Studentam.net.ua

ГЕНРІ ФІЛДІНГ

§ 1 Життєвий і творчий шлях Генрі Філдінга (1707 - 1754)

   Нечасто побачиш, коли набивається повний театр публіки для то­го, щоб за свої гроші не подивитися виставу. Але цього разу сталося саме так...
   Кінець червня 1737 року, Лондон. У залі Маленького театру в Хеймаркеті яблуку ніде впасти. Можливо, саме через це яблука летіли на сцену. А ще туди ж летіли помідори, горох та інші предмети явно нетеатрального вжитку. Публіка вила, свистіла, тупотіла ногами, му­жчини грюкали стеками об підлогу. Варто було хоч на мить обличчю якогось із нових орендарів Хеймаркету (якихось французів, що нещо­давно придбали патент на вистави) з'явитися з-за куліс, як обстріл сцени негайно жвавішав. З-поміж загального ґвалту можна було розібрати вигуки: "Поверніть нам Філдінга!", "Геть французів!", "Ганьба запроданцям!"
   Але недарма ще Шекспір стверджував, що життя є театром: власті приблизно такий розвиток подій передбачили, і через двері до зали увійшли нові "дійові особи"; рота солдатів із рушницями на чолі з грі­зним суддею, що тримав у руці якийсь папірець. На мить у залі при­нишкли навіть сміливці. Французькі актори, полегшено зітхнувши, приготувалася починати-таки виставу.
   Суддя в супроводі озброєних солдатів піднявся на сцену, інші воя­ки приготувалися застосувати силу. А для цього, згідно з законом, по­трібно було лише одне: щоб суддя прочитав уголос заздалегідь приго­тований коротенький "акт про бунт", який він тримав у руці. Але в цей час хтось... загасив світло. Під покровом темноти виття натовпу по­двоїлося.
   Неймовірно, але суддя передбачив і цей варіант: в його руці неза­баром з'явилася запалена свічка, і читання акту почалося. Та що це? Раптом якийсь парубійко з-за плеча судді загасив свічку і щодуху чкурнув геть. Отоді нарешті всі зрозуміли остаточно, що вистава не відбудеться навіть у випадку, якщо Хеймаркет буде оточений не те що ротою, а всіма королівськими збройними силами Великої Британії.
   Натовп, плюючись, лаючись, щось скандуючи, висипав із театру і розтікся вулицями вечірнього міста, горлаючи пісню "Старий англій­ський ростбіф" на слова Філдінга...
   Хто ж такий цей порушник спокою? Чому в манірній Англії трапи­вся такий прикрий інцидент?
   Народився Генрі Філдінг 22 квітня 1707 року в збіднілій, але дуже поважній аристократичній родині на півдні Англії, у тій зеленій сільській її частині, яку згодом зробить ареною своїх романів. (Він з дитинства знав побут тамтешніх сквайрів (поміщиків), а відтак героїв роману "Історія Тома Джонса, знайди" писав майже "з натури").
   Його батько, Едмунд Філдінг, був офіцером, що дослужився до дуже високого у Великій Британії тоді чину генерал-лейтенанта. І хоч жалування він мав чималеньке, та його родина (а мав він 12 дітей) жи­ла небагато.
   Це пояснення того, чому Генрі, з одного боку, мав право навчатися у привілейованому аристократичному Ітонському коледжі, з друго­го - не зовсім відповідав "стандартам" цього навчального закладу щодо кількості кишенькових грошей. У сім'ї виник конфлікт, і Генрі самовільно кинув Ітонський коледж. За іншими відомостями, 1726 року він таки його закінчив. Хай там як, а освіту він отримав непога­ну, особливо ж майбутньому письменникові знадобилося знання давньогрецькоїта латинської мов - античну літературу він міг сприймати мовою оригіналу.
   1728 року Генрі вступив до одного з найкращих на той час у Євро­пі Лейденського університету в Голландії, на філологічний факуль­тет. І то невипадково, адже інтерес до філології в нього проявився ду­же рано: з дитинства зачитувався Сервантесом і Рабле, Мольером і Шекспіром. Але. знову-таки, через брак коштів на навчання, в університеті він так і не довчився, повернувся через півтора року додому і остаточно вирішив стати драматургом. Згодом Філдінг гірко іронізу­вав з цього приводу, що йому довелося вибирати одне з двох: "або стати найманим візником, або стати найманим писакою".
   1727 - пише комедію "Кохання у різних масках", 1728 - поему "Маскарад", яка мала присмак політичної сатири і була підписана красномовним псевдонімом - "Гулівер"
   За 9 років (1727-1937) він написав і переробив 26 комедій і фарсів! Надзвичайна плодовитість, якщо до того ж врахувати, що це перева­жно високохудожні твори. Популярність молодого драматурга зрос­тала, а це дратувало декого з тих. хто частенько бував у Вестмінстерському абатстві і впізнавав себе в не зовсім позитивних, а частіше зовсім не позитивних образах комедій Філдінга.
   Першою комедією, яка мала надзвичайний успіх, була казково-сатирична (у свіфтівській манері) "Трагедія трагедій, або Життя і смерть Великого Хлопчика мов пальчик" (1730).
   Хлопчик мов пальчик - це переклад імені 'Том Там" ('хлопчик розміром з пальчик') популярного персонажа англійських народних казок. Том Там, герой комедії Філдінга, уявив себе велетнем, богати­рем і нафантазував свою карколомну кар‘єру, але у найвищому злеті цієї солодкої фантазії його ,.. з'їла звичайнісінька корова. Можна собі уявити, як реготала англійська публіка, співвідносячи цей образ із об­разами відомих тодішніх англійських (втім, хіба лише англійських і хіба лише тодішніх?) політиканів.
