Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Педагогіка arrow Історія педагогіки (лекції) arrow Тема 15. Відродження національної системи виховання, школи і педагогіки
06.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




Тема 15. Відродження національної системи виховання, школи і педагогіки

Тема 15. Відродження національної системи виховання, школи і педагогіки в період становлення незалежної України у кінці XX- початку XXI ст.

Демократизація суспільного життя в Україні у середині 80-х років та початок відродження національної школи. Закон України “Про освіту”

В кінці 80-х років, внаслідок перебудовчого напрямку політики М.Горбачова, в Україні відбувся ряд подій, які сколихнули національну самосвідомість українців. Прийнято Декларацію про державний суверенітет України, проголошено незалежність, прийнято Закон про мови, відбувся Перший Конгрес Міжнародної асоціації україністів, обрано Президента України, зрештою, що має особливе значення для освітян, розвитку шкільництва, прийнято закон «Про освіту», проведено Всеукраїнський з’їзд працівників освіти, на якому затверджено державну програму «Освіта XXI століття».

4 червня 1991 р. було прийнято постанову Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію Закону УРСР «Про освіту» (прийнятий Верховною Радою 3.05.91 р.).

У відповідності із Законом метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими працівниками, спеціалістами.

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної самосвідомості, взаємоповаги між націями.

Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економіч­ного, духовного і культурного розвитку суспільства.

В ст. 3 «Закону» визначається право на освіту незалежно від статі, расової, національної приналежності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, віро­сповідання, стану здоров’я, місця проживання та інших обставин. Це право забезпечується:

— розгалуженою мережею НВЗ, заснованих на різних формах власності, наукових установ, закладів підвищення кваліфікації, перепідготовки кадрів;

— відкритим характером НВЗ, створенням умов для вибору профілю і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина;

— різними формами навчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.

Для одержання документа про освіту громадяни мають право на державну атестацію.

В ст. 5 сформульовані основні принципи освіти:

— доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

— рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

— гуманізм, демократизм;

— пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей над політичними і класовими інтересами;

— органічний зв’язок з національною історією, культурою, традиціями;

— незалежність державної системи освіти від політичних партій, інших громадських і релігійних організацій;

— науковий, світський характер освіти у державних НВЗ;

— інтеграція з наукою і виробництвом, взаємозв’язок з освітою інших країн;

— гнучкість і прогнозованість системи освіти;

— єдність і наступність системи освіти;

— безперервність і різноманітність освіти;

— відповідність освіти світовому рівню;

— поєднання державного управління і громадського самовряду­вання в системі освіти.

В ст. 8 йдеться про відокремленість НВЗ від церкви, про їх світський характер.

В ст. 9-15 мова йде про управління освітою і громадське самоврядування в системі освіти, повноваження органів державного управління освітою та місцевих Рад народних депутатів у галузі освіти.

В Законі «Про освіту» вперше йдеться про створення психо­логічної служби в системі освіти та про соціально-педагогічний патронаж, а також акцентується увага на медичному обслуговуванні, організації харчування у НВЗ, забезпеченні здорових і безпечних умов навчання і праці (ст. 21-23).

В ст. 25 «Структура системи освіти» перераховано структурні її компоненти:

— дошкільне виховання;

— загальну середню освіту;

— професійну освіту;

— вищу освіту;

— післядипломну підготовку;

— аспірантуру;

— докторантуру;

— підвищення кваліфікації, перепідготовку кадрів;

— позашкільне навчання і виховання;

— самоосвіту.

В ст. 26-44 йдеться про конкретну діяльність цих компонентів.

В розділі III «Учасники навчально-виховного процесу» йдеться про права та обов’язки вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, аспірантів, докторантів.

Всі вони мають право на:

— вибір профілю, форми навчання, індивідуальних програм, позакласних занять;

— користування навчально-виробничою, науковою, культурно-спортивною, побутовою, .оздоровчою базою НВЗ;

— доступ до інформації в усіх галузях знань;

— участь у науково-дослідній, дослідно-конструкторській та інших видах наукової діяльності, конференціях, олімпіадах, виставках, конкурсах;

— одержання направлення на навчання, стажування до інших закладів, у тому числі за кордон;

— продовження освіти за професією, спеціальністю відповідно до одержаної кваліфікації;

— особисту або через своїх представників участь у громадському самоврядуванні, в обговоренні, вирішенні питань удосконалення навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи, призначення стипендій, організації дозвілля;

— участь у добровільних самодіяльних об’єднаннях;

— безпечні і нешкідливі умови навчання і праці;

— забезпечення гуртожитками, інтернатами, стипендіями;

— трудову діяльність у позаурочний час незалежно від віку;

— перерву навчання у вищому навчальному закладі, професійному училищі;

— користування послугами закладів охорони здоров’я, засобами лікування, профілактики захворювань та зміцнення здоров’я;

— захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, від дій адміністрації, педагогічних, інших працівників, які порушують права або принижують їх честь і гідність.

У відповідності із Законом забороняється відволікання учасників НВП за рахунок навчального часу на роботу і здійснення заходів, не пов’язаних з процесом навчання.

Обов’язки учасників НВП передбачають:

— систематичне й глибоке оволодіння знаннями, практичними навичками, професійною майстерністю, підвищення загально-куль­турного рівня;

— додержання статуту, правил внутрішнього розпорядку НВЗ;

— додержання законодавства, моральних, етичних норм спів­життя.

В ст. 49-53 йдеться про заняття педагогічною діяльністю, права і обов’язки педагогічних працівників, гарантії держави та заохочен­ня їх.

