Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Соціальна робота arrow Історія соціальної педагогіки / соціальної роботи (Лекції) arrow 3. Приватна благодійність в Україні. Філантропічна діяльність Андрея Шептицького.
06.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




3. Приватна благодійність в Україні. Філантропічна діяльність Андрея Шептицького.

3. Приватна благодійність в Україні. Філантропічна діяльність Андрея Шептицького.

      Меценатами українського народу у ХІХ – поч. ХХ ст. виступили великі підприємці та землевласники, інтелігенція та духовні особи. Особливо було розвинуте благодійництво серед греко-католицького священства, яке стало захисником національної ідеї та плекателем кращих українських традицій.
      Здавалось би, витоки філантропічної діяльності слід шукати в ментальності древніх слов’ян, для яких характерні милосердя та доброчесність, зумовлені розкішною природою, помірним кліматом, мирним родом занять. Розвитку благодійницьких тенденцій сприяла також християнська релігія з її вченням про людинолюбство та спасіння душі завдяки милостині. Молода держава Київська Русь сприйняла християнство, як спрагла земля краплини дощу. Проте витоки меценатства знаходяться окрім того в самій природі людини, природній схильності до добра, прагненні до підтримки нужденного та обездоленого.
      Отже, в ХІХ – поч. ХХ ст. в Україні знайшла своє продовження приватна благодійність, що мала місце в усі часи і в усіх народів, а в українців знаходить своє особливе вираження.
      Багатьма добродійними справами уславилася родина Терещенків – українських промисловців та землевласників. На благодійність вони витратили майже 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба – “прагнути до громадських справ”. Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.
      Особливу вагу у сфері соціальної допомоги вразливим категоріям населення з боку приватних осіб мала діяльність сімейства Т. Ханенка, М. Дегтярьова, С. Могилевцева, Т. Гладинюка, Л. Бродського та ін. Завдяки зусиллям Г.М. Гелеловича, промисловців і фінансистів Ізраїля Бродського та його синів Лазаря та Лева Бродських, Ф.Д. Василевського та багатьох інших, виникали великі дитячі санаторії в Євпаторії, лікувальні установи на Одеських лиманах, протитуберкульозні санаторії в Криму та під Києвом. На кошти Лазаря Бродського був створений Бактеріологічний інститут Товариства боротьби з інфекційними хворобами, який відіграв велику роль у захисті населення від епідемій. В основному на гроші Лева Бродського у Києві побудовані лікарня Товариства надання допомоги хворим дітям та лікарня для хронічно хворих дітей.
      Щоб запобігти хворобам, підтримати беззахисних і найбільш вразливих, створювалися притулки для дітей-сиріт, богадільні для старих, немічних і самотніх. Зокрема, купець М.П.Дегтярьов на свої кошти здійснив будівництво багатокорпусної богадільні в м. Києві, яка давала достойний притулок сотням старих і хворих. Г.П. Гладинюк пожертвував свою велику київську садибу для влаштування в ній лікарні для хронічно хворих, надавши, крім того, понад 70 тис. карбованців на її сучасне за тодішніми часами обладнання, комплектування й утримання. Його ж коштом обладнано дитячий притулок на Байковій горі.
      Благодійницькою діяльністю займалися український педагог, письменниця, активний громадський діяч періоду української революції С.Ф. Русова. Ніжним серцем вона відчула горе й кривду народу, серед якого жила і так полюбила його, що стала найкращою донькою України. Опіка над жіноцтвом і дітьми завжди були в полі її неослабної уваги. Жіночі товариства різних країн, поважні особи, і серед них Андрей Шептицький, надсилали на ім’я Русової кошти на допомогу дітям і жінкам. В еміграції Софія Федорівна багато часу і сил віддала організації і притулку для дітей емігрантів.
      Благодійництвом уславився також відомий вчений, творець української національної історії Михайло Сергійович Грушевський. На власні кошти він заснував у Києві будинок під школу імені свого батька.
      Національна інтелігенція жертвувала значні суми грошей для створення вищих шкіл. Зокрема, так був створений Харківський університет – перший університет на українських землях.