   Дія розгортається при дворі легендарного короля Артура, але цей придворний світ зображено сатирико-іронічно. Короля Артура ото­чують жалюгідні Інтригани й кар'єристи. У фіналі п'єси усі її учасни­ки повбивали один одного.
   У друкованому виданні цієї п'єси Філдінг ще раз пожартував: він оснастив комедії "науковим" коментарем, і висловив "припущення'', що п‘єсу написано ким-небудь із великих єлизаветінців. можливо, самим великим Шекспіром!
   А вплив (правда, пародійно трансформований) Шекспіра тут безсу­мнівний: досить згадати лише презирство видатного англійського драматурга до можновладців або криваву фінальну (в стилі Шекспіра) сцену філдінговської комедії.
   Але тут відчутний вплив не лише Шекспіра, але й - і це головне -Свіфта, який на той час був одним із головних учителів Філдінга. Тут відчувається і політичне спрямування фантастичних мотивів, і крити­ка реальних міністрів тодішньої Англії..
   Успіх комедії був грандіозним: на постановці сміявся сам Свіфт, а він був, образно кажучи, "людиною, яка не сміється", і, за його влас­ним зізнанням, так реготав лише двічі в житті. Схвальна оцінка вели­кого вже тоді Свіфта була найкращою нагородою для його учня - Ге­нрі Філдінга.
   Одними з найталановитіших п'єс Філдінга 1730-х років є "Політик із кав'ярні, або Суддя у власній пастці" (1730) та "Дон Кіхоту Англі" (1734).
   Так. остання з п'єс, мабуть, буде актуальною до тих пір, поки існу­ватиме виборча система. А особливо злободенною вона була в того­часній Англії. Про тодішню тамтешню політичну атмосферу промо­висто свідчить така деталь: тогочасний прем'єр-міністр Уолпол перебував біля керма влади 20 (!) років (1721-1742). За цей час систему хабарів він довів до апогею: парламентарі купували виборців, мініст­ри купували парламентарів. Уолпол якось сказав, що платити потріб­но за все, навіть за право голосувати по совісті, за власними переко­наннями.
   Отже, герой п'єси, Дон Кіхот (а Філдінг дуже любив цей сервантівський образ) потрапляє до Англії з її продажними політиканами. Поруч із ним ~ вірний Панчо Ганса. Потрапляють герої до провінцій­ного містечка як раз перед виборами. Населення містечка дуже стур­боване тим. що поки що у виборах бере участь лише одна партія. А значить, у неї нема конкурентів, отже нема кому продавати свої голо­си.
   І ось нарешті у готелі з'явилися дивні іноземці: вони не платили за готель, а один з них поводився доволі чудно, весь час розмовляв про якісь замки та принцес (адже про що ще може розмовляти Дон Кі­хот?), через що його прийняли за депутата від придворної партії. Звід­си "логічний'' висновок: аристократи багаті, значить він заплатить за голоси виборців дуже щедро!
   Місцеві жителі на чолі з мером умовляють Дона Кіхота висунути на майбутніх виборах свою кандидатуру. Іде кумедний діалог, у яко­му сторони ("qui pro quo') довго не розуміють одне одного. Але коли до ідальго дійшов ганебний сенс пропозиції, він обурився.
   А далі, образно кажучи, "Філдінг-Аристофан" перетворився на "Філдінга-Менандра": політична інтрига переплітається з побутовою. У готелі, де жили Дон Кіхот і Cанчо Панса, з'являється ще одна таєм­нича гостя - Доротея, донька багатого сквайра. Вона втікає від свого свавільного батька, який хоче силоміць одружити її із нелюбом (про­образ майбутніх Софі й сквайра Вестернів із "Тома Джонса"). Цей нелюб - відчайдушний мисливець (що було тоді модним у Англії) і женеться за нареченою з мисливськими собаками.
   Доротея єдина, хто відразу впізнав Дона Кіхота, вона була в захваті й почала з ним жартівливу гру, видаючи свою служанку за Дульсинею. Потім мандрівного лицаря впізнали її батько і коханий - тобто Дона Кіхота впізнають лише позитивні персонажі.
   Фінал комедії щасливий: батько Доротеї, вражений мудрими про­мовами Дона Кіхота, виконує пораду Лицаря Сумного образу і віддає Доротею заміж за її коханого, а не за нелюба.
   Цей сюжетний хід - обов'язкову перемогу доброго дивака над могутнім і розмаїтим злом - у Філдінга запозичили його літературні нащадки: Смолетт. Голдсміт, Вальтер Скотт, Діккенс. До речі, Том Джоне, головний герой найкращого роману Філдінга "Історія Тома Джонса, знайди", теж дуже нагадує Дона Кіхота, а його "зброєносець" Партридж - Санчо Пансу (до того ж, обидва твори є романами великої дороги).
   Комедія "Дон Кіхот у Англії" свідчить як про неабиякий талант, так і про глибоку ерудицію Філдінга. Англійський колорит (побутові деталі, відомості про політичний устрій, суспільні прошарки тощо) органічно переплітається зі стилізацією під великого іспанця: тут є не лише прямі цитати із Сервантеса, а й навіть стилізація під мовлення грубуватого симпатичного Санчо Панси. Все це створює ілюзію своє­рідного продовження безсмертного роману Сервантеса.

***  

 Саме ці дві останні твори стали головною причиною того, що 1737 року вийшов закон про театральну цензуру, і постановка Філдінгових п'єс була заборонена. Якраз за рік до цього (1736) він став керівником непоганої трупи акторів (т. зв. "комедійної трупи Великого Могола") у театрі Хеймаркет. І ось тут раптово закінчилася його драматургічна кар'єра: так перо тупого чиновника може перекреслити гострий розум митця. Театр було віддано в аренду якійсь французькій трупі, а реак­ція публіки на таку замшу репертуару описана на початку цього роз­ділу. Звичайно, такий демарш відданої йому публіки самолюбство Філдінга потішив, але. на превеликий жаль, ані його драматургічному талантові, ані тим більше гаманцеві це не зарадило: він втратив робо­ту.
