|
4.6.3. Формування особистості засобами виховання У процесі формування особистості відокремити засоби навчання від засобів виховання вельми проблематично, тому що вони виступають у єдності.
Умовно процес виховання розподіляють на:
- розумове виховання;
- економічне виховання;
- трудове виховання і профорієнтаційну роботу;
- правове виховання;
- екологічне виховання;
- статеве виховання;
- моральне виховання;
- сімейне виховання;
- естетичне виховання;
- виховання толерантності і культура міжнаціонального виховання;
- фізичне виховання;
Такий поділ є умовним через те, що в процесі формування особистості вихованням усі ці складові наявні більшою чи меншою мірою.
Сучасна педагогічна наука вважає, що сутністю процесу виховання є організація життя вихованців, формування в них стійких форм поведінки у суспільстві через навички та звички.
Найбільш характерною ознакою, особливістю виховання є його цілеспрямованість.
Загальна мета виховання полягає у формуванні соціально активної, гуманістично спрямованої особистості, яка у своїй життєдіяльності керується як загальнолюдськими, так і культурно-національними цінностями, тобто має людський та національний характер.
Загальнолюдський характер виховання виявляється в тому, що діти повинні усвідомлювати себе як частину всієї планети, як активну складову ноосфери, мати відповідальність за свої вчинки перед усім людством, співвідносити у своєму світосприйнятті загальнолюдське та національне. Відчуття себе як громадянина світу, сформованість планетарного мислення, толерантність у ставленні до інших людей, націй, народів, відмова від національного егоїзму — це далеко не повний обсяг питань загальнолюдського виховання.
Загальнолюдське виховання базується на концепції глобальної освіти, яка широко розповсюджується в країнах світу. Вона передбачає включення до навчальних планів навчальних закладів таких напрямків педагогічної діяльності, як виховання інтересу і поваги до культур інших народів світу, досягнення розуміння загальносвітового і специфічного в цих культурах.
Виховання на глобальних засадах має за мету прилучити вихованців до культур і традицій різних народів та національностей, формування на ґрунті цього загальнолюдської свідомості та почуттів.
Загальнолюдські ідеали базуються на основних правах і духовних цінностях, до яких належать:
- право на життя (вітальна цінність) і право на здоров'я (валеологічна цінність);
- право на людське співтовариство (соцієтальна цінність) і право на освіту, свободу (лібертальна цінність);
- право на працю (прагматична цінність) і право на особисту власність (приватна цінність);
- право на пізнання (гностична цінність) і право на інформацію (інформаційна цінність);
- право на спілкування (комунікативна цінність) і право на індивідуальність (унікативна цінність);
- право на творчість (креативна цінність) і право на всебічний розвиток (калокагативна цінність).
Загальнолюдський характер вихованню надають знання про людську спільноту, її історію, народи та їх політичні взаємовідносини, про діяльність ООН та інших міжнародних організацій, чия діяльність спрямовується на збереження миру. Загальнолюдський характер виховання проявляється також у пропаганді міжнародних та державних норм права людини і народів, формуванні у студентів поваги до цих норм і принципів міжнародного права: мирного співіснування держав, співробітництва народів і держав, незастосування сили та погрози силового в міжнародних відносинах, рівноправності та самовизначення націй та народів, поваги до прав людини і основних свобод, відповідальності влади за агресію та інші міжнародні злочини; суверенітету і рівності держав, непорушності кордонів, територіальної єдності держав, невтручання у внутрішні справи одне одного, сумлінного виконання міжнародних зобов'язань.
Загальнолюдський характер виховання може виявлятись і у співвідношенні різних релігійних норм. Виховуючи студентську молодь в дусі миру між народами і віротерпимості, слід ураховувати і виважено використовувати вплив релігії на різні сфери громадського життя, держави, права, культури, освіти, національних і сімейно-побутових відносин. Провідні релігії світу проголошують життя людини як головну цінність, закликають до мирного співіснування різних народів. Зазначимо, що саме єдність релігій у поглядах на мораль, моральні відносини стала основою для формування загальнолюдських цінностей.
Зміна соціально-економічної формації, перехід до ринкових відносин, інтеграція в європейське та світове товариство, побудова демократичного суспільства в Україні передбачає:
- орієнтацію на відродження національної гідності, патріотизму й громадянськості особистості;
- освіченість на світовому рівні, гуманізм, духовність, діловитість;
- активізацію кожної людини зокрема, її самореалізацію в матеріальній і духовній сферах суспільного життя, дотримання всіх прав людини.
