Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Педагогіка arrow Історія педагогіки (лекції) arrow Тема 6. Розвиток школи і педагогіки у зарубіжних країнах у XIX ст.
05.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




Тема 6. Розвиток школи і педагогіки у зарубіжних країнах у XIX ст.

Тема 6. Розвиток школи і педагогіки у зарубіжних країнах у XIX ст.

Педагогічні погляди і діяльність Йогана Генріха Песталоцці

Й.Г.Песталоцці (1746-1827) – видатний швейцарський педагог-демократ. Народився в Цюрiху у родині лікаря. Вищу освіту здобував у Каролінському колегіумі. Протягом третини століття керував навчально-виховними закладами, де на основі дослідної роботи здійснював i розвивав свої педагогічні iдеї. Спочатку організував у своїй садибі “Нойгоф” “Установу для бідних“ (1774-1780 рр.) – один з перших в історії дослідний навчально-виховний заклад. З 1798 по 1799 рр. створив і утримував притулок для сиріт у м. Станцi. У період 1800-1804 рр. Песталоцці керував інститутом у Бургдорфi, який являв собою комплекс середніх шкіл – базу для підготовки учителів. Цей інститут у 1804 р. переводить до м. Iвердон i там керує ним до 1825 р. Роботу свого закладу поставив на високому рівні, чим здобув світову славу.

Свій багатий педагогічний досвід Песталоццi теоретично узагальнив у творах “Лiнгард i Гертруда“ (1781-1787), “Як Гертруда вчить своїх дітей“ (1801), “Лебедина пісня“ (1826) та ін. У його працях спостерігається великий вплив Руссо, особливо ідея зосередження головної уваги на особі вихованця як центральної точки всіх виховних дій.

Освіту та виховання Песталоцці розглядав як основний засіб перебудови суспільства на розумних і справедливих началах. Він одним із перших серед педагогів звернувся до питання всенародної загальної освіти, оскільки головну причину бідувань простих людей вбачав у їх неуцтві та невмінні раціонально вести господарство. Спрямувавши свої зусилля на покращання життя селян, Песталоцці вважав, що виховання їх дітей повинно полягати у розвитку всебічної здатності до праці та “діяльної любові один до одного“.

Народну школу Песталоцці бачив, передусім, як трудову. Підготовку дітей до праці він мислив собі у тісному поєднанні з їх фізичним, моральним і розумовим розвитком. Песталоцці висунув ідею поєднання навчання дітей з їх продуктивною працею, яку реалізував у “Нойгофі“. Проте це поєднання у нього носило механічний характер.

Головним методологічним положенням у поглядах Песталоцці виступає його твердження, що моральні, розумові та фізичні сили людської природи (за його термінологією сили серця, розуму і руки) мають властивість до саморозвитку, до діяльності. Виховання ж покликане допомогти саморозвитку і спрямувати його у потрібному напрямку.

Основним у вихованні Песталоцці називає принцип природовідповідності. Властиві кожній дитині від народження задатки сил і здібностей треба розвивати, вправляючи їх у тій послідовності, яка відповідає природному порядку та законам розвитку дитини, тобто починати з найпростішого і поступово підніматися до дедалі складнішого.

Метою виховання повинен бути різнобічний і гармонійний розвиток всіх природних сил та здібностей дитини.

У пошуках загального методу виховання Песталоцці розробив теорію “елементарної освіти“, яка складає так званий метод Песталоцці. Спираючись на принцип природовідповідності, він виділив три найпростіші елементи, з яких повинно починатися будь-яке навчання: число (одиниця), форма (пряма лінія), слово (звук). Елементарне навчання у нього зводиться, передусім, до вміння вимірювати, рахувати i володіти мовою. Свій елементарний метод Песталоцці розповсюджує на всі сторони виховання дитини.

Інтелектуальне виховання Песталоцці ґрунтує на ідеї розви­ваючих цілей і завдань навчання. Він був першим з педагогів, хто диференціював змістову і розвиваючу сторони навчального проце­су та розвинув ідею розвиваючого шкільного навчання. Надаючи велике значення оволодінню знаннями він вважає, що воно повинно підкорятися більш головному – розвитку здібностей дитини.

Песталоцці намагається здійснити навчання через розроблену ним систему спеціальних вправ. Процес навчання повинен будуватися на принципі послідовного і повного переходу від частини до цілого, від простого і легкого до більш складного і важчого. Оволодіння знаннями необхідно поєднувати з розвитком у дітей уміння користуватися ними.

Пізніше К.Д.Ушинський назвав ідею розвиваючого навчання “великим відкриттям Песталоцці“, яке назавжди залишить за ним ім’я першого народного вчителя. Хоч слід відзначити, що Песталоцці дещо розмежовує i протиставляє розвиток мислення дитини i нагромадження нею знань.

Прагнучи психологізувати навчання, Песталоцці розробив теорію “природного шляху пізнання“. Він вважав, що у дитини процес пізнання починається з чуттєвих сприймань, які після цього переробляються свідомістю. Отже, всяке навчання повинно спиратися на спостереження і дослідження. Тому найважливішою основою навчання Песталоцці вважав наочність, через яку дитина шляхом спостереження отримує правильні уявлення про світ, розвиває мислення і мову. В обґрунтуванні цього принципу Песталоцці пішов далі від Коменського. Він розкрив роль наочності у розвитку логічного мислення дитини під час навчання і, спираючись на свою теорію пізнання, дав цьому психологічне пояснення.

