Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Історія arrow Історія України (М.В. Лазарович) arrow Тема 2. Українська держава IX-XIV століть
09.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




Тема 2. Українська держава IX-XIV століть

Тема 2. Українська держава IX-XIV століть

(2 год.)

План

1.   Становлення централiзованої держави на чолi з Києвом.
2.   Розквiт та занепад Київської Русi.
3.   Галицько-Волинське князiвство.

Реферати

Законотворча дiяльнiсть Ярослава Мудрого. Зовнiшня полiтика Київської Русi.

Список лiтератури

1.   Велика iсторiя України: У 2 т. Т.I. / Зладив М. Голубець. – К., 1993.
2.   Гарський А. Ще раз про роль норманiв у формуваннi Київської Русi // Український історичний журнал. – 1994. – № 1.
3.   Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. – К., 1995. – С. 64-114.
4.   Грушевський М. Звичайна схема «русскої» iсторiї й справа рацiонального укладу iсторiї схiдного слов’янства // Вивiд прав України. – Львiв, 1992.
5.   Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – C. 49-138.
6.   Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 34-94.
7.   Давня iсторiя України: У 2 кн. Кн. 2 / Толочко П. (кер. авт. кол.), Козак Д., Крижицький C. та iн. – К., 1995.
8.   Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 42-100.
9.   Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990. – С. 27-89.
10.  Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 13-31.
11.  Iванченко Р. Київська Русь: початки Української держави. – К., 1995.
12.  Iсторiя України: нове бачення: У 2 т.Т.I / пiд ред.В.Смолiя. – К., 1995. – С. 40-112.
13.  Костомаров М. Iсторiя України в життєписях визначнiйших єї дiячiв. – К., 1991. – С. 1-159.
14.  Крип’якевич I. Галицько-Волинське князiвство. – К., 1984.
15.  Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська. – Львiв, 1992. – С. 3-132.
16.  Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 33-109.
17.  Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 14-38.
18.  Митрополит Iларiон. Дохристиянськi вiрування українського народу. – К., 1992.
19.  Ортинський I. Хрищення, хрест та харизма України. – Рим – Мюнхен – Фрайбург, 1988.
20.  Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.I. – К., 1992.
21.  Сахаров А. Дипломатия Древней Руси. – Москва, 1980.
22.  Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 29-68.
23.  Толочко П. Iсторичнi портрети. – К., 1990. – С. 1-62.

