|
Тема 7. Політичний лад України в кінці XVII-XVIII століттях (2 год.) План 1. Гетьманування I.Мазепи. Перша українська конституцiя.
2. Наступ Москви. Остаточна лiквiдацiя автономного устрою України.
3. Суспiльно-полiтичне становище Запорiжжя, Слобожанщини, Правобережжя та Захiдної України. Реферати Iван Мазепа, людина й iсторичний дiяч. Формування та боротьба карпатських опришкiв. Список лiтератури 1. Антонович В. Про козацькi часи на Українi. – К., 1991. – С. 154-207.
2. Борщак I. Мазепа. Орлик. Войнаровський. – Львiв, 1991.
3. Борщак I., Мартель Р. Iван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана. – К., 1991.
4. Володарi гетьманської булави: Iсторичнi портрети. – К., 1995. – С. 385-554.
5. Гетьмани України: Iсторичнi портрети. – К., 1991. – С. 101-214.
6. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.
7. Грабовецький В. Олекса Довбуш. – Львiв, 1994.
8. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. – К., 1995. – С. 199-250, 509-528.
9. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 367-476.
10. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 244-305.
11. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – C.334-495.
12. Єнсен А. Мазепа. – К., 1992.
13. Iван Мазепа i Москва. – К., 1994.
14. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 219-262.
15. Костомаров М. Iстория України в життєписях визначнiйших єї дiячiв. – К., 1991. – С. 452-493.
16. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 204-252.
17. Кулиняк Д. Соловецький в’язень. – К., 1991.
18. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 87-104.
19. Рiзниченко В. Пилип Орлик. – К., 1918.
20. Сергiйчук В. Кого зрадив гетьман Мазепа. – К., 1991.
21. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 145-182.
22. Субтельний О. Мазепинцi. – К., 1994.
23. Угода та конституцiя Пилипа Орлика // Лiтературна Україна. – 1990. – 12 лип.
24. Хоткевич Г. Два гетьмани. – К., 1991. – С. 63-106.
25. Яворницький Д. Iсторiя запорiзьких козакiв. Т.З. – К., 1991. Методичнi поради 1. При розкриттi даного питання слiд дати характеристику державного ладу Росiї за царювання Петра I, видiлити основнi тенденцiї розвитку системи державного управлiння i визначити, яке мiсце вiдводилося Українi владними структурами в життi держави. Далi доцiльно розкрити характернi риси гетьманського устрою в Українi та показати постiйне намагання царського уряду обмежити українську автономiю та владу гетьмана, проiлюструвавши це на «Глухiвських статтях» (1669 р.) Д.Многогрiшного, «Конотопських статтях» (1672 р.) I.Самойловича та «Коломацьких статтях» (1687 р.) I.Мазепи.
Зокрема, останній договір обмежував і навіть у дечому ліквідовував самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику України:
1. Влада гетьмана зводилася до поліційних функцій стежити і сприяти виконанню численних царських заборон. Він позбавлявся права заміняти без царського дозволу вищу старшину, а старшина – скидати гетьмана. До того ж козацька старшина зобов’язувалася наглядати і доносити на гетьмана царському уряду.
2. Заборонялися міждержавні відносини України. Листи й документи від сусідніх держав наказувалося, не розпечатуючи, надсилати до Москви.
3. Українське військо, обмежене до 30 тиС. чол., зобов’язане було брати участь у військових експедиціях Московії.
4. В гетьманську столицю – Батурин – вводився московський стрілецький полк.
5. Українським купцям «под жорстоким наказанням» заборонялося торгувати в Московській державі, а також вести торгівлю з Кримом.Українці під загрозою смерті зобов’язувалися брати від царських вояків знецінені московські гроші.
6. Вперше законодавчо формулювалася вимога злиття українського народу з російським: «Народ малороссийский всякими меры и способы с Великороссийским соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить». Для досягнення цього рекомендувалося заохочувати змішані українсько-російські шлюби.