У Законі України "Про освіту" підкреслено, що "Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до набуття молодими поколіннями соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури національних взаємин, формування у молоді незалежно від національної приналежності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури".
Національне виховання. Головна мета національного виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної приналежності особистісних рис громадянина Української держави, розвиненої духовної, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.
Мета національного виховання конкретизується через систему виховних завдань:
- формування національної свідомості, виховання любові до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;
- виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, формування правової культури;
- забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;
- формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;
- виховання духовної культури особистості та створення умов для вільного формування нею своєї світоглядної позиції;
- утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, толерантності, працелюбності та інших доброчинностей;
- забезпечення повноцінного розвитку дітей та молоді, охорони й зміцнення їх фізичного, психічного і духовного здоров'я;
- формування соціальної активності особистості шляхом включення вихованців у процес державотворення, реформування суспільних стосунків;
- розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх самореалізації, формування наукового світогляду.
Принципи національного виховання
Принцип народності — єдність національного і загальнолюдського. Національна спрямованість виховання, оволодіння і вживання рідної мови, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу; оволодіння рідною мовою, використання всіх її багатств і засобів у мовній практиці, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, народних традицій і звичаїв народів, що населяють Україну.
Принцип природовідповідності виховання — врахування багатогранної і цілісної природи людини, їх вікових та індивідуальних, особливостей психологічних, національних і релігійних особливостей.
Принцип активності, самодіяльності і творчої ініціативи молоді, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю студентства, утвердження життєвого оптимізму, розвиток навичок позитивного мислення.
Принцип гуманізації і демократизації виховання полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх потреб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських цінностей, гармонії стосунків людини і навколишньогосередовища, суспільства і природи.
Принцип гуманітаризації освіти покликаний формувати цілісну картину світу, духовність, культуру особистості й планетарне мислення.
Принцип безперервності і наступності виховання — досягнення цілісності й наступності у вихованні, перетворення його у процес, що триває впродовж усього життя людини; нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання формуванню особистості.
Принцип диференціації та індивідуалізації виховного процесу — врахування у виховній роботі рівнів фізичного, психічного, соціального, духовного, інтелектуального розвитку вихованців, стимулювання активності, розкриття творчої індивідуальності кожного.
Принцип культуровідповідності виховання — органічний зв'язок з історією народу, його мовою, культурними та прогресивними родинно-побутовими традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами і промислами, забезпечення духовної єдності, наступності та спадкоємності поколінь.
Принцип гармонізації родинно-шкільного виховання — організація родинного виховання та освіти як важливої ланки виховного процесу, дотримання гуманних вимог до дітей.
Толерантність і культура міжнаціонального виховання. У сучасному світі проблема міжнаціональних конфліктів виникає майже в кожному регіоні, оскільки в жодній країні населення не складається з людей однієї національності, без малих етносів та релігійних груп. Кінець XX та початок XXI ст. супроводжується чисельними національними конфліктами на всій земній кулі. Пошуки шляхів розв'язання конфліктів та запобігання геополітичним вибухам спрямовуються в різні русла, одним з яких є освіта, зокрема полікультурна.
Полікультурна освіта відрізняється від поліетнічної своєю спрямованістю на не окремі етноси, а не більш широкі верстви, які об'єднані не тільки за ознаками етнічної спільноти, а й належністю до певних соціальних кіл, політичних та професійних орієнтацій тощо. Унаслідок своєї спрямованості на різні групи суспільства полікультурна освіта містить у собі великий потенціал для виховання толерантності до будь-яких відмінностей в культурі представників різних народів.
Толерантність (від лат. tolerantia — терпіння) була проголошена ключовим поняттям людських взаємовідносин у "Декларації принципів терпимості", проголошеній ООН (1995). У документі стверджувалось, що толерантність — це повага, прийняття і правильне розуміння всієї різноманітності культур, форм самовираження і прояву людської індивідуальності. Толерантності сприяють знання, відкритість, спілкування і свобода думок, совісті, переконань. Толерантність — це єдність у різноманітності. Це не тільки моральний обов'язок, а й політична та правова потреба. Толерантність надає можливість досягнення миру і веде від культури війни до культури миру. Толерантність — це не поступка, поблажливість чи прикидання, а, насамперед, активне ставлення до дійсності, яке формується на засадах визнання універсальних прав і свобод людини.