Педагогічні працівники мають право на:

— захист професійної честі, гідності;

— вільний вибір форм, методів, засобів навчання, виявлення педагогічної ініціативи;

— індивідуальну педагогічну діяльність;

— участь в громадському самоврядуванні, виборах керівників НВЗ, якщо це передбачено їх статутами;

— користування подовженою оплачуваною відпусткою;

— пільгове забезпечення житлом у порядку, встановленому законодавством;

— одержання натуральної оплати у сільській місцевості на рівні працівників сільського господарства;

— підвищення кваліфікації, перепідготовку, вільний вибір змісту програм, форм навчання, організацій та установ, які здійснюють підвищення кваліфікації і перепідготовку.

Обов’язки педагогічних працівників:

— забезпечити умови для засвоєння вихованцями, учнями, студентами і т. п. навчальних програм на рівні обов’язкових державних вимог, сприяти розвиткові здібностей дітей, учнів, студентів;

— настановленням і особистим прикладом утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, відданості, патріотизму, гуманізму, доброти, стриманості, працелюбства, поміркованості, інших доброчесностей;

— виховувати повагу до батьків, жінки, культурно-національних, духовних, історичних цінностей України, країни походження, дер­жавного і соціального устрою, цивілізації, відмінних від власних, дбайливе ставлення до навколишнього середовища;

— готувати до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами;

додержуватися засад педагогічної етики, моралі, поважати гідність дитини, учня, студента;

— захищати дітей, молодь від будь-яких форм фізичного або психічного насильства, запобігати вживанню ними алкоголю, нарко­тиків, іншим шкідливим звичкам;

— постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну май­стерність, загальну і політичну культуру.

Держава забезпечує педагогічним працівникам:

— належні умови праці, побуту, відпочинку, медичне обслугову­вання, підвищення кваліфікації не рідше одного разу на п’ять років,

— правовий, соціальний, професійний захист;

— безплатне користування житловою площею з опаленням і освітленням у сільській місцевості, с. м. т. відповідно до чинного законодавства;

— компенсації при втраті роботи, у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці, встановлені законодавством;

— виплату пенсій, в тому числі за вислугу років;

— встановлення середніх ставок і посадових окладів педагогічним працівникам народної освіти на рівні не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості (ст. 52) (у вузах — подвійна);

при хворобі або каліцтві допомога виплачується до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

За досягнення високих результатів у навчанні і вихованні педагогічні працівники представляються до нагороджень державними нагородами, присвоєння почесних звань, відзначення державними преміями, іменними медалями тощо.

В ст. 54-55 йдеться про відповідальність батьків за розвиток дитини та їх права.

В розділі IV мова йде про фінансово-господарську діяльність, матеріально-технічну базу навчально-виховних закладів.

V і VI розділи присвячені проблемам міжнародного співробітництва.      

  

Концепція середньої загальноосвітньої школи в Україні

12.09.1991р. Рішенням колегії Міністерства освіти України було затверджено Концепцію середньої загальноосвітньої школи України. Основні тези преамбули:

— критика існуючої школи і освіти:

1. Проголошений ідеологічний принцип (постулат) про обов’язковість середньої оcвіти без врахування реального стану справ у країні, орієнтація школи і вчителя на нівелювання природних задатків, інтересів та можливостей дітей, нехтування принципом диференціації навчання призвели до погіршення якості підготовки випускників школи, різкого падіння соціального статусу і престижу знань серед молоді. Школа все більше перетворювалась в бюрокра­тичну ідеологічну установу, де панувала одноманітність, відчуження учня від школи, учителя від учня.

2. Особливо занедбаною виявилася сільська школа (недостатнє фінансування, слабка навчально-матеріальна база, невлаштованість вчителів).

3. Загострилося протиріччя між вимогою суспільства забезпечувати кожній людині єдиний, досить високий рівень загальної освіти і необхідністю всіляко задовольняти і розвивати індивідуальні інтереси та здібності учнів, поглиблюване хибним тлумаченням принципу єдиної школи.

4. Неминучим наслідком вульгарного розуміння принципу єдиної школи стала жорстка централізація всіх сторін її життя, яка призвела до відчуження школи від суспільства і національної культури, до втрати школою національних традицій, до дискредитації вивчення рідної мови, літератури, історії свого народу.

5. Ігнорування того, що школа завжди є національною. Спроби формування позанаціональної, так званої загальнорадянської школи без будь-яких національних ознак і особливостей призвела до кризових явищ.

Враховуючи той факт, що в сучасних умовах школа повинна виступати важливим фактором відродження нації, виховання в молоді почуття національної свідомості й гідності, активним засобом боротьби з національним нігілізмом, з проявами комплексу національної неповноцінності, нижчості, відступництва від своєї нації, міністерство освіти вирішило розробити і затвердити концепцію загальноосвітньої школи України, що визначатиме основні підходи до відновлення культуротворчої функції школи і її відродження на гуманістичних і демократичних засадах з пріоритетом у її діяльності загальнолюд­ських цінностей і моралі над класовими і національними.

Вихідними положеннями концепції є:

1. Забезпечення суверенності за законодавством, структурою і змістом навчання і виховання системи народної освіти на Україні.

2. Спрямування змісту і організації навчально-виховної роботи в школі на формування національної самосвідомості, органічне поєд­нання в діяльності школи національної та інтернаціональної, загальнолюдської культури.

3. Забезпечення випускникам школи обсягу наукових знань на рівні світових стандартів загальної середньої освіти.

4. Відмова від політизації навчально-виховного процесу, нав’язу­вання шкоді ідеологічних догм і доктрин окремих партій, організацій, рухів, церкви тощо.

5. Забезпечення незалежності державної системи освіти від церкви і її світського характеру.

6. Організація навчально-виховного процесу на основі максималь­ного врахування і розвитку індивідуальних здібностей, нахилів, обдарованості дітей.

