top_left_1

Studentam.net.ua

Курсові та дипломні роботи
top_right_1
top_left_2
top_right_2
top_left_3
top_right_3
Етична думка XVI—XVIII ст.

Етична думка XVI—XVIII ст.

      Культуру цього періоду характеризують, вдаючись до понять “Відродження”, “Реформація”, “бароко” тощо. Це були складні часи в історії українського народу, пов'язані з боротьбою проти турецьких і татарських орд, Московщини і Речі Посполитої, постпротидією наступу на українські терени католицизму, що спричиняло політичну, релігійну розрізненість народу. За таких складних умов відбувався болісний процес формування самосвідомості, світогляду, моралі українського народу.
      Наприкінці XVI — на початку XVII ст. визначну роль у духовному житті України відігравали національно-релігійні організації православного населення міст — братства. У цей період намітився перехід від грекофільської орієнтації до ментальності Нового часу. Правда, на перших порах досить стійкою була традиційна орієнтація на Візантію.
      Різноманітні проблеми людини, її розумового і моральних начал намагався осмислити Ісайя Копинський (?—1640), який вважав, що світ живої і неживої природи створений Богом для людини. Вінцем удосконалення людини, писав він у праці “Алфавіт духовний...”, є пізнання Бога і єднання з ним. Проте “ніхто не зможе пізнати Бога, доки не пізнає насамперед себе”. Захищаючи принцип самопізнання, І. Копинський зазначав: “День і ніч шукай благодателя, та не знайдеш Його. Шукай Його в усьому світі, в усіх кінцях землі, шукай Його у славі, у багатстві, у красі плотській, у насолодах земних; шукай Його в усьому створеному, але ніде Його не знайдеш. Бо Він у тобі міститься, ти ж Його не пізнаєш; увесь у тобі є, ти ж Його не бачиш; усередині тебе Царство небесне, ти ж його в іншому шукаєш; усередині тебе найбільша насолода, ти ж про неї навіть не підозрюєш”. У процесі самопізнання людина виявляє тілесну (зовнішню) і духовну (внутрішню) натури. Надаючи перевагу тільки зовнішній мудрості і зневажаючи духовну, людина уподібнюється “до того, хто бачить тільки на одне око”. Обираючи життєвий шлях, вона повинна орієнтуватися не на мінливі чуттєві (тілесні) потреби, а на служіння вічному, внутрішньому, духовному началу. Такий шлях може привести до пізнання Бога, єднання з ним і здобуття блаженства на тому і на цьому світі.
      Перебуваючи у смутку чи скорботі, людина прагне розважитися, земної насолоди, щоб мати спокій та втіху. Проте плотські насолоди не приносять утіхи, бо “якщо щось найбільше полюбиш, то потім настільки ж засмутишся; якщо надміру до насолоди плотської прикладеш своє серце, стільки ж потім скорботи й мук приймеш. Усяка плотська насолода є душевна тяжкість; духовна ж від Господа Божественна насолода, мир душі, простір совісті, свобода духа, радість, незасмученість і до всього любов не облудна”. Якщо раптом трапиться погане, не варто перейматися великою скорботою, оскільки земне життя минуще. До того ж воно і не може бути добрим: “Якби тут було добре й досконале, то не стягував би Бог від нас кращих і смертю не припиняв би плотське життя наше ”.
      На думку І. Копинського, визначальну роль у пізнанні істини й добра відіграє правий розум: “Нічого не можна зробити во благо, не маючи правого розуму.., початок усякому благу є правий розум і міркування, якщо хтось зробить що добре, то лише завдяки розуму... Отже, більше за інші чесноти буде віддана перевага розуму й поміркованості”. Правому розуму він протиставляв безумство — “початок і корінь усякому гріху безумство є й безсловесне себе непізнання”. Від нього “зароджується зневіра, від зневіри ж преслушаніє, від преслушанія всякий гріх і злочин”. Гріх — дія плотської похоті. Вона і є нічим іншим, як безумством. А утримання від плотської похоті є і утриманням від зла.
      Наголошуючи на необхідності самовдосконалення людини, І. Копинський писав: “Якщо не будеш примножувати даного тобі від Господа таланту, то будеш применшувати й погубляти; якщо не будеш досягати успіхів на горі чеснот, то будеш сходити вниз... Світ цей улаштований не на спокій і спочивання, а на працю й на подвиг, не на тишу й утіху, а на боротьбу й на рать”. З цього погляду він намагався обґрунтувати теорію “розумного творення”, що передбачає подолання людиною кількох етапів: моральне самовдосконалення; праця, яка стає потребою і породжує радість; зречення світу тілесних речей; очищення й просвітлення розуму; самозаглиблення; пізнання Бога та єднання з ним. Виняткового значення при цьому надавалося правому розуму людини.
