Studentam.net.ua

Поетична творчість Лесі Українки

1.    Українська поезія кінця ХІХ – початку ХХ ст.
2.    Українська драматургія межі століть.
3.    Основні закономірності літературної творчості Лесі Українки.
4.    Художня своєрідність, особливості індивідуального стилю поетичних збірок.

Література:

1.  Бабишкін О. Драматургія Лесі Українки. - К., 1964
2.  Бічуя Н. Біла Віла. - Львів, 1978.
3.  Гозенпуд А. Поетичний театр. - К., 1947.
4.  Дем'янівська Л.С. Українська драматична поема - К., 1984.
5.  Драч І. Слово про Лесю // Драч І. Духовний меч: Літ.-крит. ст. та есе.-К., 1983.
6.  Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Твори: У 2 т. - К., 1990. - Т. 2.
7.  Костенко А.І. Леся Українка: Документальна повість. — К., 1971.
8.  Костенко Л. Поет, що ішов сходами гігантів // Леся Українка, Драматичні твори. - К., 1989.
9.  Кудрявцев М. Драма ідей в українській новітній літературі XX ст. -Кам'янець-Подільський, 1997.
10. Кулінська Л.П. У світі ідей та образів: Особливості поетики драми Лесі Українки. - К., 1971.
11. Леся Украинка в воспоминаниях современников. - М., 1971
12. Мороз Л. Про символізм в українській драматургії // Сучасність. -1993.-№4.
13. Надвірних Н.С. "Я честь віддам титану Прометею..." // Зброя іскриста. - К., 1980. - С. 176-205.
14. Полушкіна Л. Невмируща драма ("Камінний господар" Лесі Українки). - К., 1972.
15. Радишевський Р.П. Іскри єднання: До питання про інтернаціональні мотиви творчості Лесі Українки. - К., 1983.

   1. Українська поезія початку 20 ст. у багатьох своїх наймобільніших жанрах відобразила ходу історичного розвитку; на широту тем і проблем вплинули найважливіші історичні події часу.
   Наприкінці 19 – поч. 20 ст. на чолі поетичного фронту України продовжував стояти один з найбільших поетів, невтомний шукач і новатор – Іван Франко. Саме він у всіх своїх літературних працях старався сформувати напрямки української літератури, зокрема поезії, яка, крім нього, була представлена цілим поколінням нових молодих талантів. Хоч часто між ними була відсутня гармонія, зокрема Іван Франко негативно ставився до виразу безідейності поезії та незацікавленості молодих поетів громадськими справами, у цілому він позитивно сприймав новий літературний рух.
   Криза духовного життя, що в різних формах виявлялась у світі, разом з очевидним розумінням неминучої загибелі існуючого ладу поставила перед передовою свідомістю проблему висунення нових суспільних та естетичних ідеалів. Симптоматичним було невдоволення станом української літератури. Разом із використанням художніх надбань 19 ст. у творчості багатьох поетів простежується прагнення нових змісту і форми. Тому початок 20 ст. засвідчив якісно відмінний етап у розвитку української літератури.
   Найвидатнішими представниками молодого покоління були Леся Українка, Микола Вороний, Олександр Олесь, Гр.Чупринка, Спиридон Черкасенко, Микола Філянський та інші. Провідним художнім напрямом залишався реалізм, що теж переживав період оновлення. Новий етап реалізму пов’язувався з оновленим типом героя, який за народницькими традиціями свідомо наділявся рисами революціонера. Суттєвою ознакою такої реалістичної поезії ставала передова особа, прилучена до суспільного руху. Зразки такої поезії помітні у творчості І.Франка, С.Черкасенка, Т.Романченка, Х.Алчевської, Лесі Українки та інших. У таких поезіях утверджувалась думка возвеличення народу як рушійної сили історії. Загалом, у зв’язку з ситуацією в Україні, подібна тематика тим чи іншим чином торкнулась майже всіх поетів того часу.
   Урізноманітнюються жанри лірики та ліро-епіки. В основу ліричного вірша лягає нетривале за часом, але інтенсивне переживання, вираження настрою. Збагачуються жанрові різновиди декламаційної лірики, що пов’язане із активністю лірики на ґрунту суспільної боротьби. Радикально трансформується жанрова форма притчі та легенди, насамперед у творчості І.Франка та Лесі Українки. Сюжетна схема чи образ міфу, легенди набуває актуального переосмислення.