Декларація підкреслює, що найбільш ефективним засобом попередження нетерпимості є виховання. Саме виховання толерантності визначається як одне з провідних освітніх завдань XXI ст., це одна з необхідних умов ефективної професійної підготовки майбутнього фахівця вищої кваліфікації.
На думку Ю.В. Тодорцевої, серед важливих завдань педагогіки толерантності постають:
- розвиток у вихованців почуття власної гідності й уміння поважати гідність інших;
- формування позитивного ставлення до своєї держави та її народу;
- спрямованість майбутніх фахівців на підвищення самооцінки шляхом отримання позитивного зворотного зв'язку й підтримки групи;
- навчання міжкультурного розуміння й толерантної поведінки в міжетичних стосунках;
- закріплення у вихованців конструктивних способів виходу з конфліктних ситуацій, вираження власних почуттів без насильства в різних його виявах у процесі співробітництва з родинами вихованців;
- удосконалення практичних навичок та вмінь студентів щодо різноманітності шляхів до створення партнерської сім'ї за допомогою толерантності;
- розширення здібностей майбутніх фахівців до самоаналізу, самопізнання;
- тренування навичок ведення позитивного внутрішнього діалогу стосовно самого себе.
Виховання толерантності починається з розвитку такого морального новоутворення, як усвідомлення цінності людської особистості. Формується вона у двох напрямках. Перший полягає у тому, що перед людиною розкривають позитивні якості особистості, які її оточують: батьки, викладачі, однолітки і т. ін. Цей процес має починатися ще у дитячому віці і органічно продовжуватися у період навчання як у школі, так і у вищих закладах освіти. При цьому особливу увагу слід приділяти тому, чим та чи інша людина відрізняється від спільноти, у чому її неповторність, самобутність. Тільки розвинене поняття цінності людської особистості, поваги до її особливостей стає запорукою виникнення у молоді об'єктивних оцінок спочатку інших людей, а потім і себе.
Іншим напрямком формування в майбутнього спеціаліста цінності іншої людини стає попередження зверхнього ставлення до людей. Основи такого ставлення можуть закладатися ще в сім'ї, коли батьки негативно оцінюють своїх друзів, колег, сусідів, забороняють дитині спілкуватися з іншими дітьми тільки тому, що вони не відповідають стандартному колу вимог.
Для розвитку толерантності дуже важливо сформувати у вихованців образ "хорошого іншого" у процесі спілкування, спільної діяльності і т. ін. (за І.Д. Бехом). Саме ті люди, які сприймаються особистістю як "хороші інші", становлять коло її спілкування, входять до складу референтної групи, думка якої найбільш важлива для майбутнього фахівця. Проте на цей процес можна подивитися ширше і формувати образ "хорошого іншого", виходячи не лише з кола безпосереднього спілкування молодої людини, але створюючи привабливий образ представників інших народів та національностей. Найбільш ефективними засобами тут можуть виступати кіно, література та інші види мистецтва та культури.
Образ "хорошого іншого" тісно пов'язаний з розвитком емпатії, яка проявляється в умінні поставити себе на місце іншого, в емоційній чуйності до переживань інших людей. Здатність співпереживати, небайдуже ставитися до емоційних виявів іншої людини виникає поступово. При цьому важливо сформувати у вихованців різноманітні форми адекватних поведінкових реакцій на дії партнерів у спілкуванні, бо саме неадекватність, невиразність цих реакцій найчастіше стає причиною конфліктів між людьми. Емоційну чуйність, співпереживання, спрямовані на представників інших національностей та народів, можна визначити як етноемпатію.
Виховання толерантності нерозривно пов'язане з усвідомленням особистістю своїх загальних прав і свободи, для того щоб забезпечити здійснення та захист як власних прав, так і прав інших людей. Толерантність особистості супроводжується незалежністю мислення, критичністю суджень, сформованих на моральних цінностях. Слід зазначити, що на виховання толерантності суттєво впливає національний менталітет, який складається упродовж століть і відображає специфіку життя того чи іншого народу, нації, їх традиції, національно-етнічні особливості, віросповідання і т. ін. Проте, як зазначає Б.С. Гершунський, незважаючи на різноманітність людських спільнот, їх ментальності, релігійних та політичних уподобань, деякі загальні для всіх цінності. Наявність таких інваріантних цінностей забезпечує біологічне та соціальне існування людського роду, саме вони спроможні стати основою співробітництва людей різних національностей.
