Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Літературознавство arrow Історія зарубіжної літератури ХVІІ-ХVІІІ століття (Лекції) arrow Мольєр – найвидатніший комедіограф Франції ХVІІ ст.
07.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




Мольєр – найвидатніший комедіограф Франції ХVІІ ст.

Мольєр – найвидатніший комедіограф Франції ХVІІ ст.

   У Парижі, в родині королівського камердинера Поклена 15 січня 1622 року народився син, якому дали ім'я Жан-Батист. Цьому хлопчикові судилося стати великим письменником. Щоправда, свої славетні комедії він підписував іншим, сценічним іменем — Мольєр.
   Батько майбутнього драматурга, попри придворний титул, не був дворянином. Поклени з роду в рід працювали шпалерниками і на добру славу здобулися не мечем, а заповзятливістю й сумлінністю в роботі. Згодом саме ця обставина виявиться вирішальною при формуванні Мольєрового світогляду.
   Загальновідомий, хоча й дещо романтизований образ Франції XVII століття створив Олександр Дюма в знаменитій трилогії «Три мушкетери», «Двадцять років по тому», «Віконт де Бражелон». То ж варто лишень нагадати, що підданці французького короля поділялися тоді на три стани: два вищі, звільнені від податків,— духовенство й дворянство, і безправний третій, до якого належали й убогі селяни, й багаті буржуа на кшталт Поклепів.
   Дворяни назагал відчували відразу до праці і єдино гідним для себе провадженням часу вважали війну, а в перервах між війнами — полювання, дуелі й політичні чвари. Натомість серед буржуа головною чеснотою ставили працьовитість і вміння вести справи із зиском для себе. Розпочата дворянами громадянська війна — Фронда — завдавала неабиякої шкоди торгівлі й промисловості, і тому єдиний захист від сваволі дворян і духовенства буржуа вбачали в міцній королівській владі. Не випадково ідеалізований образ короля-рятівника з'явиться  в Мольєрових п'єсах.
   Завдяки високому батьковому становищу Жан-Батист отримав добру на той час освіту в привілейованому єзуїтському Клермонському коледжі. Він вільно читав в оригіналі римських авторів, а по закінченні навчання здобув ступінь ліценціата права (1639). Але правнича кар'єра не вабить молодого Поклена. 1643 року він приймає сценічне ім'я Мольєр і стає на чолі «Блискучого театру», де сам грає головні трагедійні ролі. Втім, трагік з нього вийшов абиякий. Трупа, зрештою, розпалася, а сам Мольєр приєднався до мандрованого комедійного гурту Дюфрена, з яким об'їздив усю Францію в 1645-1658 роках.
   Очоливши трупу після Дюфрена в 1650 році, Мольєр змушений був подбати і про П репертуар. Саме до цього часу належать його перші драматургічні спроби — комедії й фарси, більшість із яких не збереглася. Але Мольєр не лише пише п'єси, а й сам грає в них головні ролі. З невдахи-трагіка вийшов першорядний комедійний актор.
   Дедалі ширший успіх Мольєрової трупи привернув до неї увагу самого короля, й після зіграного 1658 року при дворі спектаклю «Закоханий лікар» актори з монаршої ласки отримали придворний театр Пті-Бурбон, а дещо згодом — театр Пале-Рояль, де великий драматург аж до смерті ставив усі свої комедії і сам грав у них. Протягом цього «паризького» періоду, що тривав п'ятнадцять років, Мольєр створив п'єси, які обезсмертили його ім'я.
   Спершу драматург наважувався покепкувати зі сцени лише з таких порівняно невинних речей, як модна в тодішніх великопанських салонах штучна манірна мова й звичаї (комедія «Смішні манірниці», 1659). Але вже в «Версальському експромті» (1663) сміливий автор-буржуа бере на кпини усевладних придворних. Публіку, що звикла потішатися з пригод традиційного для тодішніх фарсів дурника-слуги, він уперше змусив сміятися з нікчеми-вельможі. Сьогодні навіть важко уявити, яку відвагу мусив мати письменник, аби зважитися на таке «нововведення».
   Великим новатором став Мольєр й у побудові своїх комедій Відки­нувши змертвілі приписи класицизму щодо «трьох єдностей» («єдність часу» означала, що дія п'єси може охоплювати відтинок життя героїв тривалістю не більше однієї доби; «єдність місця» — що все має відбуватися в одному й тому ж місці; і, нарешті, «єдність дії» — що в п'єсі може бути лише одна-єдина сюжетна лінія), драматург підпорядковував усе лише вимогам якнайповнішого розкриття характеру персонажів. Таку сміливість також сприйняли далеко не всі. Навіть Мольєрів приятель, знаменитий поет Буало, загалом прихильно ставлячись до Мольєрових п'єс, однак дорікав йому за відхилення від усталених канонів.
   Згадані вище новації не додали письменникові друзів. Його зненавиділи не лише конкуренти-актори з Бургундського отелю, що воліли грати в старій, фальшиво-декламаційній манері, але й — це було значно небезпечно — висміяні ним захланні і обмежені представники вищих станів. Проте найбільшого ляпаса святенники й розпусники в рясах та в перуках дістали тоді, коли Мольєр поставив на сцені свого «Тартюфа».
   Через нагінки й заборони письменник змушений був двічі переробляти цю п'єсу. В першій редакції (1664) головним героєм — облесником і хтивим лицеміром — був священик. Але ревні католики-ортодокси повстали проти п'єси і, за визначенням самого автора, «оригінали домоглися заборони копії». Мольєрові довелося зняти з головного героя рясу й пом'якшити деякі різкі місця. Але й це не врятувало п'єси від нападів.