7. Автономність школи у виборі форм і методів навчально-вихов­ного процесу.

8. Орієнтація виховної діяльності школи на розвиток особистісних сил учнів, здібностей, талантів, рис якостей, відносин.

9. Надання учням можливості реалізувати будь-які свої вимоги демократичним шляхом, об’єднуватися в добровільні демократичні дитячі організації, в діяльності яких пріоритет надається загально­людським духовним цінностям.

10. Органічне поєднання державних і громадських засад в управлінні народною Освітою, відмова від заформалізованих управлінських структур і командно-адміністративних методів управ­ління.

11. Оптимізація оплати праці педагогів з урахуванням дійсних затрат сил і робочого часу, а також результативності педагогічної діяльності.

Мета, завдання і структура загальноосвітньої школи.

1. Головна мета школи — формування і розвиток соціально активної, гуманістично спрямованої особистості з глибоко усвідомленою грома­дянською позицією, системою знань про природу, людину, су­спільство, почуття національної самосвідомості, готовся до професійного самовизначення. Ця мета досягається різноманітними, диферен­ційованими засобами.

2. Трудовий характер школи передбачає формування в учнів культу інтелектуальної і фізичної праці, поваги до людей праці, готовності до включення в трудову діяльність. Основними засобами для цього є послідовна реалізація принципу поєднання навчання з продуктивною працею, формування в учнів комплексу загально-тру­дових умінь, підготовка до свідомого вибору професії.

Політехнічний характер школи передбачає засвоєння учнями наукових основ сучасного промислового і сільськогосподарського виробництва, усвідомлення соціальних та екологічних наслідків науково-технічного прогресу.

3. Державна система загальної середньої освіти відокремлена від церкви і носить світський, відкритий характер Приватні громадяни республіки можуть навчати своїх дітей релігії індивідуально чи в створюваних релігійними організаціями навчальних закладах і групах. За баханням дітей чи їхніх батьків у школі може бути організоване добровільне вивчення «Історії релігії».

4. Найважливішим принципом загальноосвітньої шкоди є принцип гуманізму, відповідно до якого людині як вищій цінності суспільства надаються сприятливі умови для всебічного розкриття її здібностей і таланту, розвитку особистості. Школа покликана сприяти досяг­ненню гармонії в поєднанні інтересів особи, суспільства і держави.

Гуманізація і гуманітаризація школи передбачає зміцнення органічного зв’язку навчання в ній з витоками національної культури, гуманітарними традиціями людства, досягненнями вітчизняної і світової громадської думки, подолання розриву між культурою, наукою і освітою.

Гуманізм школи полягає в послідовному поєднанні інтересів учнів і вчителів та виявляється у довір’ї та диференційованому підході до школярів, заснованому на врахуванні і розумінні їхніх індивідуальних особливостей і здібностей, запитів та інтересів, поваги до їх честі і гідності.

5. Головними напрямами відродження школи є. реалізація в навчанні та вихованні підростаючого покоління ідеї народності на основі засвоєння позитивних традицій національних культур; демократизація всіх сторін шкільного життя, перетворення школи з відомчої ідеологічної установи в громадсько-державний інститут, відхід від жорсткого одержавлення і регламентації діяльності, широкий розвиток самодіяльних засад, залучення громадськості до визначення і здійснення шкільної політики; індивідуалізація навчаль­но-виховного процесу, організація його з врахуванням здібностей, нахилів, інтересів дітей та їхнього інтелектуального, фізичного і психічного розвитку; диференціація, яка передбачає варіативність змісту, форм і методів навчання та виховання; інтеграція зусиль від соціальних інститутів виховання — сім’ї, школи, трудових колек­тивів, громадських організацій для поліпшення виховання під­ростаючого покоління.

6. Загальноосвітня школа функціонує у вигляді навчальних закладів різних типів:

— середня загальноосвітня школа. Забезпечує базовий рівень освіти з усіх загальноосвітніх предметів;

— школа з поглибленим вивченням окремих предметів. Забез­печує базовий рівень освіти з більшості навчальних предметів, а з деяких — вищий рівень знань;

— школа з профільним навчанням або спеціалізована школа. Передбачає базовий рівень освіти з більшості навчальних предметів і поглибленні знання з одного або декількох профілів: наукового спрямування (фізико-математичного, фізико-технічного, хіміко-біологічного, сільськогосподарського, філологічного, історико-суспільствознавчого, економічного, педагогічного тощо); художнього спрямування (музичного, образотворчого, акторського, вокального, хореографічного тощо; спортивного спрямування (за різними видами спорту).

Школи з поглибленим вивченням окремих предметів, з про­фільним навчанням та спеціалізовані школи можуть функціонувати як гімназії, ліцеї, колегіуми тощо;

— професійно-технічні училища (технічні ліцеї). Забезпечує майбутнім робітникам базових гуманітарних і природничо-наукових знань, загальнотехнічних дисциплін на галузевому рівні, а також спеціальних знань.

— можливе створення навчального закладу «дитячий садок-шко­ла»;

— вечірні (змінні) загальноосвітні школи, очно-заочні середні школи;

— спеціальна школа для дітей з вадами розвитку.

Загальноосвітня школа є триступеневою:

I ступінь — початкова школа з тривалістю навчання — 3-4(5) років;

II ступінь — основна школа з тривалістю навчання 5 років;

III ступінь — повна середня школа (2-3 р.).

Ступені загальноосвітньої школи залежно від місцевих умов можуть функціонувати автономно. Між ступенями загальної середньої освіти забезпечуються єдність і взаємозв’язок, наступність мети, змісту, методів, засобів, організаційних форм навчання і виховання.

Школа і національна культура.

Школа об’єктивно виступає провідним фактором прилучення молоді до національної культури і традицій. Тут закладаються основи національної самосвідомості, прищеплюється любов до рідної мови, повага до свого народу, його історії і культури.

