Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Історія України (М.В. Лазарович) arrow Тема 5. Національно-визвольна революція 1648р. Утворення української національної держави
21.12.2014
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




Тема 5. Національно-визвольна революція 1648р. Утворення української національної держави

Тема 5. Національно-визвольна революція українського народу 1648р. Утворення української національної держави

(2 год.)

План

1.   Причини та передумови нацiонально-визвольних змагань українцiв пiд проводом Б.Хмельницького.
2.   Початок Визвольної революцiї. Лiквiдацiя польсько-шляхетського режиму в Українi. Становлення Української нацiональної держави.
3.   Договiр мiж Україною i Московською державою (1654 р.) та його оцiнка в iсторичнiй лiтературi.

Реферати

Богдан Хмельницький – видатний державний дiяч i полководець, фундатор Української держави.
Битва пiд Батогом (1652 р.) та її наслiдки.

Список лiтератури

1.   Антонович В. Про часи козацькi на Українi. – К., 1991. – С. 100-142.
2.   Апанович О. Українсько-росiйський договiр 1654 р. Мiфи i реальнiсть. – К., 1994.
3.   Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 54-76.
4.   Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 296-325.
5.   Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 178-202.
6.   Дорошенко Д. Нарис з iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 234-283.
7.   Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I / Пiд ред.В.Смолiя.-К., 1995. – С. 152-191.
8.   Костомаров В. Iстория України в життєписях визначнiйших єї дiячiв. – К., 1991. – С. 315-356.
9.   Крип’якевич I. Богдан Хмельницький. – Львiв, 1990.
10.  Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 170-186.
11.  Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, – 1995. – С. 63-76.
12.  Липинський В. Україна на переломi... // У.I.Ж. – 1992. – №2, 4.
13.  Мельничук Б., Юрчак Н. Шляхами Богдана Хмельницького на Тернопiльщинi. – Тернопiль, 1991.
14.  Мерiме П. Українськi козаки. Богдан Хмельницький. – Львiв, 1990.
15.  Наливайко Д. Козацька християнська республiка .-К., 1992. – С. 186-281.
16.  Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 10-35.
17.  Ролле Й. Жiнки при Чигиринському дворi. – К., 1994.
18.  Свєшнiков I. Битва пiд Берестечком. – Львiв, 1993.
19.  Статьи Богдана Хмельницкого. Первый договор между Украиной и Россией 21 марта 1654 г. // Пам’ятки України. – 1991. – №2, 5; Вивiд прав України. – Львiв, 1991. – С. 18-41.
20.  Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 115-128.
21.  Хоткевич Г. Два гетьмани. – К., 1991. – С. 5-62.
22.  Шевальє П. Iсторiя вiйни козакiв проти Польщi. – К., 1993.
23.  Яковлiв А. Договiр гетьмана Б.Хмельницького з Москвою року 1654 // Дзвiн. – 1991 р. – №4.

Методичнi поради

   1. Висвiтлюючи перше питання, слiд спинитися на розкриттi тих iсторичних передумов та об’єктивних причин, що привели до Нацiонально-визвольної революції українського народу проти польсько-шляхетського режиму в Українi. Найголовнiшими з них були:
   1) «Ординацiя» 1638 р., у результатi якої правлячi кола Речi Посполитої обрали курс на обмеження прав, а в перспективi – на лiквiдацiю козацтва як стану українського суспiльства. Реєстрове вiйсько втратило давню самоуправу: на його чолi мав стояти не виборний гетьман, а польський комiсар; так само полковники мали бути зi шляхти i для їх охорони служила прибiчна гвардiя з найманцiв. Реєстр зменшено до 6000 чол., а решта мала повернутися в пiдданство до своїх панiв. Мiщанам i селянам заборонено зватися козаками i вiддавати своїх доньок замiж за козакiв. На Запорiжжя можливо було переходити лише за окремим дозволом. Так козаччина дiйшла до критичного моменту – бути чи не бути.
   2)   Посилення експлуатацiї українського селянства внаслiдок стрiмкого поширення фiльварково-панщинної системи господарства, особливо в пiвденних i схiдних регiонах України. Сучасник зазначав: «Тутешнi селяни заслуговують на спiвчуття. Вони мусять працювати власноручно i зi своїми кiньми три днi на тиждень на користь свого пана... та виконувати тисячi iнших повинностей, яких би й не повиннi були робити, не кажучи про грошi, яких пани вiд них вимагають... Одним словом, селяни змушенi вiддавати своїм панам усе, що тi захочуть... Але i це ще не найважливiше, оскiльки пани мають необмежену владу не тiльки над їхнiм майном, а й над їхнiм життям; ось яка велика свобода польської шляхти (яка живе неначе в раю, а селяни нiби перебувають у чистилищi)».
   3)   Посилення нацiонально-релiгiйного гноблення українського народу. Польськi магнати, особливо пiсля Берестейської унiї (1596 р.), силою насаджували в Українi католицизм i унiатство, перешкоджали розвитку шкiл, освiти, української культури, утискували православних i їхню вiру, захоплювали й руйнували церкви та монастирi.
   Отже, антиукраїнська полiтика польських правлячих кiл призвела до загального незадоволення усiх верств українського суспiльства, якi стали рушiйними силами революцiї.

