Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Соціальна робота arrow Історія соціальної педагогіки / соціальної роботи (Лекції) arrow 1. Реформування системи опіки в епоху Просвітництва та розвитку нового суспільного устрою
04.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




1. Реформування системи опіки в епоху Просвітництва та розвитку нового суспільного устрою

1. Реформування системи опіки в епоху Просвітництва та розвитку нового суспільного устрою

      ХVIII ст. увійшло в історію людської цивілізації під назвою Просвітництва. Для філософії цього періоду характерні декілька принципових положень:
      1. Раціоналізм, тобто віра в силу людського розуму.
      2. Ідея суспільного прогресу – від нищого до вищого.
      3. Теорія “природних прав”, притаманних людині з народження (особиста свобода, рівність перед законом, недоторканість особистості, житла тощо) та ряд інших.
      Однією з перших держав Європи, що зазнала змін у суспільно-економічному устрою, стала Франція, у якій відбулася Велика революція 1789-1793 рр. Французька революція подарувала світу ідеалізацію буржуазного суспільства. Люди були переконані, що створений істинно моральний лад: нема більше поділу на панів і рабів, а є тільки вільні від народження громадяни. Уявлялось, що це буде суспільство суцільних доброчесностей. Розвіються, як дим, турботи, страх, відчай, бідність. Проте ера всезагального щастя не могла наступити разом з перемогою буржуазних революцій, перш за все через те, що новий порядок не знищив класових суперечностей, а лише на місце старих поставив нові. Були створені інші умови експлуатації і інші форми боротьби. Ідеали виявились надто далекими від їх втілення на практиці..
      В епоху Просвітництва пройшло розмежування хворих і здорових бідняків. Убогий, здатний працювати, став позитивним елементом, який можна повернути на користь суспільства. Навпаки, хворий сприймався як “мертвий тягар”, що існує в суспільстві тільки на правах споживача. У цей період стало зрозумілим, що хоч в опіці над убогими і нема ніякої матеріальної (раціональної) необхідності, тим не менше благодійність є першим і абсолютним обов’язком суспільства, нічим не обумовленим, так як саме вона – умова його існування. Забуваючи і не турбуючись про знедолених і убогих, суспільство тим самим прирікає себе на самознищення (приклад Спарти яскраве тому підтвердження).
      У результаті дискусії про форми благодійництва було вирішено, що ізоляцією, тобто будівництвом госпіталів та інших закладів опіки проблема не розв’язується. Допомогу слід надавати сім’ям.
      Наближення підтримки хворого бідняка до його сім’ї досягало, як здавалось, зразу двох цілей: “одухотворення” і “олюднення” допомоги, що надається, і економії державних коштів на організацію медичного обслуговування. Таким чином, в епоху Просвітництва пройшло розмежування бідності і хвороби, руйнувались кордони ізоляції (у її межах залишались тільки позбавлені розуму).
      Як вже відзначалось, переворот в суспільній свідомості, здійснений Великою французькою революцією, показав цілому світові, що свобода – найкраща форма благодійності. У той же час звільнення людини для буржуазної держави - не самоціль, а тільки засіб. Людина повинна була отримати свободу, тому що тільки таким шляхом можна було заручитись тими силами і робочими руками, яких новий економічний принцип все більше потребував для завоювання світу.
      Період кінця ХVIII – першої половини ХІХ ст. увійшов в історію як час грандіозного економічного перевороту, переходу від мануфактурного виробництва до фабричного. Піонером перетворень стала ткацька промисловість, саме тут першою виявилась неспроможність патріархального ручного виробництва. Цю проблему розв’язало винайдення прядильної машини. Крім того, з’явились ще й інші винаходи, що підготували базу для промислової революції: свердлильний верстат (1775), токарний верстат (1794) та ін.
      Філософію життя раннього капіталізму супроводжували найжахливіші методи накопичення капіталу і добування прибутків. Промислова революція, розвиваючись, сприяла засмоктуванню європейського і американського суспільства у всепоглинаючий дух наживи, який поступово перетворював у товар почуття, думки, любов, науку, мистецтво, усі вчинки і відносини людей.
      Фабрично-заводська промисловість, що постійно розширювалась, вибрала собі на перших порах найбільш покірних рабів жінок і дітей.
