Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Статті arrow Філософські науки. Психологія arrow ОСОБИСТІСТЬ З ПОГЛЯДУ СОЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ
07.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




ОСОБИСТІСТЬ З ПОГЛЯДУ СОЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

ОСОБИСТІСТЬ З ПОГЛЯДУ СОЦІАЛЬНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Особливості взаємозв'язку особистості і суспільства
Соціально-психологічні теорії особистості

   Опановуючи та засвоюючи завдяки діяльності й спілкуванню суспільний досвід, надбання попередніх поколінь, індивід оволодіває матеріальними і духовними цінностями суспільства. Навколишнє середовище не є для нього незмінним, а сам він не пасивний продукт взаємодії спадковості й середовища. Щоб скористатися накопиченими багатствами, кожне нове покоління повинно пізнати їх завдяки діяльності, адекватній тій, що представлена в результатах і соціальному досвіді людей. Оволодіння ними є формою, всередині якої відбувається розвиток психіки, свідомості людини, її особистості загалом.

Особливості взаємозв'язку особистості і суспільства

   Людська психіка не є результатом або прямим продовженням природного розвитку елементарних форм поведінки, психічного життя тварин. Психічні функції людини формуються в процесі її розвитку і становлення в суспільстві шляхом засвоєння нею соціального досвіду. А сам процес засвоєння розглядають як специфічну, властиву лише людині форму психічного розвитку.
   Людина є істотою біологічною, що володіє мовою, здатністю працювати, і водночас істотою суспільною, якій необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми. Особистість людини — специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального, система, в якій фізичне і психічне, природне і соціальне утворюють нерозривний ланцюг. Біологічна основа особистості охоплює нервову систему, систему залоз, процеси обміну речовин, “татеві відмінності, анатомічні особливості, процеси дозрівання і розвитку організму; соціальний “контекст” Особистості зумовлюється впливом культури і структури спільностей, у яких людина була вихована і до яких вона належить.

   Особистість суб'єкт власної життєдіяльності, суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими, виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми, визначають поведінку людини.

   Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки, традицій тощо. Поняття “особистість” має сенс лише в системі суспільних відносин — там, де може виявлятися соціальна роль чи сукупність ролей. Йдеться не про своєрідність і різноманітність цих ролей, а насамперед про специфічне розуміння індивідом своєї ролі, про внутрішнє ставлення до неї, вільне і зацікавлене чи вимушене і формальне її виконання. Нині існує дві основні концепції особистості. Одна з них трактує особистість як функціональну (рольову) характеристику людини, інша розглядає її як сутнісну характеристику людини.
   Погляд на особистість як функціональну характеристику людини спирається на поняття “соціальна функція людини”, “соціальна роль”. Таке розуміння особистості не дає змоги цілком розкрити її внутрішній, глибинний світ, оскільки зовнішня поведінка не завжди і не обов'язково виражає справжню сутність індивіда. Значно глибшим є намагання пізнати особистість у сутнісному плані. Йдеться про регулятивно-духовні потенції особистості, її самосвідомість, джерела волі, ядро характеру, які реалізуються у соціальному способі життя, суспільних відносинах і певним чином впливають на них. При цьому головною властивістю особистості як результату відтворення соціальної реальності є світогляд, одночасно з яким формується і характер особистості — психологічний стрижень людини, що стабілізує її соціальні форми активності. У цьому контексті особистість розглядається як міра цілісності людини. Без внутрішньої цілісності немає особистості. Водночас в особистості важливо бачити не тільки загальне, а й своєрідне. Таке розуміння її сутності передбачає погляд на неї не тільки як на соціальну, а й як на індивідуально-самобутню істоту. Особистість є унікумом, зумовленим як її спадковими особливостями, так і умовами соціального середовища, в якому вона формується і розвивається.
   Для пізнання особливостей формування властивостей особистості, у тому числі й соціально-психологічних, необхідно розглядати її життя в суспільстві, її рух у системі суспільних відносин. Без колективу, групи, людських спільностей особистість в її діяльній соціальній сутності не можлива, тому охарактеризувати її можна тільки в системі міжособистісних стосунків, у колективній діяльності. Суспільство для особистості є не просто зовнішнім середовищем, а певною системою взаємозв'язків.