   2.  Друге питання доречно розпочати з характеристики особи Б.Хмельницького, який очолив визвольну боротьбу українського народу. Вiн походив iз сiм’ї дрiбної української шляхти. Був освiченою людиною, закiнчив школу єзуїтiв. Знав кiлька мов. Деякий час служив у реєстровому козацькому вiйську, воював з турецько-татарськими ордами i пiсля битви пiд Цецорою (1620 р.) два роки перебував у полонi в Туреччинi. Повернувшись, Хмельницький займав посаду вiйськового писаря, потiм сотника Чигиринського полку, володiв невеликим маєтком – хутором Суботовим поблизу Чигирина (згодом маєток було розорено польською шляхтою, а над сiм’єю вчинено жорстоке насильство). На запрошення французького уряду, разом з I.Сiрком i запорiзькими козаками, у 1646 р. брав участь у воєнних дiях на боцi Францiї проти iспанських Габсбургiв. На поч. 1648 р. Б.Хмельницького було обрано гетьманом Вiйська Запорозького.
   Слiд пiдкреслити, що визвольна боротьба була важкою i тривалою. Основне її завдання полягало в поваленнi польсько-шляхетського режиму в Українi i утвореннi української нацiональної держави. В реалiзацiї цього завдання можна видiлити такi основнi етапи:
   Перший (лютий-вересень 1648 р.) – формувалася iдея автономiї для козацького регiону (центральна i пiвденна частина Київського воєводства) в складi Речi Посполитої. Гетьман Б.Хмельницький, як i бiльшiсть старшин i козакiв, в цей час продовжував вважати останню своєю батькiвщиною, а короля – її єдиним законним володарем. Нацiонально-полiтична свiдомiсть старшини й козацтва в цiлому обмежувалася прагненням домогтися вiдновлення прав i вiльностей Вiйська Запорозького, що грунтувалися на козацькому традицiоналiзмi. Разом з тим гетьман уживав заходiв для розгортання визвольної боротьби й формування на мiсцях нацiональних органiв влади.
   Другий (вересень 1648 – серпень 1649 рр.) – завершується процес розроблення полiтичної програми, яка вперше в iсторiї української полiтичної думки передбачала створення незалежної держави в межах усiх етнографiчних земель України:
   По-перше, у розмовах з королiвськими комiсарами було чiтко засвiдчене право українського народу на створення власної держави в етнiчних межах його проживання. В реалiзацiї цього Б.Хмельницький вiдтепер убачав основну мету своєї дiяльностi («виб’ю з лядської неволi народ весь руський... тепер досить достатку в землi i князiвствi своїм по Львов, Холм i Галич. А ставши на Вiслi, скажу далi ляхам: сидiте, мовчiте, ляхи»).
   По-друге, було висловлено iдею незалежностi утвореної держави вiд влади польського короля («лядська земля згине, а Русь ще в цьому роцi панувати буде», «мi то бог дав, жем єсть єдиновладцем i самодержцем руським»). Як пiдкреслював Б.Хмельницький у розмовi з Г.Унковським, «а нас Бог вiд них (Польщi i Литви) увiльнив – короля ми не обирали i не коронували, i хреста йому не цiлували. А вони до нас про це не писали i не присилали, i ми волею Божою цим вiд них стали вiльнi».
