Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Соціальна робота arrow Історія соціальної педагогіки / соціальної роботи (Лекції) arrow 1. Аналіз системи соціального забезпечення в перше десятиріччя після встановлення Радянської влади в Україні
03.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




1. Аналіз системи соціального забезпечення в перше десятиріччя після встановлення Радянської влади в Україні

1. Аналіз системи соціального забезпечення в перше десятиріччя після встановлення Радянської влади в Україні

      Перша світова війна, а згодом революції, громадянська війна привнесли в Україну драматичні соціально-економічні зміни. Намагання завоювати державність чи самоврядування (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія, ЗУНР) виявились безрезультатними, і в 1922 р. Україна увійшла до складу Радянського Союзу.
      Процеси, що відбувалися в житті суспільства, зумовлювали зміни в соціальній структурі населення. Розвиток народного господарства, зокрема, індустріалізації, супроводжувався зростанням в Україні чисельності робітничого класу. У зв’язку з колективізацією відбулися глибокі соціальні зрушення в середовищі селянства. На зміну дореволюційному розшаруванню (батраки, бідняки, середняки, куркулі) було сформовано нову соціальну верству – колгоспне селянство. Процес колективізації, який супроводжувався розкуркулюванням, порушив побут і звичаї українського села, воно перестало існувати як особливе соціальне явище, як специфічний феномен. Масова міграція сільського населення у міста спричинила напружене становище з працевлаштуванням та житлом. У пошуках кращої долі тисячі українців емігрували до Північної і Південної Америк, Австралії.
      В умовах нового державного утворення змінилась не тільки структура управління і господарювання та суспільні відносини, а й модель соціальної допомоги. Її попередні форми, а також назви органів і структур були визнані як такі, що не відповідають соціалістичному розумінню завдань соціального забезпечення і є пережитком старого часу, коли соціальна допомога мала характер милостині, благодійності.
      У створеній російськими більшовиками державі досить швидко відбувалось ототожнення суспільства і держави, практично країна позбавлялась громадянського суспільства і, як наслідок цього, у системі допомоги і захисту починала домінувати держава. Вона стає головним суб’єктом допомоги, причому церква і громадські організації, а також приватні особи як партнери були усунені від цієї діяльності.
      Такий підхід призвів до того, що суспільна опіка, яка охоплює різні сфери людської діяльності, практично зводилась лише до проблем соціального забезпечення. Відбувалось звуження парадигми допомоги, багато видів соціального патронажу, що виникли еволюційним шляхом, у суспільній практиці втрачалось.
      Відмовившись від засади благодійності, більшовицька партія проголосила про перехід до комуністичного забезпечення, за якого кожен інвалід і нужденний, кожен непрацездатний – дорослий чи неповнолітній, може сподіватися, що держава не дасть йому померти від голоду, прийде йому на допомогу.
      Деклароване соціальне забезпечення, однак, було невіддільним від марксистської теорії класової боротьби і поширювалося лише на “своїх”, тобто відданих радянській владі, покірливих. Тому, проголошені високогуманні засади, прийняті закони стосовно соціального захисту не зашкодили виморити голодом (1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр.) понад 10 млн. українських селян, попередньо силою позбавлених будь-якого продовольства, за достатньої кількості вироблених у самій Україні харчових продуктів (2, 35).
      Масовий терор голодом з метою досягнення певних політичних цілей (встановлення радянської влади, здійснення колективізації сільського господарства, вироблення покірливості в населення) – “винахід” В.Ульянова (Леніна), “творчо” розвинутий Й.Джугашвілі (Сталіним), практикувався радянською владою, головним чином, проти українських селян, що чинили збройний опір більшовицькій окупації 1918 р., піднімали масові повстання проти російської окупаційної влади протягом 1919-1921 рр., не хотіли вступати в колгоспи 1929-1930 рр.
      Соціалістичний “гуманізм” не заважав також позбавляти засобів до існування, даху над головою, висилати у спеціальні концтабори чи на спеціальні поселення (на Північ і Схід Росії, у пустелі Казахстану) 200 тисяч українських розкуркулених селянських родин, мільйони жінок, вдів, дітей “ворогів народу”, ні в чому не винних (як самі “вороги народу”). Усяка благодійність чи просто гуманне ставлення до репресованих (навіть колишніх) та їх родин не тільки не заохочувалося владою, а й жорстоко каралися, а допомога зарубіжної громадськості голодуючим українцям (у тому числі галицької громадськості 1932-1933 рр.) відкидалися.