Для прийняття сутності толерантності і формування відповідного світобачення та поведінки необхідна наявність певних вольових зусиль як з боку держави, так і окремих людей, які мають за мету ствердження та збереження головних цінностей людства: свободи, справедливості, демократії. Саме вольові зусилля спрямовуються на подолання такого явища як етноцентризм, який в своїх негативних формах виступає як нетерпимість до культурних відмінностей, зовнішнього вигляду, мови, звичаїв тощо. Труднощі, пов'язані з подоланням негативних виявів етноцентризму, виникають внаслідок того, що етноцентризм є невід'ємною структурною складовою свідомості людини, яка формується в певному етнокультурному середовищі.
Войовничий негативний етноцентризм виявляється в тому, що людина не лише засуджує чужі цінності, відмінні від власних, а й нав'язує свої цінності іншим. На відміну від войовничого, доброзичливий етноцентризм поблажливо ставиться до культурних відмінностей інших культур, не нав'язує свою думку, тобто демонструє певну толерантність. Слід зазначити, що в своєму позитивному аспекті доброзичливий етноцентризм шляхом виховання толерантності надає можливість формування на його основі етноемпатії, але це потребує свідомої цілеспрямованої виховної роботи.
Виховання толерантності і в цьому випадку потребує зусиль, спеціальних заходів щодо зближення, взаєморозуміння, взаємозбагачення світоглядних установок представників різних національностей. Досягнення толерантності у міжнаціональному спілкуванні вбачається, таким чином, в аспекті моралі, духовності, тобто таких педагогічних явищ, які досягаються шляхом виховання.
Потреба виховання толерантності в майбутніх спеціалістів набуває також освітнього значення. Саме освіта безпосередньо впливає на формування світогляду, менталітету як окремої особистості, так і людської спільноти в цілому.
Культура міжнаціонального спілкування — це характеристика міжособистісних контактів, індивідуальної форми взаємодії людей різних національностей, у процесі якої відбувається обмін думками, ідеями, досвідом, почуттями. Вона залежить від рівня морального розвитку, толерантності особистості, її вміння організувати комунікабельну діяльність у формах, вироблених суспільством. Культура міжнаціонального спілкування включає також мовну культуру, етикет, етноемпатію, доброзичливість, повагу до людської гідності, комунікабельність тощо. На культуру міжнаціонального спілкування негативний вплив має упередженість у ставленні до людей будь-якої національності, при цьому конфліктні ситуації, які виникають між людьми (особливо молодими), вади однієї людини студенти можуть переносити на інших представників певної національності. Внаслідок цього в умовах поліетнічного колективу ці конфлікти можуть набирати національного забарвлення.
Звідси випливає, що виховне завдання полягає не лише в тому, щоб навчити майбутніх спеціалістів уникати конфліктних ситуацій з представниками різних національностей, а й формувати етику поведінки студентів, підвищувати культуру спілкування. У зв'язку з цим виникає потреба виділення в різноманітних етнокультурних системах загальнолюдських моральних норм і принципів, що невід'ємно пов'язані з вихованням толерантності.
Процес формування культури міжнаціонального спілкування не може ігнорувати національної етнопедагогіки та народної педагогіки. К.Д. Ушинський зазначав, що "виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої немає в найліпших системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених у іншого народу". Закономірності ставлення і розвитку народної педагогіки є спільними для всіх народів, оскільки вони проходять однакові ступені розвитку, розв'язують загальну проблему підготовки молоді до життя, забезпечують передачу молоді досвіду минулих поколінь, традицій культури. Культура міжнаціонального спілкування формується в надрах національного виховання, оскільки саме це виховання закладає основи національної самосвідомості, дає змогу сформувати певну світоглядну позицію стосовно представників інших національностей, етнічних груп.
