Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Статті arrow Філософські науки. Психологія arrow СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ
02.09.2014
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

Сутність соціалізації, її сфер, стадій, інститутів і механізмів
Соціально-психологічні особливості соціалізації представників різних вікових категорій
Вікові кризи життя і процес соціалізації індивіда
Асоціальні прояви особистості

   Життєвий шлях людини, відображення нею соціально-психологічної реальності є складною двосторонньою взаємодією її та соціального життя. Процес їх взаємовпливу спричинює розвиток і становлення індивіда. З точки зору соціальної психології, активність індивіда зумовлена потребою людини належати до соціуму, сприймати, оцінювати й осмислювати його, ідентифікувати себе із своїм народом, конкретною соціальною групою. Вимоги групи до поведінки індивіда спонукають його до вироблення відповідної лінії поведінки. Соціально-психологічне розуміння соціалізації особистості визначає погляд на неї як на специфічне утворення, продукт соціально-психологічного відображення соціального життя, соціальних відносин.

Сутність соціалізації, її сфер, стадій, інститутів і механізмів

   Соціально-психологічна реальність, соціально-психологічні явища виникають як відображення різних форм спілкування і взаємодії. Формування особистості відбувається за допомогою власного досвіду становлення і розвитку в безпосередніх соціальних контактах, у процесі яких людина зазнає впливу мікросередовища, а через нього — і макросередовища, його культури, соціальних норм і цінностей. Це і є соціалізація особистості.

Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві.

   У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості. Людина прилучається до групи, намагаючись стати її частиною, осягнути почуття “Ми” і почуття “Я” серед “Ми”, що позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукає до впливу на соціальне життя у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального досвіду.
   Формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація.

   Соціальна адаптація (лат. adaptatio — пристосовувати) — вид взаємодії особи із соціальним середовищем, у процесі якого відбувається узгодження вимог та сподівань обох сторін.

   Цей процес вказує на пристосування індивіда до рольових функцій, соціальних норм, спільностей, до умов функціонування різних сфер суспільства.

   Інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє “Я”.

   Двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків і активне їх відтворення. Тобто людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки.
   Джерела сучасної концепції соціалізації містяться у працях американського психолога Альберта Бандури (нар. 1925), французького соціолога і юриста Габріеля Тарда, американського соціолога Толкотта Парсонса (1902— 1979). Нині процес соціалізації наука розглядає в широкому і вузькому розумінні цього поняття. Соціалізація у широкому розумінні — це визначення походження і формування родової природи людини (йдеться про філогенез — історичний процес розвитку людства), у вузькому — процес включення людини в соціальне життя шляхом активного засвоєння нею норм, цінностей та ідеалів. З урахуванням цього соціалізацію можна розглядати як типовий та одиничний процеси. Типовий процес визначається соціальними умовами, залежить від класових, етнічних, культурних та інших відмінностей. Пов'язаний він із формуванням типових для певної спільноти стереотипів поведінки. Соціалізація як одиничний процес пов'язана з індивідуалізацією особистості, виробленням нею власної лінії поведінки, набуттям особистого життєвого досвіду, тобто зі становленням індивідуальності.
   Серед багатьох учених побутує думка, що соціалізація тісно пов'язана з адаптацією — пристосуванням організмів до навколишнього середовища. Вони трактують соціалізацію як безперервну адаптацію живого організму до оточення, як його здатність пристосовуватися до реакцій інших людей. За іншою точкою зору, адаптація є складовою соціалізації, її механізмом.
   Існують певні взаємозв'язки соціалізації з вихованням — цілеспрямованим, свідомо здійснюваним впливом на особистість суспільства та його соціальних інститутів з метою організації та стимулювання активної діяльності особистості. Однак ці процеси не можуть бути ідентичними, адже соціалізація відбувається як під впливом цілеспрямованих зусиль, так і в результаті безпосереднього впливу середовища, що таїть у собі елементи стихійності, неорганізованості. Отже, соціалізація є значно ширшим процесом, ніж виховання, який може бути як організованим, так і стихійним, не завжди усвідомлюваним.
   Існують спільні й відмінні ознаки між соціалізацією і розвитком — процесом, у результаті якого відбувається зміна (перехід до вищого стану) якостей особистості. Спільне полягає в їх зумовленості соціальними, зовнішніми чинниками, а відмінне — в тому, що розвитку властива і наявність внутрішніх рушійних сил (суперечностей, які виникають на межі внутрішнього і зовнішнього світу індивіда, за невідповідності потреб і можливостей, очікуваного і отримуваного, бажаного і реального тощо) та психофізіологічних змін. Поняття “соціалізація” та “розвиток” не протиставляються і не ототожнюються, а взаємодоповнюються. Саме психологічні особливості розвитку детермінують процес вибірковості особистості до різних взаємодій з оточенням. Знання цих особливостей забезпечує успішне навчання, виховання та формування соціально зрілої особистості.
   Соціалізація людини розгортається в конкретних умовах її життєдіяльності. Цей процес охоплює всі аспекти залучення особистості до культури, навчання і виховання, за допомогою яких вона набуває соціальності, спроможності брати участь у соціальному житті. Успішній соціалізації сприяють такі чинники, як зміна поведінки, очікування і прагнення відповідати їм. У процесі історичної практики індивід виявляє свою соціальну сутність, формує соціальні якості, набуває особистого життєвого досвіду. Об'єктивно, формуючи та розвиваючи власне “Я”, особа не може існувати без спілкування та поза діяльністю.
   Процес соціалізації відбувається у конкретному середовищі, тобто у сфері соціалізації. 

   Сфера соціалізації середовище дії, в якому відбувається процес розширення та примноження соціальних зв'язків індивіда із зовнішнім світом.

   Основними сферами соціалізації є діяльність, спілкування та самосвідомість. У діяльності людина виражає себе як суспільний індивід, проявляє особистісні смисли, виявляє самостійність, ініціативу, творчість та професіоналізм, засвоює нові види активності. У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе та інших учасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та сприйняття людьми одне одного. Сфера самосвідомості передбачає становлення “Я-концепції” індивіда, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральної орієнтації.
   Соціалізація є тривалим процесом, у своєму розвитку вона долає кілька стадій.

   Стадії соціалізації етапи, періоди становлення особистості засвоєння нею соціального досвіду.

   Єдиної класифікації стадій соціалізації ще не вироблено, оскільки різні вчені за основу беруть різні критерії. Наприклад, з огляду на участь у трудовій діяльності Г. Андреева виокремлює дотрудову, трудову і післятрудову стадії соціалізації (соціологічний підхід). Дотрудова стадія охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік, включаючи два самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітації і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрової діяльності, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групових ігор, під час яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає група людей) та навчання. Трудова стадія соціалізації пов'язана із зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду. Специфіка післятрудової стадії соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку. Саме в поглядах на цю стадію найчастіше виникають дискусії. Одні вчені вважають, що поняття “соціалізація особистості” несумісне з періодом життя індивіда, коли всі його соціальні функції згортаються. Інші, навпаки, переконані в тому, що в пенсійний період життя людина продовжує відтворювати соціальний досвід.
   Для психоаналітичного підходу особливе значення в соціалізації індивіда має період раннього дитинства. Психоаналіз пов'язує стадії соціалізації з виявом біологічних потягів, інстинктів і підсвідомих мотивів людини.
   Компромісний підхід до розгляду питання про стадії соціалізації враховує як соціологічні, так і психоаналітичні погляди. Згідно з ним виокремлюють такі етапи: первинну соціалізацію (охоплює дві стадії: від народження до початку навчання; від початку навчання у школі до початку соціальної зрілості та вибору професії) і вторинну соціалізацію (засвоєння соціальних ролей дорослою людиною у процесі праці, пізнання і спілкування).
   З огляду на те, що змістовий і процесуальний аспекти соціалізації характеризуються яскраво вираженими віковими особливостями, виокремлюють ознаки, за допомогою яких визначають стадії соціалізації:
— залучення індивіда до діяльності (міра засвоєння знань, умінь і навичок та способи їх відтворення);
— рівень розвитку самосвідомості людини;
— провідні інститути соціалізації, що здійснюють домінуючий вплив на процес становлення та розвитку індивіда на цій стадії;
— способи соціалізації (опосередковані провідною діяльністю стосунки з іншими людьми, котрі визначають соціальний розвиток особистості на відповідному віковому етапі);
— соціально-психологічні механізми соціалізації.
   Суспільство здійснює вплив на особистість через інститути соціалізації.

   Інститути соціалізаціїконкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей і соціальних зв'язків (сім'я, школа, неформальні організації, засоби масової інформації тощо).

   Вони характеризуються стійкою формою організації спільної діяльності, усталеним комплексом правил, принципів, норм, що її регулюють. Водночас інститути соціалізації є різновидами особливих соціальних зв'язків, що забезпечують цілісність взаємодії особи і суспільства; заданим набором доцільно орієнтованих стандартів поведінки особи в конкретних ситуаціях.
   Процес поєднання в соціально-психологічному відображенні людини умов соціуму з особливостями особистості пов'язаний із соціально-психологічними механізмами соціалізації особистості.

   Соціально-психологічні механізми — психологічні впливи або засоби, за допомогою яких здійснюється соціально-психологічне відображення людиною реалій соціального життя, а отже перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори її поведінки.

   Систематичного аналізу та чіткої класифікації соціально-психологічних механізмів соціалізації у психологічній науці немає. Одні вчені до механізмів соціалізації зараховують наслідування, навіювання, переконання, зараження, інші — соціальну фасилітацію (англ. facilitate — полегшувати), конформізм, дотримання норм, окремі — засвоєння стандартів поведінки, прийняття групових норм, почуття сорому, самоконтроль, соціальний обмін. На думку Г. Тарда, механізм соціалізації включає в себе імітацію, ідентифікацію, керівництво.
   За ознакою “організованість — неорганізованість” соціально-психологічні механізми поділяють на цілеспрямовані (навчання, виховання, інструктаж тощо) та стихійні (ідентифікація, наслідування, престиж, авторитет, лідерство тощо) впливи. Стихійні впливи переважно базуються на ефекті довіри до людини, яка здійснює вплив, заниженій самокритичності, підвищеній сугестії (лат. suggestio — навіювання) індивіда, невпевненості у собі тощо. За ознакою “усвідомлювання — неусвідомлювання” виокремлюють усвідомлювані (переконання, вплив авторитету та ін.) та неусвідомлювані (проявляються здебільшого в ранньому дитинстві, виражаються через навіювання, наслідування, психологічне зараження, ідентифікацію) механізми соціалізації.
  