  Оновлення тогочасної поезії розгорталось на українському ґрунті на неоромантичній основі. Сама тогочасна дійсність сприяла пошуку активних естетичних ідеалів у реальності. У цьому ракурсі особливе місце належить Лесі Українці, котра сама розробила концепцію неоромантизму в українській літературі. Для неоромантичної поезії характерною є виняткова увага до внутрішнього світу особистості: її пристрастей, переживань, прагнень і відчуттів. Ліричний герой, маючи вразливу душу, тужить за піднесеним і прекрасним. На суперечності між світом, який він омріює для себе, і цілком емпіричними обставинами його життя виникає неоромантичний конфлікт.
   Ще однією значною течією тогочасної поезії була символістська. В таких умовах поезія формується як спосіб духовної самореалізації особистості, позбавленої цілісного зв’язку з життям. Для поетів такої естетичної орієнтації народ – “юрба”, “натовп”. Маса, суспільство не знаходять у творчості такого лірика підтримки.
   Крім цього, у поезії того періоду стає помітним декадентське світовідчуття – настрої приреченості, занепаду, загибелі. Смерть як естетична цінність, своєрідне замилування нею. Сюди відносимо поезії П.Карманського, С.Твердохліба, М.Філянського, С.Чарнецького та інших. Проте усі ці течії в українській поезії не володіли індивідуальною однозначністю та стильовою самодостатністю. Навпаки, домінантним був синкретизм. В основі ж такого синкретизму був символізм. Символ тут служив способом поглиблення образу, а весь художній світ витканий з незчисленної кількості символів, натяків, метафор.
   2. У розвитку української драматургії спостерігаються поважні зміни. Продовжує культивувати народництво побутовий театр Кропивницького, Садовського, Саксаганського, Тобілевича і Старицького. Однак глядачі і читачі чекали від театру нового, відгуку на нові проблеми, нових тем у нових інтерпретаціях. Різні спроби оновлення побутового театру були марними. Врешті, втративши симпатії передової мистецько-виробленої інтелігенції, театр став популярним серед менше освіченої верстви і мусів розраховувати на пересічного глядача. В цьому плані він продовжував національно-просвітню культурницьку роботу.
   Одначе під знаком глибоких змін у суспільстві прийшлося до таких же змін у театрі: гарячі дискусії навколо театру, його завдань. Постала нагальна потреба у новому репертуарі, новому акторі, моде6рній режисурі. Цілий похід проти традиційного театру підняла редакція журналу “Українська хата”. Драматург мав стати першою і основною силою в театрі. Зменшувалось значення акторів, виростала роль режисера. Зміни впроваджувались під впливом скандинавського театру Ібсена, символічного театру Метерлінка.
   Творцями нового модерного театру стали відомі письменники – Леся Українка, В.Винниченко, О.Олесь. За визначенням Л.Старицької-Черняхівської новий театр мав три течії: театр настрою, театр соціальний і театр символічний. Драми Лесі Українки це передусім драми настрою. Вони, за винятком “Лісової пісні”, хоч темами своїми сягають давніх часів, висловлюють нові актуальні ідеї в модерному оформленні. П’єси Винниченка – це передусім драми соціальні. Контрастом до проблем статі, настільки прикметних для його ранніх новел, в драмах переважають мотиви бунту, соціальної нерівності, пориви масового гніву. Першою модерною п’єсою була Винниченка “Дисгармонія”. Дисгармонію переживають революціонери, які бачать непримиренну нерівність між ідеєю загальної справедливості і результатами її практичного застосування, між високими моральними принципами і дійсною поведінкою людей, які проголошують мораль. Винниченко йде так далеко, що проголошує навіть ніцшеанську теорію “чесності із собою” (нема для всіх однакових правил і норм, є тільки “Я” і мої почуття). О.Олесь як драматург користався виключно символами до такої міри, що індивідуальних постатей у його п’єсах зовсім не бачимо, а особи його драми навіть не мають імен. Помітне місце серед його творів займає драматична поема “По дорозі в казку” 1910 р., де автор оригінально розв’язує проблему героя і маси (маса має бути слухняним знаряддям “сильної людини”).