Методичнi поради

   1. Починаючи вивчення питання про становлення централiзованої держави на чолi з Києвом, необхiдно звернути увагу, що писемнi джерела, i в т.ч. «Повiсть временних лiт» лiтописця Нестора, засвiдчують першi кроки в даному напрямi з VI ст. Важливим моментом у цьому процесi було заснування Києва, котрий не лише став осередком полiтичної консолiдацiї полянського мiжплемiнного союзу, а й швидко висунувся на позицiї головного полiтичного та соцiального центру схiдних слов’ян. Першим київським князем, згiдно з лiтописом, був Кий.
   Значним етапом у розвитку Давньоруської держави були VIII-IХ ст. Саме в цей час, за Нестором, у Середньому Поднiпров’ї склалося державне об’єднання Руська земля, до складу якого ввiйшли поляни, древляни, сiверяни.
   Дослiджуючи проблему походження Давньоруської держави, потрiбно пам’ятати, що вона є одною з найзаплутанiших у вiтчизнянiй та свiтовiй iсторiографiї. З даного питання вже тривалий час ведеться гостра полемiка мiж двома таборами науковцiв – «норманiстами» та «антинорманiстами». Першi вважають, що як державнiсть, так i саму назву «Русь» на київськi землi принесли варяги – нормани, вихiдцi зi Скандинавiї,  якi  в  добу  появи  Київської  держави  вели  активну вiйськову, торгову й полiтичну дiяльнiсть. Їхнi опоненти рiшуче заперечують проти абсалютизацiї «варязького фактора» в становленнi державностi русiв i пiдкреслюють, що слово «Русь» є слов’янського походження i жодним чином не стосується варягiв.
   Серед українських «норманiстiв» слiд видiлити О.Єфименко, Д.Дорошенка, Є.Маланюка. Зокрема, Д.Дорошенко, полемiзуючи з «антинорманiстами», пише: «Розумiється, не можна заперечити, що деякi, може i всi, схiдно-слов’янськi племена мали свою державну органiзацiю iз своїми мiсцевими династiями на чолi. Слiди цих мiсцевих династiй задержалися подекуди аж до XII вiку. Але се була, видко, досить слабка органiзацiя i, як ми бачили, вона не могла охоронити деякi племена вiд залежностi од хазарiв. I ось появляються серед цих племен варяги, скидають мiсцевих князькiв, силою пiдбивають окремi племена пiд владу своїх конунгiв i сформовують одну велику державу, на чолi якої стоїть варяжська династiя Рурика».
   Є.Маланюк вважав, що «варяги» виконали щодо осiлого хлiборобського населення мiсiю збудника, прищепивши йому почуття «меча» й «держави».
   Проте бiльшiсть українських учених-iсторикiв, зокрема тих, хто створив славу цiй науцi,пiднявши її до висот свiтового рiвня, стояли всетаки на антинорманiстичних позицiях. Серед них – М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, Д.Багалiй та iн.
   Останнiм часом в iсторичнiй науцi також пожвавилися дискусiї навколо ще однiєї давньої проблеми: звiдкiля, з Пiвночi чи з Пiвдня, «пошла Руская земля» (держава). Очевидно, вони можуть бути вирiшенi лише на користь Пiвдня. Пiвденноруськi землi у VIII-IX ст. на сто-двiстi рокiв випереджували в соцiально-економiчному та культурному розвитку пiвнiчнi. Цей факт, як i те, що первiсним територiальним осередком Київської Русi було полянське племiнне княжiння, в основi своїй моноетнiчне, дали пiдстави М.Грушевському вважати Київську Русь давньоукраїнською князiвською державою, ототожнюючи Україну з Руссю. Цiєї думки дотримуються i ряд сучасних iсторикiв.
   Щодо Росiйської (Московської) держави, то вона, на думку вiдомого росiйського дореволюцiйного iсторика В.Ключевського (в цьому його пiдтримує сучасний росiйський iсторик Н.Iльїна), бере свої коренi не з пiвденного, а з пiвнiчного ранньодержавного об’єднання з центром у Новгородi, а також на територiї межирiччя Волги – Оки, населення якого було неоднорiдним за своїм етнiчним складом. Це державне утворення, яке виникло у пiвнiчнiй частинi схiднослов’янської ойкумени, становило собою союз трьох слов’янських (словени, кривичi i в’ятичi) та трьох фiнно-угорських (чудь, весь i мордва) племен. Саме вони трохи пiзнiше утворили росiйський народ.
   Iснування Київської Русi як єдиної держави охоплює перiод з IX ст. по 30-тi роки XIIст. Полiтичною формою її була ранньофеодальна монархiя з елементами федералiзму. Територiя простягалася тодi вiд Балтики до Чорного моря i вiд Карпат до Волго-Окського межирiччя. Загалом же Давньоруська держава, видозмiнюючи свою форму, проiснувала до 40-х рокiв XIII ст.
   При висвiтленнi даного питання слiд також прослiдкувати процес складання державної територiї Київської Русi, консолiдацiї держави, змiцнення влади київського князя у землях племiнних княжiнь. Необхiдно розглянути соцiально-економiчний розвиток i зовнiшню полiтику Давньоруської держави в IX-Xст., вказати, якi питання вона вирiшувала; охарактеризувати дiяльнiсть перших київських князiв (Дiра і Аскольда, Олега, Iгоря, Ольги, Святослава).

