Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Історія України (М.В. Лазарович) arrow Тема 13. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами
06.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




Тема 13. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами

Тема 13. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами

(2 год.)

План

1.   Полiтика Польщi в Галичинi та на Волинi.
2.   Нацiонально-визвольний    рух    на    захiдноукраїнських    землях. Дiяльнiсть полiтичних партiй.
3.   Становище українцiв Буковини та Закарпаття.

Реферати

Органiзацiя Українських Нацiоналiстiв: iдея та дiяльнiсть. Життєвий шлях митрополита А.Шептицького.

Список лiтератури

1.   Бандера С. Мiй життєпис // Державнiсть. – 1992. – №1.
2.   Баган О. Нацiоналiзм i нацiоналiстичний рух. Iсторiя та iдеї. – Дрогобич, 1994.
3.   Вегеш М. Августин Волошин i Карпатська Україна // Дзвiн. – 1991. – №3.
4.   Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. – К., 1995. – C.387-402.
5.   Гренджi-Донський В. Пiд чоботом окупанта // Л.Ч.К. – 1991. – №5.
6.   Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ столiття: Нариси полiтичної iсторiї. – К., 1993. – С. 204-220.
7.   Донцов Д. Iсторiя розвитку української державної iдеї. – К., 1991.
8.   Життя i смерть полковника Коновальця... – Львiв, 1993.
9.   Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 106-113.
10.  Задоржний В., Вегеш М. Карпатська Україна у свiтлi нових документiв // Сучаснiсть. – 1993. – №4.
11.  Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 256-280.
12.  Кузьо Т. ОУН в Українi // Сучаснiсть. – 1992. – №12.
13.  Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 317-322.
14.  Мiрчук П. Степан Бандера. – Хмельницький, 1992. – С. 5-71.
15.  ОУН-УПА // Державнiсть. – 1992. – №3.
16.  Сливка О. Карпатська Україна... // Л.Ч.К. – 1993. – №7-9.
17.  Субтельний О. Україна: iсторiя. – K., 1991. – C.369-392.
18.  Таран С. Iнтегральний нацiоналiзм в iм’я iдеї // Березiль. – 1992. – №9-10.
19. Шафета П. Убивство мiнiстра Перацького // Дзвiн. – 1990. – №1-2.