Виходячи із своїх загальнодидактичних положень, Песталоцці заснував методику початкового навчання. Він відкинув книжне початкове навчання, яке ґрунтується на запам’ятовуванні і переповіданні, і вимагав щоб дитина з ранніх років сама вела спостереження і розвивала свої здібності. Песталоцці відстоював звуковий метод навчання грамоти, що було надзвичайно важливо тоді, коли скрізь панував буквоскладальний метод. Для навчання дітей рахунку, вимірюванню, засвоєнню дробів, а також написання елементів букв, Песталоцці використовував квадрат. Цю ідею розвинули його послідовники, створивши так званий “арифметичний ящик“, який використовують у деяких західних школах i понині.

Фізичне виховання Песталоцці називає найпершим видом розумного впливу дорослих на дитину. Його основою є природне прагнення дитини до руху. Здійснювати фізичне виховання потрібно через систему вправ, що спираються на найпростіші рухи, коли дитина ходить, бігає, їсть, п’є, піднімає тощо. Песталоцці підкреслює значення фізичного виховання не тільки для розвитку фізичних сил і можливостей дитини, але й для підготовки її до праці.

У сфері трудового виховання Песталоцці прийшов до думки про необхідність підкорення дитячої праці педагогічним вимогам і висунув принципово нове положення: дитяча праця здійснює позитивний вплив на дитину лише за умови, коли ставить перед собою виховні і моральні завдання. Розглядаючи трудове виховання однією з найважливіших складових свого методу, Песталоцці мав на меті створити “Азбуку умінь“, яка б вміщувала фізичні вправи в сфері найпростіших видів трудової діяльності: бити, носити, кидати, штовхати тощо.

Трудова елементарна освіта, як вважає Песталоцці, повинна допомогти молоді оволодіти основними прийомами і загальною культурою праці. Ці його висловлювання історично підготували виникнення теорії політехнічної освіти.

Релігійно-моральне виховання за Песталоцці полягає вихованні гуманних почуттів до людей, дійової любові до них. Велика роль у цьому належить сім’ї, особливо важливе значення надається материнському вихованню. Моральне виховання повинно вдосконалюватися і в школі. Песталоцці наполягав, щоб моральну поведінку дітей формувати не повчаннями, а розвитком у них через вправи і вправляння моральних почуттів і нахилів. Найпростішим моральним почуттям Песталоцці називає інстинктивно виникаючу у немовляти любов до матері. У подальшому це почуття усвідомлюється дитиною i переноситься спочатку на батька, сестер, братів, потім на вчителя i шкільних товаришів i, нарешті, на свій народ, на всіх людей.

Песталоцці був одним із перших педагогів, які звернулись до розробки проблеми взаємозв’язку сім’ї і школи у вихованні дітей. Розробляючи теорію “елементарної освіти“, Песталоцці передбачав, щоб вона була простою і доступною для опанування кожній матері. На основі цієї теорії він розробив завдання, зміст і методику першочергового виховання і навчання у сім’ї, яке має удосконалюватись у школі. Вважав, що мати повинна з раннього віку розвивати фізичні сили дитини, прививати їй трудові навички, виховувати любов до оточуючих людей, вести до пізнання оточуючого світу.

Запропонований Песталоцці підхід до виховання і навчання дітей має індивідуалізуючий характер, що тоді було великою новиною. Він вимагає від педагога вивчення і врахування на практиці індивідуальності дитини, надання їй не тільки елементарних відомостей, але й розбуджування та скріплювання її духовних сил, морального і суспільного ушляхетнювання. Цим Песталоцці переосмислив соціальну роль учителя і дав зрозуміти, що для успішного виховання молоді потрібні професійно вишколені вчителі.     

  

Розвиток філантропізму і неогуманізму у Німеччині

Філантропізм (люблю людину) – педагогічна течія, що виникла наприкінці XVIII ст. у Німеччині під значним впливом ідей французького просвітництва і, передусім, ідей Руссо. Найбільш яскравими представниками цього напрямку були І.Б.Базедов, Х.Г.Зальцман, І.Г.Кампе, Е.Х.Трапп, Б.Г.Блаше та iн. Своїм завданням педагоги-філантропісти ставили корінну зміну існуючої системи освіти і виховання, яка, на їх думку, не відповідала тогочасним суспільним вимогам, на нову, більш прогресивну.

Педагоги-філантропісти прагнули пов’язати школу з життям, з природою, зробити навчання радісним, готувати з дітей корисних громадян-патріотів, діяльних і люблячих життя людей. Основним принципом вони проголосили “Природа, школа, життя“, а реалізувати свої педагогічні ідеї намагались у створюваних ними навчально-виховних закладах нового типу – філантропінах. Філантропіни являли собою своєрідні школи-інтернати, що, як правило, розміщувались серед розкішної природи.