      Про колосальні масштаби застосування дитячої праці в Англії свідчить такий факт: в 1788 р. у ткацьких майстернях працювало 26 тис. чоловіків, 31 тис. жінок і 35 тис. дітей, значна частина яких була молодшою 10 років (2, 345).
      Слід враховувати і той факт, що промислова революція мала своїм результатом багатократне збільшення дітей-сиріт. Пролетаріат, позбавлений сімейного життя, здійснював власне відтворення. Це було дуже вигідно для багатих підприємців, так як молодий робітник, що не мав свого дому і родичів, вартував дуже дешево.
      Новий буржуазний лад перетворив кохання в популярний товар. Справжнім лихом (мається на увазі здоров’я чоловіків) стала проституція. Більша частина проституток знаходилась у віці від 13 до 15 років. Щоб здійснювати лікарсько-поліцейський контроль засновувались будинки терпіння. Тільки в Мадриді в 1895 р. їх нараховувалось 300 (2, 349).
      Дуже складним було становище робітничого класу в періоди економічних криз. Люди помирали з голоду. Жахливими були їх житлові умови. Все це мало наслідком активізацію революційних виступів робітничого класу.
      Проте на межі ХІХ ХХ ст. у ряді країн буржуазія дістала певні уроки класової боротьби, в результаті чого в свідомості забезпечених верств населення почали переважати настрої реформізму, соціального партнерства та примирення. Якщо при цьому і робітничий клас еволюціонував в ту ж сторону (як, наприклад, у Великобританії та США), то виникали ситуації, що їх назвав Вайдліх кооперативною демократією.
      Одним з перших, хто проявив нове ставлення до робітників у середовищі підприємців, став американський автомобільний “король” Генрі Форд (1863-1947). Він запровадив конвеєр у автомобілебудування, а також встановив на своїх підприємствах мінімальний рівень зарплатні і 8-годинний робочий день. На заводах Форда була створена соціологічна служба із штатом 60 людей, що на той час було великим новаторством.
      На його думку, люди з фізичними вадами, якщо їх поставити на відповідне робоче місце, можуть виконувати ту ж роботу і отримувати ту ж платню, що і здорові люди.
      Ще один представник класу буржуазії Фредерік Уінслоу Тейлор (1856-1915), видатний винахідник. На його думку, в якості одного з найважливіших заходів, що мають здійснюватись на будь-якому підприємстві, є створення товариства взаємного страхування від нещасних випадків, в якому повинні брати участь і підприємці, і робітники.
      Велику увагу Тейлор приділяв проблемі взаємин підприємців і робітників. Він вважав за необхідне забезпечити можливість для кожного робітника вільно висловлювати свою думку, адже ніяку благодійність робітник не цінує так, як дрібні прояви особистої симпатії.
      Таким чином, стосунки буржуа і пролетаріату протягом ХІХ ст. піддались суттєвій еволюції. У розвинутих капіталістичних державах в суспільну свідомість поступово вкорінювалася думка про можливість класового миру і співробітництва, що проявлялось, зокрема, в активізації втручання держави у питання соціальної політики і в появі соціального законодавства.
      Треба відзначити, що перші серйозні спроби законодавчої охорони здоров’я зайнятих на виробництві людей були здійснені в кінці ХVШ ст. у найбільш розвинутому промисловому центрі Великобританії Манчестері. Зусиллями лікарів Т.Персиваля і Дж. Феррієра в 1796 р. було створено Манчестерське санітарне бюро, яке ставило своїм завданням оздоровлення умов праці та побуту робітників, законодавче обмеження тривалості робочого дня.
      У 1830-1840 рр. становище працюючих на англійських фабриках привернуло увагу британського парламенту. У 1840 р. було створено урядовий заклад Головне управління з охорони здоров’я. В результаті його роботи з’явилися дослідження, що показували вплив умов праці і тривалості робочого дня на захворюваність і смертність серед робітників.
      Спроби вироблення комплексного підходу в галузі соціальної політики визначалися в заходах, проведених в квітні-червні 1871 р. Паризькою Комуною. Серед соціальних лих називались панування монополій, експлуатацію трудящих. Була створена Рада Комуни, яка здійснювала серед інших соціально-економічні заходи. Декретами Комуни заборонялось накладання штрафів, нічна робота в пекарнях, встановлювався робітничий контроль над виробництвом та ін.