B.C. Заслуженюк, В.В. Паскар зазначають, що формування культури міжнаціонального спілкування можна розглядати як цілісний процес у системі національного виховання, який складається з таких компонентів:
- виховання почуття належності до єдиного народу України, відповідальності за долю своєї багатонаціональної Вітчизни;
- формування національної самосвідомості, почуття загальнонаціональної гідності;
- обізнаність з історією, культурою, звичаями народів та етносів України;
- сформованість толерантності до представників інших національностей;
- подолання ворожого етноцентризму, зневажливого ставлення до національних почуттів і традицій;
- подолання проявів шовінізму, усунення причин, що його породжують;
- утвердження духовності, поваги до загальнолюдських цінностей.
В основі роботи з формування культури міжнаціонального спілкування знаходиться людинознавча особистісно зорієнтована система виховання, яка визначає напрямки становлення людини з позицій сукупності загальнолюдських цінностей, ураховує специфічні особливості національного середовища (історичні, духовні, культурні, релігійні, мовні і т. ін.), має демократичну та гуманістичну спрямованість та створює умови для повноцінного розвитку майбутнього фахівця, його становлення як професіонала вищого ґатунку.
Розумове виховання. Завдання розумового виховання полягає в тому, щоб сформувати в особистості правильне уявлення про навчання як про складний процес, пов'язаний з постійним напруженням волі, необхідністю долати труднощі, виробляти в собі такі позитивні якості, як працелюбство, дисциплінованість, високу свідомість, відповідальне ставлення до праці тощо. Але водночас навчання приносить задоволення й насолоду, якщо воно (і викладання, і учіння) творче, себто вміло кероване викладачем і самокероване учнем.
Розумове виховання — цілеспрямована діяльність педагогів з розвитку розумових сил і мислення, прищеплення тим, хто навчається, культури розумової праці.
Мета розумового виховання — забезпечення засвоєння вихованцями основ наук, розвиток їхніх пізнавальних здібностей і формування на цьому підґрунті наукового світогляду: системи фактів, понять, положень з усіх галузей науки, культури і техніки. Освічена людина повинна володіти основами наук, техніки, мистецтва і культури. Ці знання мають бути систематизованими та постійно поповнюватися.
У процесі розумового виховання людина повинна навчитися мислити.
Мислення — процес опосередкованого й узагальненого пізнання предметів і явищ об'єктивної дійсності в її істотних виявах, зв'язках і відносинах.
Є такі види мислення:
- діалектичне — уміння бачити в явищі суперечності, тенденції розвитку, зародження нового;
- логічне — встановлення узагальнених зв'язків між новими знаннями і раніше засвоєним матеріалом, приведення їх до певної системи;
- абстрактне — абстрагування від неістотних, другорядних ознак, виділення загальних та істотних, формування абстрактних понять;
- узагальнююче — знаходження загальних принципів і способів дій, що поширюються на певну низку явищ;
- категоріальне — уміння об'єднувати поняття в класи і групи на підставі певних істотних ознак подібності;
- теоретичне — здатність до засвоєння знань високого рівня узагальнення, розуміння наукових засад і принципів розвитку тих чи інших галузей знань, виявлення залежності та закономірності наявних між явищами зв'язків;
- індуктивне — рух думки від окремого до загального, від фактів до узагальнень, висновків;
- дедуктивне — рух думки від загального до окремого;
- алгоритмічне — неухильне дотримання інструкцій, що передбачає сувору послідовність дій, забезпечує отримання результату;
- технічне — розуміння наукових засад і загальних принципів виробничих процесів;
- репродуктивне — актуалізація засвоєних знань щодо розв'язання завдань певного типу або виконання дій у знайомих умовах;
- продуктивне — самостійне вирішення людиною нових завдань на підставі набутих знань, а також використання нових даних, способів і засобів, які є необхідними для вирішення завдань;
- системне — здатність виявляти зв'язки між науками, розуміти загальнонаукові закони, що покладено в основу їх розвитку, мати загальні уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства.
У вихованців слід розвивати всі види мислення. Оволодіти ними вони можуть лише за умови опанування таких мисленнєвих операцій:
- аналіз — уявне розчленування цілого на частини або уявне виокремлення окремих частин цілого;
- синтез — уявне поєднання частин предметів або окремих їх боків, ознак, властивостей;
- порівняння — встановлення подібності або відмінності між предметами і явищами за однією або кількома ознаками, відношеннями в певній послідовності;
- класифікація (систематизація) — розподіл предметів або явищ за групами, залежно від подібності чи відмінності між ними.