Засновником філантропізму став І.Б.Базедов (1724-1790). Ним був створений у 1774 р. у м. Дессау (схід Німеччини) перший філантропін. До цього закладу формально не заборонялось приймати всіх дітей, але фактично тут навчались переважно діти заможних батьків, оскільки за навчання треба було багато платити. Курс навчання був побудований так, щоб дати можливість вихованцям у майбутньому продовжити навчання в університеті.

У філантропіні було три категорії вихованців: академісти – діти знатних батьків, які готувалися до вступу в університет; педагогісти – майбутні учителі та гувернери; фамулянти, які були слугами в учнів-багатіїв, а у майбутньому здебільшого ставали слугами в аристократичних домах. Дві останні категорії складали діти бідняків, вони утримувались за рахунок благодійництва.

Серед прогресивних аспектів роботи педагогів-філантропістів можна назвати:

1) удосконалення змісту навчання за рахунок його розширення і введення реальних предметів та нових мов: математика, природознавство, географія, історія, філософія, логіка, а також німецька, французька, англійська, іспанська мови;

2) у процесі навчання широко застосовувались підручники та посібники, складені в дусі ідей Я.А.Коменського та Й.-Г.Песталоцці;

3) застосування нових прогресивних методів та форм навчання і виховання, які були засновані на принципах наочності й активності; у навчальний процес вводились елементи досліджень; вивчення мов будувалось на принципах діалогічності, на відміну від поширеного тоді у школах граматико-перекладного методу; у початковому нав­чанні використовувалися елементи гри; широко практикувались ро­льові ігри, спектаклі морального змісту, розповіді про слухняність і т.д.

4) велика увага зверталася на фізичний розвиток і здоров’я дітей. У філантропінах були поширені екскурсії, прогулянки, розваги, рухливі iгри на свіжому повітрі, фізичні вправи, шкільна гімнастика.

5) багато робилося для удосконалення трудового виховання. Дітей привчали до ручної праці сільськогосподарського і ремісничого характеру. Вони виготовляли іграшки, займались моделюванням. Саме у філантропінах вперше в історії було введено трудове навчання як навчальний предмет (Блаше).

У філантропіні, відкритому в 1784 р. поблизу м. Готи учнем Базе­дова Хрістіаном Зальцманом (1744-1811), було вперше запрова­джено ідею, на якій формується сучасна зарубіжна освіта: вихован­цям було надано можливість вивчати предмети за вибором.

Відмінними рисами філантропінів було уважне ставлення до вихованців, прагнення враховувати вікові й індивідуальні особливості дітей, м’ягка дисципліна, оригінальна система заохочень і покарань (смачні страви на обід, участь у роботі педагогічних рад, ізольована кімната тощо).

Педагоги-філантропісти стали основоположниками ряду важливих педагогічних ідей: шкільна гімнастика (Гутс-Мутс), трудове навчання (Блаше), дитяча література (Кампе), педагогічна освіта (Трапп) та ін.

Близькою до філатропізму за духом була ще одна педагогічна течія кінця XVIII ст., яка сформувалась у Німеччині, – неогуманізм. Характерною рисою неогуманізму було те, що він сприяв відродженню інтересу до культури античного світу.

Завдяки активній діяльності ранніх представників цієї течії І.Геснера, І.Ернесті, К.Хейне та ін. сталися деякі зміни у гімназійному навчанні. На відміну від класицизму вони багато уваги приділяли не тільки вивченню давніх мов, а й античній історії, грецькій філософії, літературі, римському праву тощо. В учбові плани крім названих вище включались і реальні предмети, велика увага приділялась рідній мові.

До початку XIX ст. характер неогуманізму дещо змінився. Його пізніші представники А.Вольф, В.Гумбольт, І.Гердер та ін., вважаючи і далі греків ідеалом, до якого потрібно прямувати у вихованні, зосередили свою увагу на проблемі розвитку різних здібностей людини. Вони розширили навчальний план гімназій за рахунок таких предметів як історія і природознавство.

Найбільш яскравим представником неогуманізму був Вільгельм Гумбольт (1767-1835) – видатний німецький філолог і прогресивний громадський діяч. Певний час працював у міністерстві внутрішніх справ Прусії, де керував секцією культури і освіти. Він був ініціатором відкриття Берлінського університету у 1809 році.

Гумбольт зробив багато для реформи гімназійної освіти. Він розширив навчальний план класичної гімназії, посилив викладання історії, математики, природознавства. Гумбольт ввів обов’язковий екзамен на право викладання у середніх учбових закладах. Він висловив думку про необхідність створення єдиної шкільної системи.

Неогуманісти, безумовно, зіграли позитивну роль у розвитку педагогіки і школи XVIII – XIX ст. Їх заслугою є зміна характеру освіти, відродження ідеї всебічного розвитку людини, організація підготовки вчителів в університетах.    

  

Педагогічна система Фрiдрiха Вільгельма Адольфа Дiстервега

А.Дістервег (1790-1866) – видатний німецький педагог-демократ, один із найбільш відомих послідовників Песталоцці. Народився у німецькому місті Зiген в сім’ї чиновника-юриста. Дістервег навчався у Герборнському, а потім у Тюбінгенському університетах, здобувши там вчений ступінь доктора філософії. У різні часи працював домашнім учителем, викладав у середніх школах Вормса, Франкфурта-на-Майнi, у період з 1819 по 1847 рік був директором учительських семінарій у Мерсi та Берліні (викладав там педагогіку, математику, німецьку мову).