   Осібне місце займає драматургія Лесі Українки. В широкому діапазоні своїх зацікавлень поетеса виявила живе зацікавлення до теорії драми, зокрема до прямувань сучасної й західноєвропейської, і на цю тему вона написала велику статтю в одному із київських журналів. Свої драматичні твори вона не завжди називала драмами. Цю назву дала вона тільки чотирьом: “Блакитна троянда”, “Руфін і Прісцілла”, “Лісова пісня”, “Камінний господар”. Решту своїх драм назвала вона драматичними поемами, драматичними етюдами, діалогами. І в цьому вона стала одним із творців модерного українського театру.
   3. Творчість Лесі Українки багато в чому визначає розвиток модерністських тенденцій у літературі ХХ ст. Її неоромантична, символістська поезія та драматургія означили на рубежі віків увагу до нових цінностей, нових філософських, буттєвих проблем. Йдеться насамперед про зосередження на внутрішньому світі людини, на індивідуальній психології, яка тепер уже менше опосередковується суспільними впливами. Модерна естетика стала визначальною у творчості поетеси не одразу. Утвердження нових цінностей означало розрив зі старими святощами, колишніми авторитетами. Індивідуалізм, горда самодостатність сильної особистості ставали ідеалами молодого покоління, яке вже не задовольнялося закликами до громадської, суспільної роботи й боротьби. Поезія, краса ставали вищою цінністю. Бачимо, як від збірки до збірки Леся Українка все послідовніше й одвертіша в обстоюванні пріоритету індивідуальної свободи, свободи вибору і свободи творчості.
   Питання нового, модерного мистецтва стало для Лесі Українки чи не основним. Естетичне і культурне обґрунтування нового мистецтва займало поетесу і теоретично (теорія “новоромантизму”), і практично (у драмі “У пущі”, де ідея “нового” мистецтва поставлена у зв’язок з естетичним декадансом, громадським утилітаризмом і буржуазним прагматизмом). Мистецька й соціальна драма скульптора Річарда Байрона, подібно до Кассандри, окреслюється розірваним комунікативним контекстом, в якому індивідуально-творчий порив і громадсько-утилітарний принцип несумісні.
   Вся творча практика Лесі Українки варіює і розгортає проблематику не об’єктивного історичного характеру, а питання дискурсивні, проблематику, пов’язану з характером, змістом, формою, підтекстом і контекстом людського існування та спілкування. У драмі Лесі Українки “Кассандра” немає єдиної Правди, оскільки смисл сказаного народжується з контексту – з усієї сукупності думок, міфологічних алюзій, раціональних передбачень, пропозицій і припущень, із риторики доказу й переконання, із єдності автора, акторів і глядачів в єдиному творчому дійстві.
   Модернізацію української літератури пов’язувала з вимогами досконалої, виробленої форми, з дисципліною духу й стильовою вибагливістю. Провідним стилем своєї доби вважала новоромантизм. Цей стиль, пов’язаний для кожної літератури з відмовою від реалістичної конкретики, з поривом ins Blau та увагою до індивідуальної психології й індивідуальних ціннісних орієнтацій. Негоція плаского реалізму, натуралізму з його життєподібністю й “науковістю”, опосередкованістю людини зовнішніми обставинами означала розрив, принаймні у зрілій творчості, з попередньою українською традицією, причому традицією, не лише реалістичною, але й романтичною. Із закоріненим у фольклор українським романтизмом у Лесі Українки теж небагато спільного.
   Її неоромантичні персонажі-бунтарі вирізняються насамперед вольовитістю, цілеспрямованістю та стоїчною готовністю до боротьби й протистояння загалові. Ці неоромантичні орієнтації поєднуються у творчості з тенденціями, які можна означити як неокласичні. Вибираючи вже апробовані образи й сюжети, Л.У. здебільшого розгортає маргінальні, ледь означені мотиви, не наголошені традиційними інтерпретаціями. Якраз тут їй вдавалось, зокрема, оригінально розкрити інтелектуальний і чуттєвий досвід модерної жінки, уникнути найжорстокіших табу, продиктованих патріархальним поглядом га світ. Водночас, очевидно, це звернення до авторитетних класичних структур допомагало їй вийти з прокрустових меж української розповідної традиції, яка майже не мала вироблених засобів для аналізу модерної свідомості, внутрішнього світу інтелігентного персонажа-сучасника.