   2. Звертаючись до питання про розквiт Київської Русi, необхiдно вiдзначити, що процес складання державної територiї загалом завершився за князя Володимира (980-1015 рр.). В цей час визначилися кордони, що в цiлому збiгалися з етнiчними рубежами схiднослов’янської етнокультурної спiльностi. На сходi Київська Русь сягала межирiччя Оки й Волги, на заходi – Днiстра, Карпат, Захiдного Бугу, Нiману, Захiдної Двiни, на пiвночi – Чудського, Ладозького, Онезького озер, на пiвднi – Дону, Росi, Сули, Пiвденного Бугу.
   Важливе мiсце в процесi державної консолiдацiї посiдала адмiнiстративна реформа князя Володимира, яку вiн провiв бл. 988 р. Її наслiдком була замiна мiсцевих князiв своїми синами або посадниками. Було назавжди зламано сепаратизм племiнної верхiвки. Вiдтодi Київська Русь стає дiйсно об’єднаною державою.
   Доцiльно зазначити,що Київська Русь була ранньофеодальною державою з притаманною таким типам держав соцiальностановою структурою. На найвищому щаблi феодальної драбини знаходився князь, який у своїй дiяльностi спирався на воєвод i бояр. На нижньому щаблi – холопи, закупи, рядовичi. В серединi її – селяни-смерди, ремiсники, купцi. Державне правлiння хоча й було монархiчним, однак обмежувалося боярською радою i вiчем.
   Аналiзуючи дiяльнiсть князя Володимира, слiд також спинитися на його значному вкладi у змiцненнi рубежiв держави. Зокрема, наприкiнцi Х ст. була створена величезна за розмахом (вали простягалися майже на тисячу кiлометрiв), складна й розгалужена система валiв, фортець, укрiплених мiст, що мала захистити Русь вiд печенiгiв.
   У системi заходiв,спрямованих на змiцнення Київської Русi, важливе мiсце посiдали релiгiйнi реформи Володимира. У 988 р. на Русi як офiцiйна державна релiгiя було запроваджено християнство. Розглядаючи його значення, треба пiдкреслити, що воно змiцнило авторитет i владу князя, сприяло розбудовi держави. Київська Русь ввiйшла до кола християнських країн свiту, стали можливими рiвноправнi й плiднi взаємовiдносини мiж нею та Вiзантiєю, Нiмеччиною й iншими державами. Значний поштовх дала нова iдеологiя пiднесенню давньоруської культури.
   Подальше пiднесення Київської держави вiдбулося за Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.), який, перемiгши в мiжусобнiй боротьбi з братами, став київським князем. Даючи характеристику його правлiнню, важливо вiдзначити, що саме в цей час завершилося будiвництво Давньоруської держави i вона досягла апогею своєї могутностi. Було остаточно зламано мiсцевий сепаратизм, стабiлiзувалися державна територiя й кордони, вдосконалився державний апарат. Полюддя все бiльше змiнювалося м’якшими, передовiшими формами данини, що вiдповiдало прогресуючiй феодалiзацiї суспiльства. Бл.1037 р. князь виступив iнiцiатором проведення кодифiкацiйних робiт у Києвi, завдяки чому з’явився перший писемний збiрник норм давньоруського права «Руська правда». В роки правлiння Ярослава iнтенсивно розвивалося землеробство i скотарство, ремесло i промисли, значно пожвавилася внутрiшня й мiжнародна торгiвля.
   З iм’ям Ярослава пов’язаний розквiт давньоруської культури, насамперед книжностi. Київський лiтописець з гордiстю вiдзначав, що князь «до книг виявляв охоту, читаючи їх i вночi, i вдень». За це його прозвали Мудрим.
   Окремо варто зупинитися на зовнiшньополiтичнiй дiяльностi князя Ярослава; розповiсти про його воєннi походи, охарактеризувати дипломатичнi вiдносини Київської Русi з iноземними країнами.
   Особливу увагу при пiдготовцi другого питання необхiдно придiлити проблемi феодальної роздрiбленостi, що охопила Русь у ХII-ХIII ст. Визначаючи причини цього явища, слiд пам’ятати, що вони випливали з самого характеру суспiльно-полiтичного та економiчного розвитку Київської Русi. Це був закономiрний процес, притаманний всiм державам середньовiчної Європи.
   Водночас варто мати на увазi, що Давньоруська держава у серединi ХII ст. зовсiм не розпалася, як вважали ледве не всi iсторики минулого. Змiнилася лише форма державного устрою. Вiдносно єдину й централiзовану монархiю змiнила монархiя федеративна. З середини ХII ст. Давньоруською державою спiльно керувало об’єднання найвпливовiших i найсильнiших князiв, що розв’язували питання внутрiшньої i зовнiшньої полiтики на з’їздах – «снемах». Київ i дальше залишався стольним градом Русi.
   Роздрiбленiсть була iсторично суперечливим явищем. Одночасно з вiдцентровими дiяли, а то й перемагали їх часом сили доцентровi (особливо в перiод зовнiшньої небезпеки). I лише з ХIII ст. сепаратистськi тенденцiї в Київськiй Русi починають перемагати.
   Серед причин, які привели до роздрібленості та занепаду Київської Русі були:
1. Прагнення окремих князівств до самостійності.
2.  Неможливість контролювати з єдиного центру таку велику територію як Київська Русь.
3.  Відсутність чіткого принципу спадковості князівської влади – що вело до міжусобиць.
4. Постійні напади степовиків.
5. Перенесення світових торгових шляхів з України-Русі. Далi доцiльно показати наслiдки феодальної роздрiбленостi Русi, зупинитися на подiях, пов’язаних iз боротьбою проти монголо-татарської навали,пiдкреслити значення Давньоруської держави для українського народу.