   Суспільствосистема соціальних зв'язків, сукупність усіх способів взаємодії і форм об'єднання людей за конкретними інтересами, потребами, взаємними симпатіями, відповідним типом діяльності та спілкування, що виникають у процесі соціального життя і становлять цілісність.

   У суспільстві реалізується особистість кожної людини. Властиві тільки їй риси і особливості утворюють її індивідуальність, тобто психологічні особливості, що становлять її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність особистості виявляється в рисах характеру, темпераменту, у звичках, інтересах, якостях пізнавальних процесів, у здібностях, індивідуальному стилі діяльності. Індивідуальні особливості людини не виявляються, доки не стануть необхідністю в системі міжособистісних взаємин, суб'єктом яких виступить ця людина як особистість.

   Індивідуальність (лат. individuitas — неподільність) — сукупність особливостей і певних властивостей людини, які характеризують її неповторність і виявляються у рисах характеру, у специфіці інтересів, якостей, що відрізняють одну людину від іншої.

   Індивідуальність є неодмінною і найважливішою ознакою особистості. Поняття “особистість” та “індивідуальність” не тотожні. Особистість завжди є суб'єктом відносин із конкретним соціальним оточенням. Тому структура особистості ширша від структури її індивідуальності. Поступ від людини, індивіда через індивідуальність до особистості можна розглядати і як процес соціалізації, і як внутрішнє вдосконалення людини.
   Психологи, вивчаючи особистість, роблять спроби розглядати її “вростання” в культуру суспільства як суто “духовний процес”. Так, представники символічного інтеракціонізму трактують взаємозв'язок особистості і суспільства як процес засвоєння індивідом системи соціальних ролей у первинній групі шляхом “прийняття ролі іншого”. Інші теоретики вважають його своєрідним переходом від біологічних до соціальних етапів розвитку, беручи за основу процес навчання, адаптації. Суспільні відносини перетворюють природні функції на соціальні, якими послуговується суспільний розвиток. Соціальне не знищує біологічного, воно включає його в нові системи зв'язків і відносин, підпорядковуючи якісно новим законам соціальної форми руху. Соціальний рух, постаючи як особлива, вища форма саморозвитку матерії, має різні рівні, різний характер вияву. Він охоплює історичний рух суспільств, класів, національних груп. У ньому втілюється розвиток людини як головного об'єкта всього історичного процесу, розвиток суспільного індивіда. Психологія в аналізі проблем, пов'язаних із вченням про соціальний рух, виокремлює особливі аспекти. Вона зосереджується на з'ясуванні його закономірностей, наприклад, таких, як оперування ідеальними об'єктами, формування внутрішньої позиції суб'єкта, розвиток його в процесі діяльності та ін.
   Наукове бачення взаємозв'язку особистості і суспільства пов'язане з розумінням особистості як цілісної системи з її професійними, національними, сімейно-побутовими, психологічними та іншими ознаками, які формуються в процесі взаємин людини з іншими людьми, соціальними групами, суспільством. При цьому в поняття “соціальне” входять умови життєдіяльності людини, особливості суспільних відносин, виробництва, соціальних інститутів, специфіка системи виховання, поширення інформації, які визначають поведінку людини і водночас самі визначаються соціальною активністю індивіда, його творчою діяльністю. Отже, людський індивід у своєму розвитку відтворює досягнення історії людської культури та цивілізації. Цей процес є якісно своєрідним і суттєво відрізняється від онтогенезу тварин. Властивості, що сформувалися в результаті еволюції тварин, зумовлені морфологічними особливостями організму, які фіксуються спадково. Досягнення в розвитку людини виявляються в результатах її діяльності, у створених нею знаряддях виробництва, у мові, творах науки, літератури, мистецтва тощо.
