Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Історія України (М.В. Лазарович) arrow Тема 8. Суспільно-політичне становище українського народу під гнітом Російської імперії в ХIХ ст.
04.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




Тема 8. Суспільно-політичне становище українського народу під гнітом Російської імперії в ХIХ ст.

Тема 8. Суспільно-політичне становище українського народу під гнітом Російської імперії в ХIХ ст.

(2 год.)

План

1.   Полiтика росiйського царизму на українських землях в I-й половинi ХIХ ст. Початки нацiонального вiдродження.
2.   Український нацiональний рух у 60-90-тi рр.

Реферати

Роль Т.Шевченка в духовному вiдродженнi нацiї. Валуївський циркуляр (1863 р.) та Емський указ (1876 р.): два штрихи росiйського шовiнiзму в Українi.

Список лiтератури

1.   Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 222-244., 263-308.
2.   Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. – К., 1995. – С. 251-267, 270-276, 283-289, 529-544.
3.   Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 482-492, 499-501, 506-508, 516-519.
4.   Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 306-319, 331-344.
5.   Донцов Д. Iсторiя розвитку української державної iдеї. – К., 1991. – С. 18-28.
6.   Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 496-525, 540-546.
7.   Драгоманов М. Вибране. – К., 1991.
8.   Жуковський А., Субтельний О. Нарис Iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 59-67.
9.   Iванченко Р. Раби Києва не мовчали. – К., 1991.
10.  Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I / Пiд ред.В.Смолiя. – К., 1995. – С. 263-308.
11.  Кирило-Мефодiївське товариство. Збiрник документiв у 3-х томох. – К., 1990.
12.  Кондратюк К. Нариси iсторiї українського нацiонально-визвольного руху ХIХ столiття. – Тернопiль, 1993.
13.  Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989.
14.  Крип’якевич I. Iсторiя Ураїни. – Львiв, 1990. – С. 253-280.
15.  Кулiш П. Твори: В 2 т. – К., 1989.
16.  Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 120-132, 147-159.
17.  Лисяк-Рудницький I. Iсторичнi есе. В 2 т. Т.I. – К., 1994.
18.  Нахлiк Є. Пантелеймон Кулiш.-К.,1989.
19.  Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 261-324.
20.  Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 183-192, 200-214, 244-263.
21.  Федченко П. Михайло Драгоманов. – К., 1991.
22.  Чубинський П. Ще не вмерла Україна. – К., 1991.