Особлива роль у розумовому вихованні належить формуванню інтелектуальних умінь. Цьому сприяє робота з різними типами завдань: дослідницькими (спостереження, дослідництво, підготовка експерименту, пошуки відповіді в науковій літературі, екскурсії та експедиції з метою збирання матеріалу та ін.); порівняльними (від простіших до порівнянь, що виявляють подібність або відмінність понять, складних явищ); на впорядкування мисленнєвих дій (використання алгоритмів або самостійне їх складання), пов'язане з аналізом і узагальненням ознак щодо виокремлення явища в певний клас чи вид.
Успіх навчальної діяльності особистості, її розумовий розвиток значною мірою залежать і від рівня сформованості відповідних навчальних умінь:
- формулювати і викладати свої думки: аналізувати зміст прочитаного чи почутого, словесно описувати прилади, об'єкти, що спостерігаються, уміти поставити проблемні запитання до розповіді викладача, прочитаного тексту та ін.);
- самостійно одержувати необхідну інформацію: передусім уміння підібрати необхідну літературу за бібліографією, визначати її загальний зміст, використовувати різні форми запису прочитаного, уміти користуватися довідковою літературою, словниками, періодикою;
- спеціальні вміння: уміння знаходити інформацію, використовуючи комп'ютерні засоби, мережу Інтернет та ін;
- уміння культури розумової праці: дотримуватися раціонального режиму розумової праці, виконувати навчальні завдання акуратно, підтримувати в належному стані своє робоче місце, чергувати розумову працю з відпочинком або з іншим видом діяльності.
Культура розумової праці передбачає знання вихованями загальних правил розумової праці та вмінь дотримуватись їх у своїй навчальній діяльності; знання важливості поступового включення до роботи, ритмічного та регулярного чергування праці й відпочинку, роботи зі складним і легким матеріалом та ін.
Діяльність з розумового виховання передбачає врахування цілеспрямованої діяльності з формування емоційно-ціннісного ставлення вихованців до навчальної діяльності та її результати, що є основою формування мотиваційної структури особистості. Правильно організований процес навчання і виховання, що передбачає залучення всіх вихованців до активної пізнавальної діяльності з використанням спеціальних завдань на розвиток мислення, позитивно позначається на розумовому розвитку і вихованні студентів. Лише відповідно до тих цілей, які ставляться в навчальному процесі, педагог може вести цілеспрямовану діяльність з розвитку чи виховання учнів. У разі, коли враховуються інтелектуальні можливості та проводиться цілеспрямована діяльність з розумового розвитку, досягаються в основному розвивальні цілі навчання. А якщо враховується мотиваційна сфера особистості та проводиться цілеспрямована діяльність з її формування, досягаються в основному виховні цілі, тобто формуються й розвиваються мотиви до навчання. Розумовий розвиток передбачає засвоєння з боку вихованців знань і вмінь, а також основних рис творчої діяльності. Розумове виховання включає в себе процес розумового розвитку як його безпосередній компонент.
З поняттями "розум", "розумове виховання", "розумовий розвиток" тісно пов'язане поняття "інтелект".
Інтелект, за Н.І. Чупріковою, — це досягнута і потенційна здатність до розрізнення, розчленування, поділу, виокремлення психічних змістів, зокрема близьких один до одного за смислом або за ситуативною приналежністю. Фізіологічною основою інтелекту є дискри-мінативна здатність мозку.
На підставі аналізу численних досліджень у галузі інтелекту та його розвитку К.В. Недялкова виділяє, дотримуючись концепції подвійної детермінації розвитку особистості людини (3. Фрейд, В. Штерн), дві групи факторів інтелектуального розвитку особистості — біологічні та соціальні. Серед біологічних факторів — це фактор спадковості (структура центральної нервової системи, швидкість переробки інформації і т. ін.); віковий фактор (сенситивність конкретного вікового періоду, особливості певної вікової групи тощо); статевий фактор (статеві інтелектуальні можливості, особливості статі). До групи соціальних факторів належать: фактор середовища (виховання, первинне оточення, пізнавальний клімат родини, колектив, неформальні групи і т. ін.); соціокультурний фактор (суспільні підвалини, національні традиції, домінуюча культура, соціоеконо-мічний статус родини і т. ін.); фактор мотивів, потреб, підкріплення (мотиваційно-потребова сфера особистості, мотиви власне інтелектуальної діяльності, наявність стійкої пізнавальної потреби і т. ін.); фактор досвіду (попередній життєвий, ментальний досвід особистості); фактор компенсації (наявність сили волі, наполегливості, цілеспрямованості тощо); операційний фактор (освіченість, прогалини у знаннях, практичні вміння, навички тощо).
