Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Землезнавство arrow Історична геологія (Лекції) arrow Структури океанічного ложа.
04.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




Структури океанічного ложа.

Структури океанічного ложа.

   Як уже підкреслювалось, в будові океанічного ложа виділяють два головних елементи: серединно-океанічні рухомі пояси, виражені великими підняттями (хребтами) і океанічні плити (платформи).
   Серединно-океанічні хребти - єдина планетарна система великих піднять протяжністю понад 60 тис.км, шириною від 0,5 до 2 тис.км і висотою над абісальними рівнинами до 3-4км, яка проходить через усі океани, займаючи близько 1/3 поверхні дна. Осьові зони хребтів виражені рифтами - вузькими (25-30 км) долинами із стрімкими обривистими бортами. Вони характеризуються підвищеною тектонічною активністю (особливо вздовж осьової зони), високими значеннями теплового потоку, значною сейсмічністю, базальтовим магматизмом та іншими ознаками. Вздовж осі рифту звичайно спостерігається невисоке поздовжнє підняття, утворене молодими базальтовими виверженнями, ближче до бортів часто розміщуються гарячі джерела (гідротерми). Впоперек хребти пересікаються численними так званими трансформними розломами, по яких відбуваються горизонтальні зміщення осьових рифтів серединних хребтів іноді на сотні кілометрів. Найбільші з розломів (магістральні) пересікають не тільки серединні хребти, але й суміжні плити і навіть продовжуються в межі прилягаючих континентів. На перетині серединних хребтів магістральними розломами часто утворюються великі вулканічні споруди, що виступають вище поверхні океану. Такими спорудами є о. Ісландія, Азорські острови, острови Вознесіння, Св.Єлени, Трістан-да-Кунья в Атлантичному океані, о.Пасхи - в Тихому океані.
   Основні території океанічного ложа зайняті океанічними плитами, які простягаються від підніжжя материкового схилу до серединних хребтів. Морфологічно плити виражені плоскими абісальними рівнинами, на яких виділяються окремі западини - котловини, розділені підняттями. Вказане добре ілюструється на прикладі Атлантичного океану, в якому по обидва боки від Серединно-Атлантичного хребта простягаються ланцюжки таких ізометричних котловин.
   Кора океанічних котловин має типову для океанів будову, осадовий шар - це глибоководні органогенні мули або червона глина.
   На фоні в цілому плоского рельєфу океанічних плит виділяються окремі підняття, серед яких розрізняють: гійоти (гайоти), тобто вулканічні конуси з еродованими вершинами (характерні для Тихого океану); лінійні вулканічні архіпелаги (наприклад, Гавайські острови у Тихому океані, Канарські - в Атлантичному); ізометричні овальні підняття (Бермудські острови, острови Зеленого Мису в Атлантиці, Крозе - в Індійському океані) також вулканічного походження і мікроконтиненти - підводні плато, або острови з континентальною корою (типові приклади: Фолклендські острови, плато Рокол в Атлантиці, Сейшельські острови в Індійському океані, Новозеландський архіпелаг у Тихому та хребет Ломоносова в Північному Льодовитому океанах).
   Поряд із описом основних структурних елементів ложа океанів, які розвиваються на океанічній корі, доцільно коротко охарактеризувати структури підводних окраїн континентів, які хоча й володіють корою континентального чи перехідного типів, проте у своєму розвитку тісно пов'язані з еволюцією океанів.
   Підводні окраїни континентів займають 23% загальної площі океанів. За будовою та історією розвитку вони поділяються на два типи: пасивні і активні окраїни, ∙м відповідають два типи океанічних узбереж - атлантичний і тихоокеанський.
   Пасивні окраїни властиві для більшої частини Атлантичного, Індійського і Північного Льодовитого океанів. Ці окраїни практично асейсмічні (хоча відомі й винятки із правила - наприклад, катастрофічний Лісабонський землетрус на східному узбережжі Атлантики), для них не характерні вулканічні явища, тому вони й названі пасивними. У їх поперечному профілі розрізняють три головні морфологічні елементи: плоский шельф до глибини 200-500м, крутий континентальний схил, до глибини 2,5-3,5 км і пологе континентальне підніжжя, до глибини 4,0-4,5 км. Шельф підстеляється нормальною континентальною корою, яка з глибиною поступово потоншується і вже у нижній частині схилу та під континентальним підніжжям складає всього 15-20 км, тобто спостерігається виклинювання. Різновидністю пасивних окраїн є так звані трансформні окраїни, тобто окраїни, що визначаються трансформними розломами, які заходять у їх межі. Вони мають вузький шельф, крутий континентальний схил, з яким співпадає розлом і слабовиражене підніжжя.
   Активні окраїни континентів найбільш характерні для Тихого океану, а також для окремих ділянок Атлантичного і Індійського океанів. Вони складаються із окраїнних (крайових) морів, острівних дуг і глибоководних жолобів.
   Окраїнні моря - це переважно котловинні моря глибиною до 4-5 км з корою близькою до океанічного або перехідного (субокеанічного) типу. Типові приклади таких морів: Охотське, Японське, Східно-Китайське і ін. Потужність осадового шару у них, як правило, підвищена (до 10-12 км), характерна також сейсмічна активність, високий тепловий потік.
   Острівні дуги найбільш типово представлені у Тихому океані. До них належать Командорсько-Алеутська, Курильська, Японська і ін. В Атлантиці відомі Антільська і Південно-Антільська дуги, в Індійському океані - Зондська. Усі вони характеризуються активною вулканічною (андезитового складу) та сейсмічною діяльністю. Кора острівних дуг представлена континентальним (Японські острови) чи субконтинентальним (наприклад, Алеутська дуга) з потужностями до 20-25 км типами.
   Глибоководні жолоби - це вузькі улоговини на дні океанів завглибшки від 7-8 до 10-11 км, завдовжки у сотні або й тисячі кілометрів і завширшки у декілька десятків кілометрів. Вони витягнуті переважно вздовж острівних дуг з боку океану. В поперечному перерізі мають асиметричну будову - їх зовнішній, океанічний схил завжди більш пологий, внутрішній - крутий. З віссю глибоководного жолоба співпадає вихід на поверхню нахиленої під острівну дугу зони сейсмічної активності - сейсмофокальної зони, яка простягається глибоко в мантію на сотні кілометрів. За прізвищами перших дослідників ці зони називають зонами Вадаті-Заварицького-Беньофа (скорочено зони ВЗБ). Саме з цими зонами пов'язана сейсмічна, вулканічна і тектонічна діяльність активних окраїн континентів.
   Поперечний профіль активної окраїни може включати не лише одну, а й дві, три острівні дуги, розділені міждуговими басейнами. У такому випадку одна із дуг вже не є вулканічно активною.
   Така будова типова для Антільсько-Карибської∙ області.
   Окремо виділяють андський тип активних окраїн, який характеризується тим, що глибоководні жолоби безпосередньо контактують із континентами, по краю яких простягаються крайові вулканічні пояси. Як вказує назва, такий тип активних окраїн характерний для берегів Південної і Центральної Америки.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016