      У досліджуваний період варто детальніше розглянути благодійницьку діяльність греко-католицького священства Галичини. У 1816 р. канонік Іван Могильницький (1777 – 1813), при покровительстві митрополита Михайла Левицького, заснував у Перемишлі “Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних”, метою якого було поширення віри і моральності шляхом видання шкільних книг народною українською мовою. Візитації вищих духівників і, зокрема, Михайла Левицького показали велике прагнення населення до здобуття освіти. Однак цього бажання для відкриття шкіл було замало. Треба було мати підготовлених для роботи в школі вчителів. І тому в 1817 р. приймається рішення про відкриття в Перемишлі дяко-вчительського інституту. Витрати на навчання і утримання вихованців інституту повністю покривалися за рахунок церкви і жертводавців. Пізніше єпископ І.Снігурський за власні кошти закупив і подарував дяко-вчительському інститутові село Новосілки під Кальварією з тим розрахунком, щоб доходи з цього села йшли на щорічне утримання 24 вихованців.
      Для відродження музичної справи єп. Іван Снігурський заснував в Перемишлі в 1828 р. першу в Галичині музичну школу.
      Проте всіх перевершив своєю благодійністю Великий митрополит Андрей Шептицький.
      Філантропічна діяльність А. Шептицького
      Духовний пастир Української греко-католицької церкви і всієї галицької гілки нашого народу з 1901 по 1944 рр. – Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський та Єпископ Кам’янець-Подільський Андрей Шептицький був без сумніву, найвидатнішим діячем української національної церкви ХХ ст., найяскравішою особистістю серед українців цього періоду. Бувши великим патріотом України, Митрополит Андрей надихав українців на боротьбу за незалежність, відстоював їхні права перед австро-угорською, російською, польською, радянською, німецькою окупаційними владами. Неперевершеною була і благодійницька діяльність Великого Митрополита.
      Народився майбутній Митрополит 29.07.1865 р. в родовому маєтку Прилбичі на Львівщині і був одним із семи синів Івана та Софії Шептицьких. Рід Шептицьких – найстаріша українська боярська родина, грамоту на право земельного володіння якій 1284 р. видав син короля Данила Галицького – Лев Данилович. Представники цього роду обіймали високі військові, державні, церковні посади спочатку в Галицькій, а пізніше у Польській, Австрійській державах.
      Батько Митрополита Антрея був галицьким послом (депутатом) до Австрійського парламенту. Батьком Софії Шептицької був польський письменник Александер Фредро, пам’ятник якому у Львові стояв до 1939 р.
      Призначення своє юний Роман (ім’я Андрей отримав при складанні чернечих обітів) зрозумів дуже рано. Ще десятирічним хлопчиком заявив батькам, що буде священиком. Навчався у Краківській гімназії, яку завершив з відзнакою, а також на юридичному факультеті Краківського університету. У 1888 р. отримав ступінь доктора права. Після подорожі до Києва 1887 р. у нього визріло рішення піти до василіанського монастиря, повернутися до східного обряду і українських коренів. На це благословив його папа Лев ХШ, якого він відвідав у Римі.
      У 1892 р. висвячений у священики, а у 1899 р. на єпископа Станіславської єпархії. Через півтора року (1901) став Митрополитом Галицьким, Архієпископом Львівським та Єпископом Кам’янець-Подільським і обіймав цю посаду до своєї смерті 1.11.1944 р.
      Слід відзначити, що Митрополит Андрей ніколи не відокремлював служіння Богові від служіння своєму, українському, народові, вважаючи таким чином, головну мету свого життя двоєдиною. Він повсякденно розбудовував кожну ділянку суспільного життя, клав ті цеглинки, які потрібні для побудови потужного державного організму.
      Проповідуючи християнське милосердя, митрополит здійснював дієві заходи в цьому напрямку. В одному з листів до матері Андрей Шептицький писав: “Для мене, місіонера, нема і не може бути ні однієї чужої ділянки з життя дорученого мені Богом народу, незалежно, чи це буде промислом чи шкільництвом, мистецтвом чи гігієною, купецтвом чи філософією, наукою чи спортом” (14, 93).