   Лише третя редакція «Тартюфа» (1669) стала, нарешті, остаточною. Але за своєю критичною силою вона не поступалася першій. Тартюф, що втерся в довіру до недалекого Оргона, показаний не лише лицеміром і розпусником, але й зрадником і наклепником. Сплетені ним навколо Оргона сіті Мольєр розірвав лише втручанням самого короля, коли ошу­каний простак Оргон був уже на краю загибелі.
   Слідом за першою редакцією «Тартюфа» з'явився «Дон-Жуан, або Камінний гість» — переосмислення теми, вперше розвиненої іспанським драматургом Тирсо де Моліна (1630), про демонічного героя-розпусника, який переступає усі Божі й людські закони, але якого, зрештою, спіткає кара за скоєні гріхи. Новою в Мольера стала багатоплановість образу Дон-Жуана. Він наскрізь порочний — і надзвичайно привабливий своєю відвагою і гострим розумом. У коханні йому не треба легких перемог — важить саме боротьба за те, аби здобути прихильність жінки.
   У «Мізантропі» (1666) комедійний ефект майже відсутній. Образ Альцеста, який задихається в атмосфері нещирості й облуди навколишнього світу, багато дослідників схильні вважати автобіографічним. Зацькований версальськими двораками поет скинув комедійну маску і заговорив віршем, «облитим злобою і гіркотою». Щасливе завершення «Мізантропа» (вимога жанру!) так само не переконує, як і в «Тартюфі». Не випадково глядачі, які прагнули насамперед розваги, холодно зустріли цю п'єсу. Тому, аби врятувати її, Мольєр додав до неї іскрометну дрібничку «Лікар мимоволі» (1666). До відверто розважальних фарсів належить і написана дещо згодом відома комедія «Витівки Скапена» (1671).
   Досі Мольєр картав переважно вади представників вищих станів. Але в пізніх своїх драмах «Жорж Данден» та «Міщанин-шляхтич» (1668) він звертає вістря сатири вже проти власних братів-буржуа, що запопадливо намагаються пролізти в дворяни. Багатий, але недалекий селянин Жорж Данден з примхи одружується з дочкою збіднілого барона, яка відкрито наставляє йому роги з маркізом, та ще й змушує його ж таки просити зрештою вибачення.
   Не жаліє Мольєр сатиричних засобів, аби показати й недоумкуватість заможного буржуа Журдена, який що є сили пнеться в дворяни, наймає собі шарлатанів-учителів, бенкетує з великим панством, відцуравшись від скромної й ощадливої дружини. Йому протиставлений молодий Клеонт, який анітрохи не соромиться свого «нешляхетного» походження, цінуючи понад усе такі якості, як працьовитість і чесність. Клеонт закоханий у Журденову дочку, але батько відмовляється віддати її за недворянина. Проте закінчується все, як і годиться в комедії, щасливо — витівка закоханого, який перевдягається в турецького принца і вдовольняє тим марнославство недалекого буржуа, дозволяє коханим з'єднатися.
   Написано «Міщанина-шляхтича» наче на одному подихові, і винайдений самим Мольером жанр комедії-балету, де наскрізна дія сполучається з танцювальними інтермедіями, досягнув тут своєї досконалості. Того ж року письменник створює ще дві комедії — «Амфітріоне» та «Скупця». Образ скнари-Гарпагона з останньої з них виписаний настільки виразно, що саме слово «гарпагон» стало в багатьох мовах світу синонімом невиправного скнари.
   На схилі своїх днів, уже змагаючись зі смертельною недугою, Мольєр пише одну з найдотепніших своїх комедій — «Удаваного хворого» (на українській сцені вона йшла під назвою «Хворий, та й годі»). На четвертій виставі п'єси, 17 лютого 1673 року, авторові, який сам грав Аргана, стало зовсім зле, але він мужньо намагався удавати, начебто судома, що схопила його,— лише акторська гра.
   За кілька годин по закінченні спектаклю великого драматурга не стало. Паризький архієпископ заборонив ховати нерозкаяного Мольера (за католицьким звичаєм акторові належало на смертному одрі покаятися в «гріхові» лицедійства). Навіть незважаючи на особисте втручання короля, письменника було зарито в землю як самогубцю — вночі, без церковного обряду, за муром цвинтаря.
   Але посмертна слава Мольера виявилася значно тривкішою від ненависті тих, чиї вади він висміяв на кону. Вже четверте століття його комедії з успіхом ідуть у тисячах театрів світу. І кожне нове сценічне прочитання відкриває щоразу нового Мольера, який володів рідкісним умінням створювати такі живі й неоднозначні людські характери.
   Не знати, коли саме українці вперше зустрілися з творчістю французького драматурга. Не виключено, що козаки Хмельницького, захища­ючи Дюнкерк, перестрілися десь Із мандроваиою трупою Дюранта, де грав молодий іще Мольєр. Але це — з області припущень. Зате достеменно відомо, що Шевченко добре знав і любив Мольєрові п'єси. В російських повістях («Музыкант» та «Художник»), а згодом у «Щоденнику» він тричі ; згадує Мольєрового Амфітріона як уособлення гостинного господаря.
   Перші переклади п'єс великого драматурга українською мовою нале­жать перу визначного українського письменника й перекладача Володи­мира Самійленка. Він чудово переклав «Тартюфа» (вперше надруковано 1901 року), «Скулця» (1912), «Шлюб Із примусу» (1915). Ще два ненадруковані переклади («Жорж Данден» та «Лікар мимоволі») лишилися в архіві письменника.
   В 1931 році вийшла книжка «Французькі класики XVII сторіччя» в перекладі Максима Рильського, де вміщено, серед іншого, Мольєрового «Мізантропа». Карбовані олександрійські вірші цієї «високої комедії» стали одним із кращих надбань Рильського-перекладача.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016