Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Статті arrow Філософські науки. Психологія arrow РАННЯ ДОРОСЛІСТЬ
03.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




РАННЯ ДОРОСЛІСТЬ

РАННЯ ДОРОСЛІСТЬ

Загальна характеристика раннього дорослого віку
Особливрсті розвитку самосвідомості у ранньому дорослому віці
Особливості спонукальної сфери у ранньому дорослому віці
Становлення суб'єкта життєдіяльності й індивідуальності на етапі ранньої дорослості
Динаміка психофізіологічних функцій у ранньому дорослому віці
Розвиток інтелекту в ранньому дорослому віці
Динаміка окремих інтелектуальних функцій
Особливості емоційного розвитку особистості у ранньому дорослому віці

   Рання дорослість є періодом, який настає після юності й характеризується стабільністю у психофізіологічному, психологічному та соціальному аспектах розвитку. На цьому етапі людина активно реалізує свій особистісний потенціал у різних сферах життєдіяльності, насамперед у професійній.

Загальна характеристика раннього дорослого віку

   Ранній дорослий вік охоплює період від 20 до 40 років. Людина в цьому віці є статево дозрілою, в неї розвинуті розумові здібності та інтереси, сформовані система цінностей (світогляд, життєва позиція), цілісний Я-образ, готовність до самовдосконалення та професійні наміри. Охоплює він дві фази.
   Перша фаза ранньої дорослості. Триває приблизно з 20 до 30 років життя і збігається з молодістю людини. У цей період людина досягає піку у своєму фізичному розвитку, є здоровою, сильною, витривалою, енергійною, здатною до народження дітей. Активно збагачується її психологічний і соціальний досвід, вона включається в усі види соціальної активності, оволодіває багатьма соціальними ролями. Розвиток особистості людини зумовлюється передусім особливостями сімейного та професійного життя. Вона відходить від батьківської сім'ї, обирає супутника життя, приймає рішення про шлюб і створення сім'ї, народження дітей, займається їх вихованням. Одночасно зі створенням сім'ї людина спрямовує свої зусилля на професійне навчання, пошук постійного місця зайнятості, професійну адаптацію, досягнення професійного успіху, кар'єру.
   Друга фаза ранньої дорослості. Охоплює період від 30 до 40 років. Особливості розвитку людини в цей час залежать від ступеня і продуктивності її соціальної активності, досягнутого статусу, перебігу попередніх стабільних і кризових періодів. Новий статус дорослого забезпечується його правами і обов'язками в різних сферах життя й діяльності, консолідацією соціальних і професійних ролей.
   У другій фазі ранньої дорослості людині доводиться вирішувати такі проблеми:
   1) проблема професійної кар'єри. Основною формою соціальної активності людини на цьому етапі її життя є професійна діяльність, нагромадження досвіду. Для одних людей задоволеність життям пов'язана з роботою, до інших приходить усвідомлення обмеженості можливостей власного зростання та неможливості здійснення задумів щодо кар'єри. Джерелом задоволення життям для них стає переважно сім'я та особисті інтереси;
   2) проблема виховання дітей. Із народженням дитини зусилля сім'ї спрямовуються на її виховання. Кожен період розвитку дитини вимагає переходу батьківства на якісно новий рівень. Воно долає такі стадії:
   а) формування образу батьківства — від зачаття до народження дитини (дорослі розмірковують, якими вони будуть батьками, спираючись на власні уявлення про еталон батьківства);
   б) вигодовування — від народження до 2 років (у дорослих формується почуття прив'язаності до дитини, вони вчаться співвідносити емоційне співчуття і час, який віддають оточенню, з потребами дитини);
   в) формування авторитету — від 2 до 5 років (батьки починають задумуватися над тим, якими батьками вони були та якими будуть, усвідомлюють ймовірність і ризик невідповідності власної та дитячої поведінки еталонній);
   г) інтерпретативна — охоплює молодший шкільний вік (дорослі переглядають звичні виховні установки);
   ґ) взаємозалежності — триває протягом підліткового віку (батьки аналізують стосунки зі своїми дітьми);
   д) розлучення (дорослі відпускають від себе дітей і критично осмислюють, якими батьками були).
   У процесі розвитку дитини батькам не тільки доводиться вирішувати її проблеми, задовольняти запити, а й долати труднощі, які виникають у подружніх взаєминах. На кожній стадії батьки повинні розв'язувати свої внутрішні конфлікти на все вищому рівні інтеграції. Тому основним завданням ранньої дорослості є вирішення суперечностей між власною ідентичністю та поєднанням соціальних ролей, між близькістю у стосунках з іншими людьми й ізоляцією від них.
   Досягнення ідентичності забезпечує відчуття неперервності досвіду дорослого життя. У зв'язку з пошуками ідентичності людям постійно доводиться пізнавати, оцінювати себе, визначати та змінювати свої пріоритети, місце в соціальному оточенні.
   Суперечність між близькістю у стосунках з людьми та ізоляцією від них є найхарактернішою для ранньої дорослості проблемою. Інтимність вимагає встановлення тісних стосунків, які приносять взаємне задоволення. Однак при цьому кожен індивід мусить зберігати свої неповторні особливості. Ізоляція настає в результаті неможливості чи нездатності досягнути взаємності або недостатньої ідентичності індивіда, з чим пов'язаний ризик втратити себе при об'єднанні з іншим. Розвиток близькості є важливим досягненням ранньої дорослості. Люди, нездатні сформувати близькі стосунки, можуть відчувати суттєві труднощі в соціальній адаптації, страждати від почуття самотності, пригніченості й підозрілості.
   Загалом, на етапі ранньої дорослості людина досягає піку у своєму фізичному розвитку, завдяки включенню у різні сфери соціального життя збагачується її досвід. їй доводиться вирішувати важливі проблеми та завдання професійної кар'єри, виховання дітей, досягати ідентичності, розв'язувати суперечність між близькістю та ізоляцією у стосунках з людьми.

Особливості розвитку самосвідомості у ранньому дорослому віці

   Самосвідомість є центром внутрішнього світу людини і виявляється у пізнанні нею себе у світі, самопізнанні, сприйнятті численних образів себе у найрізноманітніших життєвих ситуаціях, соціальній взаємодії, індивідуальній та спільній діяльності. На етапі ранньої дорослості ці уявлення (когніції) поєднуються у цілісне, узагальнене уявлення про себе — бачення себе у контексті життєдіяльності, бачення вічних і перехідних цінностей.
   Загальна характеристика Я-концепції. У процесі спілкування та діяльності людина задумується над тим, якою вона є, ніби дивиться на себе збоку, звертаючи увагу на образ своєї зовнішності, якості особистості, здібності. Залежно від уявлення про себе у неї виникають самоповага, бажання підвищити самооцінку, завоювати увагу інших.
   Як активне начало, Я особистості об'єднує всі її життєві вияви, дає змогу їй дивитися на себе ізсередини, спостерігати за собою, усвідомлювати і змінювати себе, регулювати свою життєдіяльність та виходити за межі внутрішнього світу, щоб збагнути свою глибинну суть, цінності, об'єднати своє минуле, теперішнє і майбутнє в одному моменті.
   Я є найвищою концентрацією суб'єктивності (індивідуальності, глибинної неповторності) та суб'єктності (зовнішньої і внутрішньої активності, духовного споглядання) людини, в якій утілюються всі відчуття: від актуальних ситуативних станів до визначальних учинків, фундаментальних життєвих рішень, переживань власної цілісності й нероздільності свого часу та вічності. На основі цього в особистості виникає цілісне уявлення про себе — Я-концепція.

   Я-концепція — відносно стійка, більш-менш усвідомлена система уявлень особистості про себе, яка переживається нею як неповторна і є основою її самовизначення у світі, взаємодії з іншими людьми, ставлення до себе.