Із соціально-психологічного погляду соціалізація полягає у формуванні соціального досвіду індивіда в процесі його взаємодії з найближчим оточенням. Найповнішу і найоб'єктивнішу характеристику соціалізації можна отримати лише внаслідок міждисциплінарного її дослідження, що потребує дотримання таких методологічних принципів: соціальної детермінації (соціально-економічний розвиток суспільства детермінує умови існування найближчого оточення і впливає на процес соціалізації); самодетермінації (індивіда у процесі соціалізації розглядають як активне начало у перетворенні матеріальних і духовних цінностей); діяльнісного опосередкування (основним способом засвоєння індивідом соціального досвіду є його активна взаємодія з найближчим оточенням, що відбувається в процесі спілкування та діяльності); двосторонності процесу соціалізації (входження індивіда в систему міжособистісних стосунків і одночасне їх відтворення, що реалізується в структурі сімейних, шкільних, товариських та інших зв'язків).
   Міждисциплінарний підхід до вивчення процесу соціалізації передбачає виокремлення та розмежування в ньому: змістового та функціонального аспектів, перший з яких представлений особистісними надбаннями й утвореннями, другий — характеризує те, як і під дією яких соціально-психологічних механізмів відбувається їх формування.

Соціально-психологічні особливості соціалізації представників різних вікових категорій

   Соціалізація особистості у різні вікові періоди, яким відповідають етапи її розвитку і становлення, характеризується специфічними соціально-психологічними особливостями.
   Соціалізація підлітків. Особистість підлітка — доволі складний феномен. Важливими соціально-психологічними новоутвореннями підліткового віку є особистісне самоутвердження, дорослість, потреба у спілкуванні, інтенсифікація контактів, перегляд попередніх переконань та уявлень, формування нового світогляду, засвоєння цінностей і норм підліткового середовища тощо. У різноманітних міжособистісних стосунках підліток намагається з'ясувати, як до нього ставляться інші. У ставленні до батьків виявляє ознаки емансипації (відстоювання своєї точки зору, втеча з дому тощо). У старшому підлітковому віці він виходить на спілкування із суспільством, внаслідок чого з'являються авторитети, які підліток знаходить не тільки в середовищі безпосередньої взаємодії, а й у пресі, комп'ютері тощо. Надходження у кров гормонів, що виробляються органами внутрішньої секреції, викликають у підлітків то загострене, то послаблене сприймання навколишнього світу, спад чи піднесення працездатності й енергії, що супроводжується перепадами настрою, надмірними переживаннями. Внутрішній світ підлітка, постійно ускладнюючись, вимагає інтимності та відмежування від будь-яких, іноді навіть доброзичливих, зовнішніх впливів. Перебування наодинці зі своїми проблемами може сприяти як зміцненню його самостійності, так і виникненню певної відчуженості. В цей період виникають статеві потяги і пов'язані з ними нові переживання. До того ж змінюється стан деяких нервових центрів, що робить для нього значущою інформацію сексуального характеру. Це спонукає розвиток потреби у визнанні себе представниками протилежної статі. У класі з'являються закохані пари, культивуються дружні стосунки.
   Для соціальної психології значний інтерес становлять характерні для підліткового віку явища акселерації та інфантилізму.

   Акселерація (лат. acceleratio — прискорення) прискорений соматичний розвиток і фізіологічне дозрівання підлітка, що виявляється у збільшенні маси тіла, ранніх термінах статевого дозрівання.

   Ці особливості нерідко породжують різноманітні психологічні колізії — смислові бар'єри, конфлікти, афективні форми поведінки тощо.

   Інфантилізм (лат. infantilis — дитячий) збереження в психіці й поведінці підлітка особливостей, притаманних дитячому віку.

   Такий підліток вирізняється незрілою емоційно-вольовою сферою, що проявляється у несамостійності рішень і вчинків, почутті незахищеності, заниженій критичності щодо себе тощо. Посилюють інфантилізм не лише різні аномалії діяльності мозку та залоз внутрішньої секреції, а й недоліки освіти та виховання. Йдеться про такі стилі впливу дорослих на підлітків, як диктат, опіка та вседозволеність. Намагання батьків нав'язати дітям свою думку, віддалити від товариства однолітків, в усьому потурати може призвести до негативних наслідків — затримки у формуванні не тільки рухових умінь та навичок, недостатньої фізичної сили, а й до невміння спілкуватися, стримувати свої емоції, бажання. Цілком можлива поява й іншої проблеми: тяжіння до молодших, якими можна керувати і серед яких легше маскувати свою неспроможність.
   У зв'язку з нерівномірним прискоренням росту, непропорційним розвитком кісток і м'язів у підлітків настає тимчасова дисгармонія в координації рухів, що викликає серйозні емоційні переживання, адже їм хочеться подобатися собі та іншим, мати привабливу зовнішність. Важливою умовою самосвідомості підлітка є самооцінка своєї зовнішності. Необразливий на перший погляд жарт на його адресу може спричинити або гострий конфлікт, або глибокі переживання. Підлітки, які за своїми фізичними особливостями виділяються серед однолітків, більше схильні до несприятливого впливу соціально-психологічного середовища, що сприяє формуванню негативної “Я-концепції”, залежності від оточення чи боротьби з ним.
   Важливим соціально-психологічним новоутворенням підліткового віку є дорослість. Виявляється вона як новий рівень домагань, що прогнозує майбутній стан, якого підліток фактично ще не досяг. Це породжує типові вікові конфлікти та їх відображення в самосвідомості підлітка. Почуття дорослості вступає у суперечність з реальним статусом у сім'ї та школі, що провокує негативні форми самоутвердження: якщо підліток неспроможний проявити себе і довести іншим свою дорослість загальновизнаними соціально-моральними нормами і схвалюваними способами, він намагається робити це будь-яким шляхом, іноді не вдаючись до аморальних чи асоціальних вчинків, манер спілкування.
   У підлітковому віці втрачають свою актуальність стосунки з батьками, вчителями, а найважливішими стають стосунки з однолітками. Так виявляються глибинні потреби підлітків у розгортанні соціально-моральних зв'язків. У спілкуванні з ровесниками у них формується не лише перше, серйозніше, порівняно з ранніми віковими зв'язками, товариство, в якому вони отримують підтримку і можуть досягти самовираження, а й реалізується потреба в суспільному визнанні їх соціальної значущості. Стосунки з однолітками психологічно зорієнтовані на майбутні взаємини в дорослому товаристві, є однією з форм засвоєння його норм. Наштовхуючись на байдужість, роздратування дорослих, підлітки змушені розширювати свої контакти з ровесниками, інтенсивно формувати свій соціум, жорсткі закони якого часто стають своєрідним протестом проти дорослої спільноти.
   Потреба в соціальних контактах і є передумовою створення численних підліткових угруповань. Неусвідомлювана мета взаємин з однолітками полягає в намаганні підлітка соціально актуалізуватися, не залишитися непоміченим, звернути на себе увагу. Кожен із них по-своєму інтегрується в суспільство. Це може виявлятися в індиферентній, активній чи напруженій поведінці. У свідомості сучасних підлітків, які здебільшого орієнтуються у соціальних контактах на дорослих, домінують не школа, не навчання, не відпочинок, а товариство та суспільство. Вони мотиваційно готові до засвоєння норм і цінностей суспільства, виявляючи водночас недостатню здатність до самореалізації.
   Потреба підлітка досягти у своєму розвитку рівня, на якому перебуває суспільство, зумовлює зміну його ставлення до оточення. Однак цю потребу та її реалізацію відмежовує грань, що визначається соціально закріпленими позиціями дитинства і дорослого світу. Ця “зона відчуження” проявляється в агресивності й страху підлітків, в роздратуванні й тривозі дорослих. Найпоширенішими є два стійкі типи позицій підлітка, що мають принципово різний соціально-психологічний зміст — проміжні “Я в суспільстві” та вузлові “Я і суспільство”. За реального поєднання цих позицій на передній план виходить то одна, то інша. Практика взаємин засвідчує вирішальну роль позиції “Я і суспільство”, адже підлітковий етап соціалізації вирізняється найбільш вираженою індивідуалізацією, самодетермінацією, самоуправлінням підростаючої людини, яка не просто стає суб'єктом, а й усвідомлює себе ним. Підліток критично ставиться до сказаного співрозмовником, написаного в книгах, засобах масової комунікації, що вимагає від дорослих цілеспрямованої роботи щодо формування об'єктивних оцінок соціуму. Ця вікова особливість сприятиме соціалізації підлітків, накопиченню ними позитивного соціально-психологічного та морального досвіду за умови, що їх вчитимуть знаходити в реальних явищах позитивне й негативне, об'єктивно оцінювати їх, передбачати розвиток і коректно виражати своє ставлення до них. Інакше неминучим буде розрив між свідомістю і вчинком, між словом і ділом, нерозвинутість досвіду поведінки, невміння співвідносити моральні норми з реальною діяльністю. Внаслідок цього моральна свідомість підлітків не стане регулятором їх індивідуальної поведінки.
   Чим гірші стосунки підлітка з дорослими, тим частіше він звертається до однолітків і більше від них залежить. Значну роль у становленні та особистісному самовизначенні підлітків відіграють референтні групи як інститути соціалізації.

   Референтна (лат. refero — повідомляю) група — реальна чи умовна соціальна спільність, з якою індивід співвідносить себе як з еталоном, орієнтуючись у своїх вчинках і самооцінці на її норми та цінності.