   На той час він уже четвертий рік був одруженим і мав двох дітей. Тим більше, що ані багатством, ані високою посадою він з-поміж ари­стократів того часу не вирізнявся, тож багато хто дивувався, як це пе­рша красуня графства Шарлотта Крейдок вийшла за "цього Філдінга (дослідники його творчості одностайно відзначають, що чудовий об­раз вигаданої Софі Вестерн із роману "Том Джоне" своєю появою ба­гато в чім завдячує існуванню реальної Шарлотти).
   Глибоке й щире почуття Генрі до Шарлотти не викликає сумніву. То як же він міг себе почувати, коли в тридцятирічному віці не зміг здобувати для сім'ї хліб насущний? Він тоді, звичайно, не знав, що нещастя посприяють хворобі й ранній смерті (1742) дружини.
   Філдінг знову почав учитися і ціною величезних зусиль у найкоротші терміни став висококваліфікованим авторитетним юристом (1740), згодом обіймає високі посади, де виявив справедливість, об'єктивність і набрався значного життєвого досвіду (майже автобіо­графічні риси знаходимо в образі сквайра-судді Виверті з роману "Том Джоне").
   А як же творчість? Філдінг перестав писати драми, і вдруге став класиком, тепер уже в жанрі роману. Згодом Бернард Шоу скаже, що Філдінг "перейшов із цеху Аристофана й Мольєра до цеху Серванте­са", а Вальтер Скотт матиме усі підстави назвати Філдінга "батьком англійського роману".
   Перший роман Філдінга - "Історія Джонатана Уайльда Великого", опублікований 1742 року. Твір мав успіх, у ньому йшлося про відомого тоді в Англії ватажка банди Джонатана Уайльда, який дов­гий час здійснював злочини чужими руками і був тісно пов'язаний із купленою поліцією (згодом його таки повісили).
   Про те, що талант сатирика на новому (романістика) терені не згас свідчить хоча б відомий розділ цього роману "Про капелюхи". Підлеглі злодія Уайльда посварилися, розділившися на дві "партії": одні казали, що капелюхи треба носити набикир, а другі - що низько насу­нутими на очі. Суперечка досягла неабиякої напруги (чим не супереч­ка "тупоконечників" і "гостроконечників" зі Свіфтового "Гулівера"?), і знадобилося втручання самого Уайльда Великого. Він присоромив своїх посіпак, заявивши, що через такі дрібниці колеги не сваряться. Хіба що вони можуть зробити вигляд, буцімто посварилися, щоб вве­сти в оману чесних людей. А щодо суті "питання", то, мовляв, яка різ­ниця, носити капелюха набикир чи на очах: той капелюх кращий, до якого влізе більше краденого. Ця сцена в Англії була сприйнята як прозора паралель до двох протилежних політичних угруповань в анг­лійському парламенті, які опонували одне одному, "сварилися" про людське око. маючи на меті одне - якомога більше стягти з народу.
   Тим-то й героя-злодія Філдінг називає "великим". Згодом в своєму "Сучасному словникові", немов пояснюючи свій задум, Філдінг пише: "Велич стосовно предметів неживих означає їхній великий розмір. Стосовно ж людей часто означає ницість і підлоту". Пізні­ше цим прийомом (переосмисленням значень загальновживаних слів аж до протилежного: "джентльмен" - "злодій" тощо) користувати­меться багато письменників, зокрема співвітчизники Філдінга - Діккенс і Теккерей). До того ж, реального Джонатана Уайльда ніхто ве­ликим не називав, а ось тодішнього незмінного англійського прем'єра Уолпола так називали частенько...
   Та й це ще не все щодо поняття ''велич" людини. Не забуваймо, що Філдінг був просвітителем, філософом і, в духові Просвітництва, розвінчував ''велич" традиційних кумирів офіційної історіографії та історіософії Олександра Македонського та Юлія Цезаря, до імен яких часто додавалося і додається означення, ледь не постійний епітет -"великий": "У той час, коли македонець пройшов з огнем і мечем по велетенській імперії, позбавляючи .життя велику кількість ні в чім не винних людей, скрізь несучи, як вихор, спустошення та загибель, нам як доказ його милосердя наводять приклад, що. мовляв, він одного ра­зу не перерізав горла якійсь старенькій і не збезчестив її доньок, об­межившись їхнім пограбуванням". Схожу оцінку дає Філдінг також діяльності Цезаря. Отже, вже після першого роману стало видно, що Англія має нового видатного письменника і мислителя.
   Другий роман "Історія пригод Джозефа Ендрюса і його друга Абраама Адамса" (1742) є пародією, іронічним або й сатиричним літературним відгуком на "Памелу" Річардсона , якого той Філдінгові ніколи не вибачив. Як бачимо, блискуче вміння Філдінга використо­вувати в своїх творах ремінісценції, натяки, посилання, полеміку з творами інших письменників (т. зв. інтертекстуальність), яке він про­демонстрував у драмі", збереглося і в його романістиці.
   Але за усієї своєї цікавості й талановитості згадані романи були неначе пробою пера, підготовкою до найголовнішого твору Філдінга.***­­   ...Здавалося, життєрадіснішої людини, ніж Філдінг, годі було знайти. Принаймні, так гадали ті, хто не знав про суворий припис лі­карів: негайно поміняти клімат, інакше - смерть.
   І він сів на корабель, що прямував до сонячного Лісабону (Порту­галія). Дорогою писав щоденник своєї подорожі (який наперед домо­вився видати в Лондоні, адже сім'ї потрібні були кошти), вкладаючи туди весь талант гумориста. А жити йому залишалося лічені дні. Було це. 1754 року, і йшов письменникові всього 47-й рік...