   Більшість уявлень людини про себе в дорослому віці ґрунтується на організмічному оцінному процесі, який полягає у тому, що людина оцінює позитивно, прагне відчути ті переживання, які її розвивають або не завдають шкоди (Я здорова, красива, щаслива, вміла, успішна, здатна), і оцінює негативно чи уникає тих, що, на її думку, шкодять її збереженню або розвитку (Я хвора, некрасива, нещаслива, невміла, нездатна, неспроможна). Цей процес пов'язаний з тенденцією актуалізації сутнісних сил особистості. Отже, розвиток Я-концепції залежить від самоактуалізації особистості — бажання людини розвиватися.
   У дорослої людини взаємовплив самоактуалізації і Я-концепції контролюється прийнятими нею соціальними і моральними принципами, ідеалами, нормами, духовними цінностями. Відповідно до прийнятих у певних соціальних групах критеріїв оцінювання, котрі інтеріоризує особистість, у неї виникають різноманітні уявлення щодо особистісної спрямованості і способів самоактуалізації та самовираження.
   Особистий досвід не завжди узгоджується з Я-концепцією, оскільки здебільшого сприймається як загроза їй. Залежно від ступеня загрози, яку таїть у собі досвід, людина може захищати власну Я-концепцію, заперечуючи досвід, сприймаючи його викривлено. Під впливом нового досвіду змінюється Я особистості, одночасно зберігаючи властивості цілісності, гештальта (нім. Gestalt — структура). Для психічного комфорту важливо не те, наскільки людина змінюється з часом, а те, щоб у неї завжди зберігалося внутрішнє відчуття, що вона завжди залишається такою, як і раніше.
   Дорослі відчувають психологічний комфорт тоді, коли їхні уявлення про себе дають змогу сприймати важливий для них досвід. Цю можливість забезпечує стійке ядро Я-концепції — самість, автентичність людини, що відрізняє її від інших людей і зберігається протягом усього життя; основні уявлення про себе. У людей, які повноцінно живуть, самоактуалізуються, воно включає відкритість для досвіду, раціональність, особисту відповідальність, почуття власної гідності і свободи, внутрішньої радості, здатність до встановлення і підтримання добрих особистісних стосунків і ведення духовно-морального способу життя.
   Периферійна частина Я-концепції дорослого включає в себе різні аспекти Я-образу, а також позитивні й негативні самооцінки. Відмінності між Я-образом і Я-концепцією збільшуються з дорослішанням людини. Я-концепція дорослого розвивається під впливом різноманітних зовнішніх і внутрішніх чинників. Особливо важливими є контакти зі значущими іншими, які на етапі ранньої дорослості певною мірою визначають уявлення індивіда про себе.
   Я-концепція виконує такі функції:
   1. Сприяння узгодженості внутрішнього світу особистості. Перед особистістю стоїть завдання не тільки досягти гармонії з навколишнім світом, а й домогтися самоузгодження. Я-концепція забезпечує відносну стабільність внутрішнього світу людини (переживань, ідеалів, життєвих планів, намірів) та поведінки, не зважаючи на постійні зміни і проблеми в навколишньому світі.
   2. Визначення характеру інтерпретації досвіду. Я-концепція є своєрідною “призмою”, крізь яку переломлюється вся інформація, відбувається її “сортування” на найважливішу, менш значущу і зовсім індиферентну (байдужу) для конкретної особистості. Я-концепція діє як внутрішній фільтр, який визначає характер сприйняття людиною будь-якої ситуації, забезпечує її переосмислення відповідно до уявлень людини про себе.
   3. Джерела очікувань. У людини виникають певні очікування та уявлення про те, що може чи повинне відбутися під час розвитку конкретної ситуації. Наприклад, впевнені у власній значущості люди очікують, що інші будуть сприймати їх так само. Ті, хто сумнівається у своїй цінності, заздалегідь упевнені в негативному ставленні до себе з боку інших, і тому вони починають уникати будь-яких соціальних контактів.
   Основою залежності між очікуваннями і поведінкою, на думку англійського психолога Роберта Бернса (нар. 1938), є механізм самореалізуючого пророцтва — механізм розвитку подій свого життя, реалізації планів. На етапі ранньої дорослості самопророцтво формується на основі власного досвіду, набутих знань, створених під впливом оцінок значущих інших установок самосприйняття. Особистість на початку самоактуалізації часто використовує пророцтва значущих інших для визначення напряму свого розвитку, вибору цілей та засобів їх досягнення. Інколи ці пророцтва інтеріоризуються в самопророцтва.
   4. Самовизначення особистості щодо стратегії життя та поведінки. Я-концепція дає змогу особистості локалізувати себе у фізичному і психологічному часі. Вона є основою визначення головної мети життя, вибору стратегії життєдіяльності, особистісної настанови щодо певної поведінки (наприклад, творити добро, любити або творити зло, ненавидіти).
   5. Забезпечення саморегулювання. Я-концепція є основним чинником саморегулювання життєдіяльності, становлення особистості, її розвитку і саморозвитку. Вона забезпечує усвідомлення власних нахилів, вибір діяльності, формування індивідуального стилю життя, наближення своєї суті до особистісного ідеалу. Будь-які вчинки людини великою мірою зумовлені її Я-концепцією. Дотримання особистістю норм суспільного життя певною мірою опосередковане саморегулюванням. Вона здатна стримувати свої внутрішні природні імпульси, щоб діяти відповідно до встановлених для себе стандартів поведінки.
   Отже, Я-концепція дає змогу утвердити у самосвідомості особистості відчуття визначеності у соціальному і матеріальному світі, сфері моралі та духовності, ідентифікуватися з конкретним оточенням, досягнути прийнятного самоототожнення. Вона визначає, як людина діятиме у конкретній ситуації, як інтерпретуватиме власні дії і вчинки інших, чого очікуватиме від близького і віддаленого майбутнього.
   Я-концепція і самооцінка. В ранньому дорослому віці особистість окреслює цілі та обирає засоби для їх досягнення, оцінює успішність своїх дій відповідно до Я-концепції, яка індивідуалізує самооцінку — суб'єктивне сприйняття досягнутих результатів, згідно з яким те, що для однієї людини є успіхом, інша сприймає як невдачу.
   З роками самооцінка стає все диференційованішою. Доросла людина може дуже високо оцінити одні свої якості, наприклад свій інтелектуальний рівень, і дуже низько інші — рівень міжособистісних стосунків чи фізичні можливості. Диференціацію самооцінки психологи пояснюють наявністю у структурі Я-концепції людини реального Я (більш чи менш адекватного уявлення про себе) та ідеального Я. Ідеальне Я може бути реалістичним або фантастичним.
   Реальне та ідеальне Я, як правило, не тотожні. Розбіжність між ними породжує як негативні, так і позитивні наслідки. Надто велика розбіжність свідчить про неадекватність самооцінки і хворобливе ставлення до себе, що спричинює емоційні переживання та неадекватні вчинки. Така особистість не здатна подолати розрив між своїм реальним станом і тим, до якого вона прагне. Іноді у пошуках виходу із цієї складної ситуації людина використовує деструктивні захисти (агресію, конфронтацію, ізоляцію, регресію та ін.), які можуть спричинити хвороби, патологічні стани.
   Я-концепція і психологічний вік особистості. Оскільки розвиток людини відбувається не лише в хронологічному, а й у психологічному часі, то Я-концепція особистості має індивідуальний часовий аспект. Суть його полягає в наявності різних тенденцій сприйняття та оцінювання свого віку і часу на різних етапах життя. Якщо, наприклад, підліток прагне бути старшим за свій хронологічний вік, то люди зрілого віку, особливо жінки, намагаються бути молодшими.
   Внутрішнє відчуття віку пов'язане із суб'єктивним переживанням часу. Людина, яка вважає час безповоротно втраченим, сприймає себе молодшою, ніж вона є насправді, тобто її психологічний вік є меншим від реального. Та якщо життя сповнене багатьох потрясінь, її внутрішнє відчуття віку значно перевищує реальний.
   За адекватної самооцінки чітко простежуються відмінності між людьми, котрі належать до різних вікових груп. З віком значно збільшується кількість дорослих із психологічним віком, що не відповідає хронологічному.
   На етапі ранньої дорослості особистість бачить ще досить значною свою життєву перспективу, реалістично дивиться на життя, розподіляє майбутнє на послідовні етапи. Ця перспектива виглядає не завжди оптимістичною, бо людина вже знає ціну реальним труднощам. Продовжуючи орієнтуватися на майбутнє, вона більше пов'язує себе з теперішнім, залишаючись дещо ізольованою від минулого.
   Я-концепція та сімейні стосунки. Створивши сім'ю, чоловік і жінка починають виконувати нові соціальні ролі. Змінюються раціональна, емоційно-ціннісна та поведінкова складові цих ролей — дружини (чоловіка), матері (батька), невістки (зятя), хрещеної матері (хрещеного батька). Відчутно змінює Я-образ особистості та критерії її самооцінки народження дитини. Ці зміни стосуються самоідентичності особистості, перерозподілу ролей у подружніх стосунках і у взаємодії з особами старшого покоління. Ефективність цих перетворень залежить від самооцінки особистості. Як правило, ті, хто не відчуває проблем стосовно самооцінки, значно легше пристосовуються до нового соціального статусу.
   Від міри адекватності батьківської Я-концепції залежить налагодження стосунків з дітьми. Органічне включення в Я-концепцію образів власних дітей, їхніх очікувань дає змогу налагоджувати доброзичливі стосунки з ними. Якщо центром Я-концепції батьків є Я-професійне, їхнє самовираження, а проблеми дітей знаходяться на її периферії, то можуть виникати конфлікти.
   Професійна Я-концепція та самооцінка. Поняття “професійна Я-концепція” означає уявлення особистості про себе як професіонала. Вона має реальну та ідеальну складові. Реальна професійна Я-концепція — це реальне уявлення особистості про себе як професіонала, ідеальна професійна Я-концепція — уявлення про свої професійні досягнення. Обидві вони здебільшого не є тотожними, що стимулює професійне самовдосконалення особистості, прагнення до розвитку.
   Важливим елементом у структурі професійної Я-концепції особистості є професійна самооцінка — оцінка себе як суб'єкта професійної діяльності. У ній виокремлюють операційно-діяльнісний та особистісний аспекти. Операційно-діяльнісний аспект самооцінки пов'язаний з оцінюванням себе як суб'єкта діяльності й виражається в оцінюванні досягнень, свого професійного рівня (сформованості операцій і навичок), рівня компетентності (систем професійних знань, умінь і навичок) і стилю діяльності. Особистісний аспект професійної самооцінки виражається в оцінюванні власних якостей у зв'язку з ідеалом образу Я-професійне. Ці два аспекти самооцінки не завжди узгоджуються між собою, що негативно впливає на професійну адаптацію, досягнення успіху і професійний розвиток особистості.