   Ціннісні орієнтації референтної групи значною мірою визначають соціально-психологічне обличчя підлітка. Наскільки група реалізує себе як єдина площина соціально-психологічного досвіду, в якій підліток може себе виявити, настільки вона є формуючою силою його соціалізації.
   Нині соціалізація підлітка характеризується прискореним його фізичним, статевим дозріванням, що вказує на необхідність зниження початкової межі юнацького віку, а необхідність подовження періоду навчання дещо відстрочує настання соціальної зрілості, тим самим розширюючи межі підліткового віку, створюючи передумови для виникнення і збереження інфантилізму, соціальної, моральної та громадянської несамостійності.
   Останніми роками помітно змінилася і система духовних цінностей підлітків. У їх свідомості, моральних орієнтирах чітко проглядаються як елементи оновлення духовних сфер особистості на основі оволодіння загальнолюдськими цінностями, так і негативні тенденції, що існують у суспільстві. Очевидним у соціалізації сучасного підлітка є процес відторгнення міфологізованих цінностей минулої соціальної епохи і формування якісно оновленої свідомості.
   Зміни ціннісних орієнтацій підлітків зумовлені трансформацією політичної, економічної систем, соціально-психологічної ситуації в суспільстві. їм властиві спрямованість у майбутнє, стурбованість соціальними проблемами (війни і миру, екології тощо), пошук свого “Я”, а також “вакуум” віри, пасивність, дефіцит духовних контактів, гуманістичних начал особистості. Тому важливо уберегти їх від соціальної фрустрації, сприяти зростанню. Інакше вони сконцентрують у собі соціально-психологічні характеристики “маргіналів”, що створюватимуть їм труднощі при інтеграції в соціальні інститути та соціальні відносини.
   У взаєминах між дорослими й підлітками з точки зору української культури та етнопсихології домінує традиція передавати соціально-психологічний досвід від старших до молодших. Однак сучасні підлітки вибірково ставляться до цінностей історичної спадщини, вносять елементи новизни в соціальне життя, чим збагачують соціум. Соціально-психологічною особливістю сьогодення стали більш гнучкі, рухливі, рівноправні стосунки батьків і дітей. Підлітки намагаються автономно вирішувати свої справи, менше радяться з дорослими. Суттєвою є розбіжність у сприйнятті одного покоління іншим: дорослим здається, що діти недооцінюють їх і переоцінюють себе, а підлітки нарікають на нерозуміння, несправедливість дорослих. Це засвідчує таку тенденцію в соціалізації: чим більше відбувається за одиницю часу соціально значущих змін, тим помітнішими стають розбіжності між поколіннями, тим складнішими є механізми передавання культури від старших до молодших, тим вибірковішою є позиція підлітків до соціальної та культурної спадщини. Водночас помилково розглядати старше покоління тільки як носія всього позитивного, а молодше — негативного чи навпаки. Межу між старим і новим, між прогресивним і регресивним слід шукати не між поколіннями, а між передовими і відсталими їх представниками.
   Традиційні взаємини між людьми вважають найважливішими етнопсихологічними та соціально-психологічними механізмами регуляції спілкування та діяльності в суспільстві. Вони детермінують вироблення системи моральних взаємин, впливів і виховання підростаючої зміни загалом. Однак це не страхує від усіх проблем. Однією з них є те, що підліток вихований у дусі глибокої шани до традицій, моральних норм, які інколи пов'язані з досить специфічними культурними умовами, володіє відносно унікальною, соціально обмеженою сукупністю стереотипів і уявлень. Потрапляючи в інноваційну систему соціалізації, в інші умови становлення й виховання, що вимагає високої адаптивності, готовності сприймати і засвоювати багато стереотипів і уявлень, які можуть суперечити засвоєним раніше, він може розгубитися, виявитись нездатним самостійно усе осмислити. За відсутності кваліфікованої допомоги це може спричинити його девіантну (лат. deviatio — відхилення) поведінку .
   Багато соціально-психологічних рис “маргінальної людини” породжено розмитістю і двоякістю норм і стереотипів поведінки. Така ситуація (підліток потрапляє в нову систему соціалізації) може виникнути, наприклад, коли школяр із села переїздить до міста або переходить з одного інституту соціалізації в інший (із сім'ї в школу, із школи в коледж, університет). “Свобода міста” часто обертається для підлітка з сільської місцевості дискомфортом, самотністю. І чим більшим є місто, тим частішою є ця тенденція. Це зобов'язує вихователя допомогти вихідцю з села адаптуватися до нових умов, а мешканцю міста певною мірою прилучитися до сільських стереотипів, ритуалів, уявлень. Процес такої адаптації пов'язаний із втратою деяких індивідуальних властивостей з обох боків.
   Підліткам властива акцентуація характеру (поняття запроваджене німецьким психіатром і психологом Карлом Леонгардом (1904—1988)).

   Акцентуація (лат. accentuo — наголошую) характеру (грец. спаrakter — риса, особливість) — надмірне вираження окремих рис характеру та їх поєднань, що є крайніми варіантами норми.

   Оформляючись до підліткового віку, більшість із них пізніше згладжується, компенсується. Залежно від ступеня вираження розрізняють явні і приховані акцентуації характеру, які можуть переходити одна в одну під впливом різних чинників — особливостей сімейного виховання, соціального середовища та ін. За складних психогенних ситуацій, які тривалий час впливають на “слабку ланку” характеру, вони можуть спричини неврози, психопатії.
   Отже, підлітковий вік — це пора специфічних психологічних контрастів, що характеризують як внутрішній світ індивіда, так і сферу його міжособистісних стосунків.
   Соціалізація старшокласників. У ранній юності на основі прагнення до автономії формується структура самосвідомості, яка дає змогу оцінювати свої здібності, особистісні якості та займатися самовдосконаленням. Посилення інтересу до своєї особистості у цей період є умовою цілеспрямованої самоосвіти та самовиховання. Для старшокласників провідним центром розвитку стає особистісне самовизначення, а центром життєвої ситуації, навколо якого починають обертатись уся їх діяльність та інтереси, вибір життєвого шляху. Високого ступеня зрілості, диференціації та стабільності досягає моральна свідомість, яка характеризується переходом на конвенціональний рівень: старшокласники починають усвідомлювати морально-етичні проблеми, над якими задумуються дорослі, їх моральне самовизначення опосередковане не тільки процесами пізнання, а міжособистісними відносинами, виникненням інтимних стосунків з особами протилежної статі.
   Про диференціацію юнацької свідомості, розвиток системи особистісних смислів і значень свідчить уміння старшокласників пізнавати себе на основі пізнання інших. Соціально-психологічна специфіка юності полягає в тому, що саме в ці роки розгортається активний процес набуття досвіду спілкування, становлення світогляду, завершується формування соціальних установок, їх когнітивного, емоційного та поведінкового компонентів. І хоча погляди старшокласників не завжди правильні, зате вони часто вирізняються стійкістю та послідовністю.
   У ранній юності вже не такими гострими є міжособистісні конфлікти, менше проявляється негативізм у ставленні до інших, поліпшується фізичне й емоційне самопочуття, підвищується комунікабельність, знижується рівень тривожності, нормалізується самооцінка. У спілкуванні простежується яскраво виражена статево-рольова диференціація, яка межує з інфантильно-рольовою негнучкістю. Бувають випадки загостреного відчуття самотності.
   Соціалізуючись, старшокласник розвиває свій світогляд, самосвідомість, ставлення до дійсності, характер, особистісні та комунікативні якості, психічні процеси, накопичує соціально-психологічний досвід, набуває самостійності, впевненості у собі, стійкості до стресів тощо. Діяльність його як суб'єкта навчання наділена якісно іншим змістом, ніж у середніх класах, адже поряд із внутрішніми пізнавальними мотивами засвоєння знань з предметів, що мають особистісну смислову цінність, у старшокласника з'являються соціальні та особистісні зовнішні мотиви, передусім мотиви досягнення. Поряд з навчанням провідною стає особлива діяльність із встановлення інтимно-особистісних стосунків — діяльність спілкування. Побудовані на основі певних морально-етичних вимог і соціальних норм взаємини роблять міжособистісне спілкування старшокласників діяльністю, всередині якої формуються спільні погляди на життя, на майбутнє.
   У старшому шкільному віці триває розвиток особливого виду діяльності — спілкування, основним партнером у якому є ровесник або значущий друг. У контексті соціалізації спілкування постає як засвоєння старшокласником соціокультурних цінностей під час навчання і як його самореалізація у процесі соціальної взаємодії з учителями, однокласниками та іншими людьми. Старший шкільний вік особливо загострює проблему спілкування, і саме в цей час помітною є тенденція до задоволення потреби у спілкуванні на всіх рівнях, інтенсивність якої може бути настільки високою, що стає центром життєвих прагнень юнацтва. Спілкування реалізується в побудові взаємин з ровесниками на основі певних етичних норм, що визначають вчинки старшокласників; у формуванні загальних поглядів на життя, стосунків між людьми, тобто особистісних смислів; в оформленні самосвідомості; у створенні передумов для виникнення нових завдань і мотивів подальшої власної діяльності тощо.
   Важливою соціально-психологічною особливістю цього періоду є розвиток соціальної компетентності як основної складової здатності старшокласника в процесі спілкування та взаємодії знаходити нових друзів і зберігати давніх. Цей розвиток базується частково на здатності старшокласників до соціального порівняння, що дає змогу виявити й оцінити характерні риси інших. Спираючись на ці оцінки, юнаки та дівчата обирають друзів і визначають своє ставлення до різних груп і компаній, які становлять оточення їх ровесників. Вони також шукають друзів за принципом схожості, заміщуючи їх кількість якістю дружби з ровесниками, що поділяють їх погляди і цінності. При цьому інтимність стає обов'язковим атрибутом дружби з ровесником однієї статі.
   Значна роль у теорії соціалізації належить розвитку і примноженню контактів старшокласника з іншими людьми в умовах суспільно значущої спільної діяльності. Йдеться про провідну референтну групу в житті старшокласників, у якій міжособистісні стосунки зумовлюються змістом спільної діяльності. Саме в групі виникає найсприятливіша ситуація для їх соціалізації: вона пов'язує суспільство й учня, презентуючи загальнолюдські цінності в емоційно закріпленій формі. Спільна групова діяльність передбачає систему взаємодії між однокласниками, між конкретним старшокласником та класом як спільним суб'єктом, умовою і засобом формування якого є спілкування. Відповідно до цього складається система взаємодій індивідуальних та колективних потреб, інтересів, цінностей, мотивів і цілей, які регулюються виробленням певних правил та норм поведінки. І якщо ядром спрямованості колективної діяльності є цілі, значущість яких усвідомлюється всіма, і домінуючі мотиви діяльності, то джерелом колективних цілей і мотивів — ціннісні орієнтації, що формуються в процесі прийняття групою цінностей суспільства. Група найбільше сприяє встановленню комунікативних відносин між індивідами, створює для них можливості особистісного росту й ефективної спільної діяльності, є засобом розширення соціальних контактів старшокласників та їх успішної соціальної адаптації.
   Успішна соціалізація учнів у школі без успішної соціалізації в сім'ї неможлива. Тісна взаємодія цих інститутів у процесі соціалізації завжди дає позитивний ефект. Труднощі соціалізації старшокласників у сім'ї виникають через те, що в міру дозрівання їх погляди і розуміння суспільних подій змінюються, часто не збігаючись із батьківськими. За звичних для ранньої юності швидких особистісних змін вірогідність розходжень у поглядах старшокласників та батьків різко зростає порівняно з попередніми періодами розвитку. Якщо при цьому вони наштовхуються на спротив батьків, то це може призвести до конфліктів, що породжує проблему перегляду батьками своїх ролей. За таких умов важливо, щоб батьки діяли стосовно дітей спільно, оскільки тісний зв'язок дитини з одним із батьків і “виключення” іншого призводять до того, що “виключений” перестає бути посередником соціалізації та авторитетною фігурою. Найчастіше проблеми соціалізації виникають у неповних сім'ях. Зумовлені вони тим, що старшокласник у процесі особистісного самовизначення може розкритикувати батьківський авторитет. Слід враховувати і те, що реакція старшокласників на ровесників зумовлюється звичаями і традиціями культури, тісно пов'язаними з економічним статусом, професією, етнічною та релігійною належністю їх батьків тощо. Виникає неминуча суперечність у поглядах на світ, яких дотримується сім'я та ровесники: багато старшокласників, які проживають у містах, змушені вибирати між культурою ровесників, які понад усе ставлять, наприклад, меркантильні інтереси, і цінностями батьків, які підкреслюють важливість праці в самоутвердженні людини. Старшокласники, котрі перебувають на стадії особистісного самовизначення, схильні або різко розмежовувати світи ровесників і батьків, або наслідувати групу однолітків своєю поведінкою, манерою вдягатися, говорити тощо.
   У структурі соціалізації старшокласників проміжною ланкою, яка регулює відповідність між їх поведінкою, діями, інтересами, потребами та інтересами суспільства, є цінності. Виходячи з цього, соціально-психологічним феноменом старшого шкільного віку можна вважати вибір особистісних цінностей та індивідуальної лінії поведінки.