   Від народження людина перебуває у світі собі подібних, в соціально-економічних, політичних, соціально-психологічних умовах, серед предметів, що виконують соціальні функції. Вона використовує створені протягом історії людства предмети і засоби, володіє мовою як соціально сформованим інструментом мислення, за допомогою якого засвоює загальнолюдський досвід і спілкується з іншими людьми. У цих процесах засвоєння людиною соціального досвіду та культури задіяні всі органи і механізми її індивідуальності: зір, слух, нюх, смак, мислення, відчуття, бажання, діяльність, почуття. Здобуті людиною можливості сприймання світу в кольорах, музиці, слові засвоюються в постійній взаємодії із соціумом, з іншими людьми, в результаті вивчення явищ, предметів, у процесі творчої діяльності.
   Учені, які обстоюють вирішальну роль біологічного чинника в розвитку та формуванні особистості, твердять, що предки передають нащадкам здібності, специфіку і ступінь їх розвитку через кров, гени вже сформованими. На їх погляд, психічне становлення індивіда є спонтанним, незалежним від виховання, навколишнього середовища. За їх уявленнями, це тільки зовнішній чинник, який прискорює або гальмує процес виявлення природних, спадкових психічних властивостей. Згідно з цією концепцією суспільство повинно лише допомагати самовиявленню особистості відповідно до повторюваних нею стадій розвитку людства. Як стверджує німецько-австрійський психолог Карл Бюлер (1879—1963), у процесі самовиявлення, особистість долає ступені “інстинкту”, “дресури” та “інтелекту”, умови соціального життя при цьому істотної ролі не відіграють. На думку представників соціогенетичного підходу, структуру властивостей особистості автоматично визначає її оточення. Відповідно, середовище проголошується фатальним чинником у формуванні індивіда. Усі ці концепції ігнорують власну активність людини у взаємодії із суспільством, відводячи їй лише функцію пристосування до того, що призначено їй природою або навколишнім середовищем.
   З'ясовуючи проблему співвідношення особистості й суспільства, відомий німецький психолог Вільям Штерн (1871—1938) розробив теорію конвергенції (лат. convergerе — наближатися, сходитися), згідно з якою на розвиток індивіда, з одного боку, впливають біологічні чинники, з другого — соціальне оточення. При цьому вважається, що розвиток людини визначається спадковістю, а середовище є лише зовнішньою умовою реалізації успадкованих властивостей.
   Різноманітні концепції співвідношення особистості та суспільства є методологічною платформою різних наукових шкіл, засобом визначення їх стратегії й тактики.
   Прогресивні зміни механізмів соціально-психологічного відображення, способів поведінки, видів діяльності льодини зумовлені єдністю соціальних впливів з її природними можливостями. Багато вчених стверджує, що вивести закономірності взаємозв'язку особистості і суспільства, умови і чинники, які впливають на цей процес, послуговуючись даними тільки психології, соціології, етнографії, медицини чи біології, неможливо. Потрібна міждисциплінарна кооперація, що дало б змогу врахувати всі наукові досягнення у вивченні людини.
   Прагнучи розширювати сферу спілкування та впливу, досягати взаєморозуміння, з'ясовувати причини власної поведінки та вчинків інших, особистість вступає в активну взаємодію з оточенням, тобто виявляє активність.