      І. Копинський захищав ідею рівності всіх людей, був прихильником національної і релігійної самостійності українського народу, вів антикатолицьку та антиуніатську діяльність. Його ідеї впродовж тривалого часу істотно впливали на філософську, зокрема й етичну, думку в Україні.
      Багато непересічних думок щодо сутності людини, її місця у світі та шляхів самовдосконалення міститься у праці “Діоптра” Віталія (XVII ст.) з Дубна (ігумена монастиря в Дубні). Його етичні погляди близькі тим, яких дотримувався І. Копинський. Він теж понад усе цінував принцип самопізнання, надавав великого значення розуму, часто вживав поняття “безумство”, висловлюючи, попри те, немало оригінальних думок.
      В одній людині, писав Віталій, є “дві людини настільки з'єднаних, що одна з них без іншої бути не може, і водночас одна від одної настільки відмінна, що життя однієї є смертю іншої, настільки міцно між собою поєднані, бо, будучи двома, насправді ж є одним, і будучи одним, є в той же час двома. Заради чого Апостол дав їм різні імена, назвавши одну духом, іншу — плоттю, одну — душею, іншу — тілом, одну — законом розуму, іншу — законом тілесних похотей, одну — внутрішньою людиною, іншу — зовнішньою”. У людині слід цінувати передусім “внутрішню людину” — дух, душу, розум, адже вона вічна, а тіло минуще (“Якщо любиш плоть, то підкори її розуму й ні в чому не раболіпствуй”). Адже “духовне багатство зводить до небес, тимчасове — до пекла”. Любов до краси тілесної є забуттям розуму, оскільки краса і доброчесність рідко коли вживаються в людині. Тому вона повинна прикрашати душу, бо тільки така краса є вічною, “усяка ж інша краса марна, тлінна, найкоротша й швидкоплинна, безумна й швидкогинуча”.
      Джерелом добра є Бог, адже “добрі справи обов'язково повинні поставати від першої й найвищої доброти, оскільки всяке добро виникає з найвищого добра”.
      Роздумуючи над тим, чому інших істот Бог нарік добрими, а про людину не сказав того, “хоча вона краща за всіх них”, Віталій стверджував, що людина наділена можливістю вибору, свободою волі, тому оцінити її однозначно неможливо: “Тому що чекав, щоб людина, за власним своїм зволенням вирішуючи справи й внаслідок її власного вибору, була наречена чи доброю чи злою. Якщо людина любить добре, то вона добра, якщо ж зле, то вона зла. Бо одна людина має свободу на те чи інше. Хотів Бог бачити, до чого людина буде схильна, щоб потім так чи інакше її наректи; теж саме не залежить від самовладдя інших істот”. Це означає, що наявність свободи волі дає людині змогу вільно вибирати між добром і злом, робить її суб'єктом моральних відносин.
      Причиною страждань, неспокою є не зовнішній світ, а сама людина: “Якщо тобі прикре гоніння, не ремствуй на того, від кого страждаєш, а насамперед на самого себе... Увійди в самого себе й зовсім відхили страсті й бажання мирські, і ніколи не будеш мати причини на що-небудь бідкатися”. Необхідно віддалятися від того в собі, що є “зовнішньою людиною”: “Віддалятися від самого себе й підкоряти свої пристрасті боротьбою зі своїми власними нахилами й приведенням зовнішньої людини до покірності й слухняності, щоб царювала вільно внутрішня людина, є перемога значно більша, ніж підкоряти царства мирські...” А для цього слід розвивати і виховувати розум шляхом самопізнання і гартувати волю.
      Людина повинна підкорятися не почуттям, не пристрастям, а розуму. Однак думка може бути як джерелом доброчесності, так і гріха. Тому розум необхідно поєднати із совістю, “виховати”: “Коли розум поєднаний із совістю, тоді думки, почуття й бажання завжди в порядок приведені будуть”. Розвиток, облагородження розуму пов'язані із самопізнанням: “Хоча б ти мав знання всіх наук досконале, яку користь тобі це принесе, коли ти самого себе не прагнеш пізнати... Увійди у внутрішність твого серця, бо чим більше ти пізнаєш самого себе, тим більш глибоко пізнаєш Бога”.