Дістервега ще при житті називали “вчителем німецьких учителів“. Він прагнув до об’єднання німецького вчительства, у 1848 році був обраний головою “Всезагальної вчительської спілки“, а пізніше – від учительства представником до прусської Палати депутатів.

З 1827 р. i до смерті Дістервег видавав журнал “Рейнські листки для виховання i навчання“, де опублікував понад 400 статей, а з 1851 р. ще й випускає журнал “Педагогічний щорічник“. У своїх статтях особливу увагу приділяв проблемам народної школи. Він написав понад 20 підручників для учнів, кілька посібників для вчителів, серед яких найбільш відомим є “Керівництво до освіти німецьких учителів“ (1835).

Дістервег виступив на захист ідеї загальнолюдського виховання. У людей потрібно виховувати в єдності любов до всього людства i до свого народу.

Як і Песталоцці, Дістервег вважав, що людська природа проявляє себе у задатках. Але, на відміну від свого попередника, він писав, що цим “задаткам дана лише можливість до розвитку й освіти“. Завдання виховання – збуджувати і спрямовувати самодіяльний розвиток цих задатків.

Головну мету виховання він вбачав у гармонійному розвитку всіх можливих задатків людини для “служіння істині, красі i добру“. Досягнення цієї головної мети, на думку Дістервега, відбувається через самодіяльність.

Дістервег вважав, що правильно і розумно організоване виховання повинно будуватися з урахуванням трьох принципів: природовiдповiдностi, культуровiдповiдностi та самодіяльності.

Принцип природовiдповiдностi виховання розглядав як головний і пояснював його як необхідність здійснювати виховання у строгій відповідності до природного розвитку дитини з урахуванням її вікових та індивідуальних особливостей.

Принцип культуровiдповiдностi означає, що природовідповідне виховання треба узгоджувати ще й з конкретними соціально-історичними умовами життя дитини, з духовним життям суспільства. Дитину потрібно виховувати для даного часу і у відповідності до умов життя даного народу, враховувати всю культуру у широкому смислі й, особливо, культуру країни, яка є батьківщиною для дитини.

Принцип самодіяльності полягає у необхідності розвитку дитячої творчої активності, ініціативності, що передбачає вільне самовизначення особистості, сприяє розвитку всіх задатків дитини.

Спираючись на ці принципи, Дiстервег створив дидактику розвиваючого навчання, зробивши наступний крок у розвиту започаткованої Песталоццi ідеї розвиваючого навчання.

У своєму “Керівництві для освіти німецьких вчителів“ Дістервег сформулював цілу систему дидактичних принципів та правил, які відображують в цілому його погляди на розумову освіту школярів.

Головним завданням навчання, за Дістервегом, є розвиток розумових сил i здібностей дітей. Але, надаючи перевагу формальній освіті над матеріальною, він не відкидав другої, а тісно їх пов’язував. На його думку, розрив формальних і матеріальних цілей навчання веде до втрати змісту останнього. Роль розвиваючого навчання тим більша, чим молодша дитина, причому початкова перевага формальної освіти над матеріальною з віком учнів поступово втрачається.

Дістервег запропонував і обґрунтував розвиваючий (елементарний) метод навчання, який орієнтований на активність і самостійність учнів. При такому методі вчитель веде заняття у діалогічній формі, коли запитання задаються як з боку самого вчителя, так i з боку учнів. Цей метод вчить дитину вільно мислити. “Поганий вчитель повідомляє істину, хороший вчить її знаходити“.

Серед дидактичних методів, як стверджує Дістервег, добрі ті, які спонукають учнів до самодіяльності. Але, переоцінюючи роль бесіди при навчанні, він недооцінює при цьому роль розповіді.

Великого значення у навчанні Дістервег надавав наочності, що виражено у сформульованих ним правилах йти у навчанні від чуттєвого сприймання до понять, вiд одиничного до загального, вiд конкретного до абстрактного. Принцип наочності тісно пов’язаний у нього з послідовністю і неперервністю навчання. Ця вимога відображена у правилах іти у навчанні від близького до далекого, вiд простого до складного, від легкого до важкого, від відомого до невідомого.

Щоб знання учнів були ґрунтовними, Дістервег радить частіше звертатися до вже вивченого і його повторення. Значну увагу він також приділяє свідомому навчанню. Показником такого навчання є здатність учнів ясно i чітко викладати суть справи. Тому Дістервег ставить високі вимоги до мови школярів: “Примушуй учня більше говорити, ніж слухати“.

Успішне навчання, на думку Дістервега, завжди носить виховуючий характер. Воно не тільки розвиває розумові сили дитини, але й формує всю її особистість: її волю, почуття, поведінку.

Методика Дiстервега також передбачає здійснення навчання захоплюючим, цікавим. Для цього в учнів потрібно пробуджувати інтерес до нього. Все це можна досягти через: 1) різноманітність, 2) енергійність, 3) особистість вчителя.