   Активність особистості — здатність особистості ініціювати зміни у процесі відносин з навколишнім світом.

   Основу активності особистості становлять потреби, як рушійна сила її розвитку. Виявлятися активність у соціумі може по-різному: оптимально використовуючи природні здібності і можливості, знаходячи оптимально-індивідуальний темп життя, своєчасно залучаючись до соціальних процесів тощо. Спонукає людину до активної дії конкретна мета, що має перспективу. Саме за таких умов у неї з'являється сильна внутрішня потреба, яка й зумовлює активність. Результатом активності є формування самосвідомості особистості, власного рефлексивного “Я”, нової установки, а також потреби у нових соціальних і міжособистісних відносинах.
   Вітчизняний психолог Сергій Рубінштейн (1889—1960) стверджував, що розвиток індивідуального — це здатність особистості ставати суб'єктом, досягаючи в цьому становленні найвищого рівня суб'єктивності. Внутрішня природа особистості виявляється лише через відображення зовнішнього. Отже, психічне одночасно є і реальністю, і її відображенням. В основі цих міркувань лежить теза про те, що соціальне (зовнішнє) співвідноситься з індивідуальним (внутрішнім), діє через нього і тому від нього залежить. Водночас внутрішнє має і своє безпосереднє джерело активності та розвитку, результатом чого є не тільки перетворення зовнішнього соціального середовища, а й формування специфічно цілісного, відносно самостійного внутрішнього світу індивіда. При цьому суперечність між зовнішнім та внутрішнім стає джерелом розвитку особистості в суспільстві.
   У такому контексті людина мислиться одночасно і залежною від соціуму, і самодостатньою, вільною особистістю. Психологія виокремлює такі ознаки свободи психологічних феноменів:
— здатність людини визначатись у своїй діяльності незалежно від зовнішніх чинників (завдяки тому, що вона може довільно обирати потреби, породжені цими чинниками);
— можливість людини створювати принципово новий для її досвіду продукт;
— побудова програми поведінки та діяльності на основі набутого досвіду.
За таких умов людська психіка здатна не лише підкорятися зовнішнім чинникам, а й діяти самостійно. Однак жодні зовнішні впливи не можуть спричинити активність людини, якщо вони не стануть мотивами, не будуть суб'єктно осмислені особистістю.
   Отже, аналіз співвідношення особи і суспільства дає змогу розкрити в особистості суттєве, типове, що закономірно формується в конкретно-історичній системі соціальних відносин, у межах класу або соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких вона належить.
   На цьому ґрунтується сучасне бачення проблеми планування особистісного розвитку, системи становлення та формування індивіда в соціальному середовищі, урахування в цьому процесі індивідуальної своєрідності людини, можливості здійснення нею однієї і тієї самої діяльності психологічно різними шляхами, рефлексії як внутрішнього механізму розвитку особистості, ставлення до індивіда як до найвищої цінності, носія національного світогляду, суспільних інтересів і настроїв. Такий підхід дає змогу з'ясувати співвідношення особистості й суспільства, конкретизувати об'єктивні та суб'єктивні умови ефективності розвитку індивіда в суспільстві.
   Активність особистості формується в умовах соціальних зв'язків і контактів людини із соціумом. Рушійною силою розвитку особистості, активного просування до вершин є суперечності, що виникають в її житті і можуть бути розв'язані завдяки активності особистості та зустрічній активності соціального середовища. Взаємодіючи із суспільством, особистість виявляє не тільки творчу, інтелектуальну, а й соціально-психологічну активність (взаємодія, обмін інформацією, вияв перцептивно-рефлексивних властивостей тощо). Опис комунікативної (соціально-психологічної) активності особистості передбачає з'ясування, як людина ставиться до соціальних та міжособистісних відносин; які її стосунки з іншими людьми (кого вона любить, поважає, кому симпатизує і чи відповідають їй взаємністю); наскільки вона здатна до саморозкриття, вияву власної активності й розуміння іншого учасника комунікативного процесу. Здобута в цьому процесі інформація є матеріалом для висновків про зміст її рефлексивного “Я”, її самосвідомість, ступінь задоволення спілкуванням.
   Утверджуючи свою індивідуальність і неповторність у взаємодії із соціумом, виявляючи активність, здатність до творчості, особистість намагається реалізувати себе як компетентна людина, як професіонал у діяльності та соціальних відносинах.

   Компетентна (лат. competens — належний, відповідний) людина — індивід, який має досконалі знання у певній професійній сфері.

   Компетентність пов'язують із кваліфікацією спеціаліста. Проте існують сфери, в яких багато людей вважають себе компетентними без будь-якої підготовки (спорт, політика, педагогіка та ін.). Безперечно, в деяких ситуаціях справді достатньо певного життєвого досвіду. Однак це зовсім не свідчить, що людина, яка виявила життєву мудрість, є компетентною у соціально-психологічному аспекті.

    Соціально-психологічна компетентність особистостісукупність спеціальних комунікативних, перцептивних та інтерактивних знань, які дають змогу індивіду орієнтуватися у соціальних ситуаціях, міжособистісних відносинах (взаємодія, відображення соціальних оцінок, регуляція поведінки тощо), приймати правильні рішення та досягати визначених цілей.