   По-третє, було сформульовано положення про соборнiсть Української держави. Як свiдчив учасник польського посольства М.М’ясковський, Б.Хмельницький неодноразово наголошував на своєму намiрi «вiдiрвати вiд ляхiв всю Русь i Україну», звiльнити «з лядської неволi... народ всiєї Русi».
   По-четверте, утворена Українська держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русi. Пiд час переговорiв з Г.Унковським Б.Хмельницький вiдзначав можливiсть замирення з Рiччю Посполитою лише за умови визнання її урядом незалежностi козацької України в тих кордонах, що «володiли благочестивi великi князi».
   Третiй (серпень 1649 – травень 1652 рр.) – позначився переходом вiйськово-полiтичної iнiцiативи до польської сторони внаслiдок позицiї кримського хана, який був принциповим противником розгрому Речi Посполитої й утворення незалежної Української держави. Вiн добре усвiдомлював, що її поява на пiвнiчних кордонах ханства покладе край найбiльшому джерелу наживи – постiйному грабуванню українських земель i торгiвлi ясиром. З огляду на це Iслам-Гiрей у боротьбi України з Польщею вирiшив проводити полiтику «рiвноваги сил», що вела до їх взаємного виснаження й давала можливiсть Криму вiдiгравати провiдну роль у Пiвденно-Схiднiй Європi. Ця позицiя кримської верхiвки таїла у собi смертельну небезпеку для справи виборення Україною незалежностi.
   Четвертий (травень 1652 – березень 1654 рр.) – Українська держава виборола фактичну незалежнiсть. Було реорганiзовано адмiнiстративно-територiальний устрiй України. У цiлому завершився також процес творення iнституцiй Української держави як спадкоємицi княжої Русi, що було, за словами О.Оглоблiна, «найбiльшим полiтичним досягненням українського народу по довгих столiттях бездержавностi й нацiонального поневолення». Водночас ставало очевидним, що українське вiйсько, незважаючи на ряд гучних перемог над поляками, не може постiйно протистояти невгамовним намаганням шляхти вiдвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надiйної пiдтримки великої чужоземної держави. Шукаючи протекцiї в своїх намаганнях зберегти завойоване пiд час Великого повстання, Україна як держава, її провiдники зупинилися нарештi на Москвi. Було укладено договiр, який за своїми формально-правовими ознаками скорiше нагадував акт про встановлення вiдносин номiнального васалiтету чи протекцiї, а за змiстом передбачав створення пiд верховенством корони Романових конфедерацiї проти зовнiшнього ворога.
   П’ятий (березень 1654 – липень 1657 рр.) – боротьба уряду Б.Хмельницького за возз’єднання захiдного регiону України з козацькою республiкою, спочатку (березень 1654 – травень 1656 рр.) в союзi з Московщиною, а пiзнiше (червень 1656 – липень 1657 рр.) в коалiцiї зi Швецiєю i Трансiльванiєю та її невадача.
   Детально прослiдковуючи основнi подiї нацiонально-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського режиму, треба наголосити на однiй iз найважливiших її особливостей – тiсному взаємозв’язку з соцiальною боротьбою, що вiдiграла винятково важливу роль у становленнi соцiально-економiчного ладу Української держави.