У справі навчання і виховання керівну і вирішальну роль відводить учителю. Дістервег популяризував вчительську професію і поставив ряд вимог до особи вчителя:

– досконало знати свій предмет, любити свою професію i дітей;

– бути рішучим, енергійним, мати тверду волю i характер, весь час вести дiтей вперед, не відступаючи від своїх принципів;

– мати громадянську мужність і свої власні переконання;

– ніколи не зупинятись – весь час працювати над власною освітою;

– бути носієм високих моральних якостей і завжди бути прикладом для своїх вихованців:  “Покажи мені своїх учнів, i я побачу тебе“.      

  

Педагогічні погляди і діяльність  Роберта Оуена та Шарля Фур’є

Р.Оуен (1771-1858) народився в Англії у сім’ї ремісника. Знання здобував самоосвітою і став високоосвіченою людиною свого часу. 20-річним юнаком він почав керувати текстильною фабрикою в Манчестері, а дещо пізніше став співвласником бавовно­прядильної фабрики у Нью-Ленарку (Шотландія), де показав себе великим філантропом. Систематичне викладення своїх педагогічних поглядів він вперше представив у праці “Новий погляд на суспільство, або досвід про принцип створення людського характеру“ (1813) та інших своїх творах.

Виходячи з того, що людина є продукт середовища, Оуен зробив висновок, що в усіх суспільних недоліках винне соціальне середовище. Існуючий лад необхідно замінити розумним суспільством, яке б відповідало природі людини, її прагненню до щастя. Основний шлях для цього він вбачав у мирній пропаганді та в освіті людей.

У системі поглядів Оуена педагогічні ідеї займають важливе місце. Почавши з плану ліквідації безробіття і різних бід трудового народу, він прийшов до висновку, що правильно поставлене виховання є ключем до розв’язання всіх соціальних проблем.

Реалізацію своїх прагнень Оуен розпочав з філантропічних перетворень у Нью-Ленарку. Тут він покращив умови праці і побуту робітників, скоротив робочий день до 10,5 годин, підвищив заробітну плату. До 10-річного віку він взагалі заборонив працю дітей.

Оуен виступив з пропозицією, за якою всі працюючі діти повинні навчатися у школах. У Нью-Ленарку він створив “Новий інститут для формування характеру“ – систему з чотирьох освітньо-виховних закладів, куди входили: “школа для маленьких дітей“ віком 1-6 років (тут були дитячі ясла, дитячий садок, майданчик для ігор); денна початкова школа для дітей від 6 до 10 років; вечірня школа для підлітків та молоді 10-17 років, які працювали на фабриці; для робітників і їх сімей проводились вечірні лекції, бесіди та культурні розваги.

Пропагуючи ідею гармонійного розвитку, Оуен піклувався у своїх закладах про фізичне, естетичне, моральне, трудове, розумове виховання дітей і молоді.

Заслугою Оуена було те, що він вперше у світі створив на практиці дошкільні дитячі заклади (ясла, садок). Тут поряд з іншими видами виховання з дітьми проводили елементарне навчання (бесіди вихователів про природу, розповідання казок, читання дитячих книг тощо).

Ним також було вперше створено початкову школу з розширеною освітньою програмою, куди входили читання, письмо, граматика, англійська мова, арифметика, географія, природознавство, історія. У галузі розумової освіти Оуен прагнув, щоб діти отримували знання, які не суперечать здоровому глузду, узгоджені з дійсними фактами.

Оуен багато працював над розв’язанням проблеми про поєд­нан­ня навчання дітей з їх продуктивною працею. Необ­хід­ність зв’я­з­ку теоретичних занять з трудовими заняттями він вбачав не тіль­ки для покращення способів виробництва, але й для удоско­на­лення людської особистості. Цю ідею він частково зас­­тосував у практиці роботи вечірньої школи для працюючих підлітків.

Більш повно останню ідею Оуен реалізував в організованій ним першій комуністичній трудовій комуні “Нова гармонія“ (США, 1825). Комуна була побудована на принципі рівності людей в житті і праці. У конституції комуни головним завданням ставилось надати право всім її членам здобути фізичне, розумове і моральне виховання.

Школа в “Новій гармонії“ втілювала основні принципи нью-ленарської системи навчання і виховання. Але вона мала й нові риси. Денна школа для дітей віком 5-12 років мала два відділи: загальноосвітній та індустріальний, які разом складали єдине ціле. Прагнучи дати дітям широку освіту та всебічне виховання, ця школа здійснювала крім усього іншого трудове виховання учнів. Крім навчання в обох відділах, діти займались практичною роботою в майстернях, саду, полі. В індустріальному відділі учні опановували певним ремеслом.

Ш.Фур’є (1772-1837) – французький соціаліст-утопіст, син ве­ли­кого торговця. Отримав сімейне виховання, потів навчався в Ліоні. З 1815 року займався літературною діяльністю. Він був тала­но­ви­тим “самоуком“, захоплювався різними філософськими теоріями.

У своїх творах Фур’є дав гостру критику існуючого тоді ладу і розробив план ідеального суспільства – “гармонії“. Свої педагогічні погляди він виклав у творі “Про виховання при ладі гармонії“ та інших творах.