Споконвічність, первинність-культурно-історичної традиції народу, її діалектична єдність з загальною людською культурою, виступає вихідним принципом при конструюванні змісту освіти і всієї виховної діяльності школи.

Національний компонент змісту освіти включає знання рідної мови й літератури, історії свого народу, його традицій, звичаїв, ідеалів, витоків і особливостей рідної культурі, народної творчості, знання про суспільний і державний устрій України її міжнародне становище, населення, природні ресурси, економіку, науку, культуру, сучасні етнічні процеси.

Ці знання розкриваються як в обов’язкових навчальних предме­тах, так і в предметах за вибором учнів, у факультативних курсах.

Національне самовизначення школи вимагає широкого відоб­раження національних елементів у її виховній діяльності, відродження краєзнавчої роботи у всіх можливих напрямках, залучення учнів до активної участі в збереженні і охороні святинь свого народу, пам’ятників історії, культури і природи, до освоєння традиційних ремесел і народних промислів.

В навчально-виховному процесі школи має широко використову­ватись вироблена тисячоліттями мудрість народної педагогіки, виражена в усній народній творчості, в споконвічних загальнолюд­ських моральних засадах і нормах людини праці.

Зміст загальної освіти. Під змістом освіти автори концепції розуміють узагальнену систему знань про природу, сучасне вироб­ництво, суспільство, культуру й мистецтво, про людину; систему узагальнених інтелектуальних і практичних умінь, навичок творчого розв’язання практичних і теоретичних проблем, етичних норм.

У процесі засвоєння змісту освіти в учнів формується уявлення про цілісну наукову картину світу, здійснюється їхній інте­лектуальний, емоційний, морально-етичний, естетичний, фізичний розвиток, виробляється громадянська позиція, орієнтація на вільний вибір професій і спеціальностей згідно з прагненнями і здібностями.

Одним з провідних принципів формування змісту освіти є гнучкість і відкритість, а також певна відносна стабільність.

Сучасний етап соціального і науково-технічного прогресу вимагає істотного оновлення змісту загальної середньої освіти в таких основних напрямах:

— широке відображення національної історії, духовим та матеріальної культури, мистецтва в органічній єдності із світовою історією, культурою, здобутками людської цивілізації;

— встановлення більш раціонального співвідношення часу на вивчення соціально-гуманітарних, природничо-математичних, мов­них, художньо-естетичних предметів, на трудове і фізичне виховання;

— визначення оптимального поєднання класичної спадщини і сучасних досягнень відповідної науки в змісті окремих навчальних предметів;

— відображення в змісті освіти інтегративних процесів, які відбуваються в сучасній науці та виробництві, запровадження ряду інтегративних курсів з метою формування цілісної наукової картини розвитку природи і суспільства і усунення навчального переванта­ження учнів;

— узагальнення, систематизація і генералізація знань на основі фундаментальних наукових ідей, теорій, законів, принципів, науко­вих картин світу;

— врахування, інтересів учнів та їхніх індивідуальних особливо­стей, орієнтація змісту на розвиток здібностей та емоційно ціннісних ставлень учнів, їх. наукового світогляду та творчого мислення;

— посилення гуманістичного, політехнічного і екологічного спрямування змісту освіти, дієвості засвоюваних учнями знань;

— забезпечення варіативності навчальних планів і програм з метою врахування як регіональних і національних особливостей, так і відмінностей в інтелектуальній, емоційній, моральній сферах учнів у темпах і рівнях психічного розвитку дітей.

Концепцією середньої загальноосвітньої школи України в змісті освіти виділяються два компоненти: державний і шкільний, які опрацьовуються відповідно Міністерством освіти України і школою. Державний компонент змісту освіти є інваріантним стандартом загальноосвітньої підготовки, незалежним від регіональних умов та індивідуальних особливостей учнів.

В Концепції досить детально викладається характеристика пред­метів чи інтегрованих курсів як державного, так і шкільного компонентів, акцентується увага на курси за вибором і профільне навчання, факультативи й додаткові заняття, розглядається вивчення предметів мовного циклу.

Навчально-виховний процес (НВП)

1. Навчально-виховний процес загальноосвітньої школи будується виключно на засадах наукової методологи. Вся організація НВП, зміст, форми і методи навчання та виховання є такими, що теоретичні і практичні відомості на будь-якому рівні вивчення строго відповідають даним сучасної науки, нормам загальнолюдської моралі. При вивченні історії та інших суспільних наук необхідно вчити розрізняти факти і їхнє тлумачення, оцінку; не нав’язувати учням категоричні, незаперечні судження та оцінки.

2. Школа повністю самостійна у виборі форм організації НВП, методів і засобів його реалізації. Будь-яке нав’язування учителям і школам типів, структур уроків чи методів їх проведення є неприпустимим (хоч не слід ігнорувати загально-педагогічними та методичними вимогами до організації НВП).

3. Засвоєння учнями змісту освіти має здійснюватись не стільки шляхом передачі готових висновків, скільки шляхом розвитку творчих задатків, здібностей, спрямованих на створення цінностей, знань і умінь, підведення учнів до самостійних умовисновків та узагальнень. Пояснювально-ілюстративні і репродуктивні методи повинні органічно поєднуватись з проблемними методами, яга ставлять учня в умови самостійного набування знань; дискусіями, дидактичними іграми, творчими індивідуальними завданнями, з широким використанням сучасних ТЗН, поступовим впровадженням комп’ютерних технологій.

4. У НВП створюються умови для морально-етичної оцінки учнями реальних та навчальних ситуацій і перевірки своїх можливостей. Організація такої пізнавальної діяльності передбачає гнучке поєд­нання індивідуальної та групової, самостійної і керованої, класної і домашньої діяльності.