Особливості спонукальної сфери у ранньому дорослому віці

   На етапі ранньої дорослості відбуваються зміни у спонукальній сфері особистості, спричинені соціальною ситуацією розвитку, об'єктивними завданнями та проблемами цього етапу її життя. Однак головні мотиваційні тенденції, що сформувалися у попередніх вікових періодах, залишаються актуальними, наприклад гуманістична чи егоїстична спрямованість особистості, конструктивність чи деструктивність мотивації поведінки та діяльності, прагнення до творчості чи до рутинності, активна життєва позиція чи пасивність тощо.
   Мотиваційні настанови раннього дорослого віку. Протягом періоду ранньої дорослості, як і всього дорослого життя людини, відбуваються суттєві зміни в її спонукальній сфері. Вони лише незначною мірою зумовлені специфічними віковими перетвореннями в організмі і передусім визначаються особистісними, соціальними і культурними чинниками.
   Людина, яка вступає в доросле життя, опиняється перед необхідністю розв'язання багатьох проблем, серед яких найважливішими є одруження, народження й виховання дітей, вибір професійного шляху. Ці події очікує і в певний час переживає більшість людей. Такі події вимагають прийняття особливих рішень, що свідчать про підтримання, розширення чи зміну раніше сформованих поглядів, виникнення нових потреб і мотивів поведінки.
   У ранньому дорослому віці спонукальна сфера людини може суттєво змінюватися внаслідок непередбачуваних подій, якими бувають раптова смерть родичів, коханого, дитини, втрата роботи, руйнування кар'єри, хвороба тощо. Подібні події нерідко спонукають людину до неадекватних, деструктивних учинків, які можуть кардинально змінити подальше її життя.
   З роками імпульсивність поведінки людини знижується незалежно від рівня передбачуваності подій, все частіше стає помітним врахування нею зовнішніх і внутрішніх обставин життя. Це допомагає приймати розважливі рішення, які ґрунтуються на усвідомлених мотивах, розуміти вчинки інших людей. Отже, у ранньому дорослому віці відбувається становлення соціально зрілої особистості, хоча окремі люди у зв'язку з певними обставинами залишаються ще соціально незрілими.
   Ранній дорослий вік є періодом життєвих починань, які здебільшого відповідають сформованим у юнацькому віці планам щодо особистого та професійного життя, кар'єри. Тому одним із найважливіших завдань особистості є узгодження мрії з реальністю, бажаного і можливого.
   Цілі, що ставлять перед собою молоді люди, нерідко бувають нереальними. Найчастіше вони є наслідком непомірно високих домагань чи нав'язаного батьками життєвого сценарію. У цьому разі настанови типу "Основне — вища освіта, а яка — не важливо”, “Не вийшло в мене — вийде у моєї дитини” підміняють реальність нереалізованими мріями інших людей. Результатом такого вибору життєвого шляху часто стають розчарування і втрата сенсу життя, а юнацька мрія про майбутні досягнення може так і залишитися нереалізованою. Щоб подолати таку мотиваційну настанову, людина повинна цілком перебрати на себе відповідальність за своє життя, а для реалізації планів мусить самостійно обрати життєву стратегію з урахуванням зовнішніх обставин і своїх можливостей.
   Необхідність вибору власної життєвої стратегії є загальним принципом для молодих чоловіків і жінок, попри те що їхні мрії суттєво різняться між собою. Мрії чоловіків є однорідними, пов'язаними з досягненнями на роботі, кар'єрою, бізнесом. Мріям жінок властива неоднорідність: вийти заміж і зробити кар'єру. Більшого значення вони надають одруженню.
   У ранньому дорослому віці особливо важливим є формування мотивацій стосовно основних рішень цього періоду життя: одруження і неодруження, вибір професії та професійної діяльності.
   Мотивація одруження. Утворення сім'ї є передбачуваною подією періоду ранньої дорослості. Більшість молодих людей готова до одруження, однак час його здійснення може бути різним. Власна сім'я задовольняє особливу потребу кожної людини, яку американський філософ і психолог Еріх Фромм (1900—1980) назвав потребою у встановленні зв'язків (раніше цю потребу задовольняла батьківська сім'я).
   Створивши сім'ю, людина отримує змогу про когось турбуватися, за когось відповідати, одночасно формує умови для власної безпеки та захищеності. Мотивами одруження у молодих людей бувають кохання, духовна близькість, матеріальний розрахунок, психологічна сумісність, спорідненість моральних уявлень, подібні життєві долі тощо. Кохання і духовна близькість є запорукою задоволення своєю сім'єю в майбутньому. Особливо важливим при цьому є поєднання обох мотивів. Розчарування одруженням здебільшого переживають ті молоді люди, які орієнтувалися на свої почуття, нерідко егоїстичні, без необхідної для їх збереження духовної близькості.
   Мотивація неодруженості. Мотивами вибору самотнього способу життя часто є бажання уникнути проблем у зв'язку з одруженням. Залишаючись самотньою, молода людина не обмежує власної свободи, не переживає розчарування, незадоволення від спілкування з людиною, яка надокучила.
   Однак неодруженість нерідко зумовлює зосередження дорослого тільки на собі. Задовольняючи потребу в самопіклуванні, ці люди намагаються уникати близьких стосунків. Пов'язані з інтимністю вимоги і ризик вони сприймають як загрозу для власної свободи. Це породжує відчуження, незацікавленість в особистих і соціальних стосунках.
   Мотивація вибору професії. Мотивами професійного вибору можуть бути:
— практичні інтереси (висока зарплата, престиж, кар'єра, умови праці та ін.);
— батьківські настанови. Осіб, котрі в дитинстві перебували в центрі уваги сім'ї, часто в дорослому віці приваблюють професії, що дають змогу контактувати з людьми і відчувати їхню повагу;
— потреба реалізувати власні здібності. Людина обирає ту професію, яка може принести задоволення, сприяти самореалізації її здібностей та інтелекту, особистісному зростанню;
— інтерес до професії, відповідність її темпераменту, характеру, особливостям емоційної сфери особистості тощо;
— суспільний інтерес (вибір професії мотивується уявленнями про її престиж у суспільстві);
— статево-рольові фактори. Жінки рідше, ніж чоловіки, обирають, наприклад, наукову кар'єру, оскільки частіше сумніваються у своїх здібностях до наукової праці. Вони надають перевагу професіям, які або дають їм змогу приділяти достатньо уваги сім'ї, або традиційно жіночі — педагог, лікар, бухгалтер та ін.
   Орієнтація особистості на складну систему цінностей (теоретичні, економічні, естетичні, соціальні, політичні, релігійні) відображає глибоку усвідомленість нею всіх наслідків вибору професійного шляху. Період вибору професії, протягом якого людина намагається усвідомити свої професійні потреби, інтереси, можливості, завершується переважно до 25 років. Тоді вона починає освоювати професію, вибудовує кар'єру, намагається зайняти стійку позицію в обраній сфері діяльності.
   Мотивація професійної діяльності. Протягом перших 7—10 років трудової діяльності людина усвідомлює правильність чи помилковість обраного професійного шляху. Саме тоді найчастіше відбувається зміна роботи чи спеціальності. Після 33—35 років домінують настрої щодо збереження обраної професії. Спричинене це звиканням людини до роботи, усвідомленням реальних можливостей своєї кар'єри. Однак деякі дорослі прагнуть кардинально змінити своє життя, випробувати себе в новій сфері діяльності.
   Збереження інтересу до роботи, відданість їй протягом усього періоду ранньої дорослості є необхідними умовами для підтримання почуття задоволення нею. Від глибини задоволення людини власною професією залежать зміцнення або послаблення мотивів професійної діяльності і зміна роботи. На задоволення роботою впливають зовнішні (зарплата, премії, умови праці і відпочинку тощо) та внутрішні (задоволення від особливостей діяльності, коли процес розв'язання професійних проблем є захоплюючим, цінним і значущим, підвищує професійну компетентність) фактори. До ЗО років очікування більшості працюючих молодих людей стають реалістичнішими, у них починають домінувати зовнішні чинники мотивації праці, зокрема зарплата, інші матеріальні заохочення. Немало їх змінює місце праці, прагнучи отримувати вищу зарплату, зайняти відповідальнішу посаду чи працювати в комфортабельніших умовах.
   До завершення раннього дорослого віку людина усвідомлює, що досягнення рубежів кар'єри дається не так легко, як здавалося. Тому часто переслідують її розчарування, а усвідомлення нездійсненності мрії щодо професійного росту спричиняє зниження рівня соціальних домагань.
   Отже, мотивами професійної діяльності в ранньому дорослому віці є прагматичні інтереси (зарплата, посада, умови праці, соціальна захищеність, можливість розв'язувати сімейні та особисті проблеми), творча самореалізація, задоволення потреб у професійному спілкуванні та соціальних контактах, процесуальна мотивація (відповідність умов праці функціональним особливостям людини тощо).
   Система цінностей на межі 30-річчя. Перехід 30-річно-го рубежу супроводжується переглядом життєвих цілей, планів і цінностей. Цей етап чоловіки і жінки переживають по-різному. Чоловіки можуть змінити роботу чи спосіб життя, але їх зосередженість на роботі й кар'єрі не знижується. Найпоширенішим мотивом добровільного звільнення з роботи є незадоволення чимось на виробництві чи в установі. У жінок на межі 30-річчя переважно змінюються сформовані на початку ранньої дорослості пріоритети. Тих, хто раніше орієнтувався на заміжжя та виховання дітей, починають більше приваблювати професійні цілі, а ті, хто більше зусиль віддавав професійному самоствердженню, переорієнтовуються на сім'ю чи на її створення.
   Після 30 років важливою цінністю людини стає сім'я, щасливому сімейному життю поступається першістю навіть кохання. З віком знижується значущість потреби в друзях, однак залишаються стабільними пов'язані з роботою цінності (інтерес до неї, повага колективу, підвищення кваліфікації, кар'єрний ріст). На цьому рубежі людина починає реально дивитися на світ, жити поточними подіями та досягненнями. Впевненість у власних силах, усвідомлення своєї компетентності, а також визнання певних обмежень і адекватний рівень домагань, що ґрунтуються на життєвому досвіді, забезпечують відчуття цілісності життя, задоволення ним. А небажання об'єктивно сприймати відмінності між бажаним і досягнутим на порозі 40 років породжує відчуття порожнечі і безглуздості свого існування.
   Перехід від першої фази ранньої дорослості до другої супроводжується кризою тридцяти років, яка певною мірою змінює систему цінностей дорослої людини.

   Криза тридцяти років — зумовлене життєвими труднощами і помилками розчарування людини в значущості культивованих нею цінностей, норм, ідеалів, яке призводить до зміни сенсу її життя, переоцінки життєвих цінностей.

   Назва ця умовна, оскільки криза може виникнути раніше чи пізніше 30 років. Полягає вона у ґрунтовній переоцінці людиною зробленого і того, що належить зробити. Кожен дорослий на період тридцятиріччя вже має чималий досвід переживань, поразок та успіхів, підводить перші підсумки щодо реалізації своєї життєвої програми, планів і сподівань. Він виявляє помилковість своїх уявлень про життя, розмірковує про власну недосконалість і неоптимальність свого життя, а також про необхідність змінити багато чого в житті і проблематичність, а то й неможливість таких змін. Ідеться про зміни професії, сім'ї, звичного способу життя тощо. Можуть викликати глибокі переживання неусвідомлено обрана професія, невдачі у професійній кар'єрі й спричинена цим незадоволеність собою та професійними досягненнями. Виявлені й осмислені людиною недоліки нерідко підштовхують її до раптової зміни свого життя, застосування неконструктивних захистів, наслідком чого буває загострення кризи, професійна та життєва нереалізованість.
   Ознаками порушення внутрішньої рівноваги є зовні малопомітні зміни у ставленнях до предметів, людей, ситуацій, переоцінка цінностей, критичне переосмислення свого Я, життєвих цілей, що засвідчує якісні зміни особистості.
   Отже, на етапі ранньої дорослості у спонукальній сфері особистості відбуваються зміни, які стосуються життєвих цілей, мотивації одруження і неодруженості, мотивів вибору професії і професійної діяльності. На межі 30-річчя виникає нова система життєвих цінностей.

Становлення суб'єкта життєдіяльності й індивідуальності на етапі ранньої дорослості

