Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Статті arrow Культура. Наука. Освіта. arrow ЄДНІСТЬ І ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ЗАВДАНЬ ВИХОВАННЯ ДОШКІЛЬНИКІВ
05.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




ЄДНІСТЬ І ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ЗАВДАНЬ ВИХОВАННЯ ДОШКІЛЬНИКІВ

ЄДНІСТЬ І ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ЗАВДАНЬ ВИХОВАННЯ ДОШКІЛЬНИКІВ

   Усі складові частини виховання дітей дошкільного віку в педагогічному процесі здійснюються в єдності. Людина не розвивається і не виховується за окремими напрямами. Як у теорії, так і на практиці неможливо виділити сфери впливу того чи іншого аспекту виховання на розвиток людини. Платон стверджував: “Ніхто не стає хорошою людиною випадково”. Усі складові частини виховання об'єднані перш за все метою. Фізичне, розумове, моральне, трудове, естетичне виховання мають загальну спрямованість — формування повноцінної особистості дитини, розвиток її індивідуальності, підготовку до навчання в школі. Як зазначав К. Ушинський, єдиних виховних рецептів не буває і не може бути, і неможливо знайти хоча б один педагогічний засіб, у якому б не було шкідливих і корисних сторін і який не міг би дати в одному випадку корисних результатів, в іншому — шкідливих, у третьому — ніяких. Тому педагог має ретельно вивчати природу своїх вихованців, обставини їх виховання, педагогічні теорії й на цій основі виробити собі позитивну мету виховання, йти до неї, керуючись набутими знаннями і власною розсудливістю.
   Кожен виховний засіб впливає на всі аспекти розвитку особистості дитини. Плануючи і організовуючи будь-який педагогічний захід, важливо передбачити всі можливі результати з метою всебічного виховання. Однак не можна змушувати дитину до конкретної діяльності, не зважати на її стан, інтереси і потреби. “Беззмістовне керівництво особистістю дитини ніколи не минає без серйозних наслідків і позначається іноді на всьому її житті”, — стверджував П. Лесгафт. Вдумливий педагог обов'язково має враховувати всі чинники і обставини виховного процесу, вікові, індивідуальні особливості, інтереси й потреби дітей.
   У взаємозв'язках фізичного, розумового, морального, трудового, естетичного виховання виникають нові його можливості. Йдеться передусім про такі виховні напрями:
— патріотичне виховання. Спрямоване на виховання любові до Батьківщини, рідного народу, в дусі миру і взаєморозуміння з іншими народами;
— екологічне виховання. Має на меті формування основ екологічної культури дитини, навичок природоохоронної діяльності;
— економічне виховання. Покликане прищеплювати повагу до результатів праці дорослих, розвивати бережливе ставлення до часу, знарядь праці, формувати вміння планувати власну трудову діяльність, свої доходи, раціонально їх використовувати;
— статеве виховання. Його завданнями є формування усвідомленого ставлення до своєї та протилежної статі, навичок відповідної поведінки, ознайомлення з елементами статевої гігієни.
   Кожен напрям виховання має свої завдання, засоби і методи, які реалізуються в контексті головних складових частин виховання (фізичного, розумового, морального, трудового, естетичного). Наприклад, формування екологічної культури починається з прилучення дитини до світу природи в процесі її раціонального виховання, завдання якого полягає в ознайомленні дошкільників з навколишнім світом. Виховання любові, гуманного ставлення до живого, в тому числі до об'єктів природи, є завданням морального виховання тощо.
   Багато є спільного в засобах і методах виховання. Наприклад, головний засіб патріотичного виховання (ознайомлення дітей із сім'єю, родом, рідною країною) має спільність із засобами морального виховання, у системі якого в ознайомленні з найближчим для дитини оточенням полягає виховання гуманних почуттів.
   Отже, всі складові частини виховання можуть бути успішно реалізовані лише в єдності та взаємозв'язку. Особистість дитини — не сукупність окремих якостей, а єдине ціле, елементи якого, взаємодіючи, утворюють неповторну індивідуальність.
   Необхідність забезпечення взаємозв'язку напрямів виховання визначила поняття системи виховання.

   Система виховання — сукупність взаємопов'язаних цілей і принципів організації виховного процесу, методів і прийомів поетапної реалізації у межах певної соціальної структури (сім'ї, дитячого садка, школи, вузу, держави).