   Розвиток соціально-психологічних властивостей особистості відбувається в єдності внутрішньої психічної та зовнішньої практичної діяльності: з одного боку, соціально-психологічні властивості особистості виявляються, формуються і розвиваються в соціумі, з другого — соціальне середовище, володіючи багатьма рівнями свободи, значною мірою визначається особистими комунікативними якостями та перцептивно-інтерактивними можливостями індивіда. Це посилює вимоги до комунікативної поведінки особистості, підвищує її комунікативну, перцептивну та інтерактивну компетентність, узалежнює успіх її діяльності від власних знань, умінь і навичок у галузі спілкування. Соціально-психологічна компетентність трактується як інтегральна якість особистості, що пронизує всі її професійно-особистісні утворення. Йдеться про оформленість індивідуальної програми поведінки в системі соціальних відносин, мотиваційну належність до певного соціального середовища, спрямованість на розвиток комунікативних здібностей, прагнення до збереження та розвитку соціально-психологічних традицій конкретного соціального інституту, групи, в якій відбувається її соціалізація загалом, тобто про сформованість комунікативного стилю життя індивіда.
   Становлення та розвиток індивіда в соціумі відбувається в діалектичному поєднанні можливого та дійсного, необхідного й достатнього. У цьому процесі можуть виявлятися ствердження і заперечення; соціалізація, десоціалізація та ресоціалізація; орієнтація в основному на зовнішні регулятори і саморегуляція, самоактуалізація, саморозвиток, незалежні від зовнішньої детермінації; свобода і необхідність; творення і репродукування; індивідуалізація і деперсоналізація; поступально-прогресивне і регресивне; кризові і стабільні періоди життя індивіда як узгодження “індивідуального” і “соціального” у процесі соціалізації; почуття власної гідності як основи благополуччя соціального життя особистості в соціальній групі й утрата відчуття індивідом соціальної реальності тощо.
   Взаємодія особистості і суспільства є процесом засвоєння індивідом соціально-психологічного досвіду, переходу від абстрактної можливості у реальне володіння соціальним статусом.

Соціально-психологічні теорії особистості

   Більшість соціально-психологічних теорій розглядають особистість як індивідуальне і водночас соціально-психологічне явище. Найвідомішими серед них є психоаналіз, поведінкова школа (біхевіоризм), гуманістична психологія, екзистенціальна психологія, акмеологічний підхід, трансакційний аналіз особистості та ін.
   Психоаналіз. Згідно з цією теорією рушійною силою, мотивами поведінки людини в соціумі є несвідомі біологічні потяги та інстинкти. її засновник, відомий австрійський психолог і психіатр Зигмунд Фрейд (1856—1939), вважав, що душевний стан людини зумовлюється співвідношенням несвідомого (інстинктів, потягів, імпульсів) і свідомого, яке є результатом впливу соціального оточення. Боротьба між ними завжди драматична і призводить до конфліктів людини із суспільством.
   Розвиваючи вчення Фрейда, швейцарський психолог і психіатр Карл-Густав Юнг (1875—1961) розглядав особистість як складне структурне явище, що поєднує в собі індивідуальне несвідоме і колективне несвідоме. Змістом колективного несвідомого є apxemunu — наділені енергетичною силою певні загальні форми уявлень, що у процесі Індивідуального життя наповнюються особистим емоційним та образним змістом.