   Життя людини у період ранньої дорослості ускладнюється, стає неповторним. Значно зростає його інтенсивність, що скорочує час для роздумів про те, чого вона хоче від життя чи правильно живе.
   Становлення людини як суб'єкта життєдіяльності виявляється в її активності у різних сферах життя, розв'язанні життєвих проблем, володінні засобами і способами самовираження, саморегуляції та організації свого життя. Молода людина як суб'єкт життєдіяльності здатна:
— обирати напрям і спосіб життя, визначати основні цілі, етапи їх досягнення і підпорядкованість цих етапів;
— розв'язувати основні суперечності життя, досягти своїх життєвих цілей і реалізувати плани;
— творити цінності свого життя, розширювати коло інтересів, захоплень.
   Розвиток людини як суб'єкта життєдіяльності в період ранньої дорослості полягає у зміні основних видів діяльності, передусім професійної. Оскільки в період зрілості найповніше виражена сформованість людини як суб'єкта пізнання, спілкування та праці, то саме співвідношення цих компонентів соціальної активності визначають структуру особистості. Ускладнення структури особистості зумовлене обставинами суспільного життя, яке спонукає дорослу людину до безперервного вдосконалення своїх знань, професійної майстерності, розширення сфери спілкування. Основними фазами структурного розвитку особистості як суб'єкта діяльності є підготовка, старт, кульмінація та фініш.
   Становлення і розвиток особистості у ранньому дорослому віці відбуваються під впливом різноманітних економічних, політичних, правових і моральних чинників, залежать вони і від умов її навчання, виховання, а також від її соціальної активності. Особистість завжди конкретно-історична, вона є породженням своєї епохи. Тому для повноцінного розуміння становлення особистості необхідне врахування системи її соціальних відносин. У цей період формується спосіб життя особистості, цілеспрямованішими і осмисленішими стають засвоєння нею професійних ролей, включення її в різноманітні види соціальної активності.
   Спосіб життя, діяльність кожної людини зумовлюються різними обставинами і подіями. Основою способу життя особистості є її статус, тобто становище в суспільстві, місце в конкретній соціальній структурі. З моменту народження особистість формується в певному соціумі, особливості якого залежать від статусу, економічних, політичних і правових позицій, роду занять, освіти її батьків. З початком самостійної трудової діяльності окреслюється її власний статус. Значною мірою він пов'язаний зі статусом сім'ї, з якої вона вийшла. Однак під впливом обставин життя, історичного часу її власний статус нерідко втрачає зв'язок зі статусом батьків, людина долає попередній уклад життя, зберігаючи найприйнятніші для себе традиції.
   Новий статус особистості охоплює її права та обов'язки у різних сферах життя та діяльності. Становлення його залежить від суспільних відносин і соціальних норм, а також від активності особистості, адже вона може, усвідомлюючи своє становище в суспільстві, прагнути зміцнити його або ставитися до нього байдуже, пристосовуючись до існуючих обставин. Діяльна суб'єктивна сторона статусу постає як позиція особистості, якої вона дотримується. Крім того, статус людини створює певні можливості для її діяльності, що впливає на її розвиток.
   У системі суб'єктивних параметрів особистості важлива роль належить життєвим планам, мотивам і цілям її діяльності. Як правило, 20—25-літні дорослі зорієнтовані на здобуття вищого статусу, цікавішої роботи, пошук коханої людини, щирих і вірних друзів. З наміром одружитися пов'язані їхні плани щодо створення житлових умов, матеріального забезпечення. У 26—ЗО років, після створення сім'ї, ці плани дещо змінюються. Передусім більше уваги дорослі починають звертати на поліпшення умов життя, виховання дітей. Не втрачає актуальності для них і пошук цікавої роботи, підвищення кваліфікації.
   Внутрішньою основою вікової динаміки життєвих планів є зміни в системі суб'єктивних цінностей особистості, які виникають унаслідок засвоєння, інтеріоризації суспільних цінностей і реалізації власної соціальної активності. Систему суспільних цінностей утворюють матеріальні (техніка, матеріальні блага), суспільно-політичні (свобода, справедливість), духовні (освіта, наука, мистецтво) цінності. Синтетичними цінностями є почуття патріотизму, праця, спілкування з людьми. Спрямованість особистості на певні цінності свідчить про її ціннісні орієнтації. Виявами соціальної активності, яка ґрунтується на ціннісних орієнтаціях особистості, є свідоме ставлення до суспільства, праці, групи, до себе, етичні позиції і мотиви поведінки.
   У період ранньої дорослості особистість, включаючись у різноманітні суспільні відносини, стає їх суб'єктом, свідомо формуючи власне ставлення до навколишнього світу. На цьому етапі відбувається інтеграція відносин і формування характеру як системи. Найзагальнішими і первинними рисами характеру є комунікативність, моральна визначеність, сила, які виникають безпосередньо із взаємин у соціальній групі й закріплюються у практиці суспільної поведінки. У свою чергу, комунікативність стає внутрішньою основою для утворення інших рис, які виникають у певних видах діяльності, під впливом різноманітних ставлень до життєвих обставин, власного досвіду суспільної поведінки. Цілісність характеру забезпечується формуванням рефлексивних властивостей і ставлень до себе.
   Зміна внутрішнього світу, стосунків з оточуючими є наслідком свідомої саморегуляції людиною вчинків, обумовленої критичним ставленням до себе та переглядом своїх цінностей. Структура і спрямованість особистості формуються в соціальному оточенні. Визначальними і провідними у ній є соціальні якості, які розвиваються на основі статусу і соціальних функцій у процесі професійної діяльності людини, а також її духовні якості.
   Особливо активізується в цей час соціальний розвиток особистості, відбувається максимальне включення її в різні сфери суспільних відносин і діяльності, що вимагає мобілізації всіх її ресурсів, у тому числі природних задатків. Цей процес залежить від рівня її соціальної активності.
   У ранньому дорослому віці завершується формування індивідуальності людини.

   Індивідуальність — неповторне унікальне поєднання особливостей і рис людини, що зумовлює її несхожість на інших людей.

   Тлумачать її як вияв особливостей і рис людини порівняно з типовими параметрами певної вікової групи і як єдність особливостей і рис різних ієрархічних рівнів (індивіда і особистості), вищий рівень цієї ієрархії. Перший аспект є недостатнім для характеристики індивідуальності, оскільки типові прояви не відображають особливостей конкретної людини. У другому плані індивідуальність постає як відносно закрита система, в якій поєднуються усі особливості і риси людини.
   Отже, період дорослості є найсприятливішим для формування основних підструктур людини, досягнення нею зрілості як особистості, індивідуальності, суб'єкта спілкування, пізнання, самопізнання і діяльності.

Динаміка психофізіологічних функцій у ранньому дорослому віці

   Розвиток психіки зумовлений функціонуванням системних фізіологічних механізмів. На кожному етапі онтогенезу вони створюють передумови для засвоєння нового досвіду і формування нових психічних можливостей. У період ранньої дорослості окремі структури і функції мозку досягають повної зрілості, що виявляється у неповторній його психофізіологічній “архітектурі”.
   Психофізіологічна еволюція є складною, що спричинене дією закону гетерохронності. Вона полягає в дозріванні різних якостей однієї й тієї самої функції, наприклад, у розвитку абсолютної і специфічної чутливостей зорового аналізатора, кінестетичної чутливості, у вікових змінах слухової та вібраційної чутливостей. Гетерохронність наявна і при зіставленні вікових кривих різних психофізіологічних функцій.
   Суперечливе поєднання різнорідних процесів створює складну структуру розвитку психофізіологічних функцій дорослої людини в період ранньої і середньої зрілості. У цій структурі найменше моментів, які свідчать про стабілізацію функціонального рівня, а найбільше тих, що засвідчують його підвищення (позитивні мікровікові зсуви). Простежуються також моменти зниження функціонального рівня (негативні мікровікові зсуви). Моменти зниження функціонального рівня є прихованими періодами перебудови функцій, які готують їх піднесення в майбутньому. Певне співвідношення моментів стабілізації, зниження і підвищення стосується розвитку інтелектуальних функцій (мислення, пам'яті, уваги), нейродинамічних характеристик (сили і динамічності нервових процесів), пов'язаних з енергетичними процесами психомоторних і фізіологічних показників (основного обміну, теплопродукції). У розвитку дорослої людини простежуються наростання продуктивності одних функцій, зниження працездатності інших, стабілізація третіх.
   Вікова динаміка психофізіологічних функцій дорослих людей різного віку має складний і суперечливий характер. Це зумовлене тим, що нервово-психічний розвиток пов'язаний не тільки з прогресом другої сигнальної системи, а й із загальним розвитком аналітико-еинтетичної діяльності мозку. Рівень одних функцій і процесів під час їх розвитку підвищується (обсяг поля зору, окомір, диференційоване впізнавання, просторове уявлення, пізнання, увага), інших знижується (гострота зору, короткочасна зорова пам'ять) або стабілізується (спостережливість, загальний інтелектуальний розвиток).
   Розвиток психофізіологічних функцій відбувається як процес якісних перетворень міжфункціональних і внутріфункціональних структур. Ці зміни стосуються сенсорної, моторної та мнемічної психофізіологічних функцій.
   Розвиток сенсорної функції у ранньому дорослому віці. Ця функція забезпечує аналіз сенсорної інформації різної модальності, тобто різних якісних характеристик (зір, слух, нюх, смак та ін.). Зміна часу реакції на інформацію супроводжується підвищенням чутливості людини (чутливості периферійного зору, слуху, центрів руху та інших центрів). Максимального розвитку відчуття досягають на рубежі 25 років і зберігаються на цьому рівні у більшості людей до 40-річного віку.
   Вік по-різному впливає на зорово-просторові функції: гостроту зору та окомір — на 25%, поле зору — на 70%. Це означає, що зумовлене структурою провідних шляхів і корковими проекціями поле зору найбільше залежить від процесу дозрівання і загального стану мозку. Чутливість різної модальності (периферійний зір, слух, кінестезія) залежить від віку. Наприклад, найкращі значення різних видів чутливості належать не дитинству, а 20-річному віку. Оптимальними є колірна чутливість та її конкретні види у 25 років.
   Однак розвиток сенсорної функції має певні відхилення від загальної закономірності розвитку психофізіологічних функцій, передусім їй притаманна виразна гетерохронність, зумовленість характером професійної діяльності, станом здоров'я людини.
   Розвиток моторної функції у ранньому дорослому віці. Вона забезпечує рухи внутрішніх органів, тіла та окремих його частин (переміщення у просторі, зміна пози, міміка), регулювання функціонального стану організму та виконання трудових операцій. З віком, як відомо, скорочується час реакції людини на стимули, оптимальним він є у 20—25 років.
   Підтвердженням того, що рання дорослість — це оптимальний період для розвитку моторних функцій, є вікові характеристики рекордсменів у спорті. Середній вік олімпійських чемпіонок — 23,6, чемпіонів — 25,3 року. Найвищих результатів у деяких видах спорту досягають у 24—35 років: штовхання ядра — у 26—32 роки, ходьба на 20 км — у 24—33 роки, метання диска — у 24—35 років, метання молота — у 29—32 роки.
   Сила правої і лівої рук чоловіків 18—19 років є значно вищою, ніж у ЗО—35 років. Швидкість рухових реакцій (час обведення фігур, швидкість ходи) 18—19-літніх перевищує швидкість рухових реакцій дорослих. Однак точність ходи (міра відхилення від прямої в градусах) з відкритими очима 30—35-річних чоловіків удвічі вища, ніж у 18—19-річних, із закритими — у 5 разів. Вищою є і точність обведення фігур.
   Розвиток мнемічної функції у ранньому дорослому віці. Мнемічна функція забезпечує запам'ятовування, збереження (і забування) та відтворення людиною досвіду, фіксування сигналів різної модальності.
   Період ранньої дорослості є сприятливим для інтелектуальних досягнень. Особливе значення для розуміння розумової діяльності дорослих мають експериментальні дані про онтогенетичну еволюцію психофізіологічних функцій людини, які фізіологічно забезпечують перебіг пізнавальних психічних процесів. Вони пов'язані зі здатністю організму відчувати, формувати і фіксувати сліди минулих впливів, з руховими здібностями.
   Найсприятливішими для впливу на психофізіологічну організацію інтелекту є періоди консолідації, за якими існують оптимальні структурні відношення між окремими пізнавальними функціями, що забезпечує ефективне розв'язання пізнавальних проблем. Для зміни структур і характеру їх розвитку важливі мікроперіоди життя дорослої людини, протягом яких відбуваються послаблення або розпад міжфункціональних зв'язків, створення завдяки цьому можливостей для їх спрямованого перетворення.
   У зв'язку з високим рівнем реалізації пізнавальних функцій у процесі розвитку дорослої людини підвищується її здатність до навчання.
   На збереження рівня психофізіологічнх функцій впливають трудова діяльність, практичний досвід і тренованість. Наприклад, досить високою є збереженість включених у професійну діяльність зорово-просторових функцій людей (поле зору, гострота зору, окомір часто є в нормі або вищими за норму у водіїв навіть пенсійного віку).
   На сенсибілізацію (чутливість) функцій впливає інструментально-технічне оснащення діяльності та комунікації, що зумовлює формування апарату перцептивних дій, в системі яких реалізуються сенсорні функції. Досягнення в процесі трудової діяльності в ранньому дорослому віці нових, більш високих рівнів функціонального розвитку можливе завдяки оптимальному навантаженню психічних функцій, посиленій мотивації, операційним перетворенням. За їх відсутності психофізіологічні функції поступово знижують свій рівень. В обдарованих, високоосвічених людей період прогресу інтелектуальних функцій є тривалішим, а інволюційні процеси — сповільненими.
   Після досягнення людиною 2 5-річного віку збереження і стабільність психофізіологічних функцій визначаються особливостями вищих психічних процесів. Від них залежать наявність піків, точок піднесення кожного виду чутливості, нерівномірність процесу розвитку. Один із таких піків, який супроводжується конвергенцією (наближенням) сенсорних функцій, спостерігається у 18—25 років, а інший може відбутися пізніше, в період загальної стабілізації функцій.
   У розвитку психофізіологічних функцій простежується закономірність, відповідно до якої з 3 до 22 років скорочується часовий інтервал між дією будь-якого сигналу і початком реакції на нього (час реакції); до 23—25 років багато психофізіологічних функцій досягають свого максимального розвитку і зберігаються на досягнутому рівні до 40 років; після 40 років час реакції збільшується в міру старіння організму.