Окремо треба спинитися на постатi I.Мазепи, який, ставши гетьманом, прагнув об’єднати в єдинiй державi всi українськi землi – Лiвобережжя, Правобережжя, Запорiжжя, Слобожанщину. Вiн передбачав побудову в Українi станової держави захiдноєвропейського взiрця iз збереженням традицiйного козацького устрою. Реалiзовуючи свої задуми, гетьман дбав про формування аристократичної верхiвки українського суспiльства. З цiєю метою козацька старшина надiлялася значними землеволодiннями, одержувала новi права та привiлеї. Це викликало незадоволення у середовищi окремих суспiльних груп, утруднювало консолiдацiю українського суспiльства.
Важливо вказати, що гетьман Мазепа щиро дбав про розвиток культури в Українi, зокрема – науки й освiти: у 1694 р. Києво-Могилянська Колегiя була перетворена на Академiю, у 1700 р. засновано Чернiгiвський колегiум; сприяв розвитку лiтератури, в т.ч. пiдтримував творчiсть Д.Туптала, Ф.Прокоповича, С. Яворського, сам був автором кiлькох вiршiв, щедро фiнансував розвиток мистецтва, насамперед – архiтектури i малярства. За наказом Мазепи збудовано або вiдновлено ряд монументальних споруд у стилi українського бароко. У 1690 р. зведено нове примiщення Києво-Могилянської Колегiї, у 1698 р.- кафедральний собор у Переяславi, Богоявленську церкву Братського монастиря та дзвiницю собору св. Софiї у Києвi, до 1695 р. – обнесено новими мурами Києво-Печерську Лавру та iн. Багато церков i монастирiв обдаровував гетьман iконами, книгами, дзвонами.
Однiєю з головних засад першого етапу полiтики гетьмана Мазепи було пiдтримування добрих вiдносин з Москвою. Вiн активно допомагав Петровi I у вiйнi проти туркiв та татар, був радником царя у польських питаннях. Завдяки таким контактам Москва погодилась на зайняття Правобережжя в 1704 р. козацьким вiйськом. Україна знову була об’єднана пiд владою одного гетьмана.
Говорячи про причини виступу гетьмана Мазепи проти Петра I, необхiдно зазначити, що у першi роки Пiвнiчної вiйни (1700-1721 рр.) посилилося гноблення царським урядом Гетьманщини. Козацькi полки мали великi втрати в боях у Прибалтицi, Польщi, Саксонiї. Цивiльне українське населення повинно було утримувати московськi вiйська та працювати на спорудженнi вiйськових укрiплень. Реформи ПетраI загрожували українськiй автономiї та незалежностi козацького вiйська вiд царської армiї. Пiд тиском незадоволеної старшини I.Мазепа почав сумнiватися у доцiльностi дальшого зверхництва Москви. Навеснi 1705 р. вiн розпочав таємнi переговори iз союзником Карла ХII польським королем С. Лещинським.У квiтнi 1709 р. було укладено угоду мiж шведським королем Карлом ХII i гетьманом Мазепою, яка передбачала вiдновлення державної незалежностi України в союзi зi Швецiєю.
При розглядi наступних подiй та їх трагiчних наслiдкiв, аналiзi причин поразки українцiв доречним буде звернути увагу на слова вiдомого дослiдника I.Борщака: «Пiднiсши прапор революцiї свiдомо й сформулювавши її програму, Мазепа вiдсунув кiнець української автономiї на сiмдесят рокiв i кинув назавжди в українськi маси незалежницьку традицiю, скроплену кров’ю. А зв’язавши свiй задум iз могутньою тодi Швецiєю, водночас ворогом i Москви й Варшави, Мазепа кинув на цiлий свiт гасло, яке так генiально сформулював Вольтер: «Україна завжди прагнула бути вiльною.»
Особливе мiсце у розглядi даного питання потрiбно придiлити висвiтленню «Конституцiї Орлика» («Пактiв i Конституцiї прав i вольностей Вiйська Зопорозького») – унiкального iсторичного документа, який є не лише цiнною юридично-правовою пам’яткою, а й яскравим свiдченням сподiвань та прагнень українського суспiльства за тiєї трагiчної доби. Вона передбачала:
1. Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування.
2. Гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників (депутатів), які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького.
3. Виборність усіх посадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом.
4. Недоторканість особи та відповідальність її тільки перед судом.
5. Встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею і особистими коштами гетьмана.
6. Мала бути проведена ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасовані всі тягарі, накладені на простий народ.
7. Православ’я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви при формальному підпорядкуванні константинопольському патріархові та ін.
Якщо порiвняти iдеї, висловленi в орликовiй конституцiї, з тими iдеями, якi превалювали в сусiднiх државах,то можна належно оцiнити всю вагу цього документу. Україна, як одинокий острiв перебувала в океанi захiдних i схiдних монархiй, деспотiй, де полiтична елiта в кращому випадку схилялася до iдеї «освiченого абсалютизму». Лише Англiя, Нiдерланди та Швейцарiя на той час втiлювали принципи конституцiоналiзму в полiтику й правову практику. Тому українська державнiсть виявилася сильною предусiм своїми iдеалами, якi випередили на столiття загальний суспiльно-полiтичний розвиток у схiдно-європейському регiонi. 2. Характеризуючи друге питання, необхiдно насамперед наголосити, що невдала спроба України добитися на початку XVIII ст. незалежностi була використана царизмом для повної лiквiдацiї її державностi. Полiтика Петра I супроти України в цй час пердбачала такi основнi заходи:
1). Формально залишаючи попереднiй устрiй Гетьманщини, царський уряд старався фактично пiдпорядкувати собi всю владу в Українi, iгноруючи основнi права останньої, її гетьмана та уряд. Вiн штучно пiдiгрiвав антагонiстичнi протирiччя мiж гетьманом i полковниками, старшиною i народом; призначав на важливi посади чужинцiв; пiдтримував тих українцiв, якi лояльно ставилися до його полiтики. Царська система пiдриву влади українського гетьмана яскраво вiдображена в листi князя Голiцина до канцлера Головкiна: «Задля нашої безпеки треба насамперед посiяти незгоду мiж полковниками i гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже немає такої влади, як Мазепа, то, сподiваюсь, буде приходити з доносами... Треба, щоб в усiх полках були полковники, не згоднi з гетьманом; якщо мiж гетьманом i полковниками не буде згоди, то всi їхнi справи будуть нам вiдкритi».
2). Неймовiрно тяжким випробуванням стали примусовi канальнi роботи, спорудження фортифiкацiйних укрiплень, воєннi походи тощо. Козакiв i посполитих нерiдко «ганяли» до Петербурга, Астраханi, на Кавказ. Українцiв змушували воювати в Бiлорусi, Литвi, Лiфляндiї i Фiнляндiї за чужi їм iнтереси. До цього, як правило, залучались найбiльш фiзично здоровi й економiчно забезпеченi рядовi козаки, селяни та мiщани. З них додому поверталися усього вiд 30 до 60%, а iншi вмирали вiд нестерпних умов життя, епiдемiй, калiцтв i т.д. Така полiтика царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десяткiв тисяч людей).
3). Руйнування України як самостiйного економiчного органiзму i поступове перетворення її в росiйську колонiю. Зокрема, дедалi частiше мiсцевим купцям i торговим людям заборонялося займатися торгiвлею з закордоном. Вводилась державна монополiя на багато товарiв. Широко практикувалося перекуповування рiзноманiтних товарiв лише у росiйських купцiв, з чого останнi мали неабиякий зиск. Нерiдко центральною владою наперед визначались торги, ярмарки, а особливо порти в Росiї, де саме могли торгувати українцi. Отже, фактично була скасована вiльна українська торгiвля.
Українську економiку дуже пiдривали постiйне перебування в Українi великої кiлькостi росiйських вiйськ (часом понад 10 тиС. чол.), якi утримувалися здебiльшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податкiв. Так тiльки з Лiвобережжя в царську скарбницю1722 р. надiйшло 45.5 тиС. крб., 1723 р. – 85,9 тиС. , а вже 1724 – 241,3 тиС. крб. Однiєю з негативних економiчних санкцiй росiйського уряду було також збування на територiї українських земель «лихих» мiдних грошей, щоб срiбнi й золотi залишались по можливостi в обiгу в Росiї i зосереджувалися у державнiй скарбницi.