   ...У каюті пасажира-англійця, на невеличкому столику, постійно лежала книга давньогрецького філософа Платона, немов символізую­чи самим фактом своєї наявності в філософа-просвітника, що митці й учені, як і всі люди, є смертними, та їхня некраща частка" (Горацій) твори - невмирущі.
   Щодо Філдінга, це насамперед стосується його шедевру - роману "Історія Тома Джонса, знайди" (1749).

§ 2 Англійський роман як видатне явище європейської літератури XVIII століття.

соціально-побутовий   характер   роману "Історія Тома Джонса", його жан­рова специфіка ("комічна епопея") і особ­ливості оповіді

   Роман "Том Джонс" воістину чудовий, конструктивно це просто чудо; багато мізансцен, сила спостережливості, розмаїття щонайвдаліших пасажів і думок, різноманітний тон цієї великої комічної епопеї тримають читача в без­перервному захваті та очікуванніВ. Теккерей   У XVIII столітті роман як жанр І його роль у культурному житті за­знають відчутних змін. "Якщо наприкінці XVIІ у XVII ст. роман вва­жався теоретиками мистецтва жанром другорядним, .животів десь на периферії літературного процесу, зажив репутації цікавого, але невибагливого чтива, то у ХVІІІ столітті цей жанр поступово пересувається до центру літературного життя". Звичайно, це зумовлено цілим комплексом причин, але хотів би звернути увагу на одну, здавалося б, суто "технічну": саме той жанр, однією з суттєвих ознак якого є значний обсяг літературних творів, був придатним для чи не найоптимальнішого виконання програмового завдання просві­тників - виховувати читачів (адже в романах було місце для розгор­нутого повчання, сентенцій, дидактизму).
   Особливо велику роль у літературному житті тієї доби відіграв ан­глійський просвітницький роман. Його батьком вважається Даніель Дефо. і передовсім завдяки своєму "Робінзонові Крузо": "Надзвичайно важливою датою в історії просвітницького роману є 1719 рік - рік виходу в світ знаменитого "Робінзона Крузо" Даніеля Дефо.. Хоч ця книга не була першим європейськім романом XVIII століття.... але це був перший роман, в якому з величезною силою за­явив про себе пафос нової доби - доби Просвітництва. Не випадково багато дослідників починають відлік історії роману XVIII століт­тя саме від дати появи "Робінзона Крузо", що дав могутній по­штовх розвиткові жанру роману ".
   Одним із яскравих свідчень впливу англійського просвітниць­кого роману на перебіг світового літературного процесу є поява всесвітньої робінзонади (за ім'ям головного героя згаданого роману Дефо) ~ сукупності творів, де зображено ізоляцію (частіше за все ви­мушену, обумовлену катастрофою корабля, літака тощо) цивілізова­них людей від суспільства і їхнє самовдосконалення в таких умовах, а також анти робінзонади - творів, у яких описано не вдосконалення, а деградацію людей у схожих умовах (наприклад, роман В.Холдінга "Володар мух", де співвітчизники Робінзона, англійські хлопчаки, як і він потрапивши на безлюдний острів, дичавіють, перетворюються на плем'я дикунів).
   Крім того, саме англійці у XVIII столітті вперше розробили тео­рію роману як жанру. Зокрема це стосується роману Г.Філдінга "Історія Тома Джонса, знайди" (1749). Цей твір неначе складається з двох самодостатніх, хоча й взаємопов'язаних, частин: теоретичних авторських передмов до книг, а також власне розвитку сюжету про Тома Джонса (які є своєрідною ілюстрацією художнього втілення згаданих теоретичних положень).
   До того ж, Філдінгові належить "заслуга в формуванні власне реа­лістичних принципів типізації.., зображення особистої долі персо­нажів на широкому соціальному тлі, яке детермінує П"] Дійсно, саме соціальна детермінація особистої долі Тома Джонса закладена вже в самій назві твору - він знайда, людина без роду-племені, статку і пев­ного суспільного становища, за злим висловом його ж брата, панича Блайфіла, - "жебрацький байстрюк" (благородне походження Джонса з'ясовується лише в фіналі твору, і протягом всього розвитку дії всі до нього ставляться як до незаконного сина служниці).
   Крім того, життя, звички, побут найрізноманітніших верств насе­лення тодішньої Англії зображенні настільки яскраво й соковито, що роман часто називають енциклопедією англійського життя тієї до­би: "бенкет у маєтку провінційного Сквейра і великосвітський маскарад у Лондоні, циганський табір і спектакль "Гамлета" із Гарриком у головній ролі, ночівля військових, полювання з хортами, судовий процес у будинку судді, дорожні пригоди і бійки у шинках, - все це утворює строкату і мінливу картину моралі й побуту, де виділяються колоритні прикліети часу ".
   Сам Філдінг неодноразово підкреслював своє прагнення продов­жити традицію Сервантеса, і невипадково наблизив поетику "Тома Джонса" до поетики ''Дона Кіхота'', а роман великого іспанця теж на­зивають енциклопедією життя Іспанії. Таке реалістичне відтворення побуту різних прошарків тодішнього англійського суспільства дозво­ляє вести мову про соціально-побутовий характер "Тома Джонса".
   Але це далеко не повна жанрова характеристика твору: сам автор визначав його як "комічний епос у прозі" . Майстерності в царині гумору і сатири Філдінгові дійсно не позичати. Чого варта лише сцена "битви'' сільських жителів, переважно заздрісних сусідок, із жінкою не надто суворих моральних принципів, першою з-поміж коханок Тома Джонса. Моллі Сігрім (кн. IV, р. VIII), де автор до такої міри тонко пародіює Гомерову "Іліаду". що не можна втриматися від смі­ху. Звичайно, сміятиметься лише той, хто знає "Іліаду", про що Філ­дінг прямо попереджає вже у самій назві згаданого розділу: "Битва, оспівана музою в гомерівськім стилі, яку може поцінувати лише читач, вихований на класиці.