      Протягом свого життя Великий Митрополит допомагав культурним установам – “Просвіті”, “Сільському господареві”, Науковому товариству ім. Шевченка, “Рідній школі”, “Пластові”, опікувався заснуванням Національного музею, Богословської академії, Земельного банку гіпотетичного, Народної лічильниці, дівочої гімназії, малих семінарій у Львові та Рогатині.
      Усіх його добрих справ (як ініціатора доброчинних акцій, жертводавця, мецената тощо) годі перерахувати. Ведучи дуже скромне чернече життя, архієрей віддавав усі прибутки з митрополичих осідлостей і свого родинного маєтку на народні цілі.
      Щороку своїм коштом утримував двадцять бідних юнаків і двадцять дівчат, допомагаючи їм здобути найрізноманітнішу освіту. У Львові й нині живе чимало людей, які в життєво скрутні моменти скористалися матеріальною допомогою митрополита. Ось один спогад.
      “Пані Стефа, що мешкає у Львові, розповіла, як митрополит допоміг їй здобути освіту. Була дуже здібною у дитинстві, але походила з незаможної селянської родини. Так, коли настав час продовжувати навчання у гімназії, у батька забракло на це коштів. Про скрутне становище дізналася дирекція польської гімназії і, будучи зацікавленими, щоб якомога більше українських дітей ополячувалося через систему польської освіти, запропонували безкоштовне навчання. Батько погодився, та про це випадково дізнався парох сусідньої греко-католицької церкви і порадив звернутися по допомогу до митрополита. Батько поїхав до Львова. На прийом до владики, виявляється, було дуже легко потрапити. З великою увагою поставився А.Шептицький до цієї справи, довго розмовляв з батьком про селянські проблеми, про цьогорічний урожай та інші болючі теми людини, яка приїхала з села. І як результат цього візиту – навчання доньки в гімназії сестер Василіянок.
      Дуже примітивними і стереотипними є наші уявлення про навчання у таких закладах. А виявляється, що навчання дітей було поставлено на рівень освіти в передових європейських країнах. Викладали там монахині, які здобували вищу освіту в Сорбонні та інших університетах Європи і вчили дітей не лише святого письма, а й світських наук – гуманітарних і точних...” (14, 92).
      Постійним і неперервним було піклування Великого Митрополита про сиріт. За безпосередньою його участю були відкриті притулки для сиріт, організовувалося вивезення хворобливих дітей з міста в село. Зворушує і такий факт. 1921 р. серед дітей поширилась трахома. Обстеження виявило, що 70 з них є хворими. Дітей треба було ізолювати, але приміщення не було. І тоді ізолятор влаштували в кімнатах митрополичої палати.
      На честь повернення А.Шептицького на батьківщину з російського ув’язнення (вересень 1917 р.) українська громадськість у Львові зібрала 312 тис. крон для заснування “Фонду ім. Митрополита Андрея гр. Шептицького для українських сиріт”. Зворушений митрополит дякував за такий доказ любові до його особи, і не приховував задоволення, що саме на таку благородну мету львів’яни зробили пожертву. Він сказав, що доля сиріт дуже турбує його і що зі свого боку прилучиться до збільшення цього благодійного фонду (пожертвував 890 тис. крон). Проте, бувши дуже скромним, не рекомендував називати фонд своїм іменем.
      Митрополит Шептицький щедро допомагав також сестрам Василіанкам у фінансуванні їхнього сиротинця, особливо дбаючи про харчування сиріт.
      Турбувався він і про малечу від народження. Заснував “Порадню Матерів” на Янівськім передмісті Львова у закупленому та утриманому ним будинку “Дитячі Ясла”.
      Не буде, мабуть, перебільшенням сказати, що його діяння торкнулися практично кожної української родини в Галичині, але не тільки в Галичі, а й в багатьох інших регіонах України і за її межами і незалежно від приналежності до релігійної конфесії. Недаремно І.Франко називав його українським Мойсеєм.
      Філантропічна місія Великого Митрополита викликала закономірну ланцюгову реакцію в усього свідомого українського громадянства. Кожен – від неграмотного селянина до професора університету - скільки міг, добровільно жертвував на українські захоронки, сиротинці, гімназії та фахові школи. Бо твердо вірив: тільки йдучи шляхом слуги божого митрополита Андрея, тільки безкорисно творячи добро в ім’я свого ближнього, можна досягнути справжнього щастя для себе, своїх дітей і для всього українського народу.