      Основи соціальної політики були закладені також у Німеччині, де були вжиті заходи з поліпшення становища робітників. У 1896 р. прийнято Німецький громадянський кодекс, де вперше в європейській практиці утверджувались принципи соціальної справедливості і вводилось повсюдне робітниче страхування. Приклад Німеччини наслідували інші європейські держави. В Англії, зокрема, створювались біржі праці, в компетенцію яких входило допомагати бідним у пошуку роботи. Слідом за законом про біржі вийшов закон про страхування з безробіття. Соціальному забезпеченню підлягали також інвалідність, старість, хвороби.
      У цей період розвинулася система благодійності для невиліковно хворих дітей, і тих, що мають фізичні та розумові вади, а також перестарілих.
      У Франції вже в першій половині XIX ст. були створені спеціальні колонії для бідних, безпритульних і бродячих дітей, будинки милосердя. Згідно із законом 1850 р. у державі створювались виправні колонії для неповнолітніх. Зразком такої колонії стала колонія в Меттре, що поєднувала притулок, тюрму, школу, майстерню і армійський полк. Особлива роль тут відводилась вихователям, які виконували декілька функцій – суддів, вчителів, майстрів, офіцерів і батьків, стаючи свого роду “спеціалістами з формування дитячої поведінки”.
      У середині XIX ст. створювалися заклади для покинутих або убогих дітей, сирітські притулки і т.д.
      У Великобританії до середини XIX ст. отримали розвиток робітничі школи для вуличних дітей, засновані на ідеї про те, що лінощі є основою для розпусти і праця найкращі ліки проти них. Тому в даних школах домінувало навчання ремеслам.
      Функцію “дисциплінування” мас виконували також релігійні групи і благодійні організації, переслідуючи і релігійні (наставлення), і економічні (допомога і залучення до праці), і політичні (боротьба з невдоволенням) завдання. На це вказують правила паризьких парафіяльних благодійницьких закладів, створених на рубежі ХVІІІ ХІХ ст.
      Таким чином, замість практики “ізоляції” прийшла “карцерна” система благодійності, яка включала сирітські притули, благодійні школи, школи для дорослих, безкоштовні лікарні, богадільні і т.д. Вона надавала спеціалізовану допомогу нужденним. В межах “карцерної системи” принцип цілковитої ізоляції від суспільства у повній мірі не зберігався, а принцип отримання користі передбачав не тільки використання дешевої робочої сили, але й можливість надати допомогу і одночасно проявити співчуття. Із цієї системи були повністю виключені здорові бідняки.
      Особливе місце в “карцерній” системі опіки зайняли заклади для малолітніх дітей: ясла і дитячі сади, створені перш за все для найбідніших верств населення. Ясла вперше виникли в середині 1840-х років у Франції, в Парижі за ініціативою Марбо. На його думку, ясла повинні дитині замінити матір і захистити від шкідливих умов життя в убогості. Вже в 1855 р. сітка ясел у Франції складалася з 400 закладів (2, с. 369).
      Іншим типом благодійних закладів стали денні притулки, метою яких було забезпечення нагляду за дітьми, чиї батьки працювали. Один з перших таких притулків з’явився у 1780 р. в Штейнгалі (Ельзас, Франція) з ініціативи місцевого священика Оберліна. Він зняв за свій рахунок кімнату, куди збирав залишених дітей (в основному дівчаток), причому старші з них навчались шиттю і плетінню. Згодом подібні заклади з’явились у Німеччині.
      Згодом денні притулки, що отримали назву “дитячих садків”, отримали широке розповсюдження у європейських державах завдяки діяльності німецького педагога Фрідріха Фребеля.
      У другій половині XIX ст. дитячі сади з’явились і в інших державах Європи (Франції, Великобританії, Бельгії, Нідерландах), а також у США. У той же час застосування методики Фребеля привело до її змін у відповідності з національними особливостями. У США виник особливий тип дитячих садів для дівчаток, де намагались розвинути господарські здібності дітей.
      Особливим типом благодійницьких закладів стали школи для дітей, що мали відхилення у фізичному та розумовому розвитку. Перший заклад для сліпих дітей був створений в Парижі ще в 1784 році з ініціативи В.Гюні та Т.Параді. Через століття, в середині 1880-х рр. у Західній Європі нараховувалось більше 120 закладів для дітей з вадами зору. У цей же час у США існувало 23 школи для сліпих.