5. У НВП школи використовуються різноманітні форми навчаль­них занять — урок, лекція, семінар, навчально-практичне заняття, дидактична гра, колоквіум тощо шляхом поєднання їх у раціональній системі.

6. НВП будується на основі результатів всебічного систематичного і науково обґрунтованого вивчення психолого-фізіологічних особли­востей учнів. З цією метою школи забезпечуються психологічною службою.

7. Орієнтація на всебічний гармонійний розвиток особистості учнів детермінує таку максимальну наповнюваність:

у початкових класах і групах продовженого дня — не більше 20 учнів,

— у 5-11 класах — не більше 25. Недоцільним є об’єднання початкових класів у класи-комплекти незалежно від кількості дітей у кожному класі.

8. У школі створюється надійна система як запобігання неуспішності і відставання учнів у навчанні, так і робота з обдарованими дітьми (класи підтримки, класи вирівнювання, адап­тації, індивідуальні заняття для реалізації здібностей, заняття з логопедом, лікувальна фізкультура, ритміка).

9. Духовне відродження школи вимагає гуманізації не лише змісту освіти, але й НВП. Вона полягає в створенні такої атмосфери на заняттях, щоб задовольнялися природні потреби учнів у пізнавальній діяльності, спілкуванні, самовираженні і самоутвердженні.

10. Робота школи щодо нагромадження учнями позитивного соціального досвіду, їх громадянського змужніння передбачає вклю­чення дітей в систему колективних відносин. Становлення особистості немислиме поза колективом.

11. Учням надається можливість при наявності здібностей і бахання достроково завершити навчання в школі. Передбачається система екстернатного складання екзаменів і можливостей достро­кового одержання документа про здобуття середньої освіти.

12. Демократичні права учнів поєднуються з обов’язками глибоко оволодівати основами наук, дотримуватись навчальної і трудової дисципліни, бережливо ставитися до громадської власності, природи й навколишнього середовища. Обов’язковим є дотримання принципів загальнолюдської моралі і етики, здорового способу життя, нетерпиме ставлення до антигромадських проявів.

13. Естетичне виховання в школі здійснюється на засадах національної культури мистецтва, традицій і звичаїв народу, за рахунок вивчення предметів естетичного циклу (музика, співи, образотворче мистецтво, хореографія), організації позакласної роботи в галузі народного мистецтва тощо.

14. Органічною складовою життєдіяльності учнів, зміцнення їх здоров’я виступає фізична і розумова праця. Трудове виховання здійснюється у всіх видах НВ діяльності, забезпечується полі­технічним і трудовим спрямуванням вивчення всіх навчальних предметів, залученням учнів до суспільно-корисної, продуктивної праці, до участі в технічній творчості тощо.

15. Обов’язковою умовою ефективного виховання учнівської молоді є широкий їх вихід за межі шкіл в самодіяльні молодіжні об’єднання (спортивні команди, гуртки технічної творчості, літе­ратурні і театральні студії тощо).

Учитель сучасної школи

Учитель має бути:

— широко освіченою, глибоко ерудованою людиною високої моральної, інтелектуальної, фізичної і естетичної культури,

— глибоко обізнаним в своїй спеціальності і методично озброєним, таким, що розуміє особливості розвитку дітей різного віку, їхнього внутрішнього світу, мотивів поведінки,

— любити дітей, мати бажання і вміння спілкуватись з ними,

— із сформованим науково-педагогічним мисленням, почуттям нового;

— готовим до постійної самоосвіти, поглиблення і поповнення знань в різних галузях науки, мистецтва, культури.

В концепції передбачено шляхи забезпечення матеріального становища вчителів, відповідних умов праці і відпочинку, прове­дення атестації педагогічних кадрів (з ініціативи адміністрації і самого педагога).

Управління школою

1. Школа має юридичну та фінансову самостійність, будує свою діяльність на принципах самоврядування, гласності і демократії. Кожна школа опрацьовує власний статут, в якому визначається її мета й завдання, організаційна структура, а також норми і правила життя колективу, права і обов’язки його членів.

2. Управління школою ґрунтується на тісній співпраці державних органів і органів громадського самоврядування.

3. Колегіальним органом шкільного самоуправління є загальні збори колективу та обрана ним шкільна рада.

4. Демократизація управління школою передбачає моральне і матеріальне стимулювання творчих пошуків педагогів, підвищення рівня їхньої загальної культури і кваліфікації, професійної майстер­ності; створення комфортного морально-психологічного клімату, доброзичливих стосунків між учителями і учнями, учителями і адміністрацією школи, педагогічним колективом і батьківською громадськістю; створення дійової і ефективної системи учнівського самоврядування.

5. Персональну відповідальність за результати НВП несе педагог і керівництво школи. Будь-який адміністративний вплив на них з вимогою зміни реальних показників навчання і виховання є неприпустимим.

Необхідні умови реалізації концепції

Освіта повинна бути включена в систему найвищих соціальних пріоритетів.

Однією з умов успішної реалізації концепції є належне науково-методичне забезпечення всіх сторін педагогічного процесу. Психолого-педагогічна наука покликана розв’язати на теоретичному і прикладному рівні такі проблеми:

— принципи і критерії відбору змісту освіти, особливо її «ядра» (соціальне необхідного обов’язкового обсягу знань, умінь і навичок);

— шляхи і засоби диференціації та індивідуалізації навчання, розробка і апробація різних варіантів навчальних планів;

— підготовка сучасних програм, підручників, навчальних посіб­ників, у яких реалізуються ідеї гуманізації і демократизму, єдності навчання і виховання;

— розробка надійної діагностики рівня вихованості і засвоєння учнями змісту освіти;

— умови розвитку здібностей і обдарованості учнів;

— наукове обґрунтування конкретних шляхів перебудови системи підготовки і підвищення кваліфікації вчителя.     