Методичнi поради

   1. Розпочинаючи розгляд даної теми, насамперед слiд зазначити, що близько 7 млн. українцiв, в основному колишнiх пiдданих габсбурзької монархiї, виявилися єдиною великою спiльнотою, що пiсля 1-ї свiтової вiйни не завоювала незалежностi. Зазнавши поразки у нацiонально-визвольних змаганнях, бiльшiсть їх опинилися в складi Польщi, решта – Румунiї та Чехословаччини. У Польськiй державi українцi складали двi групи, вiдмiнностi мiж якими навмисне роздмухувалися варшавським урядом: греко-католики на Львiвщинi, Тернопiльщинi й Станiславщинi та православнi на Захiднiй Волинi, Полiссi й Холмщинi. В Галичинi українцi ще з часiв Австро-Угорщини пройшли полiтичний вишкiл, були звичнi до дiяльностi в рiзних сферах громадянського суспiльства. Колишнi ж пiдданцi Росiйської iмперiї мали значно нижчий рiвень нацiональної свiдомостi та полiтичного розвитку.
   Аналiзуючи полiтику польського уряду на захiдноукраїнських землях, необхiдно зауважити, що її метою було придушення нацiональних прагнень українцiв. Вони складали вагому частку всього населення Польщi (навiть за безсумнiвно упередженими даними перепису 1931 р. – 15-16%) i польськi властi не наважувалися оголосити всiх їх «неукраїнцями». Тим настирливiшими i хитромудрiшими виглядали спроби всiма засобами роздiлити українську громаду й територiю, де вона становила виразну бiльшiсть,- шляхом полiтичних авантюр, вдаючись до сумнiвних етнонаукових манiпуляцiй, намаганням внести розбрат у церковне життя, мiжконфесiйнi стосунки, адмiднiстративними кордонами. Зокрема Варшава вперто й послiдовно не бажала зносити штучнi перепони мiж Схiдною Галичиною та Волинню – так званий «сокальський кордон», який вiдповiдав колишньому державному мiж Австро-Угорщиною та Росiєю. Адмiнiстративне розмежування українських земель мало виправдати проведення стосовно них рiзної полiтики, курс на їх протиставлення i роз’єднання. В цьому вбачались пiдвалини для продовження попередньої «федерацiонiстської полiтики» щодо всiєї України. Схiдна Галичина деукраїнiзовувалася i назавжди вiдривалася вiд неї. На Волинi проводилася бiльш завуальована нацiональна полiтика з метою зробити її центром тяжiння для українцiв з-за Збруча з перспективою створення там марiонеткової пропольської держави.
   Зазначте, що наступ на нацiональнi права українцiв був всеохоплюючим. Вiд них вичищали урядовi установи, включаючи повiтовi. Для їх послаблення використовували аграрну реформу. На захiдноукраїнських землях розмiщувалися польськi колонiсти. Їм передавалися найкращi землi, майже чверть усiх, що пiдлягали розподiлу. Близько 200 тиС. господарств таких «осадникiв» мали змiцнити польське панування на «кресах». Особлива увага придiлялась прикордоннiй смузi шириною вiд 30 до 50 миль.
   Пiд спецiальний прицiл було взято українську iнтелiгенцiю. Одразу ж розгорнулося масове переселення вчителiв iз Схiдної Галичини до Захiдної, а то й у центральнi райони Польщi. Iз приблизно 3 тиС. початкових шкiл з українською мовою навчання у Схiднiй Галичинi й дещо бiльше нiж 500 – на Волинi, створених за часiв українських визвольних змагань, у 1929/ 30 навчальному роцi залишилося вiдповiдно 716 та 7. Та особливо запеклi зусилля спрямовувалися на те, щоб не допустити народження нових iнтелiгентських кадрiв. Адже їх джерело становила молодь, загартована у революцiйно-визвольнiй боротьбi та битвах з окупантами. Захопивши головне мiсто Схiдної Галичини, поляки одразу ж лiквiдували всi українськi кафедри Львiвського унiверситету, який за австрiйської влади мав двомовний i вiдповiдно двонацiональний (польсько-український) статус. Пiсля загарбання всiєї Схiдної Галичини було заявлено, що студентами унiверситету можуть бути лише тi, хто присягнув на вiрнiсть Польщi. Це залишало за його стiнами українську молодь.
   При висвiтленнi реакцiї українцiв на полiтику польського уряду треба звернути увагу, що вони в основному перебували в опозицiї до окупацiйного режиму, виражаючи це або легальними засобами, що не становили загрози для їхнього становища, або насильницькими революцiйними методами, без огляду на наслiдки. Прихильники першого пiдходу, не вiдступаючи вiд своєї мети – рано чи пiзно об’єднати всiх українцiв у незалежнiй державi, зосередили зусилля на збереженнi тих здобуткiв, якi завоювали українцi пiд владою Австрiї, всупереч дискримiнацiйнiй полiтицi польської держави. Вони брали участь у польськiй полiтичнiй системi через легальнi українськi партiї (правда, до певного часу подiбна дiяльнiсть ними iгнорувалася), перебудовували й поширювали кооперативний рух i намагалися захистити українське шкiльництво. Розвиваючи цей «органiчний сектор» українського суспiльства, «легальники» сподiвалися, що українцi будуть краще пiдготовленими до здобуття незалежностi, коли для цього виникне нагода. Ця конструктивна, хоч i буденна, дiяльнiсть приваблювала переважно стабiльнiшi елементи українського суспiльства, такi як члени передвоєнного «iстеблiшменту», священники, велика частина iнтелiгенцiї та заможних селян.
   Далi варто детальнiше зупинитися на розглядi дiяльностi українського кооперативного руху, освiти, церкви, рiзноманiтних нацiонально-культурних товариств та молодiжних органiзацiй, показати їхнi здобутки та перешкоди, якi їм чинилися польською владою. Поза увагою не повиннi залишитися питання пацифiкацiї (1930 р.) та iнших репресивних заходiв окупацiйного режиму проти українцiв.