   К.-Г. Юнг запропонував типологію характерів відповідно до переважаючої функції (мислення, почуття, інтуїція), спрямованості особистості на зовнішній або внутрішній світ, запровадив поняття “екстраверсія — інтроверсія” (лат. extra — поза, intro — усередину, versio — обертати) Для позначення двох протилежних типів особистості. Екстравертивний тип характеризується зверненістю особистості до навколишнього світу, для інтровертивного типу властива фіксація інтересів особистості на явищах власного внутрішнього світу. Виокремлення інтроверсії та екстраверсії дало змогу розрізнити дві великі групи психологічних індивідів. Також було виявлено відмінності між індивідами однієї групи, що залежали від основних психічних функцій: мислення, емоцій, відчуттів, інтуїції.
   Перевага однієї з них характеризує, відповідно, розумовий, емоційний, сенсорний та інтуїтивний типи, кожен з яких може бути інтровертивним чи екстравертивним. На підставі цього Юнг виокремлював вісім типологічних груп: дві особистісні установки — інтроверсію та екстраверсію та чотири функції (типи орієнтації) — мислення, емоції, відчуття та інтуїцію, кожна з яких може діяти інтровертивно чи екстравертивно.
   Подальші дослідження навели його на висновок, що поряд з найбільш диференційованою функцією в свідомості індивіда завжди виявляє себе й менш диференційована, другорядна функція. Наприклад, мислення як головна функція може легко поєднуватися з інтуїцією як другорядною функцією або з відчуттям. Відповідно до свідомого змісту психічних функцій утворюється і несвідоме їх групування: свідомому практичному інтелекту (сенсорно-розумова установка) відповідає несвідома інтуїтивно-емоційна установка, при цьому функція відчуття підлягає більш сильному гальмуванню, ніж інтуїція. Психологічні функції (форми психічної діяльності) Юнг поділяв на раціональні (мислення, емоції) та ірраціональні (відчуття, інтуїція).
   Отже, психологічна типологія Юнга ґрунтується на таких складових: “екстраверсія — інтроверсія”, “свідоме — несвідоме”, “раціоналізм — ірраціоналізм”.
   Ця модель, як і будь-яка наукова концепція, має переваги і недоліки. її важко спростувати, оскільки вона узгоджується з експериментальною дійсністю. Як зауважував її автор, класифікація не пояснює індивідуальної психіки, однак уявлення про психологічні типи відкриває шлях до кращого розуміння людської психології загалом.
   Теорія відчуження німецько-американського психолога і соціолога Еріха Фромма (1900—1980) є найбільш “соціалізованим” ученням неофрейдизму. Втрату людиною зв'язків зі світом та з іншими Фромм називав відчуженням, “негативною свободою”. Такий стан пригнічує людину, адже вона прагне мати певні стосунки з іншими, вступати з ними у взаємодію та спілкування. Але такої можливості навколишній світ не дає, і тому вона стає самотньою. Це, на думку Фромма, підкреслює двоїсту природу людини, яка, з одного боку, хоче бути незалежною, а з другого — прагне позбутися цієї незалежності, що призводить до відчуження як фатальної основи міжособистісних стосунків. Воно може проявитися у формі конформізму, мазохізму, садизму, перерости в агресивність. Для подолання відчуження людям потрібно прищеплювати гуманістичні засади, основою яких є почуття любові до себе і до інших.
   Неофрейдистською за своєю суттю є і теорія розвитку особистості американського психолога Еріка Еріксона (1902—1994). Згідно з нею розвиток особистості зумовлюється соціальним світом, а не біологічними чинниками, між особистістю та суспільством немає антагонізму. Центральною властивістю людини є “ідентичність особистості”, яка вказує на взаємозв'язок особи і соціального оточення та виявляється у спрямованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою, у визначенні її цінності, соціальної ролі та призначення.