   Цінністьфеномен, який має для людини велике значення і відповідає її актуальним потребам та ідеалам; опосередковане культурою поняття, яке є еталоном належного у досягненні потреб.

   Значною мірою зміст юнацьких цінностей залежить від культурного контексту й історичного періоду. Соціальні події, що відбуваються в світі й країні, змушують юнаків і дівчат самостійно робити вибір, особисто орієнтуватись у всьому. Порівняно з минулими поколіннями сучасні старшокласники раціональніше сприймають життя, більш самостійні.
   Різні соціально-психологічні чинники (матеріальні умови життєдіяльності, індивідуально-типові риси особистості, нахили, здібності, комунікативні вміння, якість навчально-виховного впливу школи, сім'ї, інших інститутів соціалізації) впливають на процес формування ціннісних орієнтацій.

   Ціннісні орієнтаціїспрямованість інтересів і потреб особистості на певну ієрархію життєвих цінностей, схильність надавати перевагу одним цінностям і заперечувати інші, спосіб диференціації особистісних об'єктів і явищ за їх особистісною значущістю.

   У старшокласників вони набувають стійких мотивів спілкування і діяльності, трансформуючись у переконання. Отже, рівень розвитку суспільства зумовлює кількісний і якісний зміст потреб, соціальну і моральну цінність яких визначає спрямованість, що сприяє вияву ціннісних орієнтацій. Ефективну соціалізацію можна розглядати і як процес набуття, засвоєння і формування найбільш сприятливих для розвитку суспільства й особистості цінностей старшокласника.
   Основним новоутворенням ранньої юності є особистісне самовизначення, від якого залежать усі інші види самовизначення юнаків і дівчат.

   Самовизначення — усвідомлений вибір особистістю позиції у певній життєвій ситуації, підкреслене ставлення до чогось чи когось.

   Визначальну роль в особистісному самовизначенні старшокласника відіграє самосвідомість, що є основою ставлення особистості до себе та взаємодії з іншими людьми. До основних соціально-психологічних детермінантів особистісного самовизначення юнаків і дівчат, що мають смислове значення, належать: значущість проблем, що обговорюються з однолітками; коло референтних осіб; ціннісні орієнтації; цілеспрямованість взаємин; сфери самореалізації; ставлення до соціуму й осмислення себе в ньому; майбутні плани, їх конкретний зміст; вибір професії, орієнтація в ньому на соціально чи особистісно значущі чинники; міра впевненості у виборі лінії поведінки.
   Феномен особистісного самовизначення для старшокласників є провідним центром соціалізації. Виникнення цього феномену можливе тільки на певному рівні розвитку самосвідомості — коли в особистості з'являється здатність до внутрішнього діалогу. Формування особистісного самовизначення забезпечується об'єктивними умовами соціальної дійсності, системою цілеспрямованих виховних впливів, суб'єктивною підготовленістю підростаючого покоління до спілкування і взаємодії в соціумі. Об'єктивними передумовами його виникнення є незадоволення відсутністю належної довіри і взаєморозуміння з боку дорослих, неоднакова готовність до участі в соціально необхідній взаємодії й слабка готовність до реального соціального життя загалом. Суб'єктивними передумовами цього процесу стає виникнення внутрішньої потреби у формуванні певної смислової системи, розвиток ціннісно-орієнтаційної діяльності й почуття відповідальності за сказане, вчинене, стабілізація мотиваційної сфери.
   Виокремлюють такі найважливіші психологічні чинники соціалізації старшокласників:
— соціально-психологічні (характеризують мікросередовище школярів, його інститути соціалізації, норми, цінності);
— ефективні умови взаємодії (взаєморозуміння, сприймання людьми одне одного);
— механізми впливу на особистість (розвиток її потреби в спілкуванні тощо);
— психолого-педагогічні та соціально-педагогічні (виявляються у вибірково-активному ставленні старшокласників до сфери спілкування, педагогічних впливів сім'ї, школи, суспільних інститутів, соціально-моральних цінностей і норм, представлених на мікрорівні).
   Показником результативності соціалізації старшокласників у мікросоціумі є новий характер самовизначення та сформованість їх ціннісних орієнтацій, які мають тенденцію до пріоритету вітальних (важливих для життя) цінностей, а також цінностей матеріального достатку й умов життя.
   Соціалізація студентської молоді. Цей період пов'язаний передусім з навчанням у вузі, з опануванням багатьох нових дисциплін, необхідних для професійного становлення особистості. Тому найважливішим чинником, який впливає на процес соціалізації у цьому віці, є навчальна діяльність.

   Навчальна діяльністьодин із видів діяльності студентів, спрямований на засвоєння ними теоретичних знань, умінь і навичок.

   З комунікативного погляду, навчання — двоєдина діяльність педагога і студента. Вона має системний характер, предметом її є взаємодія між тим, хто навчає, і тим, хто вчиться. Складна сукупність взаємодій і зв'язків викладача і студентів опосередковується системою засобів, методів і організаційних форм навчання та спілкування. Процес навчання охоплює не тільки дидактичний, пов'язаний із засвоєнням знань, компонент, а й соціально-психологічний, що відтворює характер взаємин у студентській групі, соціально-психологічну групову атмосферу, рівень розуміння в системі “педагог — студент” та ін. Соціально-психологічний компонент навчальної діяльності студентів утворюють такі складові: проблеми адаптації студентів до умов навчання у вузі; особливості створення позитивного соціально-психологічного клімату в студентській групі; особливості налагодження стосунків студентів із викладачами; соціально-психологічні бар'єри студентів, зумовлені навчанням; типи спілкування і діяльності на рівні “педагог — студент”, “педагог — студентська аудиторія”; проблеми взаєморозуміння викладача і студентів; етнопсихологічні особливості спілкування в процесі навчання та взаємодії; проблеми міжособистісних конфліктів; особливості вияву десоціалізуючих впливів на молоду людину. Дія цих чинників зумовлює конкретні особливості соціалізації студентства. У цьому контексті особливо значущою є проблема адаптації студентів-першокурсників до умов навчання у вузі, зумовлена недостатньою орієнтацією вчорашнього школяра в соціально-психологічному просторі нового для нього соціального інституту.

   Адаптація (лат. adaptatio — пристосовувати) у психології особистості — пристосування індивіда до умов соціального середовища та існування в ньому.

   Проблема першокурсників полягає не тільки в тому, щоб сприйняти і зрозуміти нову для них систему, а й у тому, щоб прийняти її на емоційно-особистісному рівні, знайти в ній особистісні сенси. Актуалізація потенційної загрози, яку породжує неадаптивність до нових умов життєдіяльності, може виявитися у відсутності орієнтації в соціально-психологічному просторі навчального закладу, що зумовлює певну ізольованість, негативно позначається на самооцінці особистості, на процесі міжособистісного спілкування в групі тощо. Усе це нерідко провокує втрату інтересу до навчання, здобуття вищої освіти.

   Адаптивність (лат. adaptatio — пристосовувати) — інтегративна властивість, яка характеризує ступінь психологічної адаптації особистості і визначається відповідністю (власне адаптивність), відносною невідповідністю (неадаптивність) або крайнім ступенем невідповідності і відсутністю можливості адаптації (дезадаптивність) між цілями, устремліннями індивіда і досягнутими результатами.

   Складнощі адаптації породжуються здебільшого мотиваційними, раціональними проблемами з поведінковими виявами, зокрема з емоційною залежністю студента від оцінки викладача. Однією з причин таких проблем є інфантильність як особистісна риса, яка спричиняє специфічну мотивацію навчання. Таким студентам притаманне бажання відповідати опанованим у дитинстві зовнішнім стандартам. У студентському середовищі їх особистісний статус у групах, як правило, значно нижчий, ніж у студентів, які менше часу витрачають на навчання, але мають добре розвинуті комунікативні здібності. Не менш відчутним є те, що першокурсник орієнтується на досвід спілкування в школі, де стосунки досить близькі й емоційно значущі. А потрапивши в нову систему соціалізації, він продовжує відтворювати звичний стереотип поведінки, надмірно орієнтуючись на групу, керуючись її думкою у вчинках. Конформна (лат. conformis — подібний) поведінка часто заважає у навчанні: першокурсник малоініціативний, не ставить запитань, соромиться підняти руку на семінарі, щоб не викликати негативної реакції групи, тощо.
   Надмірна орієнтація на свою групу породжує пасивність в освоєнні соціально-психологічного простору вищого навчального закладу, переважання у вчинках стратегії уникнення невдачі. Але, як свідчать результати досліджень, студентське середовище є толерантнішим до різноманітних стилів життя та взаємодії, ніж шкільне, і диктат студентських мікрогруп буває, як правило, менш тотальним, ніж у підлітків.
   Успішній адаптації сприяє наявність в академічній групі позитивного соціально-психологічного клімату.