      Після жовтневого перевороту була створена нова структура, яка зайнялась скасуванням чинних органів допомоги з перерозподілом коштів і майна на потреби держави. Спочатку нею виявилось Міністерство, а згодом – Народний комісаріат державної опіки (НКДО). Серед зліквідованих установ перебували благодійні організації й товариства допомоги інвалідам. Їх відмінили 19 листопада 1917 року. А вже до кінця січня 1918 року було зламано всю попередню систему опіки. Замість скасованих відомств у НКДО утворювалися відділи, які мали курирувати проблеми соціальної допомоги певної категорії нужденних, – відділи з охорони материнства та дитинства, відділ опіки неповнолітніх та інші.
      До березня 1918 року були сформовані основні напрямки діяльності у сфері державного соціального забезпечення: видавання пайків родинам фронтовиків, надання сховища для скалічених на війні і призначення їм пенсій; коригування діяльності навчальних закладів державної опіки. Для розв’язання гострої на той час проблеми фінансового та матеріального забезпечення соціальних заходів, НКДО вдавався до широкого кола заходів – від цільового перерозподілу матеріальних засобів, організації благодійницьких лотерей до введення податку на публічні видовища і розваги.
      З квітня 1918 року починає здійснюватися цілеспрямована державна підтримка нужденних як засіб проведення соціальної політики. У цей час був утворений Наркомат соціального забезпечення (НКЗС). Цей орган визначив нову стратегію соціальної допомоги, виходячи із завдань побудови соціалістичного суспільства більшовицького зразка. Відтак почав формуватися класовий підхід у наданні різних видів допомоги. Згідно з положенням про соціальне забезпечення трудящих право на отримання допомоги з боку держави мали лише особи, “джерелами існування яких є власна праця, без експлуатації чужої”. Нове законодавство встановлювало основні види соціального забезпечення, на які могло розраховувати трудове населення: медична допомога, видача допомоги і пенсій (у зв’язку із старістю, втратою працездатності, вагітністю, народженням дітей).
      Поступово сформувалась і адміністративна система радянського соціального забезпечення. Значну роль у цьому відіграв 1 з’їзд комісарів соціального забезпечення (червень 1918 року). З’їзд визначив організаційну структуру управління соціальним забезпеченням, його центральних, губернських та повітових органів. Зроблено спробу розмежувати повноваження НКЗС з іншими комісаріатами. На середину 1918 року НКЗС розвивав свою діяльність у таких напрямках: охорона матері та немовляти; робота у дитячих будинках; діяльність із забезпечення неповнолітніх, звинувачених у протиправних діях; роздавання продовольчих пайків; забезпечення скалічених вояків; медична допомога.
      Діяльність у сфері соцзабезу у цей період, в тому числі видача різного роду допомоги, здійснювалася різними відомствами – Комісаріатом праці (надавав допомогу безробітним), Біржею праці, Комісаріатом землеробства та ін., що призводило до дублювання певних функцій. Тому у 1920р. відбулося розмежування функцій та повноважень різних відомств. До функцій Наркомату праці віднесено встановлення загальних норм пенсій і допомоги. До Наркомату охорони здоров’я відійшли всі лікувальні установи, що раніше належали до НКЗС.
      Стратегію соціального забезпечення суттєво змінила нова економічна політика (неп), введена в дію на початку 20-х років. Основними напрямками діяльності НКЗС у той період були: забезпечення селянства та осіб “самостійної праці” в порядку обов’язкової взаємодопомоги; кооперація інвалідів; соціальне страхування робітників; державне забезпечення родин червоноармійців у містах. Разом з цим, органам НКЗС доручалися наступні види робіт: надання “допомоги жертвам контрреволюції”, боротьба з жебрацтвом та проституцією, допомога під час стихійних лих, опіка та піклування.
      Допомогу “жертвам контрреволюції” розпочато з 1918 р., коли при губернських та повітових відділах НКЗС були створені спеціальні відділи. До цієї категорії населення належали постраждалі радянські службовці, політичні амністовані, політичні емігранти, політичні біженці, а також сім’ї зазначеного кола осіб. Згідно з постановою уряду їх забезпечували роботою, одягом, житлом, медичною і грошовою допомогою, оформляли їм пенсії, направляли дітей до притулків тощо.
      Діяльність, спрямовану на ліквідацію різних проявів соціальної патології – жебрацтва, проституції – НКЗС здійснював разом з Наркоматом охорони здоров’я, бо проституція, викликана значною мірою масовим безробіттям, спричинила спалах інфекційних захворювань. Проституція і бродяжництво розглядались у Радянській країні як пережиток капіталізму, хоч більшовицька держава була надійно захищена від впливу капіталістичних країн. Як головний напрямок боротьби з цими негативними явищами використовувалась праця у лікувально-виховних та трудових закладах.
      Як засіб боротьби з професійним жебрацтвом трудова допомога надавалась з 1919 року. У спеціальних розподільниках жебраків залежно від працездатності розподіляли по різних типах закладів. Проте зростання чисельності злидарів не припинялось, бо органи соціальної допомоги не спроможні були дати раду такій величезній на той час масі нужденних. До того ж мізерний розмір соціальної допомоги навіть тим, хто її отримував, змушував людей займатись жебрацтвом.