Розвиток інтелекту в ранньому дорослому віці

   Розвинутий інтелект дорослої людини є передумовою її особистої волі та самодостатності, не допускає маніпулювання собою. Людина з розвинутим інтелектом швидко приймає рішення, чітко висловлює свої думки, легко пристосовується до нової ситуації, глибоко засвоює домінуючу систему цінностей.
   Дослідження інтелекту дорослої людини передбачає з'ясування особливостей його структури та функціонування в умовах професійної діяльності (феномен “компетентності”), за неординарних інтелектуальних досягнень (феномен “таланту”), у літніх людей (феномен “мудрості”). Воно не зводиться до з'ясування особливостей пізнавального процесу дорослої людини, а полягає у вивченні її ментального (розумового) досвіду.

   Ментальний досвід — система психічних утворень і породжених ними психічних та інтелектуальних станів, що забезпечують пізнання дорослою людиною світу і зумовлюють конкретні властивості її інтелектуальної діяльності.

   Ця система (ментальний досвід) охоплює ментальні структури інтелекту, ментальний простір і ментальні репрезентації.
   Ментальні структури. Ментальними структурами інтелекту є інтелектуальні здібності, що забезпечують збереження, впорядкування, перетворення і відтворення людиною сприйнятої інформації, регулювання інтелектуальної діяльності.
   Особливості структури індивідуального ментального досвіду впливають на характер відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини, на своєрідність її інтелектуальної поведінки.
   За низького рівня сформованості чи деструкції (руйнування) ментальних структур будь-який інформаційний вплив ззовні не буде належно сприйнятий інтелектом людини. Таку здатність забезпечує високий рівень їх сформованості, суттєво розширюючи можливості людини щодо комбінування, трансформації і формулювання ідей.
   Ментальні структури інтелекту мають когнітивний, метакогнітивний та інтенційний рівні досвіду.
   Когнітивний досвід. На цьому рівні ментального досвіду відбувається забезпечення процесу збереження, впорядкування, перетворення і відтворення в психіці людини сприйнятої інформації, стійких закономірностей навколишнього світу. До когнітивного досвіду належать архетипічні структури, способи кодування інформації, когнітивні схеми, індивідуальні семантичні та понятійні структури.
   Архетипічні (грец. arhetipos — прообраз) структури є універсальними способами оброблення інформації, які передаються людині шляхом генетичної та соціальної спадковості і тісно пов'язані зі способом її життя. Так, більшість дітей при лічбі використовують пальці рук, сприймають коло як символ добра і спокою тощо.
   Способи кодування інформації забезпечують відображення у досвіді особистості навколишнього світу, організацію та реалізацію цього досвіду у поведінці. У дорослому віці кодування інформації відбувається словесним (знак), візуальним (образ), сенсорним (чуттєве враження, домінування тактильних відчуттів) способами. У більшості дорослих людей кодування інформації відбувається за переважання одного з них.
   Когнітивні схеми є узагальненою і стереотйпізованою формою збереження минулого досвіду стосовно об'єкта, ситуації, послідовності подій, яка забезпечує сприймання і перетворення інформації. Ці процеси відбуваються за допомогою:
   а) прототипу — узагальненого уявлення, в якому відтворено загальні і конкретні ознаки типового об'єкта певної категорії і яке є основою для ідентифікації будь-якого поняття цієї категорії. Так, найбільш типовим прикладом для категорії “меблі” є стілець, а найменш типовим — телефон, для категорії “транспорт” — автомобіль і, відповідно, ліфт;
   б) ієрархічних перцептивних схем — багаторівневих когнітивних структур, до яких належать просторові образи об'єктів, зокрема їх глобальні (симетрія, закритість, компактність тощо) і детальні (червоний, два кути тощо) властивості;
   в) комплексу схем — поєднання когнітивних схем, яке характеризує доступний для особистості рівень розумових можливостей. Ідеться про фігуративні (упізнавання відомих перцептивних конфігурацій), оперативні (правила трансформування інформації) і контролюючі (сукупність процедур планування) схеми;
   г) фрейму — ідеального образу реального предмета, явища, ситуації; форми збереження стереотипних знань про певний клас ситуацій. Його можна уявити як сітку, що складається з вузлів і зв'язків між ними. У конкретній соціально-психологічній ситуації в ролі вузлів можуть виступати окремі люди чи їхні групи, а в ролі зв'язків — відношення між ними, впливи;
   ґ) сценаріїв — когнітивних структур, що сприяють уявному відтворенню послідовності очікуваних особистістю подій.
   Отже, когнітивні схеми дорослої людини забезпечують сприймання, оброблення і збереження інформації.
   Індивідуальні семантичні та понятійні структури — це базові мовні структури, що зумовлюють особливості розуміння і використання мовних знаків у мовленнєвій діяльності.
   Семантична (значеннєва) структура представлена індивідуальною системою значень — особливим механізмом відображення дійсності, який формується в людини у процесі взаємодії з оточенням і характеризує зміст індивідуального інтелекту. Предмети, явища, події, ситуації, з якими людина безпосередньо стикалася, про які їй розповідали і про які вона розмірковувала, починають для неї щось означати: вона знає значення слів, символів, речей, жестів, подій тощо. Це знання може бути хибним, недостатньо вичерпним або цілком відповідати суті того, що відбувається. Воно може бути експліцитним (явним, усвідомленим) чи імпліцитним (прихованим, неусвідомленим).
   Виявляється семантична структура когнітивного досвіду у предметних (вказують на безпосередню чи опосередковану співвіднесеність слова з певними предметами і явищами дійсності) й оцінно-афективних (ставленні людини, яке виражає емоції і чуттєві враження щодо втіленого в слові змісту) значеннях.
   Індивідуальна система значень притаманна як для вербального, так і для невербального семантичних рівнів. Завдяки їй специфічно організовані і зосереджені в ментальному досвіді конкретної людини знання впливають на її інтелектуальну поведінку.
   Найважливішими структурними характеристиками індивідуальної понятійної системи є конкретність і абстрактність, що мають у своїй основі психічні процеси диференціації та інтеграції. Конкретній понятійній системі людини властиві незначна диференціація та недостатня інтеграція понять. Тому індивідам, у яких переважає конкретність понятійної системи, властиві схильність до чорно-білого мислення, залежність від статусу й авторитету особистості, нетерпимість до невизначеності ситуації, стереотипність розв'язань проблем, залежність від зовнішніх впливів тощо.
   Абстрактна понятійна система передбачає високі диференціацію та інтеграцію понять. Індивіди, яким вона властива, виявляють особистісну незалежність від особливостей ситуації, орієнтуються на внутрішній досвід у пізнанні фізичного, психічного, соціального і духовного світу, схильні до ризику, гнучкі, креативні (здатні породжувати незвичні ідеї) тощо. Чим вищий рівень абстрактності, тим вираженіша здатність особистості маневрувати в межах віддалених часових, просторових, семантичних відстаней, долати їх.
   Рівень диференціації та інтеграції індивідуальної понятійної системи зумовлює її структурні властивості: зрозумілість — незрозумілість (чіткість усвідомлення різниці між окремими поняттями); узгодженість — неузгодженість (ступінь співвіднесеності понять); центральність — периферійність (ступінь значущості певного поняття щодо інших понять); закритість — відкритість (сприйнятливість понятійної системи до зовнішніх подій і готовність людини змінювати форми інтерпретації ситуації).
   Сформованість понятійних структур залежить від ступеня представленості в їх складі чуттєвого досвіду. Ефективна понятійна структура характеризується достатньою включеністю в неї чуттєвого компонента (позначуваний поняттям об'єкт викликає диференційовані за інтенсивністю чуттєві враження). Недостатнє включення чуттєвого компонента знижує можливості понятійної структури відображати стан речей. Однак його надмірна вираженість також негативно позначається на продуктивності понятійної структури. Чуттєві враження актуалізуються у понятті-думці, інтегрують руховий, сенсорний і емоційний досвід суб'єкта на понятійному рівні. Отже, у сформованому інтелекті понятійна структура не функціонує як суто раціональне утворення.
   Метакогнітивний досвід. На цьому рівні ментального досвіду відбувається мимовільне і довільне регулювання (контролювання стану інтелектуальних ресурсів, процесу оброблення інформації) інтелектуальної діяльності.
   Для оцінювання індивідуальних інтелектуальних можливостей дорослої людини важливі не так характеристики аналітичних (когнітивних) процесів, як особливості інтегральних психічних процесів (планування, прогнозування, прийняття рішень тощо). Надзвичайно важливими є синтез і координація аналітичних й інтегральних процесів, які забезпечують спрямованість, організовування й регулювання інтелектуальної діяльності. А це у свою чергу актуалізує значущість інтелектуальної рефлекси — здатності особистості думати про засадничі основи власного мислення.
   До метакогнітивного досвіду належать такі ментальні структури, які регулюють інтелектуальну активність особистості. Йдеться про мимовільний інтелектуальний контроль, довільний інтелектуальний контроль, метакогнітивну освіченість, пізнавальну позицію.
   1. Мимовільний інтелектуальний контроль передбачає:
   а) обсяг та особливості сканування (відтворення) видимого оточення (когнітивний стиль “вузькість — широта сканування”). Одні люди здатні уявно охоплювати багато аспектів ситуації, мимовільно зосереджувати увагу на релевантних (стійких) її елементах та ігнорувати при цьому нерелевантні. Інші можуть усвідомлювати лише незначну кількість аспектів ситуації, схильні фіксувати її безпосередні, очевидні або суб'єктивно значущі елементи.
   За недостатньої розвиненості цієї форми мимовільного інтелектуального контролю простежуються ефекти центрації — надмірної фіксації уваги лише на одному елементі видимого поля, що породжує деформацію (розширення або стискання) суб'єктивного перцептивного простору, спотворення пізнавального образу (наприклад, об'єкт, що перебуває в центрі уваги, сприймається значно більшим);
   б) особливості структурування видимого поля (когнітивний стиль “полізалежність — полінезалежність”). Полінезалежність полягає в здатності легко диференціювати просторове поле, швидко і точно виокремлювати його елементи, що є ознакою сформованості індивідуальних контролюючих стратегій. Особи з полізалежним стилем піддаються впливу поля, нездатні контролювати його вплив;
   в) контролювання та стримування проявів імпульсивності в ситуації прийняття рішень (когнітивний стиль “імпульсивність — рефлексивність”). Імпульсивний стиль виявляється у миттєвій реакції на зовнішні сигнали, рефлексивний — у повільній відповіді на них. Рефлексивність свідчить не стільки про повільне опрацьовування людиною інформації, скільки про витрачання більшої кількості часу на побудову ментальної репрезентації ситуації. Виявляється вона не тільки в уповільненні першої відповіді, а й у вищій старанності й точності при акумуляції інформації для прийняття рішення;