Методичнi поради

   1. Розпочинаючи вивчення даної теми, слiд зазначити, що внас-лiдок остаточної лiквiдацiї автономiї Україна стала колонiєю Росiї. За цих умов українську нацiю було приречено, за висловом М.Брайчевського, на «поступове конання». Було втрачено суспiльну елiту, яка завжди виступає головним носiєм нацiональної iдеї. Українська шляхта та старшина перетворилися в росiйське дворянство. Економiчна база була деформована, розхитана й поступово перетворювалася на придаток загальноiмперської економiки. Полiтична структура пiсля знищення Гетьманщини та Запорiзької Сiчi була вiдсутня. Україну позбавили власних збройних сил, здатних захищати її iнтереси; отож доля українського народу вирiшувалася не на Батькiвщинi, а в далекому й чужому Санкт-Петербурзi.
   Тривожнi процеси вiдбувалися i у сферi духовного життя. Культура й освiта занепадали, особливо пiсля того, як Києво-Могилянську академiю 1810 року було перетворено на вузькофаховий релiгiйний заклад – духовну академiю. Це неминуче вело до кiлькiсного обмеження української iнтелiгенцiї i стало чи не найтяжчим ударом для нацiональної справи. Посилилася офiцiйно здiйснювана русифiкацiя так званих Пiвденно-Захiдного краю (Київська, Волинська, Подiльська губернiї), Малоросiї (Полтавська, Чернiгiвська, Харкiвська губернiї) та Новоросiї (Херсонська, Катеринославська, Таврiйська гебернiї). Микола I утворив окремий комiтет, що мав завдання усунути на українських землях, особливо на Правобережжi, останки мiсцевої культури i зрусифiкувати їх. Тодi впроваджено росiйську урядову мову в судах i зросiйщено всi школи. Знаряддям русифiкацiї стала також православна церква. Щоб придушити будь-якi спроби невдоволення, царат утримував в Українi велику армiю, що доходила ста тисяч.
   Однак, як писав М.Грушевський: «В часах найбiльшого, як здавалося – останнього упадку українського життя, при кiнцi XVIII в. починали вже поволi пробиватися першi паростки нового життя». Потрiбно наголосити, що нацiональне вiдродження почалося iз зацiкавлення української iнтелiгенцiї наприкiнцi XVIII – на початку ХIХ ст. нацiональною iсторiєю, iсторiографiєю, етнографiєю, фольклором. Розумiючи принципове значення рiдної мови для формування нацiональної свiдомостi, українська iнтелiгенцiя намагалася полiпшити її стан. Важливим здобутком пiд цим оглядом була публiкацiя у 1798 р. «Енеїди» I.Котляревського, який вперше ознайомив читача з лiтературною українською мовою. Його послiдовниками були П.Гулак-Артемовський, Г.Квiтка-Основ’яненко, М.Костомаров та iн. Доречно, використовуючи знання української лiтератури, дати загальну оцiнку їхнiм творам.
   Велике значення для пробудження нацiональної свiдомостi мали науковi працi М.Максимовича, I.Срезневського, професорiв Київського i Харкiвського унiверситетiв, та iн. Особливо в цьому контекстi варто видiлити «Iсторiю Русiв» – твiр, що з’явився на межi XVIII-XIX ст. i протягом кiлькох десятилiть таємно поширювався у середовищi українського дворянства. Анонiмний автор цього трактату доводив, що саме Україна, а не Росiя є прямою наступницею Київської Русi, що українцi є окремий вiд росiян народ зi своїми традицiями (передусiм без того рабства, що «в найвищiй мiрi панує серед московського люду»), а тому Україна має всi права на вiдновлення самоврядування. В «Iсторiї Русiв» провiдними мотивами також є опис славетної минувшини козацтва, апологетика правди, справедливостi, свободи, ствердження неможливостi для будь-якого уряду грунтувати свою дiяльнiсть на тиранiї та рабствi.
   Окремо треба спинитися на постатi Т.Шевченка – найвидатнiшої особистостi у новiй iсторiї України, генiального поета, мислителя, патрiота. 1840 року вийшла його перша книжка вiршiв «Кобзар», що стала нацiональною Бiблiєю українського народу в змаганнях до самовизначення, новiтнiм Катехезисом його нацiональної свiдомостi. Характеризуючи Т.Шевченка та його погляди, доцiльно звернути увагу на дiяльнiсть Кирило-Мефодiївського братства, що започаткувало полiтичне життя українцiв. Програмні ідеї братчиків були викладені у «Книзі Битія Українського Народу» («Закон Божий») і «Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М.Костомаров, та у «Записці», написаній В.Білозерським. Вони, зокрема, передбачали:
   1. Створення демократичної федерації слов’янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності.
   2. Майбутнє суспільство мало будуватися на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ.
   3.  Скасування самодержавства, кріпосного права та станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян.
   4.   Зрівняння у правах всіх слов’янських народів щодо їх національної мови, культури, освіти та ін.
   Зверніть увагу на питання про роль Т.Шевченка у дiяльностi братства, про схожiсть i розбiжнiсть поглядiв та iдеалiв Кобзаря з полiтичними iдеалами товариства.
   Розглядаючи питання, потрiбно також розповiсти про мiсiю В.Капнiста до Берлiну в 1791 р., розкрити значення Харкiвського та Київського унiверситетiв у нацiонально-культурному розвитку українського суспiльства, дати оцiнку дiяльностi масонських лож i таємних товариств, що iснували в Українi тощо.