  

Державна національна програма “Освіта” (“Україна XXI століття”)

В грудні 1992 р. відбувся Всеукраїнський з’їзд працівників освіти, на якому було розглянуто основні позиції Державної національної програми «Освіта» («Україна XXI століття»). Майже цілий рік йшло доопрацювання цього документу і лише 3.ХІ.1993 р. Кабінет Міністрів затвердив цю програму (підписав постанову Президент України Л.Кравчук).

Головна мета Програми — визначення стратегії розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу XXI століття, створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації.

Стратегічні завдання реформування освіти в Українській державі

1. Відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави.

2. Виведення освіти в Україні на світовий рівень шляхом докорінного реформування її концептуальних, структурних, ор­ганізаційних засад.

3. Подолання монопольного становища держави в освітній сфері через створення на рівноправній основі недержавних навчально-виховних закладів.

4. Формування багатоваріантної інвестиційної політики в галузі освіти.

Пріоритетні напрями реформування освіти

1) розбудова національної системи освіти з урахуванням карди­нальних змін в усіх сферах суспільного життя України;

2) забезпечення моральної, інтелектуальної та психологічної готовності всіх громадян до здобуття освіти;

3) досягнення якісно нового рівня у вивченні базових предметів: української та іноземних мов, історії, літератури, математики та природничих наук;

4) створення умов для задоволення освітніх та професійних потреб і надання можливостей кожному громадянину України постійно вдосконалювати свою освіту, підвищувати професійний рівень, оволодівати новими спеціальностями;

5) забезпечення у кожному навчально-виховному закладі від­повідних умов для навчання і виховання фізично та психічно здорової особи; запобігання пияцтву, наркоманії, насильству, що негативно .впливають на здоров’я людей.

Основні шляхи реформування освіти:

створення у суспільстві атмосфери загальнодержавного, всена­родного сприяння розвиткові освіти, залучення до розвитку освіти всіх державних, громадських, приватних інституцій, сім’ї, кожного громадянина;

— подолання девальвації загальнолюдських гуманістичних цін­ностей та національного нігілізму, відірваності освіти від націо­нальних джерел;

— розвиток освіти на основі запровадження у НВП сучасних педагогічних технологій та науково-методичних досягнень;

— відхід від засад авторитарної педагогіки, що утвердилася у тоталітарній державі;

— підготовка нової генерації педагогічних кадрів, підвищення їх професійного та загальнокультурного рівня;

— формування нових економічних основ системи освіти, створення належної матеріально-технічної бази;

— реорганізація існуючих та створення навчально-виховних закладів нового покоління;

— радикальна перебудова управління сферою освіти шляхом її демократизації, децентралізації, створення регіональних систем управління навчально-виховними закладами;

— органічна інтеграція освіти і науки, активне використання наукового потенціалу вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ, здобутків педагогів-новаторів, громадських творчих об’єднань У НВП;

— створення нової правової та нормативної бази освіти.

Принципи реалізації програми:

пріоритетність освіти, що означає випереджувальний характер її розвитку, кардинально нові підходи до інвестиційної політики в освітній сфері;

— демократизація освіти, що передбачає децентралізацію та регіоналізацію управління системою освіти з дотриманням найбільш визначальних принципів освітньої політики Української держави, надання автономії навчально-виховним закладам у вирішенні основ­них питань їхньої діяльності, подолання монополії держави на освіту, перехід до державно-громадської системи управління освітою, утворення системи партнерства учнів, студентів і педагогів;

— гуманізація освіти, пріоритет загальнолюдських цінностей;

— гуманітаризація освіти, що покликана формувати цілісну картину світу, духовність, культуру особистості;

— національна спрямованість освіти, що полягає у невіддільності освіти від національного ґрунту, її органічному поєднанні з національною історією і народними традиціями;

— відкритість системи освіти, що пов’язана з її орієнтованістю на цілісний неподільний світ, його глобальні проблеми, інтеграцію у світові освітні структури;

— безперервність освіти, що відкриває можливість для постійного поглиблення загальноосвітньої та фахової підготовки, досягнення цілісності та наступності у навчанні і вихованні;

— нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання формуванню цілісної та всебічно розвиненої особистості;

— багатоукладність та варіантність освіти, що передбачає створення можливостей для широкого вибору форм освіти, навчально-виховних закладів, засобів навчання і виховання, які відповідали б освітнім запитам особистості; запровадження варіантного компоненту змісту освіти, диференціацію та індивідуалізацію НВП, створення мережі недержавних навчально-виховних закладів.

Значне місце в Програмі займає блок «Зміст освіти», де сформульовані стратегічні завдання реформування змісту освіти та основні шляхи реформування змісту загальноосвітньої підготовки та фахової підготовки.

Серед найбільш пріоритетних думок варто відзначити такі:

— вивчення української мови та українознавчих предметів в усіх навчально-виховних закладах;

— орієнтація на інтегральні курси;

— забезпечення альтернативних можливостей для одержання освіти;

— оптимальне поєднання гуманітарної і природничо-математичної складових освіти, посилення гуманістичного спрямування змісту природничо-математичної підготовки;

— розширення трудового досвіду дітей, формування в них навичок самообслуговування, техніко-технологічних та економічних знань, практичних умінь і навичок, необхідних для залучення учнів до продуктивної праці та оволодіння певною професією;

— ознайомлення учнів з основами ринкової економіки, різними формами господарської діяльності;

— запровадження поліваріантності освітніх програм, поглиблення їх практичної спрямованості, широке використання новітніх педа­гогічних, інформаційних технологій та впровадження модульної побудови навчального матеріалу;

— використання досвіду народної педагогіки, залучення школярів для вивчення народних ремесел, створення умов до органічного включення їх у трудову діяльність;

— забезпечення безперервності і наступності у здобутті ква­ліфікаційних рівнів;

— поєднання споріднених професій та спеціальностей для забезпечення мобільності фахівців на ринку праці.