   3. Особливої уваги в розглядi процесiв державотворення в Українi заслуговує епоха, яка припадає на ХIII – першу половину ХIV ст. Саме в цю добу Київська Русь розпалася остаточно на окремi князiвства-удiли, а точнiше, на грунтi цих удiлiв постали самостiйнi державнi утворення, як то: Галицько-Волинське, Полоцьке, Володимиро-Суздальське князiвства, Новгородська республiка та низка iнших, менш значних.
   Внаслiдок цього в iсторичнiй науцi тривалий час панувала думка, що колишня давньоруська державнiсть припинила своє iснування, а на її руїнах виникло – як наступник Київської Русi – Володимиро-Суздальське князiвство, а потiм i Московське царство. Проте видатний український iсторик М.Грушевський переконливо довiв, що безпосереднiм наступником державностi Київської Руси-України було Галицько-Волинське князiвство. Отже, українська державнiсть, сформувавшись у княжу добу, продовжила своє iснування в дещо змiненому виглядi на галицько-волинських землях.
   Для вивчення даного питання потрiбно докладнiше зупинитися на основних етапах розвитку Галицького i Волинського князiвств та їх об’єднання в 1199 р. князем Романом Мстиславичем в одне Галицько-Волинське князiвство, показати значення такого об’єднання. Поруч iз тим важливо вiдмiтити,що практично з самого початку iснування Галицько-Волинської держави Київ перебував у сферi її безпосереднього впливу, нiби пiдтверджуючи наступнiсть української державотворчої традицiї.
   При висвiтленнi подiй,що сталися пiсля смертi князя Романа, треба звернути увагу на деструктивну позицiю галицького боярства, яке всiма силами протидiяло спробам змiцнення князiвської влади та втягувало у внутрiшнi конфлiкти чужинцiв.
   Звертаючись до постатi князя Данила Романовича (1238-1264 рр.), слiд пiдкреслити, що це був визначний правитель, дипломат i полководець, який проводив активну зовнiшню полiтику, сприяв економiчному i культурному пiднесенню країни. Його заслуга полягала насамперед у тому, що вiн зумiв в умовах складного зовнiшнього оточення, монголо-татарської навали перетворити Галицько-Волинське князiвство, а згодом королiвство у мiцну й велику загальноукраїнську державу, з якою рахувалися на Заходi i на Сходi. До її складу входило майже все сучасне Правобережжя України, включаючи Київ.
   Готуючи питання, треба також з’ясувати основнi аспекти дiяльностi наступникiв короля Данила (Лева, Юрiя I, Андрiя i ЛеваII, Юрiя II Болеслава), розкрити причини занепаду Галицько-Волинської держави та його наслiдки, показати значення української державностi ХIII – першої половини ХIV ст.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016