   4. У 1898 році у “Літературно-науковому віснику” з’являється стаття І.Франка про творчість Лесі Українки, в якій він ставить поетесу в один ряд із Шевченком: “Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хорої дівчини”. Справді, це була людина виняткової мужності і принциповості, духовної краси і мистецького обдарування. Її талант виявився у багатьох різновидах літературної праці – поезії, драматургії, прозі, літературній критиці і публіцистиці, перекладацькій роботі і фольклористиці.
   З перших кроків праці поетеси помічаємо тяжіння до ліричного циклу. Інтерес до циклу як композиційного засобу лірики не втрачається на протязі усієї її літературної діяльності. Ліричний цикл у творчості Лесі Українки відіграє важливу композиційну функцію, розширює можливості ліричних жанрів. Предмет зображення подається у різних аспектах, лірична поезія  переростає рамки одноразового спалаху почуття, думки, настрою, а сприймається як частина цілого. В колі інших поезій вона доповнює і розширює внутрішній підтекст, що об’єднує весь цикл. У Лесі Українки бачимо такі принципи компонування циклу: ідейно-тематичний (зброя, меч двосічний на ворога – у циклі “Ритми”), зоровий принцип (“Подорож до моря”), музичний (“Сім струн”).
   На початку 1893 р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки – “На крилах пісень”, яка, за оцінкою Франка, становить без сумніву найважливіший поетичний здобуток української оригінальної літератури за 1892 рік. У збірку ввійшли цикли “Сім струн”, “Зоряне небо”, “Сльози-перли”, “Подорож до моря”, “Кримські спогади”, “Дитячі” та ще 29 поезій, не об’єднаних у цикли (серед них “Contra spem spero”, “Досвітні огні”, “Мій шлях”), а також поеми “Самсон”, “Місячна легенда” та “Русалка”. Осип Маковей виділяв три мотиви: нарікання на власну долю, доля України та захоплення природою. Сумовитий настрій він пояснював переважно тяжким станом здоров’я поетеси.
   Збірка перейнята мотивами стоїчної боротьби з долею, не новими, зрештою, в тодішній українській літературі, багато в чому наслідувальними закликами до самопожертви, до служіння рідному народові. Однак мотиви стоїчного протистояння набували у Лесі Українки, яка з раннього дитинства була змушена боротися з тяжкою недугою, особистісного забарвлення. У збірці авторка ще охоче використовує риторичні фігури безпосереднього звертання до адресата – України, народу, рідного краю... Знаходимо тут узвичаєні образи тяжкого шляху й колючих тернів уздовж нього, негоди і “темної ніченьки”, провідної зорі й омріяної “волі гожої”.
   Збірку відкриває цикл патріотичної лірики “Сім струн”, з якого постає образ “бездольної матері” України, що дістає свій розвиток у наступному циклі “Сльози-перли”. Характерною є еволюція ліричного героя від оплакування до постановки питання “або погибель, або перемога”. Тут звучить не безсилля, але віра у справедливість боротьби до загину. Мотив незнищенного оптимізму звучить у вірші “Contra spem spero”, котрий утверджується як кредо молодої письменниці. Попри всі злигодні й неприхильність долі, лірична героїня буде боротись, навіть не маючи твердої певності майбутньої перемоги. Саме боротьба, протистояння злу, хай і без надії на успіх, надає смислу людському існуванню. Небуденний темперамент, своєрідний бунтарський активізм проявляються у багатьох віршах, так що жалі-голосіння переборюються задля незмиренної боротьби, боротьби не так із зовнішніми обставинами, як із власним розпачем. Автобіографізм, інтимність цього стоїзму тяжко хворої поетки часом відсвіжують навіть зужиті вже у літературі попередніх епох формули протистояння злій долі: піднімати сізіфів камінь на “гору круту” з веселим викликом і зневагою до фатуму та його вершителів.
   Те саме намагання перебороти всі перешкоди, розпач і зневіру наснажує й звертання до громадських тем. Етика боротьби у Лесі Українки – це етика гордої жертовності. Її лірична героїня зрікається безсилих сліз, яких так багато пролили попередники. Сліз, що ллються від безсилля, - треба соромитись. У вірші “І все-таки до тебе думка лине” авторка формулює знаменитий афоризм – “Що сльози там, де навіть крові мало!” Тим, хто живе серед бурі, в епоху боротьби й героїки, слід забути “журбу безсилля”. Два наступних цикли – “Подорож до моря” і “Кримські спогади” – привертають увагу не лише любов’ю до рідної землі, а й плином рефлексій ліричного героя, його роздумувань про волю і неволю. У пейзажній та інтимній ліриці цієї збірки світ природи – країна сонця і злотистої блакиті.