   Соціально-психологічний клімат — морально-психологічний настрій, який відтворюється у взаєминах у групі, умови, що створюють ефективний процес навчальної діяльності.

   Будь-який соціально-психологічний клімат, в тому числі й студентської групи, перебуває під впливом соціально-психологічного клімату в суспільстві, умов життєдіяльності колективу, особливостей суспільної думки, психологічного зараження, наслідування, групової динаміки, особливостей міжособистісного спілкування. Позитивними ознаками соціально-психологічного клімату в групі є: наявність позитивної перспективи для групи та для кожного її індивіда; довіра та висока вимогливість один до одного; ділова критика; вільне висловлювання власної думки; відсутність тиску як у групі, так і ззовні; достатня поінформованість про цілі та завдання групи; задоволеність від належності до групи та від процесу спілкування; прийняття на себе відповідальності за справи спільності тощо. Позитивний соціально-психологічний клімат у студентській групі сприяє задоволенню у студентів потреби у спілкуванні, розкриттю їх індивідуальних рис, позитивному ставленню до навчання, якщо це є цінністю групи, тощо.
   Вивчення соціально-психологічних особливостей соціалізації студентської молоді передбачає аналіз власне педагогічного спілкування, в межах якого і відбувається навчальна діяльність. Йдеться про спільне розв'язання проблем навчання засобами спілкування, про чітку систему дій учасників педагогічного спілкування та їх узгоджену комунікативну діяльність, тобто про співробітництво, яке характеризують такі параметри:
— активність учасників взаємодії, спрямованої один на одного і на самих себе (змістом цієї активності є численні процеси міжособистісного пізнання, соціально-психологічного відображення, самопізнання та ін., а результатом — формування психологічної єдності учасників взаємодії, досягнення певного рівня взаєморозуміння між ними);
— предметна сутність, яка постає у формі навчальних завдань (з цієї точки зору педагогічне спілкування можна описати як процес інтеграції предмета співробітництва, формування предметно-ціннісної і мотиваційної єдності його учасників);
— процесуальна сутність, що розглядає співробітництво як процес, в якому виявляються індивідуальні та колективні предметні дії його учасників (педагогічне спілкування постає як процес інтеграції індивідуальних дій педагога і студента в їх спільній діяльності).
   Необхідною умовою ефективної соціалізації під час навчання є наявність зворотного зв'язку. Йдеться про взаєморозуміння, тобто про розуміння іншої людини, взаємин на різних рівнях взаємодії: “педагог — студент”, “студент — студент” тощо. Взаєморозуміння між педагогом і студентом розглядають як стан внутрішньої згоди, який має певні особливості, зумовлені характером і умовами навчальної діяльності.
   Процес соціалізації в студентській групі може супроводжуватися конфліктами, які нерідко провокують негативні емоції і позначаються на навчальній діяльності студента. В процесі спільної діяльності конфлікти спричинюють, як правило, предметно-ділові розбіжності й розбіжності особисто-прагматичних інтересів. Виникають конфлікти як серед студентів, так і між студентами й викладачами. Якщо у студентському середовищі, яке здійснює спільну навчальну діяльність, переважають предметно-ділові суперечності, конфлікт здебільшого не призводить до розриву міжособистісних стосунків і не супроводжується нагнітанням емоційної напруженості та ворожості. Коли суперечності виникають у сфері особистісно-прагматичних інтересів, то вони легко переходять у неприязнь і ворожнечу. Трапляється, що особистісно-прагматичні розходження прикриваються предметно-діловими суперечками або тривалі предметно-ділові суперечки поступово породжують особисту неприязнь. Усі ці варіанти конфлікту створюють для студента несприятливий морально-психологічний клімат, що знижує інтерес до навчання та спілкування у групі, негативно позначається на процесі соціалізації. Якщо конфлікт між студентом і викладачем не припиняється, у студента може виникнути внутрішня неприязнь як до особистості викладача, так і до навчальної дисципліни, яку він викладає.
   Усе це дає змогу розглядати процес соціалізації студента у вузі і як окремий випадок спілкування, і як особливо організоване спілкування, під час якого відбувається управління пізнанням, засвоєнням суспільно-історичного досвіду, соціально-психологічне відображення, відтворення і засвоєння усіх видів діяльності та реалій мікросоціуму. Соціально-психологічні характеристики навчальної діяльності охоплюють також особливості міжособистісного спілкування у студентській групі.
   Основою формування світогляду молодої людини є соціальні цінності — узагальнені уявлення про мету і норми поведінки. Ціннісні орієнтації студентства формуються в процесі соціалізації під час засвоєння нових знань та соціально-психологічного досвіду і виявляються у цілях, інтересах, переконаннях, спілкуванні і діяльності особистості. Реалізуються вони у процесі життєдіяльності та підтверджуються або відкидаються життєвим досвідом. На основі індивідуального досвіду, що є адекватною чи неадекватною умовою соціального середовища, конкретні ціннісні орієнтації або набувають особистісного сенсу, або витісняються як такі, що не забезпечують успішного функціонування особистості в соціумі. Зміни в суспільстві певним чином відображаються у свідомості молоді, зумовлюючи зміни в системі їх ціннісних орієнтацій. Чинники, які опосередковують вплив соціального середовища на формування і трансформацію ціннісних орієнтацій студентів, досить різноманітні. Це — соціально-психологічний клімат у студентській групі, до якої належить конкретна особа; родинне оточення з його традиціями; освіта і культурні надбання суспільства; релігійні переконання та комплекс інших умов, що впливають на особистість, та ін.
   Зміна ціннісних орієнтацій є досить болісним процесом, знання його закономірностей може сприяти виявленню особливостей впливу на молоду особистість суспільних інститутів з метою послаблення її емоційних стресів та запобігання можливій соціальній напруженості.
   Як правило, сформувавши свою ціннісну картину світу, людина зберігає її незмінною впродовж усього життя. Формується вона переважно на етапі соціалізації індивіда, що передує періоду зрілості. Надалі система цінностей людини змінюється лише в кризові періоди. Це стосується здебільшого структури цінностей і відображає зміни пріоритетів, внаслідок чого одні цінності стають більш значущими, інші — поступаються їм місцем. У суспільствах, що трансформуються, ця система не спрацьовує, оскільки суттєві зрушення у суспільній системі цінностей породжують для більшості людей нагальну потребу сприйняти нові орієнтири, перебудувати особистісну систему цінностей. При цьому в масовій свідомості відбувається заміна монолітної системи цінностей на плюралістичну, коли різні категорії людей вибудовують свою ціннісну ієрархію на різних базових позиціях. Це безпосередньо стосується і студентства, яке намагається досягти взаєморозуміння у стосунках, керуючись принципами терпимості.
   Нині процес соціалізації молоді ускладнюється переоцінкою традицій, норм і цінностей. Якщо раніше молодь спиралася на досвід попередніх поколінь, то тепер їй доводиться творити новий соціальний досвід, покладаючись переважно на себе, що значною мірою зумовлює суперечливі тенденції у її свідомості та поведінці. У студентському середовищі це засвідчують різноманітні моделі самореалізації. Для багатьох студентів основними цінностями є “знайти себе в житті”, “бути людиною”, “досягти матеріального достатку” тощо.
   Соціалізація особистості у зрілому віці. Зрілість припадає на період досягнення людиною найвищого розвитку її духовних, інтелектуальних і фізичних здібностей. Часто її ототожнюють з дорослістю та повноліттям, хоч бути дорослим ще не означає бути зрілим. Такою можна вважати людину, яка навчилася реалізовувати життєві задуми, перспективи, яка у своєму розвитку перейшла від самовизначення до самореалізації. Найвагомішими сферами самореалізації особистості є професійна сфера, сфера сімейно-побутових взаємин, сексуальних стосунків, спілкування, виховання дітей, саморозвитку і самовдосконалення.
   Зрілість є найтривалішим періодом онтогенезу. На стадії ранньої зрілості людина залучається до всіх сфер діяльності, стабілізує якості особистості, у тому числі комунікативні здібності, встановлює близькі стосунки з іншою людиною, виявляє творчі здібності, вибудовує власний спосіб життя, долає першу психологічну кризу переоцінки життєвого шляху. Середня зрілість пов'язана з пошуком відповідей на основні питання про сенс життя, людина намагається здійснити свої мрії. На цей період припадають переоцінка цілей і домагань, аналіз навколишньої дійсності, оточення, прагнення вплинути на майбутнє, стати творчою особистістю, професіоналом. Супроводжують його і сумніви щодо продовження обраного шляху, страх зниження працездатності, пошук нових цінностей. Водночас відчутними для особистості стають розбіжності між дійсністю та прагненнями, вона почувається наче на роздоріжжі. Від її вибору залежатимуть життя та розвиток. Криза середини життя може мати своїм наслідком кілька варіантів поведінки:
   1. Усвідомлення кризи без відповідної оцінки своїх планів і домагань. Відсутність такої оцінки, а також відповідних коректив життєвої стратегії (цілей, планів) спричинюють рутинність життя індивіда.
   2. Усвідомлення кризи через сприйняття та оцінку реакцій життя, які породжують страх перед майбутнім, думки про неможливість активності та корекції життєвих планів.
   3. Усвідомлення кризи через оцінку та корекцію планів, глибинне оновлення та бажання активно діяти за нових умов.
   Для успішного подолання кризи середини життя важливо проаналізувати власні цілі (самоаналіз) і переоцінити власні ресурси, розширити кругозір, переглянути і “коригувати життєвий курс під новим кутом бачення цілей. Середина і друга половина життя повинні мати свою значущість, інакше вони мало чим відрізнятимуться від першої половини, навіть віддалено нагадуватимуть її. У цей період людині необхідно: досягти зрілої громадянської і соціальної відповідальності; забезпечити і підтримувати належний життєвий рівень; виробити оптимальні способи проведення дозвілля; допомагати дітям в усвідомленні відповідальності у житті; поглиблювати особистісний аспект подружніх взаємин; розсудливо сприйняти фізіологічні зміни, звикнути до них, пристосуватися до взаємодії з батьками, які “входять” у старість.
   Період пізньої зрілості супроводжують занепокоєність (людина намагається продовжити плідно і творчо працювати, виявляти свої здібності та можливості) або відсутність занепокоєності (призводить до гальмування розвитку та становлення, сприяє виникненню почуття непотрібності, спустошення). Часто цей період супроводжується надмірною турботою про себе тощо.
   Період зрілості характеризують такі параметри:
— залежність. Вона виражена “Ти-парадигмою” (ти турбуєшся про мене). Залежним людям для досягнення мети потрібні інші;
— незалежність. Побудована на “Я-парадигмі” (я можу це зробити). Незалежні люди досягають усього, завдяки власним зусиллям;
— взаємозалежність. В її основі — “Ми-парадигма” (ми можемо це зробити). Взаємозалежні люди об'єднують свої здібності і можливості з можливостями інших для досягнення найвищого успіху.
   Найсприятливішим для розвитку особистісної зрілості є рівень взаємозалежності. Він також оптимальний для вияву соціально-психологічної зрілості індивіда, основними показниками якої є його вміння казати правду, відстоювати свою позицію, поєднувати власні комунікативні можливості з вимогами, нормами і правилами поведінки соціального оточення, здатність долати комунікативні бар'єри та розв'язувати конфліктні ситуації тощо. Соціальна зрілість виявляється у громадській, політичній, моральній, естетичній сферах. її характеризують розвинуте почуття відповідальності, наявність соціального інтелекту (розвинена здатність до розуміння інших людей, передбачення розвитку різних соціальних ситуацій), потреба в турботі про інших людей, здатність до активної участі у житті суспільства, ефективне використання своїх знань і здібностей, конструктивне розв'язання численних життєвих проблем на шляху самореалізації.
   На цьому етапі важливо використати всі можливості (в біологічному, психологічному, соціальному, соціально-психологічному аспектах) для продовження творчого, активного періоду життя завдяки правильній організації та використанню індивідуального часу (темп, ритм, частота тощо). Цими питаннями переймається акмеологія, яка зосереджується і на проблемах формування етичної, професійної культури, впливу соціокультурного та етнопсихологічного середовища на соціалізацію особи, створення умов для подолання суперечностей мікросередовища та особистості, що детермінують поведінку індивіда, розроблення науково обґрунтованого алгоритму продуктивного розв'язання завдань соціалізації зрілої особистості, самовдосконалення особистості, усвідомлення нею своїх реальних можливостей, ставлення до себе як до творця свого життя та ін. У пізньому зрілому і похилому віці важливо знайти застосування своїм здібностям і завдяки цьому продовжити період зрілості. Спеціалісти вважають найефективнішим методом боротьби зі старінням трудотерапію, оскільки праця наділена великою можливістю поновлювати людські сили, є основною потребою людини. За словами канадського біолога і лікаря Ганса Сельє (1907—1982), проблема не в тому, потрібно чи не потрібно працювати, а в тому, яка праця найбільше підходить людині на пізній стадії зрілості та у старості.
   Для акмеології, яка спирається на досягнення генетики, медицини, психології, соціології, геронтології, педагогіки, важливими є всі стадії соціалізації особистості — старт (дитинство, шкільні, студентські роки), оптимум (зрілість, розквіт активності, професійних здібностей), фініш (пенсійний вік, старіння). На кожному з цих етапів соціалізації людина володіє широкими можливостями для вияву своїх здібностей і можливостей. Власний вибір обов'язково пов'язаний з відповідальністю за процес та результат діяльності. Процес вибору на різних стадіях соціалізації супроводжується пошуками, але саме він є найвпливовішим чинником формування особистості, розкриває простір для виявлення її індивідуальних рис, розкриття таланту, досягнення вершин творчості.
   Розквіт можливостей особистості, досягнення нею вершин професійного, морального росту співвідносяться з поняттями “життєва перспектива”, “життєві плани”, “життєва мета”, “ідеал”.