Зазначені фактори в їх діалектичному поєднанні, на думку К.В. Недялкової, визначають причину, становлять базис індивідуальних розходжень в інтелектуальному розвитку особистості. Основні підходи до аналізу індивідуальних розходжень в інтелектуальному розвитку особистості групуються навколо трьох основних проблем: структура інтелектуальних здібностей і домінування в розвитку особистості того чи іншого компонента цієї структури; наявність різних когнітивних стилів; виявлення індивідуальних переваг в організації умов інтелектуального розвитку особистості та їх забезпечення в конкретних освітніх ситуаціях.
Інтелектуальний розвиток особистості — це якісні й кількісні зміни у психіці індивідуума, які забезпечують накопичення інтелектуального потенціалу особистості, що виражається в укладенні когнітивних психічних структур, переході мислення на теоретичний рівень, розвитку здатності до самоврядування, зростанні інтелектуальної активності й удосконаленні мотивації інтелектуальної діяльності.
Численні підходи до розуміння сутності й механізмів інтелектуального розвитку зумовлюють неоднозначність реалізації на практиці процесу інтелектуального розвитку студентів і педагогічного керування цим процесом. Педагогічними умовами виступають зовнішні стосовно особистості вихованця обставини середовища навчання і виховання, що є причиною змін особистості вихованця. Педагогічні умови — це спосіб формування, а інтелектуальний розвиток — процес і результат відповідного формування, що переживається суб'єктивно.
Інтелектуальний потенціал особистості найповніше реалізується у процесі мислення, тому доцільно розглядати мислення як інтелект у дії. У процесі інтелектуального розвитку особистості насамперед відбувається перехід мислення на теоретичний рівень. Теоретичне мислення, спираючись на чуттєво-конкретне сприйняття, виходить за його межі до виявлення такого істотно загального, яке безпосередньо не сприймається. Результатом теоретичного мислення є побудова уявних моделей, гіпотез і теорій, утворення теоретичних понять.
Будь-який інтелектуальний акт передбачає активність суб'єкта і наявність саморегуляції під час його виконання. За М.К. Акімовою, основою інтелекту є саме активність, водночас саморегуляція лише забезпечує необхідний для вирішення завдання рівень активності. Інтелектуальна активність — це інтегральна властивість деякої гіпотетичної системи, основними компонентами якої є інтелектуальні (чи загальні розумові здібності) і неінтелектуальні (насамперед мотиваційні) фактори розумової діяльності. Постійне стимулювання інтелектуальної активності забезпечує поступове її зростання. Інтелектуальна активність студента виявляє свою спрямованість насамперед у зв'язку з професійною діяльністю, відповідно до якої засвоєння знань виступає як необхідна умова.
Інтелектуальна активність може бути мотивована будь-якими факторами: бажанням самоутвердитися, прагненням схвалення, духом суперництва, задоволенням матеріального інтересу, почуттям обов'язку, пізнавальною потребою тощо. Розгортання інтелектуальної активності передбачає особистісне прийняття ситуації як проблемної, тобто внутрішня особистісна потреба у відсутніх знаннях перетворює ситуацію у проблемну. Якщо ж внутрішньої пізнавальної мотивації, що зумовлена діяльністю та інтересом до предмета, немає, то й немає самостійного виявлення та пошуку вирішення проблем, які пропонуються іншими людьми (викладачами, вчителями, авторами підручників). Тому однією з умов ефективного інтелектуального розвитку особистості є забезпечення домінування інтелектуально-спонукального мотиву в структурі мотивації інтелектуальної діяльності, в основі якого лежить стійка пізнавальна потреба.
Трудове виховання та профорієнтація. Трудове виховання — це виховання працею, практичною діяльністю. Упродовж довгого часу під цим розуміли скерованість вихованців на оволодіння, в основному, робітничими спеціальностями, причому не завжди достатньо кваліфікованими, творчими. Проте праця вченого і у фізичному розумінні не менш тяжка, ніж праця робітника, оскільки потребує величезних енергетичних затрат. А праця робітника на верстатах з автоматичним управлінням, операторів на хімічних комбінатах чи операторів ЕОМ потребує великих знань. Не так важливо, якою буде праця — розумовою чи фізичною (суто розумової чи суто фізичної взагалі немає), вона має бути творчою. У праці продовжуються, закріпляються і формуються нові знання — нова особистість.