      Одним із важливих напрямків діяльності державних органів соціального забезпечення у 20-ті роки була боротьба з дитячою безпритульністю. Проблема сотень тисяч безпритульних дітей вирішувалась через відкриття дитячих будинків, трудових комун, виховних колоній. Тривав пошук шляхів соціального виховання.
      У липні 1920 року Наркомос УРСР видав “Декларацію про соціальне виховання дітей”. У ній визначалися основні принципи політики Радянської України у галузі освіти і виховання підростаючого покоління”. “Декларація...” вказувала на необхідність виховання дітей в дусі комунізму, трудового виховання, поєднання навчання і виховання у єдиному процесі. Окремі питання у документі трактувались з позиції “відмирання школи”, замість шкіл рекомендувалися дитячі будинки та дитячі комуни, основним підручником проголошувалося життя, недооцінювалась роль сім’ї у вихованні дітей. На той час існувала помилкова думка про неминуче відмирання сім’ї в умовах соціалізму.
      Пошуками шляхів соціального виховання займався відомий український педагог А.С.Макаренко. Виступаючи проти вульгаризації ідей соціального виховання, їх викривлення на практиці, він вважав, що найбільш прийнятним видом навчально-виховного закладу є трудова колонія, де можна створити всі умови для виховання нової людини, радянського громадянина, колективіста.
      Проте з середини 20- років у Радянській державі змінилося ставлення до безпритульних: закривались дитячі будинки, дітей фізично винищували. Їх вивозили товарними вагонами далеко за місто, там залишали у закритих відчеплених вагонах, де діти помирали...
      В Одесі дітей саджали на баржу і відправляли їх ніби на прогулянку по морю, серед моря їх скидали у воду... Ці страшні картини з життя безпритульних описав Григорій Ващенко на підставі свідчень колишніх безпритульних, що згодом стали емігрантами (1, 73).
      Певне значення для розвитку діяльності з порятунку дітей мало створення дитячої соціальної інспекції при відділі Правового захисту дітей Нарком освіти. Вона проводила боротьбу із жебракуванням, безпритульністю, проституцією, спекуляцією, правопорушеннями, експлуатацією дітей, жорстоким ставленням у сім’ях.
      Заслуговує на увагу досвід роботи самих інспекторів – братів і сестер соціальної допомоги. Це були люди не молодші 21 року. Вони відвідували майстерні, сім’ї, установи; затримували малолітніх правопорушників і направляли їх в дитячі приймальники-розподільники. Безпритульних дітей-сиріт і тих, що перебували в дитячих закладах, влаштовували в сім’ї.
      Важливим напрямком соціальної допомоги була підтримка селянства. У середині 20-х років воно стало головним об’єктом діяльності НКЗС, який сприяв організації селянської громадської взаємодопомоги (СГВ). Вона була узаконена у травні 1921 року, а вже у 1922 р. розгорнулась активна робота із створення селянських комітетів громадської взаємодопомоги. На них були покладені функції самозабезпечення і патронажу нужденних.
      Головними формами діяльності таких комітетів були: надання індивідуальної допомоги червоноармійцям, інвалідам (грошова допомога, позики, трудова допомога); соціальна взаємодопомога (громадська оранка, запасні склади, підтримка шкіл і лікарень, хат-читалень, будинків для інвалідів); правова допомога (захист інтересів мало імущих при стягуванні податків, наділенні землею, лісом). Комітети мали стежити за тим, щоб землі червоноармійців, інвалідів, сиріт і бідноти були оброблені, організовувати недільники, нести відповідальність за “задоволення інших господарських потреб сиріт, інвалідів, бідноти ... за недопущення експлуатації їх куркульством”.
      Селянські товариства взаємодопомоги організовувались з метою стабілізації соціального становища на селі, адже згідно з переписом 1926 р. на селі проживало трохи більше 80 % населення країни, і держава була не в змозі утримувати всі незабезпечені категорії селян за рахунок бюджету. На відміну від колишньої селянської допомоги і взаємодопомоги (XIX – поч. ХХ ст.) тепер організація комітетів стає обов’язковою повинністю. Тобто держава вирішила допомогти певним групам селян за рахунок коштів інших груп, сама нічого не вкладаючи, хоч податки на селян були на той час головним джерелом наповнення Держбюджету.
      Після організації колгоспів відбулися зміни у формах соціальної допомоги на селі. До діяльності селянських товариств були віднесені каси взаємодопомоги колгоспників. Така переорієнтація пов’язана з тим, що почав намічатися перехід від індивідуальних методів допомоги до колективних, а контроль покладався на народні комісаріати соціального забезпечення.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016