   Порівняймо ''заспіви" Гомерового героїчного епосу і згаданого фрагменту Філдінгового "комічного епосу в прозі":
   Гомер. "Іліада": "Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла//Згубний, що дуже багато ахеям лиха накоїв ,. ".
   Г.Філдінг. "Історія Тома Джонса, знайди": "О музи, котрі люблять оспівувати битви, як би вас там не називали..., якщо ви ще не вмерли з голоду..., допоможіть мені у цій важливій справі! Сам з усім не впораєшся ",
   Та що там "заспіви": тут тобі І "гомерівський спокій", і складні епітети, і ретардація (уповільнення дії), і ще багато атрибутів стилю геніального елліна.
   Розглянемо хоча б останній із щойно названих прийомів - ретар­дацію, яка в наведених далі прикладах досягається описами-порівняннями. Типовий приклад із "Іліади" - епізод сцени шикування військ мірмідонян їхнім базилевсом Ахіллом: "... Мов зграя вовків ненаситних, Що невгамовним в серцях своїх дихають шалом відваги. Оленя в горах настигши, рогатого рве на шматочки В хижій жадобі, і пащі у них червоніють од крові, Потім вся зграя шалено біжить до джерел темноводних, Щоб язиками вузькими з поверхні хлебтати стемнілу Воду, ригаючи кров'ю убитого звіра, а в грудях Серце безтрепетне в них, і роздуті від їжі утроби. Так мірмідонян вожді і правителі шумно збиралися В лави .. "
   А ось пародійна паралель із роману Філдінга: Як велика череда коров на дворі богатого фермера, почувши віддалік, під час доїння, мичання телят, які скаржаться на крадіжку їхньої власності, підні­має страшенне ревіння, так голоси сомерсетширського натовпу зли­лися у пульсуюче ревіння, що складалося зі стількох зойків, вигуків і інших найрізноманітніших звуків, скільки було людей у натовпі...
   Філдінг виявляє неабияку майстерність гумориста і під час вико­ристання інших прийомів. Так, вельми комічним постає в його творі опис уже згаданої бійки селян, зроблений у "високому стилі" класич­ного героїчного епосу, з використанням військової лексики. Таке суміщення несумісного, змішання високого і низького спричиняє комічний ефект: "... Після невдалої спроби відступити в повному по­рядку Моллі повернулась обличчям до ворога і, вчепившись в обідрану Бесс. яка очолювала ворожий фронт, одним ударом звалила її на зем­лю. Усе вороже військо (хоч і налічувало майже сотню вояків), за­бачивши гіркий жереб, що випав його генералові, відступило на декі­лька кроків назад і передислокувалося за щойно викопаною могилою: полем битви був цвинтар, і увечері мали когось ховати. Розмиваючи успіх, Моллі схопила череп, що лежав на краю могили, і: з усієї сили жбурнула його в натовп, поціливши в голову кравця; від. зіткнення пролунали два однаково порожніх звуки, кравець миттю витягся на землі, обидва черепи лягли поруч, і важко було сказати, котрий з-поміж них безмозгліший... ". Сміх сміхом, а все це свідчить і про не­пересічну ерудицію Філдінга.
   У "Томі Джонсі відчувається також вплив роману великої доро­ги". Так. постійна пара мандрівників, Том і Партридж, які мандрують дорогами Англії, дуже нагадують Дона Кіхота і  Санчо Пансу, що ма­ндрували дорогами Іспанії. Том, як і його іспанський "попередник", був "одержимий манією заступництва за ображених. Іноді він жорстоко поміняється, щедро допомагаючи людям ницим і недостойним, таким як гайовий Чорний Джордж. Але частіше він дійсно сприяє перемозі добра і поновленню справедливості. Він рятує Гірсь­кого відлюдника, допомагає зубожілій сім " і, карає негідника, який хоче повісити місіс Вотерс, сприяє влаштуванню долі міс Міллер "3. А Партридж, як і Санчо Панса, трішечки боягузливий, значна поміркованіший за свого патрона, немов урівноважуючи своїм житейським, практичним розумом романтичні поривання юнака.
   Цікаво, що саме жанрові ознаки роману великої дороги (а мандрам героїв відведено кілька сот сторінок твору) дозволяє авторові зобра­зити побут і мораль дуже різних людей: від села до Лондона, від жаб раків до найбагатших аристократів, сприяє набуттю твором ознак со­ціально-побутового роману. Зовсім невипадково епіграфом для свого роману Філдінг обрав слова з Горацієвого "Мистецтва поетичного" (р. 141-142) - "Mores hominum multorum vidit" ("Бачив мораль бага­тьох людей "). Уміло поєднуючи можливості роману великої дороги і соціально-побутового роману, Філдінг укотре підтверджує свою письменницьку майстерність, повністю виправдовуючи комплімент свого співвітчизника, відомого романіста Т.Смолетта: "Геній Серва­нтеса перейшов до романів Філдінга ".
   Та перелік жанрових ознак "Тома Джонса" буде неповним, якщо не відзначити, що це роман виховання (передовсім це стосується книги НІ). Останній термін абсолютно узгоджується з важливим за­вданням просвітників: виховати людину, тож доречно буде розгляну­ти це питання окремо.

§ 3 Ідеологія Просвітництва і ан­титеза образів Тома і Блайфіла

   Початок роману присвячений проблемам виховання і освіти, особливо актуальним для тієї доби. Відомо, що провідним прагнен­ням просвітників був виховний і освітній вплив на людей як шлях до розумного, справедливого влаштування суспільства. А коли в людини найсприятливіший для навчання вік? Звичайно, змалечку. Тому не дивно, що Філдінг виводить свого героя з юних літ.