   2. При висвiтленнi другого питання треба звернути увагу на тi процеси, якi вiдбувалися в Українi у зв’язку iз проведенням у 60-тi роки ХIХ ст. деяких реформ царського уряду. В цей час дещо зростає хвиля громадянської активностi. Повернувшись наприкiнцi 50-х рр. iз заслання, провiдники Кирило-Мефодiївського братства оселилися на постiйне мешкання в столицi Росiйської iмперiї – Санкт-Петербурзi. Тут вони продовжили нацiонально-визвольну пропагандистську дiяльнiсть, але вже не в полiтичному конспiративному, а в культурно-просвiтницькому легальному руслi. З метою поширення своїх поглядiв ця петербурзька група у 1861 р.з великими труднощами отримала дозвiл на публiкацiю першого в Росiйськiй iмперiї українського часопису, що отримав назву «Основа». Протягом свого короткого 22-мiсячного iснування «Основа» виступила засобом спiлкування та будителем нацiональної свiдомостi української iнтелiгенцiї, розкиданої по всiй iмперiї. В значнiй мiрi пiд її впливом в Києвi, Харковi, Полтавi, Чернiговi, Одесi лiберальна i демократична iнтелiгенцiя почала гуртуватися у самодiяльнi напiв- чи цiлком нелегальнi органiзацiї, названi громадами. За нацiональним походженням у громадах переважали українцi, але були в них також росiяни, поляки, євреї тощо. Соцiальний стан i фахова належнiсть їх була строкатою – шляхтичi, дворяни, мiщани, чиновники, поповичi, селяни. Серед найактивнiших дiячiв громадiвського руху були В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Рильський, М.Лисенко, М.Старицький та iншi.
   Варто зазначити, що певних програм i статутiв, як правило, громади не мали. Всiх їх єднала нацiональна українська iдея на демократичному грунтi, натхненна вiра у можливiсть досягнення нацiонального самовизначення, любов до рiдної землi i українського народу, гордiсть за багатi духовнi надбання. Громади займалися переважно проведенням культурно-освiтнiх заходiв. Чимало їх учасникiв брали участь у роботi недiльних шкiл, видавали українськi пiдручники, збирали i публiкували збiрки усної народної творчостi. За народницьку позицiю та орiєнтацiю на нацiональнi традицiї членiв громад називали «українофiлами».
   Аналiзуючи дiяльнiсть громад, важливо наголосити, що навiть легальна культурно-освiтницька спрямованiсть їх насторожувала росiйський царизм. З України в Петербург йшли доноси охранки, що громадiвцi прагнуть «здiйснення виплеканої ними думки про свободу Малоросiї» i, навчаючи простий народ грамоти, намагаються «поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросiї i переваги свободи». «Височайше» затверджена комiсiя у справi громадiвського руху дiйшла висновку, що його мета – «пiд виглядом поширення грамоти – сiяти в народi антиурядовi iдеї». Як наслiдок, у липнi 1863 р. мiнiстр внутрiшнiх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релiгiйних i особливо педагогiчних публiкацiй. Навчання українською мовою визначалося ним як полiтична пропаганда, а тi, хто за це брався, звинувачувалися «у сепаратистських задумах, ворожих Росiї». Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художнi твори. Валуєв заявив, що української мови «нiколи не було, нема i бути не може». Незабаром пiсля цього громади було розпущено, перестала видаватися «Основа», а ряд українських дiячiв заслали у вiддаленi частини iмперiї.
   Далi доречно звернути увагу, що з послабленням реакцiї на початку 70-х рр. український рух, очолюваний громадiвцями, знову вiдновлює свою дiяльнiсть. А.Антонович iз своїми колегами таємно утворюють «Стару громаду», названу так, щоб вiдрiзнити її старших i досвiдченiших членiв (їх нараховувалося близько 70) вiд нових громад, що також з’являлися i складалися переважно iз студентiв. Однак i на цей раз антиукраїнськi заходи царського уряду не забарилися i були ще жорстокiшими у порiвняннi з 1863 р. У травнi 1876 р. Олександром II було пiдписано т.зв. Емський указ, який забороняв ввозити на територiю Росiйської iмперiї з-за кордону українськi книги, українською мовою видавати оригiнальнi твори i робити переклади з iноземних мов, тексти для нот, театральнi вистави i публiчнi читання. Мiсцевiй адмiнiстрацiї наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бiблiотек були вилученi українськi книги українською мовою. Навiть з росiйськомовних текстiв цензори нещадно викреслювали слово «Україна», замiнюючи його принизливим – «Малоросiя». Коли ж київському цензору потрапив до рук рукопис граматики української мови, вiн навiть без будь-якого перегляду наклав беззастережну резолюцiю: «Не можна дозволяти до друку граматику тiєї мови, яка приречена на небуття.»
   Окремо треба зупинитися на дiяльностi Географiчного товариства, журналу «Киевская старина», товариства iм.Т.Шевченка, журналу «Громада» як центрiв української полiтичної думки. Слiд також пояснити розходження у поглядах українофiлiв i соцiалiстiв.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016