   Біхевіоризм (англ. behaviour — поведінка). Згідно з цим напрямом свідомість як предмет наукового дослідження заперечується, а психіка зводиться до різних форм поведінки.

   Засновником біхевіоризму є американський психолог Джон-Бродес Уотсон (1878—1958), який запропонував програму побудови нової психології, вважаючи її предметом не свідомість, а поведінку. Усі вияви поведінки людини, на його думку, можна описати, послуговуючись термінами “стимул” — зміна зовнішнього середовища і “реакція” — відповідь організму на стимул.
   Його співвітчизник Беррес-Фредерік Скіннер (1904— 1990) значно розширив класичну теорію умовних рефлексів, виокремивши серед них “оперантні” (від “операція”) реакції, що виробляються організмом мимовільно. їх можна підсилити чи послабити за допомогою покарання чи заохочення. Він звернув увагу на асиметрію між позитивним і негативним “підсиленням” стимулів: негативне часто зумовлює непередбачені, дивні, небажані наслідки; позитивне — викликає бажані зміни, формує поведінку, підвищує самооцінку людини.
   Біхевіоризм акцентує на взаємозв'язку особи і суспільства. Його представники, ототожнюючи мислення з мовленням, емоції зі змінами в організмі, стверджують: якщо свідомість недоступна для об'єктивного вивчення, то вона не може бути реальним регулятором людської діяльності. Намагаючись з'ясувати, як людина підпорядковує свої внутрішні імпульси вимогам суспільства, англійський психолог Ганс-Юрген Айзенк (1916—1997) висунув гіпотезу, за якою моральна свідомість є відповіддю на певні типові ситуації. Вона реалізується за формулою: “стимул — реакція”. Повторюючись, реакції закріплюються і стають внутрішніми регуляторами поведінки особистості.
   Гуманістична психологія. Цей напрям у західній (переважно американській) психології протиставив себе біхевіоризму і фрейдизму як “третя сила”, наголосивши на спрямуванні особистості у майбутнє, до вільної реалізації своїх потенцій.
   Згідно з поглядами її представників особистість є унікальною цілісною системою, відкритою до самоактуалізації, що притаманно тільки людині. Засновник цієї теорії американський психолог Карл-Ренсом Роджерс (1902— 1987) виходив з того, що кожна людина наділена здатністю до особистісного самовдосконалення. Важливим компонентом структури особистості він вважав “Я-концепцію”, яка формується у процесі взаємодії людини з навколишнім середовищем, є інтегральним механізмом саморегуляції її поведінки і може бути позитивною, негативною та амбівалентною (суперечливою). На його думку, задоволеність людини життям залежить від того, наскільки її досвід, її “реальне Я” та “ідеальне Я” співвідносяться між собою. Якщо реальний життєвий досвід суперечить “Я-концепції”, то виникає неконгруентність (невідповідність) між уявленням про себе та актуальним досвідом. Найважливіша характеристика психологічно зрілої особистості — її відкритість для досвіду, гнучкість, вдосконалення людського “Я”.
   Гуманістична психологія прагне до цілісного вивчення особистості, наголошуючи на значенні довільності поведінки, ролі справжніх духовних цінностей і переконань у процесі її становлення в суспільстві. Американський психолог Абрахам-Харольд Маслоу (1908—1970) переконував, що умовою оздоровлення суспільства є розвиток творчого начала і самоактуалізації особистості, які передбачають єднання людини із соціумом. Згідно з його вченням основна потреба людини полягає в самоактуалізації, реалізації її потенційних можливостей, здібностей і талантів. З урахуванням цього він класифікував потреби людини за ієрархічним принципом, за яким потреби вищого рівня не виступають на передній план, доки не будуть задоволені нижчі потреби. Ієрархічна структура потреб визначає поведінку людини. А.-Х. Маслоу виокремив такі характеристики особистості, яка реалізує потребу в самоактуалізації й розвитку активності: більш ефективне сприймання реальності; прийняття себе, інших, природи; спонтанність, простота, природність; концентрація уваги на проблемі (на відміну від концентрації уваги на собі); незалежність, потреба у відокремленості; автономія; незалежність від культури і оточення; свіжість сприймання; містичність і досвід вищих станів; почуття причетності, єдності з іншими; глибокі міжособистісні стосунки; демократичний стиль відносин; розмежування засобів і цілей; філософське почуття гумору; креативність (творчість); опір окультурюванню.
   Тлумачення особистості з точки зору гуманістичної психології зводиться до таких положень: людину необхідно вивчати тільки в її цілісності; кожен індивід є унікальним, саме тому аналіз окремих випадків не менш виправданий, ніж статистичні узагальнення; головною психологічною реальністю є переживання людиною світу і себе в ньому; життя особистості має розглядатися як єдиний процес становлення і буття людини; індивід є активною, творчою особою; людина наділена потенціями до безперервного розвитку і самореалізації; особистість має певний ступінь свободи від зовнішньої детермінації завдяки смислам і цінностям, якими вона керується у своєму виборі.
   Екзистенціальна психологія. Суть її полягає у визнанні унікальності особистого досвіду конкретної людини. Одним із своїх завдань вона вважає розв'язання проблеми відновлення аутентичності особистості — забезпечення відповідності її буття у світі внутрішній природі. Австрійський психіатр і психолог Віктор-Еміль Франкл (1905— 1989) вважав, що основним прагненням людини є усвідомлення смислу свого існування. Нереалізованість цього прагнення породжує фрустрацію або екзистенціальний (буттєвий) вакуум. На його думку, пізнання сенсу життя може бути доступним кожному. Попри те, що цього не можна навчитися, людина здатна його створити і відповідати за здійснення свого унікального сенсу життя. Шукаючи його, вона спрямовує свою совість — орган смислу. Цю здатність Франкл назвав самотрансценденцією особистості. Почуття знайденого сенсу життя дає індивіду душевні сили для подолання життєвих негараздів.