   Головна ознака системи — її впорядкованість. А. Макаренко наголошував на тому, що ніякий засіб неможливо розглядати як окремо взятий від системи; він не може бути визнаний ні поганим, ні добрим, якщо розглядається окремо від інших, від цілого комплексу педагогічних засобів.
   Загалом, системний підхід до виховання передбачає: двосторонню взаємодію вихователя і дитини; спрямованість на гармонійний розвиток особистості; єдність змістовної та процесуальної складових виховного процесу; взаємозв'язок усіх його структурних елементів (мети, змісту, засобів і методів); реалізацію розвитку, навчання і виховання дитини.
   Єдність завдань і складових частин виховання не означає, що внаслідок їх використання всі діти будуть однаковими. У кожній особистості поєднуються загальні та індивідуальні риси. З цього приводу С. Русова зауважувала, що індивідуальність не має бути “придушена загальнолюдськими інтересами: ні, кожна дитина усім дошкільним вихованням виробляє з себе суцільну, незалежну, активну особу з піднесеним почуттям добра і міцною волею задля дійсною красою позначеного життя”.
   Початок XXI ст. ознаменований утвердженням концепції полікультурного виховання, яке передбачає адаптацію людини до різноманітних цінностей в умовах співіснування різнорідних культур, орієнтацію на діалог культур тощо. У світлі цього важливим завданням виховання дітей дошкільного віку в усьому світі є виховання у дусі миру. У межах одного з проектів Всесвітньої організації з дошкільного виховання (ОМЕР) у 1982 р. було окреслено такі його напрями:
— формування позитивного і дружнього ставлення до навколишнього світу;
— розвиток самостійності та формування навичок взаємодії з іншими людьми;
— виховання у дусі діалогу, підготовка до діалогічного спілкування;
— виховання почуття національної належності;
— виховання міжнародної солідарності. Важливим завданням є виховання толерантності у ставленні до різних людей (різного віку, хворих, інвалідів), різних етнічних, релігійних і соціальних угруповань. Наприклад, у США створено навчальні програми попередження виникнення у дітей соціальних стереотипів і вивчення культурного розмаїття на основі притаманної дошкільнятам допитливості та безпосередності поведінки.
   Глобальною проблемою людства нині є проблема екології навколишнього середовища. Урбанізація, зростання промислового виробництва зі шкідливими для здоров'я людини наслідками, недбале ставлення до природи, коли людина забуває, що вона сама є її складовою, висувають на передній план завдання виховання екологічної культури, починаючи з раннього віку. Екологічне виховання у промислово розвинутих і густонаселених країнах світу (США, Японії, Німеччині та ін.) має своїм завданням виховання раціональної, доцільної, правильної поведінки дітей не лише в природі, а й у повсякденному житті (культура ведення домашнього господарства, збір сміття, оздоровлення природного середовища, доцільне використання води та ін.)- У Данії, наприклад, з метою захисту людини від впливу міського середовища створена концепція лісового дитячого садка, в якому діти вчаться жити в природі.
   У ранньому віці дитина починає усвідомлювати, що вона є хлопчиком або дівчинкою, що її належність до певної статі є незворотною, постійною, на все життя, тобто вона набуває первинної статевої ідентичності. На цю пору припадає початок її статевого виховання — засвоєння знань про взаємини статей, формування культури статевої поведінки. Суть його полягає у делікатному поясненні відмінностей у будові чоловічого і жіночого організмів, опануванні елементарних навичок статевої гігієни, у формуванні статевотипізованої (властивої представникам певної статі) поведінки, а також толерантного ставлення до представників протилежної статі.
   У дошкільному дитинстві розпочинається етап вторинної статевої ідентифікації, тобто усвідомлення свого соціального призначення як чоловіка або жінки і відповідної поведінки в сім'ї, суспільстві. У цьому процесі особливої актуальності набуває проблема гендерного виховання — засвоєння дитиною знань про соціальні особливості буття статей. Ідеться про розкриття дитині того, що чоловіки і жінки різняться між собою не тільки за біологічними ознаками, а й за особливостями виконання ролей у сім'ї та суспільстві. При цьому вихователі мали б з перших днів наголошувати на рівній суспільній цінності чоловіків і жінок (принцип гендерного паритету), тобто рівних їхніх правах і обов'язках, рівній відповідальності у сім'ї, суспільстві й одне перед одним.