      Зло, за переконаннями Віталія, потрібно шукати не в зовнішньому світі, а в собі. Воно зберігається навіть за наявності чистого розуму, оскільки почуття і пристрасті чинять йому (розуму) перешкоди. Для того щоб не бути підвладним почуттям і пристрастям, необхідно гартувати волю, навчитися панувати над собою: “Міцність і воля доброчесної людини проявляються у перемозі над собою й у підкоренні своїх пристрастей”. Така людина завжди чуттєвість підпорядковуватиме духу.
      Засуджуючи захоплення земними благами, багатством, Віталій зазначав, що справжнім багатством є те, що збагачує душу доброчесностями. До “ознак справжньої шляхетності” він зараховував щедрість, визнання добродійності, людинолюбство, душевну мужність і великодушність, здатність терпіти страждання й заповнювати думки свої великими справами. У різних місцях “Діоптри” він веде мову і про такі чесноти:
— віра (“Віра є велика річ, але без діл мертва”);
— працелюбство (“Уникай передусім неробства й розкошування, яке є матір'ю всіх пороків”);
— доброта (її Віталій протиставляв злостивості);
— чиста совість (“Шляхетна людина ні в чому не може відчувати такої радості, як у чистій совісті”);
— правдивість (“люби правду...”; “Правда є коренем миру й спокою, зі спокою народжується справжня радість”);
— мудрість (вона є протилежністю пожадливості);
— розсудливість (протиставляється безумству);
— здатність терпіти (протиставляється малодушності);
— лагідність (протиставляється гнівливості). Доброчесність людини, за переконаннями Віталія, виявляється насамперед у здатності орієнтуватися у світі моральних цінностей, умінні відрізняти добро від зла.
      Ведучи мову про моральні пороки, він звертав увагу на такі з них, як незнання себе (“від незнання самого себе з'являється бажання керувати. Важко мати високе становище й не мати високих про себе думок”), самолюбство (“Самолюбство керує грішником у всій його шкоді й злі”; “Самолюбство нас руйнує, воно є причиною чвар і збурювань у суспільствах людських, оскільки багато є таких, які люблять більше добро власне, ніж громадське”), пожадливість, хтивість, погордливість, пихатість, ненависливість, гнівливість, злостивість, мстивість тощо. Позбавитися їх можна завдяки моральному самовдосконаленню, яке передбачає самопізнання, виявлення і викорінення своїх пороків. Не можна допустити, щоб пороки панували над нами. “Святі, — писав Віталій, — маючи осяяння світла божественного, помічали в собі недосконалості найменші...” Для збереження доброчесності потрібен або справжній друг, який розкриє людині очі на її пороки і допоможе порадою, або жорстокий ворог, який змусить її не реагувати на зовнішній світ: “Тоді життя твоє буде доброчесним, коли сам у собі жити будеш”.
      Етичні погляди Віталія характеризують і такі думки: “Не можна зробити шкоду ближньому, не зробивши ураження собі”; “Якщо хочеш пізнати людину, подивися, з якими людьми вона дружить”; “...злі люди ремствують на них (на синів світла — М. Т.) і сини темряви гонять їх, — бо завжди ж премудрість невігласи ненавидять” ; “Якщо тебе будуть належно хвалити за те добре, що маєш, не величся, бо недоліків маєш велику кількість... Якщо справедливо на тебе нарікають, то доклади всіх зусиль, щоб виправити себе”; “Те, що мудрий робить на початку, те безумний чинить у кінці”; “Хто багато має? Той, хто мало бажає”; “Бог приємність перемішав зі злигоднями й прикрощами, щоб, відчуваючи їх, ти полишив вади й пороки”; “Якщо життя доброчесних людей є мовчазним докором і викриттям розбещеності розпутних людей, — то не дивно, що злі гонять добрих”; “...гордливість... усі доброчесності руйнує, оскверняє й до безсилля призводить”; “Багатство розважливим людям служить, а над безумними володарює”; “Очі, котрі є поводирями почуттів, одразу заражають серце, якщо їх не відвернути”; “Непізнання самої себе в людині є порок”; “Правило розуму говорить, що та людина не без пороку, котра втручається у справи, до яких не має відношення... Безумний той, хто, забувши самого себе, втручається у справи чужі”; “Спокуса робить доброчесну людину найміцнішою й стійкою в чеснотах, злу ж перемагає і звалює”.
      Досить специфічним феноменом, який сформувався і розвинувся в XV—XVII ст. на українських теренах, була козацька етика.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >

Замовити реферат, курсову або дипломну роботу

bottom_left
bottom_right
Studentam.net.ua © 2008-2021