   Хоч чимало місця віддається учнівству, народницьким атрибутам, проте в цілому перша книжка свідчила, що в українську літературу прийшла нова поетична сила. Молода поетеса збагачує національну літературу новими мотивами, образами, урізноманітнює ритмічну і строфічну будову вірша, утверджує в ліриці принцип циклізації, який розширює межі й можливості ліричних жанрів. Про свою першу збірку Леся Українка писала: “На крилах пісень” не є моє останнє слово, а коли я думаю йти далі, то вже ж вперед, а не назад”.
   Життєві обставини, в яких доводилось працювати письменниці, постійно висувають на передній план у її творчості проблеми митця і суспільства, завдання поета. Потреба в лікуванні, відірваність від дому, друзів, неможливість активної практичної діяльності гнітили Лесю Українку: “не можна, гріх бути інвалідом, коли так багато роботи і так мало людей”.
   1899 року у Львові виходить друга збірка поезій – “Думи і мрії”. Сюди ввійшли цикли “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки”, поеми “Давня казка” і “Роберт Брюс, король шотландський”. Поетеса вся у напруженому чеканні, в непереможному прагненні дії. Значне місце посідає романтична образність. Розвивається заявлене раніше протиставлення довколишніх сутінок-пітьми і пожаданої зірниці, блискавки, осяйного й просвітлюючого вогню. Свою сучасність авторка, у згоді з романтичною вірою, оцінює як підле міжчасся, тюремне скніння, “часи глухонімії”. Це – існування без подвижництва, без героїки й боротьби, без тріумфальних вінків. Співчутливі мотиви, оплакування народної недолі й заклики до невтомної праці сівача-просвітителя, що були визначальними для першої книжки, у цій і наступній поетичній збірках поступаються місцем афористичним гаслам непокори й індивідуального протистояння: любов тепер переплетена з ненавистю... Сліпа доля, всупереч якій лірична героїня сіяла квітки на морозі й шукала між хмарами провідну зорю в найтемнішу ніч, тепер зовсім втратила силу.
   Збірку відкривала поема “Давня казка”, в якій пристрасно прозвучала тема покликання поета, його обов’язку перед народом. Всі три вміщені у цій збірці цикли “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки” продовжували цю тему. Крім того, нові твори утверджували тему героїчного подвигу, збагачували концепцію активної людини того часу. У циклі “Невільничі пісні” звучить заперечення покори як людської позиції. Прагнення, жадання героїзму об’єднує загальний пафос цього циклу. В постійному взаємопереплетенні домінують естетичні категорії величного і трагічного. Героїчна постать, незламний характер, драматична ситуація – в центрі уваги автора (“Поет під час облоги”, “Грішниця”). Поетеса шукає історичні і легендарні аналогії, в результаті художня уява приводить її до постаті Спартака, що зібрав під свій прапор повсталих рабів, до богоборця Прометея. Любов і ненависть, безумство хоробрих і смертельний розпач викрешувались з болісного почуття сорому. Поетці соромно за себе і за свою країну. Збагачуються засоби вираження і зростає в художній тканині твору питома вага діалогічності, зіставлення різних поглядів, що стає характерною рисою стилю Лесі Українки. Малюючи образи широкого узагальнення, авторка майже не подає портретних характеристик, зосереджуючи увагу на внутрішній суті характеру. У збірці “Думи і мрії” кожна поезія – окрема персоніфікована ідея – образ нащадків Прометея (“Fiat nox”), поета (“Поет під час облоги”), ангела помсти (“Ангел помсти”), дружини Данте (“Забута тінь”) та ін.  
   У 1902 році у Чернівцях виходить третя збірка її поезій – “Відгуки”. Вона складається із циклів “З невольницьких пісень”, “Ритми”, “Хвилини”, шести легенд і драматичної поеми “Одержима”. Знову ж тут звучить тема митця і суспільної функції слова. У цій збірці виразно проявився відхід Лесі Українки від лірики медитативної до ліро-епосу (легенди), до драматичного монологу, від рифмованого до білого вірша, до розкованості строфічної і жанрової. Помітне також зростання драматичного елемента в ліриці й особливо філософської заглибленості поетичного світосприймання, концентрації думки.