   У домі багатого сквайра Олверті виховуються два хлопчики майже одного віку - Том і Блайфіл. Ці персонажі подані підкреслено антитетично, і одну з авторських анотацій ("Розділ X, в якому панич Блайфіл і Том Джоне виступають кожен в іншому світлі") можна було б значно розширити: кожен з них "виступає в іншому світлі" протягом усього роману. За влучним висловом Р Варта, порівняння є пошуком відмінності на основі схожості, і цим законом вельми майс­терно скористався Філдінг, бо як багато в долях хлопців було схожо­го, так само багато було в них різного аж до протилежного.
   Отже, почнемо зі схожості. Передовсім, хоч один із них був пани­чем, а другий - знайдою, містер Олверті наказав домашнім не робити між хлопцями ніякої різниці і навіть дозволив маленькому Томові на­зивати себе батьком. Крім того, хлопці отримали однакову освіту. Для роману виховання цей момент принциповий, тому зупинюся на ньому детальніше.
   Річ у тім, що англійський філософ Джон Локк (враховуючи настрої свого часу), робота якого, як вже зазначено, дала старт ідеології про­світництва, заявив, що кожна людина від народження - tabula rasa (чиста дошка), і її досвід (тобто освіта, вчинки, оточення тощо) "пише" на цьому чистому аркушеві. Тобто те, якою стане людина, за­лежить не від "високого" чи "низького" її походження, а від вище зга­даних факторів. Це на той час були нові погляди, які не могли не знай­ти втілення в тогочасній літературі, в т.ч. в романі Філдінга. Отже, Том і Блайфіл отримували абсолютно однакову освіту. Причому, освіту домашню, бо містер Олверті, "'спостерігши, наскільки недосконалими є британські публічні школи, в яких так багато різних вад набираються підлітки, вирішив виховувати свого небожа, а заразом і другого хлопця - в певному розумінні всиновленого ним - у власному домі, де їхня моральність, на його думку, мала б уникнути небезпеки зіпсуття, на яку вона неминуче б поразилася в публічних школах чи в університеті". Отже, від зіпсуття публічними навчальними заклада­ми обидва хлопці були захищені однаково. Спільними були і їхні вчи­телі, характеристика яких потребує особливої уваги.
   Тома і Блайфіла виховували саме два вчителі - богослов Тваком і філософ Сквейр. Чому не один, три або більше? Гадаю, невипадко­во: протилежності найкраще втілюються саме в бінарності (так, у лек­сичній системі синонімів може бути безліч, а антоніми функціонують парами).
   Тваком і Сквейр, полюючи за рукою і серцем (а фактично - багатс­твом) вдови Бріджет Олверті, "віддавна підозрювали один одного в тих самих намірах, через що й відчували навзаєм люту ненависть ". Але корені цієї взаємної ненависті були значно глибшими.
   Річ у тім, що одним з кардинальних конфліктів доби Просвітницт­ва, як зазначено вище, був конфлікт між вірою і розумом. Згадаймо наведену вище знамениту фразу Локка: "Віра не може мати силу ав­торитету перед ясними і очевидними приписами розуму" Тому обра­зи Твакома і Сквейра можна назвати іронічною персоніфікацією цієї опозиції, актуального для Просвітництва конфлікту між вірою і розу­мом: "Обидва ці добродії, Сквейр і Тваком, ледь не кожного разу, коли сходились, заводили між собою суперечку - настільки діаметрально протилежними були їхні погляди ".
   Отже, Олверті вирішив обрати фактично єдиний безпрограшний варіант, якщо хлопці будуть брати найкраще з двох протилежних по­люсів інтелекту людства (богослов'я і філософії), то вони досягнуть неабияких успіхів у освіті й вихованні, адже, на його думку, "супротивні чесноти цих двох добродіїв (Твакома і Сквейра. -- Ю.К.) урівноважуватимуть їхні теж: цілком супротивні недотяги, і що від них обидвох, хлопці збагатяться пізнанням засад істинної релігії та чесноти ". Отже, здавалося б, хлопці мали однакові умови, щоб виро­сти гарно вихованими і освіченими людьми. Проте на цьому спільне між Томом і Блайфілом, схоже закінчуються.
   Зате починаються відмінності. Передусім Том уже на початку першого присвяченого йому розділу (кн. III. р.ІІ) з‘аявляється з різко негативнее оцінкою: "На думку всіх родаків містера Олверті, він на те й уродився, аби бути повішеним ... Треба визнати, що було предосить підстав для такого висновку, оскільки в цього хлопчини від Найраніших літ почали проявлятися різні вади, а надто та з них, яка навпростець веде до щойно згаданого напророченого йому кінця: він уже був покараний за три провинності, а саме - за те, що поцупив яблука з садка, що вкрав качку з подвір'я одного селянина і що витяг м'яча з кишені панича Блайфіла. Лише згодом з'ясовується, що до деяких із цих вчинків Тома підштовхнув його приятель, гайовий (сторож) Чорний Джордж. Звичайно, це Тома не виправдовує,хоча крав він і не для себе, "бо вся качка, як і більшість яблук пішли на спожиток гайовому та його родині. Ну, а що Джонса одного спопали на гарячому, то бідолаха взяв на себе не тільки всю покару, але й усю ганьбу".
   Абсолютною протилежністю йому був Блайфіл: згадані вади Тома "видавалися ще прикрішими на тлі того, яким чеснотливими виглядав панич Блайфіл. його товариш, котрий так сильно різнився від юного Джоиса, що не лише вся рідня, а й усі сусіди не знали стриму в похвалах йому. Він і справді мав незрівнянну вдачу: був розважливий, стриманий і побожний понад свій вік, чим завоював любов до себе кожного, хто його знав, у той час, як до Тома Джонса усі ставилися неприязно, та ще й непомалу дивувались, чом це містер Олверті терпить, щоб разом з його небожем виховувався такий шибеник, який може своїм прикладом зле на нього впливати ".