   2. При висвiтленнi другого питання важливо звернути увагу на те, що Польща попри свою дискримiнацiйну полiтику була державою, заснованою на конституцiйних засадах. Це означало, що, незважаючи на свiй статус другосортних громадян, українцi в Польщi були в кращому полiтичному становищi, нiж їх спiввiтчизники в СРСР, зокрема, вони мали можливiсть, хоч i обмежену, чинити опiр чи принаймнi протестувати проти державної полiтики. Слiд зазначити, що захiднi українцi мали близько 12 полiтичних партiй, якi охоплювали iдеологiчний спектр вiд крайнiх лiвих до крайнiх правих поглядiв та вiдображали дуже рiзноманiтнi полiтичнi традицiї.
   Пiдкреслiть, що найбiльш численним та впливовим було УНДО – Українське Народно-Демократичне Об’єднання. Ця партiя утворилась у 1925 р. в результатi злиття Трудової партiї з рядом менших угрупувань i являлася спадкоємицею довоєнної Нацiонально-демократичної партiї. Розповiдаючи про її програму i тактику, вiдмiтьте, що ця, по сутi лiберальна партiя, виступала за конституцiйну демократiю та незалежнiсть України. Щоб пiдготувати українцiв до незалежностi, вона пiдтримувала полiтику «органiчного розвитку» та аграрних реформ. Вiдносно гнучка за своєю тактикою, ця партiя вдалася до спроб нормалiзацiї українсько-польських взаємин. Але репресiї польського уряду, з одного боку, та екстремiзм українських нацiонал-радикалiв, з iншого, ускладнювали проведення центристської полiтики УНДО.
   Доречно також наголосити, що УНДО було партiєю захiдноукраїнського «iстеблiшменту», її члени контролювали багато українських фiнансових, кооперативних та культурних закладiв, у т.ч. найвпливовiшу захiдноукраїнську газету «Дiло». До провiдних лiдерiв партiї належали Д.Левицький, В.Мудрий, С. Баран, О.Луцький, М.Рудницька, I.Кедрин.
   Говорячи про соцiалiстичнi тенденцiї в середовищi захiдних українцiв, треба вiдзначити, що головним їхнiм виразником виступала Радикальна партiя – найстарiша з усiх українських партiй. Її програма закликала до справедливого подiлу земель серед селян, обмеження приватної власностi та вiдокремлення церкви вiд держави. Але вона також пiдкреслювала, що цих цiлей не можна досягти доки не буде встановлена незалежна держава, котра об’єднає всiх українцiв. Тому в 20-30-х рр. радикали, як i ранiше, пiдтримували Захiдно-Українську Народну Республiку, виступаючи переконаними противниками СРСР i Польщi – цих головних ворогiв української незалежностi.
   Звернiть увагу на те, що зосередженi в Галичинi радикали вдалися до спроб поширити свiй вплив на Волинь, Полiсся та Холмщину, об’єднавшись у 1926 р. з меншою вiд них Українською партiєю соцiалiстiв-революцiонерiв, що дiяла на Волинi, й утворили разом Українську соцiалiстичну радикальну партiю. Партiя обстоювала право нацiї на самовизначення i утворення на цiй основi незалежної соборної України. До найвiдомiших її лiдерiв належали такi ветерани, як Л.Бачинський та I.Макух.
   Знайомлячись iз дiяльнiстю Комунiстичної партiї Захiдної України (КПЗУ), слiд зауважити, що в її середовищi фактично не припинялася фракцiйна боротьба та розколи, якi неабиякою мiрою визначалися постiйним тиском з боку вищих партiйних iнстанцiй.До них належала компартiя Польщi,до складу котрої входила КПЗУ, КП(б)У, яка забезпечувала зв’язки КПЗУ з ВКП(б), врештi сама ВКП(б) i очолюваний нею Комiнтерн. З кiнця 1920-х рр. почався занепад комунiстичного руху в Захiднiй Українi. Пiд впливом звiсток про колективiзацiю, репресiї i голодомор 1932-1933 рр. та частина населення, що стояла на радянофiльських позицiях, вiдвернулася вiд комунiстiв. Нацiонально свiдомi елементи виходили з КПЗУ, чисельно в нiй стали переважати поляки i євреї (чисельнiсть партiї скоротилася з 4300 до 2600 членiв). КПЗУ поступово перетворювалася у партiю тоталiтарного типу, яка не допускала плюралiзму думок у своїх рядах i поборювала всi iншi полiтичнi сили. Своєю боротьбою проти українських партiй КПЗУ поставила себе за межi українського нацiонального руху. Фактично партiя стала слухняним знаряддям сталiнської полiтики в Захiднiй Українi, хоча це не врятувало її вiд репресiй та розпуску в 1938 р.