   г) категоріальний контроль оцінок і суджень (когнітивні стилі “широкий — вузький діапазон еквівалентності”, “широта категорії”, “конкретна — абстрактна концептуалізація”). Одні люди будують свої судження про події на основі використання широких, узагальнених категорій, орієнтуючись на подібність чи відмінність об'єктів і явищ, осмислюють ситуацію із залученням багатьох понять і правил їх порівняння та комбінування, інші використовують вузькі, конкретні категорії, звертаючи увагу на відмінні ознаки об'єктів і явищ. Вони інтерпретують події, спираючись передусім на власний понятійний досвід. Тенденція сортувати об'єкти на основі ситуативно-функціональних (тематичних), випадкових ознак і зв'язків є свідченням недостатньої зрілості категоріального контролю. Використання широких категорій і абстрактної концептуалізації (системного бачення) предметної сфери властиві творчій інтелектуальній діяльності;
   ґ) особливості орієнтування в плині суб'єктивного часу (ефекти швидкого, повільного чи хаотичного орієнтування в часі).
   Отже, мимовільний інтелектуальний контроль є одним з компонентів метакогнітивного досвіду дорослої людини, який забезпечує оперативне регулювання процесу оброблення інформації на індивідуальному пізнавальному рівні.
   2. Довільний інтелектуальний контроль передбачає:
   а) уміння планувати — формулювати мету (цілі) власної інтелектуальної діяльності, продумувати засоби її реалізації, вибудовувати послідовність дій тощо. Головну роль у розвитку цього аспекту метакогнітивного досвіду відіграють процеси цілетворення;
   б) здатність передбачати — прогнозувати можливі наслідки прийнятих рішень, зміни проблемної ситуації. Про цю інтелектуальну якість говорив китайський філософ Шан Ян (390—338 до н. е.): “Нерозумний не розуміє суті справи навіть тоді, коли вона вже виконана. Розумний же осягає суть справи ще до того, як з'являться перші її ознаки”;
   в) уміння оцінювати — суб'єктивно визначати якість окремих “кроків” своєї інтелектуальної діяльності (“Напевно, тут я помилився...”), її результат (“Блискуче! Навіть не очікував, що зумію знайти таке вдале рішення”), а також рівень та якість власних знань у певній предметній сфері;
   г) здатність припиняти інтелектуальну діяльність на будь-якому етапі її виконання;
   ґ) уміння обирати стратегію власного навчання та модифікувати її під впливом нових вимог і з урахуванням своїх інтелектуальних можливостей.
   Отже, довільний інтелектуальний контроль забезпечує стратегічне усвідомлене керування інтелектуальною діяльністю.
   3. Метакогнітивна освіченість як особлива форма ментального досвіду, що характеризує рівень і тип інтроспективних (пов'язаних із суб'єктивним спостереженням за функціонуванням власної психіки) уявлень людини про свої індивідуальні інтелектуальні ресурси, охоплює:
   а) знання своїх індивідуальних інтелектуальних якостей (особливостей пам'яті, мислення, способів формулювання і вирішення проблем тощо), а також володіння основами інтелектуальної діяльності (ознайомленість із закономірностями запам'ятовування, правилами ефективного мислення, відмінностями між логічно необхідними й емпірично правильними судженнями тощо);
   б) уміння оцінювати власний розум як на рівні “недостатній — достатній”, так і на рівні самоприйняття, відчуття інтелектуальної спроможності (інтелектуальної неспроможності), що характеризує інтелектуальний розвиток особистості;
   в) готовність використовувати прийоми стимулювання та налагодження роботи власного інтелекту. Тому одним із критеріїв інтелектуальної зрілості є здатність оперативно й ефективно мобілізувати свої інтелектуальні сили для вирішення актуальної проблеми. Прийоми інтелектуального самоналапітовування в кожної людини індивідуальні. Одному для самоналаштування на ефективну інтелектуальну діяльність необхідно прийняти холодний душ, іншому — вступити у жваву дискусію, ще іншому — прогулятись вулицями.
   Метакогнітивна освіченість передбачає наявність знань про особливості інтелектуальної діяльності, сформованість уміння налагоджувати функціонування власного інтелекту.
   4. Пізнавальна позиція (пізнавальне ставлення до світу). Вона може бути відкритою і закритою. Відкрита пізнавальна позиція свідчить про варіативність індивідуального ментального досвіду, різноманіття суб'єктивних способів осмислення подій, адекватне сприйняття незвичайних, у тому числі потенційно психотравмуючих, їх аспектів. їй притаманні:
   а) усвідомлення можливості існування різноманітних уявлень про конкретне явище;
   б) готовність використовувати різні способи опису та аналізу явища, здатність довільно переходити від одного способу до іншого (від логіко-аналітичного до образного, від інтуїтивно-асоціативного до алгоритмічного, від дієво-практичного до ігрового);
   в) врахування точок зору інших людей, здатність синтезувати різні пізнавальні позиції в діалозі з іншими людьми;
   г) особливе ставлення до парадоксів і суперечностей, сприймання незвичних фактів без суб'єктивних захистів і спотворень;
   ґ) відносність індивідуальних суджень, яка виявляється у здатності погоджуватися зі змістом джерел інформації або диференціювати їх, сумніваючись в їх очевидності і безперечності;
   д) сприйняття того, що відбувається, за принципом “можливо все, навіть те, що неможливо”. Чим людина розумніша, тим складніше її чимось здивувати, оскільки навіть найнеймовірніші події є для неї суб'єктивно очікуваними.
   Закритій пізнавальній позиції особистості властиві стереотипність осмислення проблеми, неадекватне сприйняття незвичних і потенційно психотравмуючих аспектів ситуації. Людина з такою позицією не може одночасно мати багато поглядів на явище, їй важко враховувати погляди інших людей, вона нездатна сприймати суперечності й парадокси, критично ставитися до джерел інформації, важко уявляє неймовірні події та факти.
   Отже, ментальні структури метакогнітивного досвіду дорослої людини є психологічною основою здатності до інтелектуального саморегулювання, умовою продуктивного функціонування інтелекту. Міра сформованості метакогнітивного досвіду особистості свідчить про рівень її інтелектуального розвитку.
   Інтенційний досвід. Основою цих ментальних структур є індивідуальні інтелектуальні здібності, які формують суб'єктивні критерії вибору предметної сфери, напряму пошуку розв'язання проблеми, джерел інформації, способів її оброблення тощо. Інтелектуальними здібностями є індивідуально-своєрідні властивості особистості, які обумовлюють успішність розв'язання конкретного завдання (проблеми): здатність розуміти значення слів, вибудовувати просторову фігуру із запропонованих елементів, виявляти закономірність у ряді чисел і геометричних зображень, пропонувати різні варіанти використання певного об'єкта, виявляти суперечності в проблемній ситуації, знаходити новий спосіб вивчення певної предметної сфери тощо.
   У структурі інтелектуальних здібностей дорослої людини виокремлюють конвергентні здібності, дивергентні здібності (креативність) і пізнавальні стилі.
   Конвергентні здібності. Полягають вони у здатності особистості з допомогою логічного мислення розв'язувати нормативні завдання у регламентованих ситуаціях. Виявляються конвергентні здібності в рівнях ефективності процесу оброблення інформації, правильності та швидкості знаходження єдино можливої (нормативної) відповіді щодо вимог наявної ситуації і характеризують адаптивні можливості успішності індивідуальної інтелектуальної поведінки в регламентованих умовах діяльності. Репрезентують їх такі властивості інтелекту:
— рівневі властивості інтелекту. Характеризують досягнутий рівень розвитку вербальних і невербальних пізнавальних функцій, є основою процесів пізнавального відображення (сенсорної диференції, швидкості сприймання й оперування просторовими уявленнями, обсягу оперативної і довготривалої пам'яті, концентрації й розподілу уваги, поінформованості у певній предметній сфері, словникового запасу тощо);
— комбінаторні властивості інтелекту. Стосуються здатності виявляти зв'язки, відношення і закономірності, комбінувати елементи проблемної ситуації і власних знань;
— процесуальні властивості інтелекту. Характеризують елементарні процеси оброблення інформації, а також операції, прийоми і стратегії інтелектуальної діяльності. Інтелект дорослої людини є динамічною системою оброблення інформації.
Конвергентні здібності забезпечують успішне розв'язання нормативних завдань у регламентованих ситуаціях за допомогою певних комбінаторних і процесуальних властивостей інтелекту.
   Дивергентні здібності (креативність). Виявляються вони у здатності породжувати різноманітні оригінальні ідеї у нерегламентованих умовах діяльності на основі різно-спрямованого, незалежного від законів формальної логіки мислення. Креативність є дивергентним мисленням, яке полягає у готовності висувати багато правильних ідей щодо об'єкта. Вона виявляється і в творчих інтелектуальних здібностях, зокрема в здатностях привносити нове в досвід,породжувати оригінальні ідеї, відмовлятися від стереотипних способів мислення. Критеріями креативності є:
— швидкість (кількість ідей, що виникають за одиницю часу);
— оригінальність (здатність породжувати нові ідеї);
— сприйнятливість (чутливість до незвичайних деталей, суперечностей і невизначеності, готовність гнучко і швидко переключатися з однієї ідеї на іншу);
— метафоричність (схильність використовувати символічні, асоціативні засоби для вираження своїх думок, уміння в простому бачити складне, у складному — просте).
   Дивергентні здібності полягають в успішному розв'язанні творчих, нестандартних завдань на основі оригінальних ідей, виходу за межі стереотипного досвіду.
   Пізнавальні стилі. Виявляються вони в індивідуальних способах кодування та оброблення інформації, формулюванні і розв'язанні інтелектуальних проблем, пізнавального ставлення до подій і світу.
   Систему пізнавальних стилів утворюють стилі кодування інформації, когнітивні стилі, інтелектуальні стилі й епістемологічні стилі.
   1. Стилі кодування інформації. Виражають індивідуальні способи представлення інформації, які залежать від домінування певної (слухової, зорової, моторної, чуттєво-емоційної тощо) модальності досвіду. Дорослі люди сприймають і обробляють інформацію про своє оточення, спираючись на візуальний (з допомогою уявних образів), аудіальний (з допомогою слуху) або на кінестетичний (через дотик, нюх, інші чуттєві враження) досвід. Для візуала типовою є пізнавальна позиція — спостерігати, уявляти; для аудіала — слухати, говорити, обговорювати; для кінестетика — діяти, переживати, відчувати.
   Міра інтегрованості різних способів кодування інформації характеризує рівень інтелектуального розвитку особистості.
   2. Когнітивні стилі. Виявляються в індивідуальних способах оброблення інформації (сприйняття, аналіз, катетеризація, оцінювання). До них належать:
   а) полезалежність — поленезалежність. Представники полезалежного стилю в оцінюванні подій більше довіряють наочним враженням і з труднощами долають вплив видимого поля (фактів, подій, процесів, предметів, вербальної інформації) під час деталізації і структурування ситуації. Люди, для яких характерний поленезалежний стиль, покладаються на внутрішній досвід і легко відволікаються від впливу поля, швидко і точно виокремлюють деталь із цілісної просторової ситуації;
   б) когнітивна простота — когнітивна складність. Одні індивіди розуміють й інтерпретують події спрощено, на основі обмеженої кількості вражень (полюс когнітивної простоти), інші схильні створювати багатомірну модель реальності, виокремлюючи в ній багато взаємозалежних аспектів (полюс когнітивної складності);
   в) імпульсивність — рефлексивність. Люди з імпульсивним стилем швидко висувають гіпотези в ситуації альтернативного вибору, допускаючи при цьому багато помилок в ідентифікації перцептивних об'єктів. Індивіди з рефлексивним стилем приймають рішення у такій ситуації уповільнено, тому допускають менше помилок при ідентифікації перцептивних об'єктів, оскільки здійснюють ретельний попередній аналіз;
   г) аналітичність — синтетичність (вузький — широкий діапазон еквівалентності). Представники аналітичного стилю орієнтуються на відмінності об'єктів, звертаючи увагу на їх деталі й відмінні ознаки, представники синтетичного стилю орієнтуються на подібність об'єктів, класифікуючи їх з урахуванням узагальнених категоріальних особливостей;
   ґ) нетолерантність — толерантність до нереалістичного досвіду. Цей когнітивний стиль виявляється в невизначених, двозначних ситуаціях і характеризує міру прийняття вражень, що не відповідають чи суперечать уявленням людини про ситуацію, які вона визнає правильними й очевидними. Толерантні особистості оцінюють досвід за його фактичними характеристиками, нетолерантні — відкидають пізнавальний досвід, дані якого суперечать їхнім знанням.
   Отже, критеріями виокремлення когнітивних стилів є здатність долати вплив видимого поля, рівень інтерпретації подій, швидкість і правильність прийняття рішень, сприйняття відмінних чи подібних ознак, міра прийняття вражень, що суперечать уявленням людини.
   3. Інтелектуальні стилі. Реалізуються вони у способах формулювання і розв'язання інтелектуальних проблем. З огляду на особливості інтелектуальної діяльності виокремлюють такі інтелектуальні стилі:
   а) законодавчий інтелектуальний стиль. Індивіди, яким він властивий, ігнорують в інтелектуальній діяльності типові для більшості людей норми і правила, залежно від вимог проблеми легко змінюють власні принципи її аналізу. Вони не цікавляться деталями, почуваються комфортно тільки за можливості працювати, спираючись на власну систему ідей, самостійно визначати підходи до проблеми. Як правило, такий інтелектуальний стиль властивий викладачам, письменникам, артистам, архітекторам, підприємцям;
   б) виконавчий інтелектуальний стиль. Носії такого інтелектуального стилю керуються загальноприйнятими нормами, діють за правилами, легше вирішують заздалегідь сформульовані завдання, використовуючи уже відомі їм засоби. Найчастіше вони обирають професії адвоката, міліціонера, бухгалтера, військового, менеджера;
   в) оцінний інтелектуальний стиль. Індивіди, в інтелектуальній діяльності яких домінує цей стиль, керуються мінімумом власних правил. Вони зорієнтовані на роботу з готовими системами, які, на їх погляд, можна і потрібно вдосконалювати. Легко і залюбки вони аналізують, оцінюють й переформульовують проблеми, у своєму професійному виборі надають перевагу літературній критиці, психотерапії, консультуванню, політиці.
   Отже, інтелектуальні стилі є особливими інтелектуальними здібностями, що забезпечують індивідуалізацію інтелектуальної діяльності на основі індивідуальних ресурсів особистості. Всі вони функціонують за однаково високого рівня інтелектуального розвитку і забезпечують однаково високу професійну успішність.
   4. Епістемологічні (грец. episteme — значення) стилі. Будучи своєрідними способами пізнавального ставлення людини до подій, вони виявляються в особливостях індивідуального бачення світу. З огляду на ці особливості виокремлюють такі епістемологічні стилі:
   а) емпіричний епістемологічний стиль. Особистість, якій він властивий, установлює пізнавальний контакт зі світом на основі даних безпосереднього сприймання і предметно-практичного досвіду. Істинність своїх суджень вона підтверджує фактами, старанними вимірюваннями, надійністю і повторюваністю спостережень;
   б) раціоналістичний епістемологічний стиль. Такі індивіди сприймають дійсність, спираючись на широкі понятійні схеми, категорії і теорії. Адекватність індивідуальних суджень вони оцінюють на основі логічних висновків з використанням усього комплексу розумових операцій. Основним критерієм надійності пізнавального образу вважають його логічну стійкість;
   в) метафоричний епістемологічний стиль. Виявляється в схильності до максимальної різноманітності вражень і комбінування відомостей з віддалених сфер знань. Цілісність погляду на світ людини, яка послуговується метафоричним стилем, поєднується з персоніфікацією — уявленням дійсності, опертим на особисті переживання, оцінки, переконання. Надійність пізнавального образу вона перевіряє, зважаючи на власну інтуїцію.
   Отже, критеріями виокремлення епістемологічних стилів є способи сприйняття дійсності та підтвердження істинності своїх суджень.
   Ментальний простір. Як динамічна форма ментального досвіду, ментальний простір актуалізується в конкретній пізнавальній взаємодії особистості зі світом, постаючи як сфера творення й синтезування інформації. Ментальний простір заповнюється елементами типу: “Євген вважає, що...”, “Давайте уявимо собі, що...”, “У 2004 році...”. У ньому існують взаємопов'язані з допомогою інтуїтивно очевидного відношення між його суб'єктами ментальні об'єкти.
   У ранньому дорослому віці завершується формування окремих сфер ментального простору, розподіл знань у них. Як відомо, ментальний простір створює контекст для розмірковування, передумови для аналітичної діяльності людини. Продуктивність її мислення виявляється у здатності одночасно актуалізувати та поєднувати знання з різних сфер ментального простору. В актуальній його сфері знаходяться оперативні знання, якими послуговується індивід у своїх перших спробах розв'язати нову проблему. Та якщо цих знань недостатньо, він залучає додаткову інформацію із суміжних сфер ментального простору.
   Ментальному простору притаманні такі специфічні властивості:
— можливість оперативно розгортатися і згортатися під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників (він здатний змінюватися під впливом афективного чи інтелектуального стану людини, додаткової інформації тощо);
— динамічність структури (ментальний простір може фігурувати як монопростір, в якому усі знання об'єднані в одну сферу; простір, що складається з окремих сфер, які не перетинаються; простір, в якому одні сфери є складовими інших);
— категоріальна складність (зумовлюється змістом і кількістю центральних і суміжних категорій, а також співвідношенням між ними);
— проникливість (виявляється в рівні труднощів, з якими людина долає межі між окремими сферами знання, актуалізує знання з віддалених чи альтернативних сфер);
— пружність (полягає у здатності людини розгортати розумові асоціації, вибудовувати план аналізу проблеми, актуалізувати і зосереджувати необхідні знання навколо проблеми чи у різних сферах).
   Властивості ментального простору виявляються в особливостях інтелектуальної діяльності, розуміння людьми один одного.
   Ментальна репрезентація. Оперативною формою ментального досвіду є ментальна репрезентація — актуальний розумовий образ конкретної події предметної ситуації, тобто суб'єктивна форма їх бачення. Ментальні репрезентації змінюються зі зміною ситуації та інтелектуальних зусиль суб'єкта і відображають спеціалізовану та деталізовану розумову картину події.
   Структура ментальної репрезентації має такі показники:
— особливості розподілу уваги (які елементи проблемної ситуації сприймаються як релевантні, тобто істотні);
— час на ознайомлення із ситуацією чи окремими її фрагментами;
— форма суб'єктивного уявлення вербальної чи візуальної ситуації;
— характер запитань, які виникають.
   Ментальна репрезентація може бути недостатньо розвиненою, зумовлюючи низьку ефективність інтелектуальної діяльності людини в проблемній ситуації. Причинами цього є:
— нездатність адекватно уявити ситуацію без чітких вказівок ззовні;
— неповне уявлення ситуації, за якого частина деталей взагалі не потрапляє в поле зору;
— опора на безпосередні суб'єктивні асоціації, а не на аналіз суттєвих об'єктивних особливостей ситуації;
— глобальне уявлення про ситуацію без серйозних спроб підійти до неї аналітично, переструктуровуючи окремі її деталі та аспекти;
— нездатність побудувати адекватну репрезентацію на невизначеній, недостатній, незавершеній інформаційній основі;
— надання переваг простішій, зрозумілішій і добре організованій формі репрезентації;
— зосередження уваги на очевидних, зовнішніх аспектах ситуації, нездатність реагувати на приховані її аспекти;
— відсутність опори на узагальнені елементи (знання загальних принципів, категорійних основ, фундаментальних законів);
— нездатність осмислити та пояснити власні дії при побудові уявлення про ситуацію;
— використання стратегії типу “спочатку зробити, а потім подумати”, тобто скорочення часу на пізнання ситуації і збільшення часу на розв'язання її;
— нездатність швидко і чітко виділити два-три ключові елементи ситуації для того, щоб зробити їх опорними точками своїх подальших роздумів;
— неготовність перебудувати образ ситуації відповідно до нових умов і вимог діяльності;
— егоцентричність репрезентації, зосередження її на особистому погляді, власних потребах, піддатливість негативному впливу афективних станів.
   Формами ментальної репрезентації можуть бути картинка, просторова схема, комбінація чуттєво-емоційних вражень, простий словесно-логічний опис, ієрархічна категорійна інтерпретація, метафора, система тверджень “від абсурду” тощо.
   Будь-яка репрезентація повинна бути створеною суб'єктом ментальною конструкцією на основі зовнішнього (інформації ззовні) і внутрішнього (наявних знань), а також однотипно відтворювати об'єктивні закономірності відображуваного фрагмента реального світу.
   Загалом, розвиток інтелекту передбачає розвиток трьох способів репрезентації дійсності (через дію, образ і слово) та інтеграцію різних форм суб'єктивного відображення подій (різних модальностей досвіду, співвіднесеності актуального досвіду з минулим і майбутнім досвідом).
   Отже, на етапі ранньої дорослості формується ментальний досвід особистості, який охоплює ментальні структури, ментальний простір, ментальну репрезентацію, завдяки яким вона пізнає світ, виявляючи конкретні особливості інтелектуальної діяльності.