Фур’є критикував сучасну йому систему виховання, яка засновувалась на насиллі і покараннях, яка не враховувала інтересів і схильностей дітей і яка не дає фізичного та трудового виховання. У своїй “гармонії“ він намітив нову систему виховання. На його думку, виховання повинно бути всезагальним і безплатним, повинно дати дітям навички індустріальної праці, розвивати їх активність і колективні почуття, готувати дітей до суспільного життя.

План Фур’є передбачав багатогранну організацію всього життя підростаючого покоління, починаючи від народження до зрілості. Причому велика роль відводилась самодіяльним дитячим об’єднанням, які були різні за своїми суспільно корисними функціями. Недоліком виховної системи Фур’є є повне підпорядкування виховних і навчальних завдань вимогам виробництва.   
  

Педагогічне вчення Фрідріха Фребеля

Ф.Фребель (1782-1852) – німецький педагог, теоретик дошкільного виховання. Народився він у Тюрінгії в сім’ї пастора. Початкову освіту здобував дома, потім у брата матері. 15-річним юнаком був відданий на три роки до лісника, у якого вивчав різноманітні твори з природознавства і математики. Потім відвідував лекції в Ієнському університеті.

У 1805 р. Фребель працював у Песталоцці в Івердоні і знаходився під сильним впливом його педагогічних ідей. Пізніше Фребель сам робив спроби організувати школи за системою Песталоцці, хоч вони закінчились невдало. Невдачі змусили його переїхати до Швейцарії, де він продовжував свою роботу. У 1836 р. Фребель повернувся в Тюрінгію.

У 1837 р. Фребель відкрив у Тюрінгії “Заклад для ігор і занять дітей молодшого шкільного віку“, на основі роботи якого він розробив свою систему дошкільного виховання. Дана система здобула неабияку популярність і поширилась згодом по різних країнах світу.

Фребель виходив з природних особливостей дітей молодшого віку (рухливість, безпосередність, допитливість, прагнення до наслідування і т.п.). Він вважав, що для задоволення потреб дитини у діяльності і спілкуванні з іншими дітьми необхідно організувати заняття у товаристві її ровесників, якому дав у 1840 р. поетичну назву “дитячий сад“. Основна мета дитячого саду – сприяти розвитку природних особливостей дитини: дитина – рослина, яка розвивається (звідси і назва закладу).

Фребель пропагував створення дитячих садів, готував для них виховательок. Він розробив своєрідну методику роботи дитячих садів, поклавши в основу розвиток органів чуттів, руху і мови дітей шляхом ігор, систематичних вправ.

Фребель підкреслював велике виховне і освітнє значення гри у процесі дошкільного виховання дітей, хоч він і занадто регламентував діяльність дітей, обмежуючи їх вільну творчість.   
  

Прогресивна педагогіка Росії у XIX- поч. XX ст.Педагогічні погляди Л.Толстого

Лев Миколайович Толстой (1828-1910) – видатний російський письменник, педагог. Народився у сім’ї графа в садибі “Ясна Поляна“, навчався у Казанському університеті. Толстой був глибоко віруючою людиною. Виступаючи проти революційного переустрою суспільства, він мріяв про мирне самовдосконалення людей.

Толстой був виразником інтересів патріархального селянства. Теоретичними і практичними проблемами виховання селянських дітей Толстой займався на протязі всього свого життя. Педагогічні погляди відобразив у своїх статтях “Загальний нарис характеру Яснополянської школи 1862 р.“, “Про народну освіту“, “Про методи навчання грамоти“, “Проект загального плану організації народних училищ“, “Про виховання“ та ін.

Становлення його педагогічних поглядів пройшло кілька відмінних один від одного етапів. Спочатку Толстой виступав з філантропічних позицій (благодіяння), щоб “Марфутку і Тараску навчити хоч трошки тому, що самі знаємо“. У 1859 р. він відкрив у Ясній Поляні на власні кошти школу для дітей кріпосних селян, де намагався навчити їх елементам грамоти, лічби й закону божому.

У період 1860-1861 рр. Толстой побував за кордоном (Німеччина, Франція, Швейцарія, Італія, Англія, Бельгія) з метою вивчення зарубіжного педагогічного досвіду. Повернувшись з закордону, він у 1861 р. відновив роботу Яснополянської школи.

Для висвітлення досвіду роботи цієї школи, а також своїх педагогічних поглядів, Толстой видає на протязі 1862 р. журнал “Ясна Поляна“. У журналі друкувались також твори дітей, на його сторінках проводились конкурси дитячих казок.

У цей період Толстой став на позиції ідеї вільного виховання, взявши за основний педагогічний критерій свободу дитини.

Толстой ідеалізує природу дитини. “Школярі люди, хоч і маленькі, але люди“.

У центр уваги Толстой ставить не цілі і завдання школи, а особистість дитини і задоволення у всьому її інтересів. Цим треба керуватися і при виборі методу навчання, який повинен бути спрямованим на розвиток активності, самостійності і здібностей дитини.