   Аналiзуючи програми та дiяльнiсть iнших партiй, доцiльно пiдкреслити, що вони були невеликими, слабкими й схилялися до спiвпрацi з польським урядом. Одна з них – Українська католицька партiя єпископа Г.Хомишина – безуспiшно намагалася мобiлiзувати прибiчникiв клерикального консерватизму. Москвофiли, що переживали стрiмкий занепад, заснували Руську селянську та Руську аграрну партiї, якi в 1931 р. злилися в одну. Але й це не утримало багатьох їхнiх рядових членiв вiд переходу до українських партiй.
   Особливої уваги потребує розгляд питання про утворення, дiяльнiсть та iдейну програму Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв (ОУН). Вона виникла у 1929 р. внаслiдок об’єднання Української Вiйськової Органiзацiї (на її дiяльностi слiд зупинитися детальнiше) та декiлькох студентських нацiоналiстичних гурткiв. Бiльшу частину її складала галицька молодь, а керiвництво забезпечував з-за кордону Провiд Українських Нацiоналiстiв (ПУН) на чолi з Є.Коновальцем. Згiдно з первiсними заявами, головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної нацiональної держави на всiй українськiй етнiчнiй територiї. Ця мета мала досягтися через нацiональну революцiю та встановлення диктатури, яка би витiснила окупацiйну владу та запровадила уряд, що репрезентував би всi регiони та соцiальнi групи України. Економiка держави планувалася як поєднання приватної, нацiоналiзованої та кооперативної форм власностi. ОУН вiдкидала будь-який партiйний чи класовий подiл та представляла себе як домiнуючу силу українського суспiльного життя як вдома, так i за кордоном. Визначивши себе як рух, а не як партiя, ОУН засуджувала легальнi українськi партiї Галичини як колаборацiонiстськi. Звинувачуючи соцiалiстичний та лiберальний табори у поразцi української революцiї 1917-1921 рр., нацiоналiсти наголошували на важливостi формування сильної полiтичної елiти, нацiональної солiдарностi та опори на «свої власнi сили».
   Аналiзуючи методи дiяльностi ОУН, її iдеологiю та вплив у суспiльствi, важливо вiдзначити, що вона зформувала полiтичний свiтогляд цiлого поколiння захiдних українцiв. За приблизними пiдрахунками, напередоднi 2-ї свiтової вiйни ОУН налiчувала близько 20 тиС. чоловiк. Проте її впливи значно первищували кiлькiсть членiв. Властивий органiзацiйний дух самовiдданостi, що доходив до фанатичної самопосвяти нацiональнiй справi, виявився надзвичайно привабливим для молодих людей. До речi, сталiнський режим був настiльки стурбований зростаючою потугою ОУН, що органiзував вбивство Є.Коновальця в Роттердамi у 1938 р.
   Далi слiд зупинитися на розколi, який стався в ОУН пiсля смертi Є.Коновальця, проаналiзувати його причини i наслiдки. При цьому доречно зауважити, що розкол показав фундаментальнi розбiжностi мiж членами ОУН у Захiднiй Українi та членами ПУН, якi жили за кордоном. За боротьбою за владу стояли iдеологiчнi розбiжностi та розходження мiж поколiннями. Крайовi кадри, якi витримували головний тягар пiдпiльної боротьби, складалися з молодих людей, що прагнули до керiвництва та безкритично переймали авторитарнi iдеї та методи. Сильний вплив на їх свiтогляд мав Д.Донцов, iдеолог українського iнтегрального нацiоналiзму, який пропагував культ волi та сили. Старшi провiдники ОУН проявляли схильнiсть до бiльшого консерватизму.
   Пiдводячи пiдсумки, варто наголосити, що нацiональна нерiвнiсть, труднощi соцiально-економiчного характеру, а також вражаюче посилення нацистської Нiмеччини та СРСР привели до розчарування в демократiї i зростання полiтичного екстремiзму на захiдноукраїнських землях. Ця радикалiзацiя чим далi ширше охоплювала не лише iнтелiгенцiю, а й селянство, в якому зростала самоповага, сподiвання на кращу долю, протест проти нацiональних утискiв та погiршення добробуту. Розчарованi безрезультатним намаганням завоювати державнiсть чи самоврядування, захiднi українцi виявилися особливо чутливими до цих загальних тенденцiй. Незважаючи на широкий розвiй «органiчної роботи», було очевидно, що саме iнтегральний нацiоналiзм ОУН став серед захiдних українцiв, i насамперед молодих, найдинамiчнiшим рухом.