   Життєва перспективаспосіб усвідомленого, відносно структурованого засвоєння особистістю свого майбутнього.

   Життєву перспективу співвідносять з потенційними можливостями особистості на конкретний час і в майбутньому. Наявність перспектив наповнює життя людини глибоким смислом і є свідченням про достатньо молодий її психологічний вік. Під час життєвих криз життєві перспективи особистості звужуються, внаслідок чого вона стає вразливою, її стан починає характеризуватися як депресивний.

   Життєві плани — спосіб усвідомлення свого ставлення до подій власного життя, підвищення своєї ролі у регулюванні індивідуальної життєдіяльності (під час прийняття життєво важливих рішень).

   Життєві плани можуть стосуватися професійного, духовного, інтелектуального розвитку людини, сімейного благополуччя, матеріального достатку, майбутнього дітей тощо. Відсутність або уявлення про неможливість їх реалізації особистість сприймає як безвихідь.

   Життєва метаформа самопрогнозування, ідеального уявлення бажаного майбутнього.

   Вона є продуктом усвідомлення особистісних потреб, які відтворюють найважливіші прагнення, інтереси людини. Йдеться про напрям життєдіяльності, цілі якого планується досягти і який мобілізує різноманітні зусилля людини.
   Як правило, людина прагне того, що вважає гідним. При цьому не варто братися за непосильні завдання, адже у кожного є своя вершина. Але в межах своїх потенційних даних людина повинна зробити все, на що здатна. Досягнення високої майстерності, гармонія в собі й у взаємодії із середовищем є ідеальною метою.

   Ідеал (франц. ideal) — узагальнене уявлення про_ максимально можливий рівень розвитку особистості, реалізації її потенціалу.

   Ідеал має об'єктивний характер. У ньому втілені цінності як загальнолюдські, так і конкретного народу, на яких ґрунтується національний ідеал.
   На етапі зрілості людина починає віддавати суспільству те, що отримала від нього протягом життя. Діалектична зумовленість цього процесу є запорукою розвитку суспільства й особистості.

Вікові кризи життя і процес соціалізації індивіда

   Складові соціуму нерівноцінні і неоднаково впливають на індивіда в різні періоди його становлення. Найвідчутнішими щодо цього є кризові періоди в житті людини, а також економічні, політичні, релігійні, побутові, соціокультурні, соціально-психологічні умови, дія яких може бути як стабілізуючою, так і деструктивною.
   У різні періоди життя людини відбуваються зміни в її психіці. Вони можуть розгортатися повільно і поступово (еволюційні зміни). У кризові періоди розвитку і становлення індивіда ці зміни раптово вибухають, розвиваються бурхливо і швидко, призводячи до глибоких наслідків. Цей психологічний феномен позначений поняттям “вікові кризи”.

   Вікові кризи — особливі, перехідні періоди розвитку людини, які характеризуються психологічними змінами і нею переживаються.

   У сучасній психології ще не вироблено єдиного погляду на вікові кризи. Одні дослідники вважають їх ненормальним, болісним явищем, результатом неправильного виховання, інші — вбачають у кризах конструктивну функцію, вважаючи їх закономірним, неминучим явищем. Очевидно, більшу рацію мають ті, хто називає вікову кризу природним явищем, оскільки протягом життя її переживають усі люди. За своєю суттю вона є внутрішнім конфліктом з приводу життя, його сенсу, головних цілей і шляхів їх досягнення. Переживання людиною кризи тісно пов'язане з глибиною і гостротою усвідомлення кризового стану, з рівнем особистісної зрілості, із здатністю її до рефлексії. Вікова криза визріває всередині особистості, настання її спричинюється тим, наскільки людина засвоїла все, що необхідно було опанувати на певному віковому етапі.
   Традиційно виокремлюють кризи дитинства, підліткового, юнацького, похилого віку, зрілості. Крім кризових періодів, психологія вивчає кризові стани. Щодо них теж побутують різні погляди. Наприклад, сучасний вітчизняний психолог Наталія Максимова виокремлює такі кризові стани у підлітковому віці: філософська інтоксикація (інтенсивна інтелектуальна діяльність, спрямована на самостійне розв'язання “вічних” проблем — сенсу життя, призначення людства тощо); криза втрати сенсу життя (супроводжують її висновки про безглуздість життя взагалі, що підвищує ризик підліткового суїциду); афективно-шокові реакції (виникають у відповідь на зовнішню психотравмуючу ситуацію — напад бандитів, смерть родичів тощо, тривають, як правило, недовго і можуть спричинити реактивну депресію, посттравматичний стрес).
   Періодизація психічного розвитку враховує передусім психофізіологічні зміни в організмі людини, а періодизація соціального розвитку спирається на особливості взаємодії індивіда з соціумом на різних етапах його життя, тобто на міру його включення в суспільну діяльність та соціальні контакти, особливості засвоєння соціального досвіду і відтворення соціальних зв'язків. Тому вона має дещо інші вікові межі. Наприклад, згідно з періодизацією психічного розвитку, старший підлітковий вік і ранній юнацький вік належать до різних вікових періодів, а згідно з періодизацією соціального розвитку — до єдиного маргінального (перехідного) періоду соціалізації.
   За твердженням Е. Еріксона, протягом життя людина переживає вісім психосоціальних криз (рис. 1), які є специфічними для кожного вікового періоду, а їх сприятливий або несприятливий перебіг зумовлює розвиток особистості в соціумі (нормальну чи аномальну лінію): криза довіри — недовіри (перший рік життя); автономія — сором та сумніви (два — три роки); ініціативність — почуття провини (три — шість років); працьовитість, старанність — комплекс неповноцінності (сім — дванадцять років); особистісне самовизначення, ідентифікація — індивідуальна сірість, конформізм (дванадцять — вісімнадцять років); інтимність, комунікабельність — ізольованість, замкненість на собі (близько двадцяти років); турбота про виховання

sp4

Кризи

Рис. 1. Психосоціальні кризи людини (за Е. Еріксоном)

нового покоління — “занурення в себе” (тридцять — шістдесят років); задоволення від прожитого життя — відчай (за шістдесят). У контексті цієї концепції становлення особистості є зміною етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього світу індивіда, змінюються його стосунки з навколишнім середовищем, а криза вікового розвитку — деяким узгодженням індивідуальних, біологічних чинників із соціальними. Саме в кризові моменти загострюється боротьба між позитивною та негативною ідентичністю, що може спричинити аномальну лінію розвитку.

   Ідентичність (лат. identicus — тотожний) збереження і підтримання особистістю власної цілісності, тотожності, неперервності історії свого життя.