На цих же засадах реорганізував Яснополянську школу, роботу якої  описав у статті “Загальний нарис характеру Яснополянської школи 1862 р.“

У Яснополянській школі навчалось 40-50 дітей щорічно. У день проводилось 5-6 занять – вранішні і після обіду. Заняття будувались на основі вільних бесід вчителя і учнів. Зміст навчання визначався інтересами дітей. Вивчали 12 предметів: читання, письмо, каліграфія, граматика, історія (священна і російська), малювання, креслення, співи, математика, природознаство, закон божий. Сам Толстой викладав математику й історію.

Школа була безплатною. Було запроваджено вільне відвідування школи, відсутні домашні завдання. Не було певного плану і розкладу занять. План складався на тиждень, хоч рідко виконувався.

Робота Яснополянської школи стала широко відомою. Це викликало опір з боку місцевих поміщиків. У 1862 р. після обшуку школи, який зробили жандарми у час відсутності Толстого, він на знак протесту її закрив і на довгий час залишив педагогічну діяльність.

У 70-х роках Толстой знову повертається до педагогічної діяльності. У цей час він займається передусім методичною роботою. У 1871 р. знову відкрив школу у Ясній Поляні, де разом з дружиною навчав селянських дітей. Тут вчились і його діти.

Він видав у 1872 р. “Азбуку“, згодом удосконалив її і в 1875 р. видав “Нову азбуку“. Остання була дуже популярною, витримала до кінця XIX ст. 30 видань. У цьому ж 1875 р. він видав чотири “Книги для читання“, куди помістив свої прекрасні оповідання для дітей.

Толстой намагається довести переваги буквоскладального методу навчання грамоти. Це він робив, зокрема, у статті “Про народну освіту“ (1874 р.).

У середині 70-х років Толстой відходить від педагогічної діяльності і повертається до неї наприкінці свого життя. В останні роки життя він переосмислює свої погляди, де на перший план виступають проблеми релігійного виховання. Виступає у цей час з релігійно-філософських позицій непротивлення злу насильством. Виховання вважав “великою справою“. “Ця справа найважливіша у світі, тому що все те, чого ми бажаємо, може здійснитися тільки у наступних поколіннях“ (“Про виховання“, 1909 р.).

Якщо раніше Толстой розділяв навчання і виховання, то тепер прийшов до висновку, що вони нероздільні. Він писав, що неможливо виховувати, не передаючи знань, будь-яке ж знання діє виховуюче. Попередню свою школу називав “пустяшным делом“.

Толстой високо цінував наочність у навчанні, закликав вивчати предмети і явища у природних умовах. В учнів треба розвивати спостережливість, для цього проводити екскурсії в поле, в ліс, де діти можуть спостерігати за життям тварин і рослин.

Для розвитку творчості дітей Толстой пропонує самостійні роботи, наприклад написання творів на різні теми. У своїй діяльності він використовував написання учнями колективного твору, складання ними казок тощо. У Яснополянській школі учні проводили досліди й експерименти з природознавства.

Толстой вважав, що нема універсального методу навчання. При підборі методу вчитель повинен керуватися інтересами дітей. Школа, на думку Толстого, повинна бути педагогічною лабораторією, де вчитель має проявляти творчість і сам шукати кращих методів. Серед методів навчання велике значення надавав живому слову вчителя. Він розробляв методику шкільної бесіди, розповіді.     

 Педагогічні погляди П.Лесгафта

Петро Францович Лесгафт (1837-1909) — видатний вчений у сфері анатомії і фізіології, лікар, основоположник системи фізичного виховання у Росії.

Закінчив 1861 року Медико-хірургічну академію у Петербурзі. У 1893 р. на кошти свого учня Лесгафт відкрив біологічну лабораторію з музеєм і друкованим органом “Известия“ (у 1918 р. ця лабораторія була реорганізована в Природничо-науковий інститут ім. П.Ф.Лесгафта). При лабораторії у 1896 р. ним були відкриті Вищі курси виховательок і керівників фізичного виховання, перетворені у 1905 рр. у Вищу Вільну школу. На базі цього закладу у радянський період було створено Ленінградський інститут фізичної освіти (тепер інститут фізкультури і спорту ім. П.Ф.Лесгафта).

Лесгафт приймав активну участь у відкритті в центральних і провінційних містах дитячих майданчиків, зимових і літніх колоній для дітей дошкільного віку, у створенні спортивних залів і кімнат гімнастики в учбових закладах.

Серед багатьох наукових праць Лесгафта частина присвячена педагогічним проблемам: “Керівництво з фізичної освіти дітей шкільного віку“, “Про ігри та фізичне виховання в школах“, “Сімейне виховання дітей і його значення“ та ін.

На думку Лесгафта, виховання разом з соціальним середовищем відіграє вирішальну роль у формуванні дитини. Виступав проти теорій спадковості.

Мета освіти і виховання, за Лесгафтом, повинна полягати у забезпеченні гармонійного розвитку людини (фізичне, розумове, моральне, естетичне і трудове виховання).

Лесгафт критикував стару школу і виступав за створення нової, яка дає наукову, пов’язану з життям освіту. Завдання загально­освітньої школи, як він вказував, – сприяти розвитку мислячих і свідомо діючих людей.

Особливо цінною є розроблена ним система фізичного виховання. Фізичне виховання дітей і молоді розумів досить широко – як фізичну освіту і культуру. У ньому Лесгафт бачив невід’ємну складову всебічного розвитку людини, що знаходиться у тісному зв’язку з розумовим і моральним розвитком.

