селянина, а трагічна доля жінки, яка вийшла заміж за нелюба, не дотримала подруж­ньої вірності, заплямувала свою честь. У приступі тяжкої хвороби вона зізнається перед чоловіком — добродушною й гуманною людиною — в «гріхах» супроти нього. Розкриття душевних мук жінки-страдниці, її каяття на смертній постелі, глибоко людяна поведінка ЇЇ чоловіка Андрія, про­щення «грішниці» тяжкої провини — ця драматична колізія й становить морально-етичну основу оповідання.
  
Лесь Мартович оволодів даром проникливого спостері­гача, який умів бачити й збагнути всю потворність, псевдодемократичний характер буржуазних інституцій і мав смі­ливість зі всією рішучістю викривати їх антинародну суть. Тому-то сміх письменника має яскраву політичну загост­реність, перегукується з революційно-демократичною са­тирою Франка. Найхарактернішими зразками викривальної сатири Леся Мартовича є його оповідання «Хитрий Панько» (1901), «Квіт на п'ятку» (1901), «Війт» (1903), «Смертельна справа» (1903). Вперше вони появилися в по­літичних газетах «Громадський голос» та «Свобода», що були розраховані на широкі народні маси, значною мірою мали опозиційний до уряду характер, неодноразово зазна­вали цензурних утисків. Ці твори письменника (за винят­ком останнього) увійшли до збірки «Хитрий Панько і інші оповідання», надавши їй злободенного змісту.
  
Твори Мартовича про урядовців. Мартовичеві образи з цього напівкультурного середовища дуже різноманітні. Тут і услужливі та облесливі (за хабара!) судові писарчуки («Народна ноша»), і службо­вець середнього рангу Мілько, який трясеться перед ви­щим начальством («Булка»), і вчителі-міщани, які не до­рожать своєю честю і гідністю («Прощальний вечір»), і чиновники-казнокради, попи-дурисвіти («Пророцтво гріш­ника») та інші. Названі твори — це переважно побутові малюнки. Деякі з них мають виразний політичний під­текст. Оповідання цього циклу дають підставу глибше розкри­ти розвиток Мартовича як письменника-сатирика, викри­вача «мертвих душ» галицької провінції.
  
Найвизначнішим сатиричним твором у спадщині Мартовича початку 20 ст. є повість “Забобон”. Тут письменник зосередив увагу, з одного боку, на мертвих душах галицької провінції – буржуазно-клерикальній інтелігенції, показавши її в гостро сатиричному, гротескному плані, а з другого – дав художній аналіз деяких тенденцій у розвитку галицького селянства. З одного боку, історія забобонного й безцільного життя поповича Славка, духовно убоге галицьке попівство (образи Матчуків – батька і сина, Тріщина, Радовича та інших), розбещена й вороже настроєна до мужика польська шляхта (образ Краньцовського); з другого – показ важкого життя народних мас, знедолена й безправна селянська маса, яка шукає шляхів боротьби за свої права (образи Неважка, Оском’юка, Гаєвого, Грицишина та інших), демократична інтелігенція (образ студента Потурайчина), яка, незважаючи на переслідування властей, стає на захист народу. При всій своїй любові до пригноблених і знедолених, письменник чесно дивлячись своєму народові у вічі, говорить і про темні сторони життя й побуту відсталої, забитої частини селянства. Мартович належав до тієї генерації українських прозаїків, яка руйнувала усталену в народницькій літературі традицію романтичної ідеалізації селянства.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016