   Очевидно, певної уваги заслуговує ідея виховання дітей на принципах андрогінії — поєднання в індивіді жіночих (фемінних) і чоловічих (маскулінних) соціальних властивостей, що передбачає допомогу дитині в усвідомленні та прийнятті своєї статевої належності, опануванні й реалізації відповідних до неї соціальних ролей, а також опануванні багатьох соціальних ролей, не обумовлених статевою належністю дитини. Йдеться про те, що хлопчики не повинні цуратися багатьох справ, які за традиційним розподілом соціальних ролей вважаються “жіночими”, а дівчатка повинні виховувати в собі здатність до успішного функціонування у сферах, в яких домінують чоловіки (бізнес, політика тощо). Усе це, на думку багатьох учених, стимулює всебічний розвиток особистості, сприяє максимальній її реалізації у сім'ї та суспільстві, гармонізує суспільні відносини.
   В опануванні цією проблематикою педагогові доведеться долати певні когнітивні (пізнавальні), психологічні бар'єри, виявляти необхідні такт, гнучкість і делікатність. Попри неоднозначне ставлення до цієї проблеми в науці й громадській думці, відвертатися від неї не слід, оскільки це є однією із тенденцій розвитку сучасної цивілізації.
   Важливим напрямом є правове виховання дітей, яке полягає у прищепленні їм елементарних правових знань, формуванні найпростіших навичок правової поведінки. Відомі педагоги К. Вентцель, Я. Корчак ще у 30-ті роки XX ст. запропонували декларації прав дитини, в основу яких поклали її право бути тим, ким вона є, — право на індивідуальність, людську гідність, життя, свободу і щастя. Нині прийнято багато міжнародних угод про права дитини, що регламентують обов'язки держави, батьків і вихователів стосовно дітей, вимагають виокремлення особливого напряму у вихованні, спрямованого на усвідомлення дитиною своїх прав і обов'язків. На необхідність цієї роботи вказано ЮНЕСКО у 1974 році.
   Правове виховання передбачає ознайомлення дітей дошкільного віку зі змістом їхніх прав, розвиток критичного ставлення до спроб їх порушити (використання авторитарного стилю спілкування, приниження гідності). Водночас у них повинно утверджуватися усвідомлення, що, реалізуючи свої інтереси, не можна ігнорувати інтереси інших; що стосунки людей регулюються нормами моралі і права, які необхідно знати і яких слід дотримуватися; що свобода — це не вседозволеність, а усвідомлена поведінка і Діяльність у конкретному правовому полі.
   Пов'язаним із правовим вихованням є виховання у дітей здатності запобігати небезпеці та насильству. Цьому має сприяти безпечна організація оточення дитини, дозування впливу всього, що може створити загрозу її здоров'ю. З цією метою її знайомлять з поведінкою у кризових ситуаціях (пожежа, повінь, буря тощо), у транспортних засобах, під час самостійного перебування вдома і на вулиці, зі способами вирішення конфліктів, захисту від фізичного і морального насильства, в тому числі у сім'ї.
   Важлива роль у вирішенні виховних проблем відводиться взаємодії педагога і дитини, оскільки успіх виховання значною мірою залежить від того, хто вводить дитину в життя. Термін “педагогічна взаємодія” найповніше відображає взаємну активність педагога і дитини. Педагогічна взаємодія — це єдність педагогічного впливу, його активного сприйняття та власної активності дитини. Саме педагогічна взаємодія забезпечує самовиховання особистості як результат виховного впливу на дитину. Обов'язком вихователя є довіра до того, що дитина вміє, віра у її можливості, створення умов для цікавої діяльності, розвитку інтересів і здібностей, стимулювання вільного вибору, підтримка самостійної поведінки, прагнення зрозуміти те, що дитину по-справжньому хвилює, чому вона так поводиться, чого прагне. Саме педагог має бути для дитини еталоном демократичної, незалежної і гідної людської поведінки. У виховній роботі батьки і педагоги повинні забезпечити дитині гармонійний розвиток, не позбавляючи її права на особисте життя, підтримуючи в ній щастя дитинства.
   Час дошкільного дитинства є найоптимальнішим для розвитку особистості дитини, кожен рік якого є важливою сходинкою її зростання, що дало підстави назвати його “золотою порою життя”. У цьому віці дитина особливо потребує повноцінного спілкування з дорослими і однолітками, можливості самовияву, задоволення потреб, турботи про її щастя. Досягнуть успіху у вихованні ті батьки і педагоги, які гуманно, терпляче і вміло пов'язують вирішення завдань виховання дитини з її розвитком.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016