   Акмеологічний підхід до вивчення особистості. Акмеологія об'єднала зусилля багатьох учених, котрі зосередились на вивченні особистісних, психофізіологічних характеристик фізично і психічно зрілої дорослої людини, на з'ясуванні об'єктивних і суб'єктивних чинників, що дають їй змогу найкраще реалізуватися. Одним із її засновників був російський психолог Борис Ананьев (1907—1978). Спершу акмеологія досліджувала чинники, що забезпечують вищий рівень досягнень у будь-якій галузі діяльності зрілих дорослих людей. Однак подальші розвідки вчених засвідчили, що розвиток умінь і навичок, набуття соціально-морального досвіду, ціннісного ставлення до діяльності, мотиваційної готовності, які є невід'ємними показниками майстерності й професіоналізму, закладаються у людині ще в дитинстві. Зрілою людина не народжується, стан зрілості не з'являється у неї несподівано й відразу. Вияв його залежить від попередніх етапів розвитку індивіда. Наприклад, не сформована на початку професійна культура надалі важко компенсується, що негативно впливає на особистісний і професійний розвиток індивіда.
   Традиційно акмеологія виконує такі завдання: обґрунтування феноменології акме; вивчення об'єктивних та суб'єктивних чинників, що визначають якісно-кількісні характеристики акме; розкриття закономірностей та механізмів, необхідних для досягнення людиною своїх висот. Йдеться про ступінь зрілості особистості і вершину цієї зрілості, яка засвідчує, наскільки людина реалізувала себе як громадянин, спеціаліст, професіонал, а також про умови й чинники, які цьому сприяли або не сприяли. Психологи найчастіше виокремлюють такі характеристики зрілої особистості: розвинуте почуття відповідальності, потреба в турботі про інших людей, здатність до активної участі у житті суспільства і до ефективного використання своїх знань і здібностей, до психологічної близькості з іншою людиною, конструктивного вирішення різноманітних життєвих проблем на шляху до самореалізації. Для акмеології показовою характеристикою зрілості є визнання у групі соціально-психологічних властивостей та якостей індивіда. Високе соціально-групове визнання особистості не тільки компенсує, а й виправдовує її невдачі у сфері міжособистісних стосунків. Відсутність визнання породжує психологічний дискомфорт, незадоволеність людини своєю діяльністю тощо. Індивід, котрий не здобув визнання ні на груповому, ні на особистісному рівні, часто переживає психологічну кризу особистості. Здебільшого невизнаність є свідченням нереалізованості індивіда у професійній сфері.
   Для суспільства надзвичайно важливо продовжити найактивніший творчий період життя людини. Досягненню цього сприяють: правильна організація часу (темп, ритм); висока етична і професійна культура, активність у виборі життєвого шляху; культура спілкування; вміння забезпечити відповідність своїх здібностей і типологічних особистісних властивостей з умовами (можливостями, обмеженнями) життя; урахування впливу етнопсихологічного середовища на розвиток і становлення особистості; уміння долати суперечності мікросередовища та особистості, що детермінують поведінку індивіда; використання науково обґрунтованого алгоритму продуктивного розв'язання завдань розвитку зрілої людини; самовдосконалення особистості, усвідомлення нею своїх можливостей, ставлення до себе як до суб'єкта, творця свого життя.
   Трансакційний аналіз особистості. Як метод групової психотерапії, трансакційний аналіз особистості побудований на своєрідному уявленні про структуру людської психіки. Засновником цього методу є американський психолог Брік Берн (1910—1970), який стверджував, що в кожній людині можна знайти три типи станів власного “Я”: Дитина, Дорослий, Батько. Трансакцією він вважав одиницю спілкування, яка може бути трансакційним стимулом (звернення до іншої людини) або трансакційною реакцією (відповіддю на це звернення). На думку Берна, “незрілих особистостей” немає, а є люди, в яких Дитина невчасно та невміло бере на себе функцію управління всією особистістю тоді, як у них є і добре структурований Дорослий, якого потрібно тільки виявити і привести в дію. У так званих “зрілих людей” навпаки: контроль за поведінкою завжди здійснює Дорослий, але й у них Дитина може здобути владу. Усі три аспекти особистості важливі для функціонування та виживання, заслуговують однакової уваги, адже кожний стан по-своєму робить життя людини повноцінним і плідним. Найнеобхіднішим для життя є стан “Дорослий”, оскільки людині доводиться опрацьовувати різноманітну інформацію, долати труднощі тощо. Дорослий, будучи посередником, контролює дії Батька й Дитини.
   Цікавим є міркування Е. Берна, що більшість людей основний свій час відводить на ігри, а не на саме життя, щирі людські стосунки, які й приносять справжнє задоволення.
   Соціально-психологічні теорії особистості, розглядаючи її у різних ракурсах, виходять як з інтересів індивіда, пріоритетності його комунікативного, морального потенціалу в професійному зростанні, його знань, стилю і культури спілкування, так і з важливості суспільства, соціальних відносин у становленні особистості. І від того, чому надається перевага, залежить теоретичне обґрунтування конкретного типу та соціальної програми поведінки індивіда, стратегії дії, інших соціально-психологічних характеристик людини.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016