Окремим розділом йде «Національне виховання», як органічний компонент освіти, що охоплює всі складові системи освіти.

В основу національного виховання мають бути покладені прин­ципи гуманізму, демократизму, єдності сім’ї і школи, наступності та спадкоємності поколінь.

Головна мета національного виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян України, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.

Пріоритетні напрями реформування виховання:

формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

— забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

— формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

— прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх народів, що населяють Україну;

— виховання духовної культури особистості, створення умов для вільного вибору нею своєї світоглядної позиції;

— утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, інших доброчинностей;

— формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря,

— забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров’я;

— виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

— формування глибокого усвідомлення взаємозв’язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

— забезпечення високої художньо-естетичної освіченості і вихо­ваності особистості;

— формування екологічної культури людини, гармонії її відносин з природою;

— розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забез­печення умов їх самореалізації;

— формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин. Основні шляхи реформування виховання:

— реформування змісту виховання, наповнення його культурно-історичними надбаннями українського народу;

— впровадження нових підходів, виховних систем, форм і методів виховання, які відповідали б потребам розвитку особистості, сприяли розкриттю її талантів, духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей;

— розроблення теоретико-методологічних аспектів національної системи виховання з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду;

— об’єднання зусиль державних і громадських інституцій у вихованні молоці, сприяння діяльності дитячих та юнацьких організацій;

— розвиток різноманітних дитячих і молодіжних об’єднань за інтересами, позашкільних освітньо-виховних закладів;

— організація родинного виховання і освіти як важливої ланки педагогічного всеобучу батьків;

— докорінні зміни в підготовці і перепідготовці педагогічних курсів для національного виховання.

Стратегічні завдання, пріоритетні напрями та основні шляхи реформування, сформульовані в таких розділах: «Дошкільне вихо­вання», «Загальна середня освіта», «Позашкільне навчання і виховання», «Професійна освіта», «Вища освіта», «Військова освіта», «Післядипломна освіта», «Педагогічні працівники», «Соціальний захист учасників НВП», «Наукова діяльність у системі освіти», «Управління освітою», «Фінансове та матеріально-технічне забез­печення освіти», «Міжнародні зв’язки».

Щодо реформування загальної середньої освіти, то в Програмі сформульовані основні завдання трьох її рівнів — початкової, ос­новної і повної.

Початкова освіта забезпечує загальний розвиток дитини, вміння впевнено читати, писати, знати основи арифметики, первинні навички користування книжкою та іншими джерелами інформації, формування загальних уявлень про навколишній світ, засвоєння норм загальнолюдської моралі та особистісного спілкування, основ гігієни, вироблення перших трудових навичок.

Основна середня школа забезпечує досконале оволодіння ук­раїнською та рідною мовами, засвоєння знань з базових дисциплін, можливість здобуття наступних рівнів освіти, мотиваційну готовність переходу до трудової діяльності або набуття кваліфікації через різні форми професійної підготовки, формування високих громадянських якостей та світоглядних позицій.

Повна середня освіта забезпечує поглиблене оволодіння знаннями з базових дисциплін та за вибором, орієнтацію на професійну спеціалізацію, формування ціннісних уявлень про природу, людину, суспільство, громадянської позиції особистості, можливість здобуття освіти вищого рівня.

Середня освіта здобувається у триступеневій системі загально­освітніх навчально-виховних закладів: початковій школі (І ступінь), основній школі (II ступінь), старшій школі (III ступінь).

Серед загальноосвітніх навчально-виховних закладів вагоме місце відводиться: школам нового типу (гімназіям, ліцеям, спеціальним закладам для обдарованих дітей, школам {класам) з поглибленим вивченням окремих предметів, навчально-виховним комплексам, недільним, приватним школам тощо), загальноосвітнім школам-інтернатам, що зорієнтовані на спеціалізовану, поглиблену підготовку технічного, гуманітарного, спортивного, художнього, естетичного та інших напрямів, на відкриття при цих школах окремих класів для обдарованих дітей.

Стратегічні завдання реформування загальної середньої освіти:

реформування загальної середньої освіти на національних засадах з урахуванням регіональних особливостей і передового світового досвіду, досягнення соціальне необхідного рівня загально­освітньої підготовки в обсязі державного компонента освіти;

— органічне поєднання навчання і виховання з метою забезпе­чення всебічного розвитку дитини, формування здорового способу життя;

— удосконалення та розвиток мережі загальноосвітніх закладів різних спрямувань, форм власності, забезпечення їх законодавчо-правового захисту;

— створення оптимальних організаційно-педагогічних, науково-методичних, матеріально-технічних, санітарно-гігієнічних умов функ­ціонування загальноосвітніх навчально-виховних закладів.