      Перші заклади для глухонімих дітей булл створені на початку 1760-х рр. в Парижі і Лейпцигу.
      У першій половині ХІХ ст. виникли особливі заклади для розумово відсталих дітей. У 1841 р. в Абендберзі (Швейцарія) була створена перша школа для розумово відсталих, у 1842 році аналогічний заклад був відкритий при Берлінському інституті глухонімих.
      Таким чином, на межі ХVШ ХІХ ст. з’явилися нові сфери опіки, пов’язані з навчанням дітей, які страждають як фізичними, так і розумовими вадами в розвитку. У США у 1845 р. з ініціативи Д.Діксс були відкриті притулки для розумово відсталих дітей у Трентоні. В основі їх виховання і навчання, за рідкісним виключенням, лежала вузькопрактична освіта з метою перетворення дітей в “корисних членів суспільства”.
      Отже, “карцерна” система, що прийшла на зміну системі ізоляції, також повинна була забезпечити соціальний мир в суспільстві. В межах цієї системи працездатні бідняки повинні працювати на заводах і фабриках, приносячи користь суспільству, але “вільно” розпоряджаючись своєю робочою силою; невиліковно хворі і позбавлені розуму повинні знаходитись в лікарнях та клініках; діти в притулках, благодійних школах і колоніях; одинокі, немічні перестарілі – в богадільнях; злочинці в тюрмах. Безперервне функціонування такої системи забезпечували адміністративний і караючий апарат (служба правосуддя, поліція, армія, і нарешті, благодійні товариства). Покарання і співчуття переплелися тут в дивовижний і дуже суперечливий симбіоз. Суперечливість полягала в тому, що інститути “карцерної” системи, покликані надавати необхідну допомогу тим, що потребують, протидіяли реальній соціалізації людини, визначаючи їй певне місце в ієрархічній становій системі і перешкоджаючи розвитку соціальної мобільності у суспільстві. Саме ця суперечливість дала поштовх розвитку на межі ХІХ ХХ ст. теорії соціальної роботи.
      XIX ст. відзначилося пожвавленням приватної і суспільної благодійності, заснованої перш за все на принципах індивідуальної підтримки і надання адресної допомоги. У Німеччині в 1852 році в м. Ельберфельді була запроваджена принципово нова система допомоги (так звана “ельберфельдська”): допомога надавалась лише тому, хто не міг самостійно забезпечити собі пристойне існування. Місто було поділено на 31 округ. У них працювало 434 опікуни. Кожен опікун мав по 5-6 підопічних. Особи, які попали у списки тих, що потребують, поділялись на дві категорії: здатні до роботи і непрацездатні. Перші отримували одноразову допомогу для працевлаштування, інші постійну щомісячну допомогу.
      У США в першій половині XIХ ст. благодійний рух розвивався завдяки приватній ініціативі. Так, у 1819 р. Томас Чалмерс створив систему порятунку бідних людей, при допомозі якої нужденні набували мужності у боротьбі із злигоднями. У 1835 р. Т. Тукерман створив “Бостонське товариство запобігання пауперизму”, що приділяло увагу роботі в сім’ях, а також підготовці добровільних помічників для цієї роботі. У кінці XIX ст. в західноєвропейських країнах відбулося відновлення “відкритої” системи благодійності, що передбачала надання допомоги тим, що потребують, на дому без вияснення причин бідності. Так, у Великобританії в 1890-ті роки “відкритою” системою було охоплено біля 220 тис. чоловік.
      На межі ХІХ-ХХ ст. більш активну позицію в наданні соціальної допомоги нужденним почала займати і християнська церква. Справжнім реформатором релігійної опіки став протестантський священик Уільям Бут, який працював у другій половині 1860-х рр. у лондонському Іст-Енді і який мав справу з девіантними групами населення (злодії, проститутки, п’яниці і т.д.).
      У серпні 1878 р. був затверджений статут благодійної християнської організації – “Армії порятунку”. В першій половині 1880-х рр. діяльність “Армії” розгорнулася в США, а згодом і в інших країнах світу Канаді, Австрії, Франції, Швейцарії, Індії та ін. У. Бут розробив програму соціальної допомоги, в основу якої був покладений принцип її надання без відмінностей рас, віросповідань, політичних переконань і без вимоги підкорення “Армії”. “Армія порятунку” одна з небагатьох благодійних організацій, діяльність якої нині нараховує більш ніж столітню історію.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016