Динаміка окремих інтелектуальних функцій

   У ранньому дорослому віці змінюються окремі інтелектуальні функції та співвідношення між ними. Виникнення міжфункціональних зв'язків у структурі інтелекту дорослої людини підпорядковане таким основним тенденціям і закономірностям:
   а) у 18—21 рік кореляційна (співвідносна) плеяда різних функцій постає як відносно проста структура, ланцюжок зв'язків;
   б) у 22—25 років кореляційні зв'язки утворюють складний, розгалужений комплекс, що зосереджується навколо мнемологічного (єдності пам'яті й мислення) та аттенційного (уваги) центрів. За своєю структурою цей комплекс зберігається, а за кількістю позитивних і негативних кореляцій — збільшується;
   в) у 30—35 років комплекс кореляційних зв'язків перебудовується, оскільки єдиний мнемологічний центр розщеплюється на мнемічне і логічне ядра. Аттенційний центр залишається при цьому незмінним.
   Становлення цілісності інтелекту є тривалим і складним процесом, у якому визначальну роль відіграють освіта (обсяг засвоєних знань, загальний рівень інформованості) і навчання. У структурі (кореляційних плеядах) інтелекту важлива роль належить пам'яті і мисленню, різні характеристики яких розвиваються взаємопов'язано і взаємозалежно. Тому під час регулювання процесів накопичення, збереження та логічного перетворення знань на різних етапах здобуття освіти необхідно враховувати зміну взаємовідношень між пам'яттю і мисленням, яка відбувається протягом всього інтелектуального розвитку дорослих.
   Інтелектуальна діяльність, особливо її вищі (творчі) форми, тісно пов'язана з особистістю людини, що виявляється у рефлексії та мотивації розумової діяльності, яка залежить від настанов, потреб, інтересів та ідеалів особистості, рівня її домагань.
   У період дорослості за різних форм творчої активності інтелектуальна діяльність досягає найвищого рівня розвитку. Найоптимальніпіим для наукової творчості є період, який охоплює 35—45 років життя. Середній рівень творчої активності для багатьох спеціальностей припадає на 35—39 років, а творчі здібності у математиці, фізиці, хімії сягають свого піку в 30—34 роки. Видатні відкриття в багатьох сферах науки здійснюють особи віком біля 40 років. Пізніше ймовірність таких відкриттів починає знижуватися. Найсприятливішими для наукової творчості є період, що охоплює 30—34, а також 47—57 років, найпродуктивнішим щодо наукового внеску, загальної корисності — 47 років.
   У деяких людей раннього дорослого віку вже проявляється інволюція інтелектуальних процесів — зниження рівня інтелектуальної діяльності. Інтенсивність її залежить від внутрішнього і зовнішнього факторів. Внутрішнім фактором є рівень обдарованості особистості. Відомо, що в обдарованих людей інтелектуальний прогрес довготривалий, інволюція настає пізніше та відбувається повільніше. Зовнішнім фактором інволюції є соціально-економічне і культурне оточення, передусім освіта, яка протистоїть старінню, гальмує інволюційний процес. Підвищення рівня освіти у віці 20—40 років зумовлене не тільки об'єктивними соціально-економічними, а й особистісними (тенденція до саморегуляції і саморозвитку) чинниками.
   Розвиток пам'яті в ранньому дорослому віці. Протягом раннього дорослого віку зменшується продуктивність короткочасної вербальної пам'яті. Зазнають змін також короткочасні зорова і слухова пам'ять. Найвищі показники їх розвитку припадають на 18—30 років, тенденція до зниження простежується у 31—40 років.
   Вербальне закріплення інформації в довготривалій пам'яті ефективне у 18—35 років, у 36—40 років рівень його дещо знижується. Найменше змінюється з роками образна пам'ять, особливо зорова.
   Динаміка розвитку мнемічних функцій суттєво залежить від характеру діяльності людини. Як правило, активна розумова діяльність сприяє досягненню високих показників розвитку залучених у неї видів пам'яті.
   Розвиток мислення в ранньому дорослому віці. Важливими досягненнями ранньої дорослості є розвиток діалектичного мислення, смислових систем, гнучкості мислення.
   Діалектичне мислення пов'язане зі здатністю обмірковувати, синтезувати протилежні думки, інтегрувати ідеальне і матеріальне, потенційне й актуальне, реальне і фантастичне. Завдяки йому практичний, звичайний світ (реальне) постає діалектичною корекцією штучності абстрактного, формально-операційного мислення (ідеального). Саме у цьому полягає сила мислення дорослої людини.
   Смислові системи є утвореннями, які впорядковують життєвий досвід, організовують мислення людини і зумовлюють певну її поведінку. Зі вступом у доросле життя індивідуальні смислові системи особистості набувають своєрідності, зберігаючи певну спільність зі смисловими системами інших людей, які перебувають на одній стадії вікового розвитку. За спостереженнями психологів, більшість людей структурує і реструктурує своє розуміння світу до 40 років, а то й довше.
   Гнучкість мислення забезпечує використання особистістю усіх когнітивних здібностей, якими вона володіє у ранньому дорослому віці. Виявляється вона у вмілому застосуванні за певних обставин образного, логічного і дійового мислення, оптимальному поєднанні їх елементів.
   Однією з основних характеристик мислення у ранньому дорослому віці є комплексність мислительних операцій за високого рівня інтеграції різних видів мислення. Наприклад, результати теоретичного мислення, спрямованого на відкриття законів, властивостей предметів, перевіряються практикою, внаслідок чого відбувається його збагачення, а пов'язане з формуванням цілей, складанням планів, проектів практичне мислення у багатьох ситуаціях ґрунтується на поняттях теоретичного мислення.
   Протягом ранньої дорослості нерівномірно розвиваються окремі види мислення. Практичне мислення має найвищі показники розвитку в періоди від 31 до 32 і від 34 до 35 років, а оптимуми розвитку теоретичного мислення припадають на 20, 23, 25 і 32 роки. Образне мислення досягає найвищого розвитку у 20, 23, 33, 35 і 39 років.
   Особливості розвитку мислення у ранньому дорослому віці залежать від діяльності індивіда. Наприклад, мислительна діяльність студентів долає такі стадії:
   1. Дуалістичне інтерпретування світу і свого освітнього досвіду. Свідченням його є прагнення до знань, шукання істини, сприймання світу тільки як доброго чи поганого, правильного чи неправильного. Викладач є особливо авторитетною особою для них, а свою роль вони вбачають у старанному навчанні. Домінує таке мислення на початку навчання.
   2. Відкриття для себе й усвідомлення існування різних, навіть протилежних, поглядів. Студенти поступово починають визнавати, схвалювати розмаїття думок, усвідомлюючи право людей на різні погляди.
   3. Потреба у формуванні власної думки. На цій стадії, що настає під кінець навчання, студенти самостійно обирають цінності, формують власні погляди і спосіб життя.
   Перехід мислення від початкового дуалізму до терпимості щодо різних суперечливих поглядів, а далі — до формування власної позиції є типовим прикладом інтелектуального розвитку протягом періоду ранньої дорослості.
   Розвиток мовлення у ранньому дорослому віці. У період з 20 до 40 років триває розвиток мовлення, яке збагачується лексично, складними синтаксичними структурами, стає граматично унормованішим. Це свідчить про зростаючі можливості мовленнєво-мислительної діяльності особистості.
   Особливо прогресують вербальні функції інтелекту, що виявляється в оперуванні словами, розумінні їх значень. Імовірно, з розвитком вербальних функцій інтелекту розвивається і словесно-логічне мислення.
   Мовленнєві функції протистоять процесу старіння, інволюційні зрушення у них відбуваються значно пізніше, ніж в інших психофізіологічних функціях.
   Розвиток уваги у ранньому дорослому віці. Різні властивості уваги в цей період виявляються нерівномірно. Найбільше змінюються з роками обсяг, переключення та вибірковість уваги. Показники їх розвитку зростають поступово до 33 років, найвищими вони є у 27—33 роки. Після 34 років вони поступово знижуються. Стійкість і концентрація уваги в ранньому дорослому віці суттєво не змінюються. Важливу роль у розвитку уваги відіграє активна розумова діяльність людини.
   Функціонування, розвиток та інволюція окремих інтелектуальних функцій у ранньому дорослому віці мають різну динаміку і залежать від інтелектуальної активності особистості, інтелектуальних здібностей та характеру її професійної діяльності.

Особливості емоційного розвитку особистості у ранньому дорослому віці

   Формування емоційної сфери є важливою умовою розвитку особистості. У ранньому дорослому віці емоційне життя людини стабілізується, а загальна емоційність, яка не стосується значущих видів діяльності та ситуацій, знижується.
   На цьому етапі особистість здатна контролювати свої емоційні переживання, зокрема не допускати виникнення афектів, легко переживати їх, приховувати свої актуальні емоційні стани у значущих ситуаціях соціальної взаємодії, збагачувати емоційний досвід. Ідеали, обов'язки, моральні норми стають предметом її стійких емоційних ставлень. Вищим рівнем розвитку емоційної сфери людини раннього дорослого віку є почуття, які виникають як результат узагальнення ситуативних емоцій. Сформовані почуття стають головними детермінантами її емоційного життя, від яких залежать виникнення і зміст ситуативних емоцій і афектів.
   У ранньому дорослому віці формується емпатія — здатність емоційно відгукуватися на переживання іншої людини, що виявляється у співчутті, співпереживанні, співстражданні. Між людьми протилежної статі встановлюються тісні стосунки, які супроводжуються виникненням почуття кохання — сильного, відносно стійкого почуття людини, фізіологічно зумовленого сексуальними потребами.
   Виражається воно з допомогою таких позитивних емоцій, як інтерес, збудження, задоволення, радість. Ці емоції можуть бути основою мотивації, що визначає поведінку закоханої людини. Крім чуттєвого, кохання має і мислительний аспект.
   Структурними компонентами кохання є:
   а) інтимність — почуття близькості, яке виявляється в любовних стосунках;
   б) пристрасть — вид збудження, який зумовлює фізичний потяг і сексуальну поведінку в стосунках;
   в) обов'язок — певний обсяг відповідальності. У короткочасному аспекті він полягає в усвідомленні того, що конкретна людина кохає іншу, у довготривалому — в усвідомленні необхідності зберігати це почуття.
   Нерідко кохання супроводжується почуттям ревнощів, яке може виражатись емоціями гніву, суму, злості тощо. Іноді ревнощі спричинюють перетворення кохання на ненависть, яка може спонукати до ображання і приниження іншої людини.
   У період ранньої дорослості людина переживає яскраві та глибокі емоції батьківства, які поєднують у собі радість від спілкування з дитиною, почуття прив'язаності і взаємної довіри, чутливість до її потреб, захоплення нею.
   Батьківство спонукає подружжя до опанування нових ролей та обов'язків. Важливо, щоб, очікуючи дитину, майбутні батьки емоційно підтримували одне одного. З народженням її різко зростають їх фізичне та емоційне навантаження, пов'язані з порушенням сну, звичного способу життя, фінансовими витратами, обмеженням особистої свободи, підвищеною напруженістю. Нерідко вони провокують конфлікти стосовно передусім нових обов'язків.
   Емоційні реакції чоловіка і жінки на появу дитини і все, що з нею відбувається після народження, часто є різними. Залежать вони і від індивідуальних порогів цих емоцій. Як правило, батьки, щодня спілкуючись із малюком, бачать його радість і самі виявляють її. Цей постійний зустрічний вияв радості підвищує ймовірність формування взаємної емоційної прив'язаності батьків і дитини, сприятливо впливає на розвиток її соціальних стосунків у майбутньому.
   Материнська любов виявляється в емоційній доступності, готовності дати дитині своє тепло, ніжність, підтриманні, схваленні. Важливими її виявами є чутливість, інтерес до дитини і її потреб, захоплення нею. Результатом цього стає ігрова взаємодія між матір'ю і дитиною, що є передумовою оптимального психічного та особистісного розвитку дитини, позитивних переживань батьків. Відповідальнішою і турботливішою з появою дитини стає поведінка чоловіків.
   Головними особливостями емоційної сфери людини в ранньому дорослому віці є її стабільність, сформованість таких емоційних властивостей, як емпатія, саморегуляція емоційних переживань, багатство (бідність) емоційного життя. У цьому віці особистість переживає широку гаму моральних, інтелектуальних, естетичних почуттів, стійкою стає її загальна емоційна спрямованість.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016