   Е. Еріксон розглядав ідентичність у двох аспектах: 1) єдність органічного та індивідуального компонентів (єдність фізичного зовнішнього образу, задатків, тотожності, автентичності і цілісності людського індивідуального буття); 2) соціальний компонент (групова ідентичність — входження особистості у різні спільноти; психосоціальна ідентичність — відчуття людиною значущості свого буття для суспільства). Кожен з названих аспектів ідентичності має позитивний (яким має бути індивід з точки зору соціального оточення) і негативний (те, яким він не повинен бути) полюси. У протиборстві цих полюсів і формується ідентичність. Кризовий момент загострює боротьбу, внаслідок якої гору може взяти негативна ідентичність. Для позитивного розвитку людини необхідне переважання позитивної ідентичності над негативною.
   Погляд Е. Еріксона на ідентичність як на основний момент у розвитку та становленні особистості в суспільстві виводить на проблему загальнолюдського (усвідомлення людиною себе представником біологічного виду, людства, осмислення його глобальних проблем), групового (усвідомлення своєї належності до певних груп) та індивідуального (усвідомлення власної неповторності, намагання розвивати свої здібності) рівнів ідентичності. Серед учених немає єдиної думки про те, розвиток якого рівня ідентичності є найважливішим для успішної соціалізації особистості. Існує твердження, що актуалізація особистості, домінування певного рівня її ідентичності, успішне становлення індивіда у соціумі зумовлюються суспільним (історичний розвиток суспільства та його специфіка) та індивідуальним (життєвий цикл особистості) часом.
   Сучасна вітчизняна психологія великого значення надає проблемі допомоги особистості у подоланні кризових станів, особливо на етапі набуття та закріплення професійного досвіду, що може збігатися в часі з так званою кризою середини життя людини як переходу від молодості до зрілості, нового етапу в осмисленні нею сенсу власного буття і призначення у суспільстві. У соціології, інших суспільних науках таким зрушенням людини відповідає поняття “соціальний перехід” індивіда з одного соціального стану в інший. Критичні періоди і соціальні переходи нерідко супроводжуються хворобливою психологічною перебудовою, підвищеною сенситивністю (лат. sensitivus — чутливий) до зовнішніх впливів, що порушує внутрішню рівновагу, спричинює появу нових потреб тощо.
   У контексті процесу соціалізації поняття “кризові періоди життя особи” слід розглядати разом із категоріями “стабільність — нестабільність” розвитку суспільства, які стосуються сфер життя, пов'язаних із спілкуванням та взаємодією людей, з механізмами та способами соціально-психологічного відображення явищ дійсності. Адже соціально-психологічне відображення індивідом, соціальною групою соціуму визначає соціально-психологічну стабільність — нестабільність.

   Соціально-психологічна стабільність — стан відображення соціально-психологічних явищ, взаємозв'язку спільності й особистості, за якого жоден із них не може істотно змінити соціальні відносини в своїх інтересах.

   Соціально-психологічна стабільність є одним із аспектів соціальної стабільності. Вона виражає стан відносної рівноваги, збалансованості дій соціальних груп та індивідів як суб'єктів соціальних і міжособистісних стосунків, якому властиві відчуття безпеки, спокою, комфорту, впевненість, тобто сукупність відносин, що забезпечують оптимальні умови нормального спілкування та взаємодії. Якщо соціальні групи, індивіди відносно безболісно пристосовуються до змін у внутрішньому та зовнішньому соціальному середовищі, то така стабільність є динамічною. Стабільність замкнутої системи (стосовно, наприклад, держави — авторитарно-тоталітарний режим, стосовно міжособистісних стосунків у групі — авторитарний стиль взаємин) зорієнтована на формування “соціально однорідних гвинтиків”. Досягається вона здебільшого за рахунок суб'єкт-об'єктних відносин, повчання, залякування тощо і призводить до стагнації (застою). Надто високий рівень соціально-психологічної стабільності може ослабити життєздатність соціальної спільності, спричинити її нездатність адаптуватися до змін у соціальному середовищі.
   Соціально-психологічна стабільність, як і соціальна, політична, економічна та інші її форми, взаємопов'язана із суспільним прогресом — напрямом розвитку суспільства, що характеризується позитивними змінами окремих соціальних спільностей та індивідів, переходом від менш досконалого стану до більш досконалого тощо. Джерелом його є потреби та інтереси людей. Відсутність можливості для задоволення потреб, розвитку інтересів і цінностей породжує регрес, занепад, стагнацію.
   Вивчення особливостей впливу кожного етапу життєвого циклу особистості на успішність її соціалізації із урахуванням факту стабільності — нестабільності розвитку суспільства навело психологів на думку про необхідність побудови двох моделей соціалізації особистості з подальшим узагальненням їх у єдиній моделі. Перша з них розрахована на відносно стабільне, друга — на швидкозмінюване соціальне середовище. При цьому слід мати на увазі, що життєвий шлях особи охоплює періоди творчості, активності, а також перехідні, критичні періоди. З урахуванням цього можна виокремити такі особливості соціалізації особистості:
— соціалізація особистості, яка перебуває на стадії активності, творчості, у стабільні періоди розвитку суспільства;
— соціалізація особистості, що перебуває на стадії кризи, у стабільні періоди розвитку суспільства;
— соціалізація особистості, котра перебуває на стадії активності, творчості, у нестабільні періоди розвитку суспільства;
— соціалізація особистості, яка перебуває на стадії кризи, у нестабільні періоди розвитку суспільства.
   Стабільність — нестабільність розвитку суспільства та індивідуальні особливості розвитку людей утворюють різноманітні лінії соціальної поведінки та варіантів їх життєвого шляху.

Асоціальні прояви особистості

   Процес соціалізації постійно супроводжується необхідністю вибору людиною однієї з альтернатив поведінки, різноманітними реакціями у взаємодії з окремими людьми та соціумом. І хоча для більшості індивідів соціальні вимоги є стимулом для вдосконалення, досягнення гармонії з оточенням, немало їх негативно реагує на вимоги суспільства, що спричинює відхилення у поведінці, асоціалізацію.

   Асоціалізація (грец. а... — префікс, що означає заперечення, відсутність, і лат. socialis — суспільний) засвоєння особистістю норм, цінностей, негативних ролей, стереотипів поведінки, які спричинюють деформацію суспільних відносин, дисгармонію у взаємодії людини і суспільства.

   Проблема асоціалізації пов'язана з десоціалізацією людини, що є негативним результатом її існування в соціумі.

   Десоціалізація (лат. de... —префікс, що означає віддалення, скасування) — зворотний щодо соціалізації процес, який характеризується відчуженням особистості від основної маси людей, входженням її в асоціальні чи антисоціальні неформальні групи.

   Процес десоціалізації сигналізує, що на певній стадії відбувається деформація соціалізації особистості (здебільшого під впливом негативного мікросередовища), результатом якої є руйнація попередніх позитивних норм та цінностей і засвоєння антигромадських взірців поведінки.
   Проявом асоціалізації є девіантна поведінка.

   Девіантна (лат. deviatio — відхилення) поведінка система вчинків, що відрізняються від загальноприйнятих у суспільстві норм права, культури, моралі.

   Соціально-психологічний механізм внутрішньої та зовнішньої детермінації девіантної, у тому числі й протиправної поведінки вимагає поєднання таких підходів при вивченні особистості:
— соціально-типологічного (аналіз соціальної позиції особистості, соціальних норм, що їй відповідають, їх сприймання та виконання);
— соціально-рольового (етико-правова оцінка конкретних ролей особистості та її індивідуальних характеристик);
— власне комунікативного (виявлення механізмів відтворення соціально-психологічної реальності, способів соціально-психологічного відображення, конкретних зв'язків і відносин).
   У контексті девіантної поведінки проявляють себе так звані делінквентні та “маргінальні” особистості.

   Делінквент (лат. delinquens — правопорушник) — суб'єкт, чия негативна поведінка у крайніх своїх проявах становить карний вчинок.

   Такі індивіди характеризуються антисоціальною поведінкою, схильні до правопорушень, злочинної діяльності.

   “Маргінальна” (лат. marginalis — той, що перебуває на краю) особистість індивід, який, опинившись на межі двох чи кількох культур, подолав межі спільності, в якій виховувався, однак не зміг увійти або не був прийнятий у нову групу.

   Основними характеристиками “маргіналів” є внутрішня соціальна нестабільність, стан психологічного дискомфорту, почуття самотності, схильність до аморальної поведінки. Вони нездатні засвоїти культурні традиції та цінності, соціальні навички поведінки середовища, в яке потрапили (наприклад, житель сільської місцевості, змушений працювати у великому місті).
   “Маргінальна” особистість відчуває високу соціальну напруженість, легко вступає у конфлікт із навколишнім середовищем. Нерідко внутрішньорольовий конфлікт переростає у злочин.
   З точки зору соціальної психології, однією з основних причин відхилень у поведінці є порушення соціальних відносин особистості, яке має своїм наслідком афект неадекватності.

   Афект (лат. affectus — настрій, хвилювання, пристрасть) неадекватності (лат. adaequatus — прирівняний) — негативний стан, породжений невдачами_ в діяльності, зіткненням завищеної самооцінки особистості з її реальними можливостями.

   Афект неадекватності є соціально-психологічним джерелом антигромадської поведінки, що виражається у напруженні людських взаємин, у розбіжності самооцінки та оцінки достоїнств людини оточенням. Він спотворює уявлення людини про ставлення інших до неї, чим знижує ефективність зусиль оточення, спрямованих на нормалізацію системи відносин індивіда, його поведінки.
   Асоціалізація особистості відбувається одночасно з соціалізацією. Ефективність соціальної адаптації (зокрема, соціально-психологічної адаптації) як однієї з форм соціалізації значною мірою залежить від того, наскільки адекватно особистість сприймає реалії соціально-психологічного простору (взаємозв'язки, групові процеси, особливості взаємодії та ін.), виявляє рефлексивно-перцептивні можливості, здібності до зміни поведінки і спілкування тощо. Зворотним процесом до соціально-психологічної адаптації є соціально-психологічна дезадаптація особистості.

   Соціально-психологічна дезадаптація (франц. des... — префікс, що означає знищення, видалення, і лат. adaptatio —пристосовувати) — порушення процесу активного пристосування індивіда до умов соціального середовища засобами взаємодії і спілкування за хибного або недостатньо розвиненого уявлення людини про себе і свої соціальні зв'язки та міжособистісні контакти.