   3. Характеризуючи становище українства пiд владою Румунiї, треба наголосити, що жорстокий терор, яким супроводжувалося загарбання Буковини в листопадi 1918 р., був «узаконений» введенням у сiчнi 1919 р. воєнного стану, що протримався до 1928 р. та був запроваджений знову наприкiнцi 30-х рр. Утiм i його оголошення, i скасування мало змiнювали життя українцiв. Зухвалий курс на їх винародовлення та румунiзацiю фактично залишався тим самим. Проголосивши пiвмiльйона українцiв Буковини «зукраїнiзованими румунами» чи «громадянами румунського походження, що забули рiдну мову», Бухарест не гребував нiчим, щоб навернути їх у румунське «першородство». З 168 народних шкiл, якi iснували в Буковинi у 1918 р., майже двi третини стали румунськими в першi два роки окупацiї, а в 1924 р., вже не залишилося жодної чисто української. З такою ж невблаганнiстю проводилася румунiзацiя українських середнiх шкiл та гiмназiй, лiквiдовувалися українськi ремiсничi школи. Було цiлком румунiзовано й Чернiвецький унiверситет, хоча серед його студентiв на початку 20-х рр. лише 20% були румунами. На румунський взiрець змiнювалися українськi прiзвища.
   Звернiть увагу, що життя українського населення Бесарабiї та Сигiтщини, що також перебували пiд окупацiєю Румунiї, було ще нестерпнiшим, нiж в Буковинi.
   При висвiтленнi соцiально-економiчного, полiтичного та нацiонально-культурного розвитку буковинських українцiв доречно порiвняти його зi становищем в Галичинi, вказати на спiльнi та вiдмiннi риси.
   Далi потрiбно прослiдкувати якi змiни вiдбувалися в Закарпаттi пiсля його входження до складу Чехословаччини. Вiдзначаючи демократичнiсть та цивiлiзованiсть чехословацької влади, проаналiзуйте її полiтику щодо закарпатських українцiв, вкажiть на її позитивнi та негативнi риси. Поза увагою також не повинна залишитися проблема нацiональної самобутностi населення Закарпаття та поведiнка центрального уряду в даному питаннi.
   Окремо слiд спинитися на передумовах створення та сутi Карпатської України – автономної Української республiки у складi Чехословаччини в 1938-1939 рр. i Української незалежної держави на Закарпаттi в березнi 1939 р. Необхiдно вiдзначити, що пiсля проголошення незалежностi Карпатської України її парламент прийняв конституцiю, яка визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрiй (президентська республiка), державну мову (українська). Державними символами були визнанi синьо-жовтий стяг, гiмн «Ще не вмерла Україна» та герб – ведмiдь на лiвому червоному пiвполi й чотири синi та три жовтi смуги у правому пiвполi та тризуб з хрестом на середньому зубi. Президентом держави було обрано А.Волошина.
   Аналiзуючи причини, якi привели до втрати української державностi в Закарпаттi, варто також звернути увагу на героїчний опiр Карпатської Сiчi переважаючим силам угорських вiйськ, якi в нiч з 13 на 14 березня 1939 р., за пiдтримкою гiтлерiвської Нiмеччини, розпочали вiдкриту агресiю проти Карпатської України. Навiть польська преса, заслiплена ненавистю до всього українського, але вражена мужнiстю оборонцiв Карпатської України зазначала: «Мусимо, одначе, чесно сказати, що в контекстi останнiх подiй маємо бiльше пошани до українцiв, нiж до чехiв i словакiв. Хоч би як там було i хоч би ким були отi «сiчовики», все ж таки тi люди не скавулiли, не склали зброї, але билися в найтяжчих полiтичних i стратегiчних умовах». До речi, напередоднi мадярської агресiї нiмецький консул передав А.Волошину телеграму вiд А.Гiтлера, з вимогою щоб територiя краю була передана мадярам без опору. Президент Волошин дав гiдну вiдповiдь: «Хоч Карпатська Україна хоче жити в мирi зi своїми сусiдами, однак зi зброєю в руках виступить проти всiх, хто задумав би порушити її свободу та державнi кордони».
   Далi розкрийте iсторичне значення Карпатської України, пiдведiть пiдсумки питання.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016