Основні шляхи реформування загальної середньої освіти:

визначення державних стандартів усіх рівнів загальної середньої освіти;

— визначення змісту загальноосвітньої підготовки і відповідних базових дисциплін, впровадження інтегрального і варіантного прин­ципів навчання;

— реформування структури загальноосвітніх навчально-виховних закладів відповідно до рівнів освіти та потреб регіонів;

— кооперування загальноосвітніх навчально-виховних закладів із вищими навчальними закладами;

— розвиток мережі загальноосвітніх НВЗ, заснованих на різних формах власності;

— наукове та методичне забезпечення загальної середньої освіти, підготовки і впровадження. нових навчальних планів і програм, підручників, посібників тощо;

— проведення науково-дослідної та експериментальної роботи щодо впровадження педагогічних інновацій, інформатизація загальної середньої освіти;

— впровадження у загальноосвітніх НВЗ, психологічної та соціально-педагогічної служб;

— пріоритетне фінансування, кадрове та матеріально-технічне забезпечення сільської школи;

— розширення можливостей здобуття загальної середньої освіти для тих, хто працює;

— розроблення науково обґрунтованих методик оцінки якості діяльності НВЗ в цілому та кожного педагогічного працівника окремо;

— державна атестація та акредитація загальноосвітніх навчаль­но-виховних закладів усіх типів незалежно від форм власності.

Проголошення суверенної і незалежної Української держави відкрило шлюзи педагогічної творчості, активізувало пошуки численної армії освітян щодо розбудови української національної системи освіти. Почали виникати нові навчальні заклади, авторські і альтернативні школи, оригінальні концепції навчання і виховання. З’явилася потреба в глибокому вивченні, науковому осмисленні й виробленні на цій основі стратегії і тактики розвитку української національної школи. Це активізувало науково-педагогічну гро­мадськість щодо створення власного науково-педагогічного центру.

4 березня 1992 р. Президент України прийняв пропозицію групи провідних учених і видав Указ про заснування Академії педагогічних наук України як вищої галузевої наукової установи. На перших Загальних зборах АПН 18.ХІ.1992 р. її президентом обрано М.Д.Ярмаченка. За рішенням Загальних зборів у Академії створено три відділення:

— теорії та історії педагогіки;

— дидактики, методики та інформаційних технологій в освіті;

— психології, вікової фізіології та дефектології.

АПН виходить з того, що головним завданням педагогічної науки нині є методологічне, теоретичне та методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти на основі врахування реалій сучасного життя, перспектив соціально-економічного розвитку Ук­раїни як суверенної держави.

Потребують чіткого визначення й експериментального обґрунтування основоположні принципи системи безперервної освіти, державні стандарти на всіх її етапах, структура й основні параметри змісту освіти, до якого мають входити:

— система конкретних наукових знань та основи сучасної технології;

— система політичного, морального, фізичного та естетичного виховання підростаючих поколінь на рівні сучасних вимог з ураху­ванням етнічних особливостей незалежної України;

— система знань молоддю сучасної комп’ютерної техніки;

— система формування мотивації освітніх потреб населення, розвитку неформальної освіти.

Одне з найважливіших завдань науковців полягає у психо­логічному обґрунтуванні формування у дітей і молоді національної самосвідомості, громадянськості, прищеплення їм почуттів патріотизму і національної гордості, високої моральності, гуманізму і працелюбства.

Фундаментальні дослідження в планах Академії займають значну питому вагу і фінансуються з держбюджету. Розвиток педагогічних теорій, до того ж на різних філософських засадах, не можна ставити в залежність від ринкового попиту на ці теорії, оскільки це призведе до повного занепаду педагогічної науки як теоретичної системи.

До першочергових фундаментальних досліджень слід віднести:

а) опрацювання нової філософії освіти, дослідження співвідношення між філософією і соціологією з одного боку, і педагогікою — з іншого;

б) створення цілісної теорії розвитку особистості, дослідження співвідношення між соціальним і біологічним у дитині; в) розвиток теорії виховних систем як основної форми інтеграції педагогічних процесів у їх єдності й різноманітності з орієнтацією на особистість, на підготовку її до життя в полікультурному демократичному суспільстві;

г) опрацювання концепцій змісту освіти і процесу навчання для різних типів навчальних закладів з урахуванням тенденцій розвитку науково-технічного прогресу і відповідних галузей наукових знань, форм соціальної свідомості, гармонізації циклів навчальних предметів, гуманітаризації та гуманізації освіти;

д) обґрунтування прогресивних технологій педагогічної діяльності.

Українська школа за межами рідного краю

Політика московського уряду на теренах Кубані, Курщини, Ростовщини, Саратовщини, Казахстану, Далекого Сходу, де компак­тно проживає українське населення, довела народ до повної денаціоналізації. У цих краях повністю ліквідовано україномовні школи, клуби, газети, радіомовлення (немає чого дивуватись, якщо згадати Східну і Південну Україну). Такої денаціоналізації не зазнала українська громада ні в одній цивілізований країні. Скажімо, у Бразилії, в якій українська громада складає приблизно 50000 чол., працює 60 українських шкіл.

Українське населення, особливо з Галичини, шукаючи кращої долі, опинилося на американському континенті в різних його куточках (Канада, США, Аргентина тощо). І де б українці не були, ніхто їм не забороняв створювати свою рідну школу. Першу українську школу в Канаді у .Вінніпегу було відкрито ще в 1905 р.

Національні школи відкривались при церквах, читальнях народних будинках, при різних товариствах. В 1931 р. в Канаді вже було 67 українських шкіл. Ці школи були приватними. На їх утримання батьки вносили 1 дол. щомісячно від дитини. Кошти надходили також від добровільних пожертвувань канадців.

Дозволено відкривати українські школи і в США. На 1932 р. тут нараховувалось біля 300 шкіл, хоч рівень їх, зрозуміло, був не дуже високим.

Українські політичні емігранти клопоталися про відкриття рідних шкіл по всій Європі.

Організовано ряд вищих навчальних закладів:

— Український вільний університет у Празі;

— Українська господарча академія в Подебрадах;

— Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова в Празі;

— Вільний український університет в Мюнхені;

— Український інститут ім. П. Могили і М. Грушевського в Едмонтоні і Вінніпегу.

Українська школа існує скрізь по світі, де тільки є хоч невелика українська громада, але не мають її українці в Росії і Казахстані.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016