      Проте слід відзначити не лише благодійну діяльність Митрополита Шептицького. Як правило, духовні особи поєднують філантропічні функції з вихованням. Вони є одночасно і соціальними працівниками, і педагогами.
      Питання виховання молоді та її опіки Шептицький ніколи не випускав з поля зору. У “Слові про вчителів” – в одному з перших своїх послань до пастви, будучи єпископом у Станіславі, він заповідав: “Виробляйте в молоді самостійність та індивідуальність! Учіть її більше числити на себе, ніж на других. Учіть не оглядатись на поміч роду та краю, а власною ініціативою дороблятися самостійного буття” (14, 92).
      У своїх посланнях до вірних А.Шептицький закликав, щоб усі вони давали приклад християнського життя, любові до свого народу, правдивого патріотизму. він писав: “У християнських народів нема більш виховної сили над силу Церкви. Вона виховує народи, вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які роблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина... Поза церквою є ще інституції, що є добрими школами громадських чеснот. Тими інституціями є родина, громада та добровільні об’єднання і спільноти людей. Вони є знаменитими школами громадських чеснот, бо вони є тими органічними клітинами, з яких складається всенаціональний організм” (8, с. 56).
      Як бачимо, А.Шептицьким чітко визначені основні чинники соціального виховання, що дає нам підставу зарахувати його до перших соціальних педагогів Галичини.

Література
1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навч. закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. – 568 с.
2. Гербільський Г.Ю. Розвиток прогресивних ідей в Галичині в першій пол. XIX ст. Львів: видавн. Львівського ун-ту, 1964. – 250 с.
3. Горілий А.Г. Історія соціальної роботи в Україні (конспект лекцій). – Тернопіль: ТАНГ, 2001. – 68 с.
4. Дорошенко Д. Нарис історії України в 2-х т. Т. П. – К.: Глобус, 1991. – 349 с.
5. Історія України: Посібник /За ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчіненка. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. – 480 с.
6. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3-х кн. Кн. 3: кінець XVI – сер. XIX ст. – К.: Либідь, 1994. – 336 с.
7. Кузьмин К.В., Сутырин Б.А. История социальной работы за рубежом и в России /с древности до начала XX в. – М.: Академический проект, Екатеринбург: Деловая книга, 2002. – 480 с.
8. Курляк І., Лаба С. А.Шептицький як меценат національної освіти.// Сучасне українське виховання. Матеріали науково-практ.конф. Дрогобич, 1996. Львів, 1997. – С. 54-62.
9. Мельников В.П., Холостова Е.И. История социальной работы в России: Учебное пособие. – М.: Издательсько-книготорговый центр “Маркетинг”, 2002. – 344с.
10. Мищишин І. Діяльність релігійних згромаджень в галузі дошкільного виховання українських дітей (Галичина, кн.. XIX-поч.ХХ ст.) //Сучасне українське виховання. Матеріали наук.-практ. конф. – Львів, 1997. – С. 14-17.
11. Пелещишин Р. Значення поглядів митрополита А.Шептицького для виховання молоді в сучасних умовах // Формування основ християнської моралі в процесі духовного відродження України. Матеріали міжнародної наук.-практ. конференції. – Острог, 1995. – Кн. 1 – С. 24-25.
12. Попович Г.М. Соціальна робота в Україні і за рубежем: Навчально-методичний посібник. – Ужгород : Гражда, 2000. – 143 с.
13. Супарик Б.М. Шкільництво Галичини. – Івано-Франківськ, 1994. – 143с.
14. Суханова З., Сулима-Матлашенко Н. А.Шептицький: реалії хресного шляху // Дзвін, 1991 - № 1. – С. 89-96.
15. Франко І.Я. Еміграція галицьких селян. //Зібрання творів у 50-ти т. – Т. 44. Кн. 2. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 343-349.
16. Франко І.Я. Що таке поступ? //Там само. – Т.45. – С. 300-348.
17. Франко І.Я. Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині// Там само. – Т. 47. – С. 7-122.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016