   3. Звертаючись до Переяславо-Московського договору 1654 р., потрiбно насамперед зазначити, що вiн передбачав збереження за Українською державою витворених форм правлiння (республiканської) й устрою iнституцiй полiтичної влади (унiтарного); територiї, суду й судочинства; армiї (у 60 тиС. козакiв); фiнансової системи; територiально-адмiнiстративного устрою; нової моделi соцiально-економiчних вiдносин; повної незалежностi у проведеннi внутрiшньої полiтики. Її суверенiтет частково обмежувався: у сферi зовнiшньополiтичної дiяльностi (вiдносинах iз Рiччю Посполитою i Портою), а також зобов’язанням сплачувати певну суму данини до московської скарбницi.
   Договiр вже протягом тривалого часу являється предметом наукового зацiкавлення багатьох iсторикiв, юристiв, фахiвцiв державного права. Переважна бiльшiсть їх сходиться на тому, що вiн був недосконалим, «сирим», дозволяв рiзнi тлумачення сторонами, якi його пiдписали. Разом з тим його слiд вважати i певним проявом дипломатичної ментальностi, з одного боку, європейської, на якiй виховувалися українськi полiтики i державнi провiдники, та азiатської, властивої московськiй дипломатiї.
   Загалом же широкий спектр рiзноманiтних оцiнок i характеристик договору, його форми i змiсту, а також його iсторичної i юридичної квалiфiкацiї, що мiстяться в працях дослiдникiв зводиться до кiлькох основних тлумачень. На думку росiйського iсторика права В.Сергєєвича, договiр являв собою персональну унiю мiж Московщиною та Україною, за якою обидвi сторони мали спiльного монарха, зберiгаючи кожна свiй окремий уряд. Iнший фахiвець iз росiйського права М.Дьяконов доводив, що, погоджуючись на «особисте пiдкорення» царевi, українцi безумовно погоджувалися на поглинення їхнiх земель Московським царством, i тому цей договiр був «реальною унiєю». Такi iсторики, як росiянин В.Мякотiн та українцi М.Грушевський i А.Яковлiв, вважали, що Переяславо-Московський договiр був формою васальної залежностi, за якої сильнiша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українцiв), не втручаючись у її внутрiшнi справи; українцi ж зобов’язувалися сплачувати царевi податки, надавати вiйськову допомогу i т.д. Iнший український iсторик – В.Липинський – пропонує думку, що договiр 1654 р. був не чим iншим, як лише тимчасовим вiйськовим союзом мiж Московщиною та Україною. Радянськi iсторики в своїх працях обстоювали постулати, якi були сформульованi в спецiальнiй постановi ЦК КПРС («Тези до 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654-1954), схваленi ЦК КПРС») i вважалися єдиновiрними. В них, зокрема, зазначалося, що договiр 1654 р. став кульмiнацiйним моментом у вiковому прагненнi українцiв та росiян до возз’єднання i що возз’єднання цих двох народiв було основною метою повстання 1648 р. Одним з небагатьох iсторикiв радянських часiв, який виступив проти цiєї iдеологiчної фальшивки, був М.Брайчевський.
   Та як би не квалiфiкувати й не оцiнювати форму вiдносин, якi утворилися внаслiдок переяславських i московських переговорiв, на думку Д.Дорошенка, «не можна забувати одного: що обидвi сторони, й Москва, й Україна, кожна по-своєму розумiли суть цих вiдносин. Згодившись прийняти Україну «пiд велику царську руку», в Москвi з перших же крокiв старалися обернути протекторат у iнкорпорацiю, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб зреалiзувати якмога ширше свiй вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва рiзнi прояви суспiльного антагонiзму на Українi. Власне на цьому антагонiзмi й була побудована вся дальша полiтика Москви щодо України. З iншого боку, гетьман i старшина справдi дивилися на протекцiю московського царя, як лише на певну, може навiть i тимчасову комбiнацiю, яка давала змогу нарештi покiнчити тяжку боротьбу за унезалежнення вiд Польщi...»
   Розглядаючи значення Переяславо-Московського договору для України, необхiдно зазначити, що вiн, серед iншого, засвiдчував правову форму її вiдокремлення вiд Речi Посполитої, був юридичним визнанням Української держави та її козацького устрою. Важливо також звернути увагу, що з укладанням договору 1654 р. Нацiонально-визвольна революцiя українського народу не припинилася.
   Далі слід проаналізувати події 1654-1657 рр., показати характер московської політики на українських землях в цей час, з’ясувати суть Віленського перемир’я між Московщиною і Польщею 1656 р. Особливу увагу зверніть на причини загострення відносин між Україною і Московщиною та пошуки першою нових союзників.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2014