   Соціально-психологічна дезадаптація може виникнути внаслідок стресів, фізичних і психічних захворювань, емоційних переживань, конфліктів тощо. Найчастіше вона зумовлює збої у процесі оволодіння особистістю відповідної ролі при входженні в нову соціальну ситуацію, набуття навичок спілкування та взаємодії. Супроводжується незадоволенням особистості своїм становищем у групі, ефективністю реалізації свого комунікативного потенціалу, зниженням самооцінки, розмиванням індивідуальності, посиленням незадоволеності своїм становищем у соціальному оточенні загалом. Як правило, внутрішній конфлікт особистості між її статусом та домаганнями може спровокувати асоціальні прояви поведінки.
   Вважати соціально-психологічну дезадаптацію хворобою немає підстав, хоч вона й проявляється в патологічній і непатологічній формах, які суттєво відрізняються за структурою і механізмами. За непатологічної дезадаптації зниження загального рівня адаптації відбувається за рахунок звуження сфери діяльності і спілкування та послаблення їх інтенсивності. Проявом непатологічної дезадаптації є, наприклад, відхилення у поведінці й переживаннях суб'єкта, пов'язані з його недостатньою соціалізацією, соціально неприйнятими установками, різкою зміною умов існування, розривом значущих соціальних відносин тощо. Патологічна дезадаптація супроводжується руйнуванням основних напрямів адаптаційної діяльності, появою патологічних варіантів адаптації. Проявами патологічної соціально-психологічної дезадаптації є агресивна поведінка, суїцид та ін.

   Суїцид (англ. suicide — самогубство) — акт добровільного самознищення, який людина здійснює у стані сильного переживання, порушення душевної рівноваги або психічного захворювання.

   Природа суїциду пов'язана з дією соціальних, соціально-психологічних та психологічних чинників. Виокремлення їх умовне, адже в реальному житті дія одного з них підсилюється дією інших. Соціально-психологічні чинники найповніше розкривають себе через міжособистісну взаємодію і спілкування. Доведено, що проблеми, труднощі, ускладнення у цій сфері за несприятливих умов помітно підвищують суїцидальну активність людей.
   Явище суїциду як соціально-психологічного феномену є результатом дії зовнішніх соціально-психологічних чинників суїцидального ризику (вірогідність суїцидальних дій) і внутрішніх, індивідуальних особливостей, що мають суїцидальну спрямованість. Самогубство — вольовий акт, який характеризується здатністю суб'єкта до такого вибору і внутрішнім зусиллям, необхідним для його здійснення. Основою суїциду, з точки зору соціальної психології, є:
— оцінювання екстремальної ситуації як регулятор поведінки. Оцінка соціально-психологічної реальності фіксує уявлення людини про те, що є і що може статися в її взаєминах з іншими людьми, групами;
— взаємодія як середовище, де зароджується оцінне ставлення до об'єкта, що викликає занепокоєння, стурбованість, переживання, страждання та ін. У ціннісному ставленні сконцентровані відображені соціально-психологічні явища — необхідні, правильні, засуджувані, нестерпні;
— форма існування оцінки і способи її функціонування (поведінкові реакції, реальна поведінка, прийняття рішення, реалізація рішення, суїцидальний вчинок). Залежать вони від конкретної ситуації життєдіяльності особистості.
   Отже, суїцид є оцінним актом, зумовленим волею суб'єкта з приводу його кінцевої мети. За таких умов бажання, маючи спонукальну силу, загострює усвідомлення мети майбутньої дії. За соціально-психологічною структурою поведінка суїцидента має такі спрямування: оцінне ставлення до ситуації; вияв активності (взаємодія, спілкування) стосовно форм вираження оцінки; боротьба мотивів з метою вибору рішення; зміна установок з метою прийняття рішення; прийняття і реалізація рішення.
   Соціальна психологія розглядає найзагальніші психологічні особливості суїцидальної поведінки людей з непатологічними ситуаційними реакціями і тих, що перебувають у пограничних станах. Йдеться про егоцентризм, аутоагресію, песимістичну особистісну установку на перспективи виходу з кризи і відповідну систему мотивів.

   Егоцентризм (лат. ego — я і centrum — осердя) — зосередженість індивіда тільки на власних інтересах і переживаннях, що спричинює його нездатність зрозуміти іншу людину як суб'єкта взаємодії та самодостатню особистість.

   Проявляється він у сильному звуженні свідомості, зосередженості лише на власних почуттях, інтересах і переживаннях. У кризовому стані егоцентрична людина цілком заглиблена в себе, виявляючи нездатність змінити базову пізнавальну позицію стосовно зовнішнього об'єкта. Вона перестає розуміти, що, крім її точки зору, можливі інші, навіть протилежні судження. Егоцентризм суїцидента таїть у собі самозаперечення, що межує із самознищенням, виражає крайній прояв негативізму щодо себе.

   Аутоагресія (грец. autos — сам і лат. aggredi — нападати) — агресивні дії, спрямовані проти власної індивідуальності, проти самого себе.

   Проявляється вона як загострене негативне ставлення до себе, як максимально негативна самооцінка і є найважчим моментом у розвитку особистісної дезадаптації.

   Песимістична особистісна установка на перспективи виходу із кризи — інтегральне психічне утворення, яке включає в себе когнітивний (суїцидальні думки і наміри), емоційно-мотиваційний (наявність емоцій, в яких домінують депресія, тривожність, почуття вини), поведінковий (підготовка і реалізація суїцидальних дій) компоненти.

   Така установка завжди пов'язана із депресивним станом суїцидента. Ознаки суїцидальної поведінки найчастіше спостерігаються в початковій і завершальній фазах такого стану. Песимістична установка пов'язана із втратою сенсу життя як найвищої цінності і знаходженням сенсу в смерті. Вона найважче піддається корекції.

   Система мотивів — сукупність спонукальних причин, що зумовлюють суїцидальні дії та вчинки людини.

   Серед мотивів суїцидальної поведінки найпоширенішими є:
— протест (крайня форма незадоволеності кимось або чимось);
— заклик (привертання уваги до своєї персони, потреба у співчутті);
— уникання (спрямоване на позбавлення себе душевних чи фізичних страждань);
— самопокарання (пов'язане з почуттям вини);
— відмова (повна капітуляція перед кризою).
   Здебільшого один із мотивів суїциду є провідним, інші можуть бути допоміжними, стимулюючими або відсутніми взагалі.
   Зв'язок соціально-психологічної дезадаптації із суїцид ом дає змогу виокремити переддиспозиційну (лат. dispositio — розташовую, розміщую) і суїцидальну фази суїцидальної поведінки. Якщо переддиспозиційна фаза невластива, то суїцидальна, почавшись із зародження суїцидальних тенденцій і продовжуючись аж до їх реалізації, поглиблює дезадаптаційний процес, нейтралізує усі раніше вироблені форми адаптації. Вирішальне значення для переходу переддиспозиційної фази в суїцидальну, має конфлікт, який супроводжується негативними емоціями. Не вирішений своєчасно, він може спричинити неврози, хворобливі стани, стійкий розлад стосунків між людьми, що нерідко завершується самогубством.
   Важливими детермінантами суїцидальної поведінки є соціально-психологічні чинники:
— особистісно-сімейні конфлікти (несправедливе ставлення родичів та оточення — образи, звинувачення, приниження; перешкоди на шляху задоволення актуальної потреби; нестача уваги, турботи інших тощо);
— конфлікти, пов'язані з антисоціальною поведінкою суїцидента (побоювання карної відповідальності, іншого покарання чи ганьби; самоосуд за скоєний вчинок);
— конфлікти у професійній чи навчальній сфері (неспроможність, невдачі на роботі чи навчанні, несправедливі вимоги до виконання професійних або навчальних обов'язків тощо);
— зниження комунікативної толерантності “значущого оточення” (незадоволення поведінкою й особистими якостями “значущих інших”; втрата “значущого іншого”, хвороба, смерть близьких);
— суттєві статусно-рольові розбіжності (відсутність показників статусу — поваги, симпатії призводить до втрати вольового контролю, руйнування планів, бажання усамітнитися, конфлікту між статусом і домаганнями);
— самотність, соціальна ізоляція (відсутність близьких друзів, невизнання на соціально-груповому рівні і з боку суспільства породжує глибоку психологічну кризу);
— вплив етнічних традицій, етнопсихологічних норм взаємодії і спілкування (руйнування етнічних традицій, етнопсихологічних, соціокультурних норм, прояв етноцентризму — сприймання життєвих подій з позицій своєї етнічної групи, традиційних норм, що є еталонними);
— підбурювання до самогубства засобами масової культури та мистецтва (надання першочергового значення віртуальному спілкуванню з мистецтвом, гіпертрофоване наслідування міфологізованих осіб тощо).
   Суїцидальний акт руйнує людську свідомість у будь-якому віці.
   До людей, котрі стали на шлях злочинності, обравши відповідно злочинний тип поведінки, суспільство через інститути соціалізації, органи соціального контролю здійснює ресоціалізацію.

   Ресоціалізація (лат. rе... — префікс, що означає зворотну або повторну дію) відновлення раніше порушених якостей особистості, необхідних їй для повноцінної життєдіяльності в суспільстві.

   За своєю суттю це процес соціального оновлення особистості, засвоєння нею позитивних з погляду суспільства соціальних норм і цінностей, взірців поведінки. Пов'язана ресоціалізація з руйнуванням засвоєних індивідом у процесі асоціалізації, десоціалізації негативних антигромадських норм і цінностей, прищепленням визнаних суспільством цінностей і вчинків. Ресоціалізуючі заходи здійснюють ті самі соціальні інститути, що й соціалізацію: сім'я, школа, трудовий колектив, навчальні заклади, громадські організації тощо. Якщо особистість скоїла злочин й опинилася в місці позбавлення волі, то процес ресоціалізації передбачає руйнування асоціальних зразків поведінки, поновлення та розвиток в особистості соціально корисних зв'язків із суспільством, закріплення позитивних соціальних цінностей. Над цим працюють спеціальні інститути (виправно-трудові колонії для неповнолітніх, в'язниці та ін.). З ресоціалізацією пов'язаний процес соціальної реабілітації.

   Соціальна реабілітація (лат. rе... і habilitas — придатність, спроможність) поновлення, включення в нормальний процес соціалізації хворих, осіб, що пережили стрес під час аварій, катастроф, стихійних лих тощо.

   Потребу в соціальній реабілітації мають особи, вражені посттравматичним синдромом, які потребують не лише соціальної допомоги, а й психотерапії, психокорекції, зняття емоційного напруження.
   Більшість соціально-психологічних підходів до соціалізації особистості ґрунтується на усвідомленні унікальності її буття, на переконаннях у тому, що вона є високосвідомою істотою з невичерпними потенційними можливостями для позитивного росту і самоактуалізації в суспільстві. Однак, поряд із соціально прийнятними зразками людської поведінки, існують й антигромадські, антисоціальні прояви (наркоманія, алкоголізм, злочинність, жорстокість, апатія, суїцид тощо), які є наслідком асоціалізації особистості.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2014