Система фізичних вправ має бути природною і охоплювати всі групи суглобів і м’язів. Він вимагав враховувати у процесі фізичного виховання анатомо-фізіологічні і психологічні особливості дітей. Ба­гато зробив для розробки теоретичних питань анатомії і фізіології людини і застосування їх у фізичному вихованні (архітектоніка кісток і їх взаємозв’язок, розвиток суглобів, значення нервової системи тощо).

Лесгафт приділяв значну увагу проблемам сімейного виховання дітей. У сім’ї, на його думку, слід з повагою ставитись до особис­тості дитини, визнавати за нею право на вільну розумну діяльність. Він вказав на основні принципи сімейного виховання: дотримання дітьми правил гігієни, поєднання слова й діла у поведінці дітей і дорослих, розумна організація дитячих ігор, правильні взаємо­відносини між батьком і матір’ю, між батьками і дітьми та ін.

Великого значення Лесгафт надавав розвитку жіночої освіти. Він вимагав широкої наукової освіти для жінок, їх всебічного розвитку. Вказував, що це потрібне, насамперед, жінці-матері.    
 

 Педагогічні погляди С.Шацького

Станіслав Теофілович Шацький (1878-1934) — народився у Смоленську. Отримав різнобічну освіту: математичний, медичний, природничий факультети Московського університету, консерваторія, сільськогосподарський інститут.

У період 1905-1913 рр. Шацький разом з іншими педагогами створював літні дитячі колонії поблизу Москви, в Калузькій губернії, де проводив цікаві педагогічні експерименти.

У 1919 р. він створив за дорученням Наркомосу Радянської Росії Першу дослідну станцію з народної освіти, яка об’єднувала ряд дошкільних закладів і шкіл у Москві та трудову колонію “Бодрая жизнь“ у Калузькій губернії. У 1932 р. почав керувати Центральною педагогічною лабораторією Наркомосу. Він також був ректором Московської консерваторії.

Шацький написав багато педагогічних праць: “Мої педагогічні шляхи“, “Бадьоре життя“ та ін.

Він вважається засновником дитячих клубів – нової форми роботи з дітьми і підлітками, яка спрямована на задоволення дитячих запитів і на розвиток ініціативи та самодіяльності дітей (сучасною мовою – клуби за інтересами).

Шацький стояв на позиції, що виховання дітей здійснюється у процесі їх діяльності. Дитяча життєдіяльність, на його думку, скла­дається з наступних елементів: фізична праця; ділове самовряду­вання (соціальна діяльність); мистецтво (живить естетичні почуття); гра; розумова діяльність; охорона здоров’я (самозбереження). Вважав, що поєднання усіх видів діяльності визначає повноту дитячого життя, забезпечує всебічний розвиток дітей.

У своїх творах Шацький розвивав проблему раціоналізації процесу навчання, розумного використання кожної хвилини уроку. Він вимагав так будувати уроки, щоб всі діти були активні, працювали, привчались до самостійної роботи. Самостійну роботу учнів на уроці за завданнями вчителя називав одним із важливих засобів раціоналізації учбових занять.

Набуття знань, на думку Шацького, повинно поєднуватись із оволодінням умінням працювати. У зв’язку з цим він розробляв проблему розвитку дослідницьких навичок у дітей. Звернувши увагу на наявність у дітей прагнення до дослідження (діти наполегливо вивчають всі предмети, які їм попадають на очі), він досліджував послідовність етапів такого дослідження в учнів.

Шацький став одним із перших дослідників педагогіки дитячого співтовариства (“колективу“). Він знайшов ряд закономірностей формування дитячого колективу: наявність самоврядування та чіткий розподіл обов’язків; організація корисної діяльності в умовах взаємної допомоги і контролю; шефство старших над молодшими, громадська думка, формування звичаїв, рух колективу вперед. Великого значення надавав питанням самоврядування. Він прагнув до того, щоб максимальна кількість дітей брала участь у різних формах управління справами дитячого колективу (наприклад, обговорення питань на зборах вихованців).

Розвиваючи ідею трудової школи, Шацький по-новому висловлював основні цільові установки трудового виховання школярів і зробив основний акцент на соціально-виховній ролі праці школярів. Школа повинна вводити дітей у посильну участь у трудовій діяльності дорослих людей. Він формулює вимоги до дитячої праці. Вона повинна бути різноманітною, продуктивною, пов’язаною з працею дорослих; систематичною і посильною при періодичній зміні її видів; мати емоційне забарвлення з тим, щоб приносити задоволення; щоб кожний учень усвідомлював значущість своєї праці для народу.

Шацький вважав, що на формування особистості впливає не лише школа, але й середовище. Тому, на його думку, необхідно вив­чати оточуюче середовище (через вивчення дітей і продуктів їх ді­яльності, ознайомлення з сім’ями, оточуючими людьми, установами, використання спеціальних психологічних та інших досліджень). З іншої сторони, школа повинна проводити роботу з оточуючим середовищем, щоб підтримувати його позитивні впливи і боротися з негативними.

 

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016