   Незважаючи на наказ Олверті не робити між небожем і знайдою різниці, вчителі таки ставились до хлопців по різному: "Тваком щоразу був добрий і поблажливий до панича Блайфіла і такою самою мірою суворий і навіть жорстокий стосовно Тома. Правду сказавши, то Блайфіл і сам чимало пристарався, аби схилити на свій бік на, вчителя, і тим, яку виявляв глибоку повагу до персони Твакома. і ще більше тим, з якою скромною шанобливістю сприймав його повчання він вивчав напам'ять почуті від нього вислови І часто їх повторював та й взагалі дотримувався всіх його релігійних настанов, виказуючи при цьому дивовижну як на свій юний вік запопадливість, що вельми підносило хлопця в очах достойного наставника. Натомість Том Джонс не тільки не дбав про зовнішні прояви поваги, часом забуваючи навіть шапку скинути або вклонитись, проходячи повз навчителя, а бувало й зовсім нехтував його повчальні приписи та особистий приклад. Він і справді був легковажним пустотливим парубчам, безоглядним у манерах, не кажучи вже про поставу, і незрідка дуже зухвало й неподобно висміював статечну поведінку свого ровесника Блайфі­ла. '.і таких самих мотивів і містер Сквейр прихильніший був до Блайфіла".
   Більше того, Блайфіл зробив майже неможливе: він припав до вподоби водночас обом антагоністам. "Вже в шістнадцять років він виявив себе таким спритником, що вкрався в довіру до обидвох носіїв суціль протилежних поглядів. З одним він був побожним аж до п'ят, а з другим не менш ревним чеснюком. Коли .ж вони обидва були присутні, він зберігав багатозначне мовчання, яке кожен з них витлумачував на його і свою користь.
   Блайфіл мало того, що в очі лестив двом цим добродіям, так ще й не пропускав .жодної нагоди поза очі хвальнути їх при містерові Оліверті... Небіж- був певен, що дядько неодмінно перекаже ці компліменти відповіднім особам, а Блайфіл уже з досвіду переконався, яке велике враження справляють такі похвальби і на філософа, і на богослова. Бо й справді - нема лестощів иевідпорніших за ті, що передаються з других уст ".
   Звичайно, яко зважити на те, що Тваком відповідав за моральність своїх підопічних і бачив таку велику різницю у результатах їхнього виховання (не здогадуючись про фальшивість Блайфіла), то, здавалося б, постійні екзекуції Тома можна йому якщо не вибачити, то, принаймні, зрозуміти. Вболівала людина за свою справу, то й перестаралася, але ж хотіла, як краще...
   Але згодом відкриваються зовсім Інші, приховані, потасмні причини такого різного ставлення вчителів до хлопців. Річ у тім, що оскільки "ці добродії силкувались не прогавити жодної нагоди приподобитись удові, то за найдійовіший для цього засіб визнали вихваляння її сина супроти другого хлопця (вони ще не знали, що Том також був сином Бріджет. - Ю.К.). Виходячи з припущення, що виразно засвідчувані містером Олверті доброта й прихильність до Тома мусять бути їй дуже неприємні, Тваком і Сквейр не мали сумніву, що коли ганьбити й принижувати його на кожному повороті, то вони тим самим завойовуватимуть її симпатії: ненавидячи хлопця, вона, мовляв, мусить конче любити кожного, хто чинить йому на збиток... Тим-то в очах Tвaкома кожен вимах різки виглядав немов комплімент дали його серця. Саме цими обставинами пояснюється те, що обидва добродії в основному дотримувались, як ми бачили, однакової думки щодо своїх підопічних. Це було, либонь, чи не єдине питання, в якому міркування їхні сходилися ".
   Отже, Тома карали не стільки за його провини, як у своїх власних, і вельми корисливих, цілях, домагаючись багатств удови. І хто ж це робив; ловласи, жигало? Ні, це робили ті самі люди, які не вгаваючи розводилися про всілякі людські чесноти, і для котрих формування цих чеснот було фахом, засобом заробити хліб насущний. Виходило майже за античним міфом про золоте руно: хто голосніше за усіх волає: 'Тримай крадія!', той це руно і вкрав.
   Звідси логічне припущення: а раптом такі самі подвійні стандарти наявні не лише у вихователів, а й у їхніх вихованців? А хто з поміж двох хлопців найчастіше згадував про доброчинність? Звичайно, "святенник" Блайфіл. І скоро сталася подія, яка почала все ставити на свої місця.
   Том, який був разом із гайовим Чорним Джорджем, підстрелив куріпку на чужой земле, то-то здійснив акт браконьєрства. Заради справедливості слід зазначити, що куріпки піднялися із володінь Олверті. і, не відлети вони вбік три сотні кроків, це не було б злочином. А от полювання на чужих землях було суворо заборонене містером Олвер­ті (не кажучи вже про закон), і насамперед ця заборона могла стосуватися земель буквально фанатичного мисливця сквайра Вестерна (того самого, чию доньку Софі Том згодом так сильно покохає"), котрий упіймав Тома на гарячому, а гайовий встиг утекти. А оскільки Вес­терн і його слуги почули два постріли, то не мали сумнівів, що Том був не один, про що нестриманий Вестерн одразу дуже емоційно повідомив Олверті. Виникає критична ситуація: від Тома вимагають назвати ім'я спільника, а він пообіцяв гайовому не видати його. Незважаючи на страшну порку разками (таку жорстоку, що містер Олверті, попри наполягання Твакома, заборонив пороти Тома вдруге, та ще й, як своєрідну компенсацію за муки, подарував знайді маленьку конячку ), хлопчак так і не видав товариша. Та згодом це за нього зробив Блайфіл, якому він по секрету (бо ж ''щиро любив свого майже перевесника ") зізнався, що не видасть гайового, хоч би його рвали на шма­тки. Внаслідок цієї підлої зради (тим більше, що самого Блайфіла ніхто, ні про що не питав) Чорного Джорджа було звільнено з роботи, і його велика сім'я потрапила у страшні злидні.