4). Обмеження української культури. Цiлеспрямовано звужувалося вживання нацiональної мови (особливо в офiцiйних установах, великих мiстах i т.д.), скоротився видрук українських книг, здобуття освiти було взято пiд нагляд дуже пiдозрiлої й неприязної до «iнородцiв» державної цензури. Українська церква пiдпала пiд значний вплив московської патрiархiї, що не раз викликало невдоволення i протест не тiльки серед українського духовенства, а й широких кiл простих християн. 1721 р. навiть Святе письмо заборонялось передруковувати з давнiх книжок, виданих в Українi. Це дозволялося робити тiльки з «московських».
Поза увагою не повинен пройти той факт, що полiтику Петра I щодо України продовжували всi наступнi самодержавнi iмператори Росiї, з бiльшою чи меншою жорстокiстю i фанатичною впертiстю.
Далi слiд на конкретних прикладах прослiдкувати послiдовнiсть нищення росiйським урядом Гетьманщини та її устрою, вказати на його причини та наслiдки, розкрити значення Гетьманщини для України. Окремо варто спинитися на характеристицi та аналiзi дiяльностi таких постатей, як I.Скоропадський, П.Полуботок, Д.Апостол, К.Розумовський. 3. Протягом свого iснування Гетьманщина охоплювала фактично тiльки частину України – Лiвобережжя. В той же час життя вирувало й на iнших українських територiях, розгляд яких є предметом даного питання.
При вивченнi Запорiзької Сiчi потрiбно прослiдкувати основнi етапи її розвитку в другiй половинi XVII-XVIII ст., зупинитися на причинах зруйнування в 1709 р. та остаточної лiквiдацiї в 1775 р., показати наслiдки полiтики царизму для подальшої долi запорiзького козацтва. Особливу увагу слiд зосередити на iсторичному значеннi Запорiзької Сiчi.
Ще одна українська земля, де iснував козацький устрiй – це Слобiдська Україна. Територiя Слобожанщини включала землi нинiшнiх Харкiвської, Сумської областей України та територiю нинiшнiх росiйських Курської i Воронезької областей. Розповiдаючи про внутрiшнє життя на цих землях, треба зазначити, що його автономнiсть була знищена росiйським царатом в 1765 р. через тi ж причини, що й в Гетьманщинi та на Зопорiжжi.
Звертаючись до Правобережної України (Волинь, Київщина та Подiлля), необхiдно пам’ятати, що хоча за мiжнародними договорами другої половини XVII ст. вона й потрапила пiд сферу впливу польського короля i турецького султана, влада кожного з монархiв була спочатку суто номiнальною. Незважаючи на те, що спроби українцiв до утвердження власної держави отримали вiдносну поразку на теренах Правобережжя, стереотипи визвольних змагань продовжували жити у свiдомостi елiти. Тому власне українська державнiсть проiснувала, з невеликою перервою, на теренах Київщини,окремих частин Подiлля i Волинi до 1714 р.
Далi доцiльно висвiтлити подiї гайдамацького руху, його передумови, соцiальний склад учасникiв, охарактеризувати керiвникiв. Аналiзуючи мету та завдання гайдамаччини, важливо звернути увагу, що iдея об’єднання українських земель, розподiлених чужоземними державами, дедалi бiльше оволодiвала повсталими. Однак, брак полiтичної культури, вiра в «доброго царя», складнiсть геополiтичної ситуацiї поряд з iншими чинниками призвели до поразки народних прагнень.
Характеризуючи становище захiдноукраїнських земель (Галичини, Буковини та Закарпаття), треба вiдзначити, що вони протягом довгого часу залишалися без нiякої допомоги i власними силами мусили вести боротьбу проти завойовникiв.
Завершуючи, доречно зупинитися на подiлах Речi Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.), в результатi яких українськi землi остаточно були розподiленi мiж двома iмперiями – Росiєю i Австрiєю. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