   І ось тут думки з приводу хлопців різко розійшлися: богослов і філософ одностайно засудили "брехливість" Тома і схвалили "чесність" Блайфіла, а от сквайр Олверті і, що головне, сільська громада стали на бік знайди: "Коли вся ця історія вийшла на люди, багато хто цілком інакше оцінював поведінку хлопців, ніж Сквейр і Тваком. Панича Блайфіла водносталь називали підлим нашіптувачем, боязким плюгавцем та іншими такого ж роду словечками, а Тома було вшановувано, як мужнього хлопака, доброго друзяку й вірного товариша. В очах усієї челяді дуже піднесло Тома те. як він повівся з Чорним Джорджем, бо хоча гайового перед тим ніхто не любив, але коли він опинився без роботи, йому раптом кожен став співчувати, а дружнє ставлення до нього й відданість Тома Джонса всі сприйняли якнайсхвальніше. Панича Блайфіла в топ же час відверто засуджували ".
   Видно, щось не спрацювало у раціоналістичній формулі Олверті: "релігійне виховання (віра) + філософське вдосконалення (розум) ~ гарно вихована людина", якщо результатом такого комбінованого впливу став мерзотник Блайфіл. Можливо, в цій формулі бракує якогось компонента? Тоді якого ж саме?
   Отже, вже було сказано, що, на думку сквайра Олверті, філософ і богослов мали компенсувати недоліки і посилити чесноти один одного. Але чи так це було? "Сквейр вважав людську природу вершиною всіляких чеснот, а кожну ваду відхиленням від природного стану ре­чей, як от фізична потворність у тілі. Тваком навпаки дотримувався думки, що розум людський після первісного гріхопадіння це не що інше, як вигрібна яма всілякого зла, від якого молена очиститись через ласку божу, Улюбленим виразом прихильника філософії було -"природна краса чесноти", а прихильника богослов'я "божественна сила благодаті". В одному тільки пункті вони обидва погоджувались саме в тому, щоб у всіх своїх суперечках на моральні теми ніколи не згадувати слова "доброта"
   Далі читач дізнається, що обидва вчені мужі абсолютно ігнорують і таку людську якість, як милосердя. Тому стає зрозумілою іронія, ледь не сарказм Філдінга: "Обидва ці добродії часто послуговувалися словом "милосердя", але в уявленні Сквейра це поняття вочевидь суперечило засадам справедливості, а Тваком стояв на тому, що треба дотримуватись правосуддя, полишаючи милосердя на волю небес. Обидва вони й справді трохи по-різному дивились на об'єкт цієї величної чесноти: яки не довелося на практиці втілювати власні уподобання, то Тваком найімовірніше знищив би одну половину людського роду, а Сквейр - другу". Є в тексті і пряме авторське ставлення до цієї ситуації: "Якби вони обоє не відкидали так безоглядно природну доброту серця, то и не брался б їх за об'єкт для висміювання в нашій історії".
   А згодом ми дізнаємося, що несправедливість щодо своїх вихованців - не єдина вада суворих моральників та святенників. Так, Том застав нудного мораліста Сквейра у своєї коханки Моллі, якій філософ попередньо заплатив за послуги, хоч і знав, що Том її кохає, а Тваком, скажімо, бився з ним навкулачки, знаючи про пошкоджену Томову руку...
   Отже, вимальовується оригінальна художньо-філософська концепція Філдінга: жодна освіта (чи то богословська, чи то філософська) безсила облагородити людину, якщо у тієї відсутнє добре, здатне до співчуття і милосердя серце Саме такого серця й бракувало освіченому мерзотникові Блайфілу, і саме таке серце мав шалапут Джонс. І ще - людина має бути безкорисливою, робити добрі справи просто так, а не виключно з неодмінною користю для себе. Са­ме цього бракувало Блайфілові, і саме ці якості продемонстрував зо­всім не ідеалізований Том Джоне (досить згадати його численних коханок, загублен грош і ще багато чего). Зрештою, саме за добре і безкорисливе, здатне до милосердя серце Том і нагороджений у фіналі роману, майже казковому. Адже сам Філдінг у "Томі Джонсі" пише: "Деякі богослови, або. точніше кажучи, моралісти вчать, що на цім світі доброчинність - прямий шлях до щастя, а порок - до нещастя. Теорія позитивна і втішна, проти якої можна заперечити тільки одне, а саме: вона не відповідає дійсності".
   Таким чином, у добу розуму, принципово не погоджуючись із сентименталістами, Філдінг оспівав не холодний прагматичний розум, а тепле щире серце.

 ***

   Вплив Філдінга на сучасний йому та наступний світовий літературний процес величезний. Саме з його легкої руки дещо трансфомована сервантівська традиція отримала подальше продовження: безкорисл'ивий дивак стає не посміховиськом, а переможцем у багатьох творах красного письменства (Смолетт, Голдсміт, Вальтер Скотт, Діккенс). Байрон і Гоголь, Гейне І Стендаль, Діккенс і Теккерей прямо заявляли про вплив на них творчості Філдінга.
   Філдінгову схему зіставлення двох братів (хоча її використовував ще Шекспір: Едгар і Едмунд із "Короля Ліра") запозичили, скажімо, Шерідан (в "Школі лихослів'я", де комедійно змальовані брати Чарльз і Джозеф Серфеси) і Шіллер (трагедійно-патетичне змалювання конфлікту між Карлом і Францом Моорами в "Розбійниках").
   І це далеко не повний перелік фактів відчутного впливу творчості Філдінга на світовий літературний процес, який ще раз підтверджує: англійський просвітницький роман є видатним явищем світової літератури.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.