В умовах структурної перебудови народного господарства, переходу до нових соціально-економічних відносин, упровадження інтенсивних технологій і пов'язаних із ними технічних засобів, створення і розвитку різних форм власності (державна, кооперативна, орендна, акціонерна, приватна і т. ін.), становлення ринку, у тому числі і ринку праці, змінюється характер і зміст праці і, отже, підготовка до нього підростаючого покоління. У сучасних умовах трудове виховання має бути орієнтоване на формування соціально значущих знань, ціннісних орієнтацій, особистісних якостей, що відповідають динаміці соціально-економічних перетворень у країні і необхідних для адаптації у сфері виробництва з різними формами власності, а також ефективної творчої праці в умовах підвищення вимог до компетенції, рівню професіоналізму на ринку праці. Досягти цього можливо за рахунок формування системи відношення до самої праці. Впливаючи на учасників праці, ці відносини становлять основу для вироблення соціально значущих якостей особистості.
Трудове виховання в сучасній школі — це педагогічна діяльність, спрямована на формування в учнів готовності до праці в умовах ринку. Вона передбачає:
1. Розвиток у вихованців широкого діапазону індивідуальних і соціальних мотивів трудової діяльності (моральних, матеріальних, пізнавальних, естетичних та ін.); мотивів результативного і процесуального плану діяльності.
2. Допомогу педагога у визначенні вихованцем суб'єктивних цілей праці, що відповідають мотивам його діяльності і особистим можливостям.
3. Формування у вихованців уміння враховувати умови праці, необхідні для успішного досягнення певних цілей: зовнішні (особливості довкілля) і внутрішні (наявність знань, умінь, навичок, трудового досвіду, здібностей тощо).
4. Педагогічну підтримку у найповнішому вияві власного "Я" (самореалізації).
5. Спеціальне навчання самоконтролю, самооцінці і самокорекції власної трудової діяльності.
Складовою трудового виховання є професійна орієнтація — обґрунтована система допомоги (соціально-економічної, психолого-педагогічної, медико-біологічної, виробничо-технічної) вихованцям у виборі професії відповідно до здібностей, нахилів і ринку праці.
До професійної орієнтації входять складові:
- Професійна освіта — це ознайомлення вихованців із світом праці, професій, з проблемами професійного самовизначення, у процесі якого вони дізнаються про соціально-економічні, психофізіологічні особливості тих чи інших професій, про потреби конкретного району, міста в робочих руках.
- Професійна діагностика — вивчення вихованців з метою вироблення рекомендацій у виборі професії. Діагностика здійснюється спеціалістами (медиками, психологами, педагогами) шляхом використання різних методик. У процесі діагностики вивчаються особливості вищої нервової діяльності особистості, стан її здоров'я, інтереси, ціннісні орієнтації, установки на вибір професії.
- Професійна консультація — надання рекомендацій і порад з професійного самовизначення. На цьому етапі спеціалісти встановлюють відповідність між вимогами, які висуваються до професії, та індивідуально-психологічними особливостями особистості.
- Професійний відбір — відбір кандидатів на засвоєння будь-якої професії. Його здійснюють навчальні заклади, що висувають певні вимоги до тих, хто вступає до них, або установи, які беруть людину на роботу.
- Професійна адаптація — процес пристосування молодих людей до умов професійної діяльності.
Моральне виховання. Моральність — це інтегральна характеристика особистості і, як будь-яка інша інтегральна характеристика, містить у собі її компоненти: знання, почуття і відносини, поведінку. Ці компоненти визначають пріоритетні завдання морального виховання, що реалізується в педагогічній діяльності з формування моральних знань, почуттів та оцінок, норм поведінки. Як соціально-педагогічна категорія моральність є мірою, що характеризує рівень сформованості інтелектуально-емоційних і вольових якостей особистості. Моральний розвиток особистості протікає не спонтанно, не генетично, а за певного соціально-педагогічного впливу. Цей вплив визначається як складом змісту освіти, так і технологіями навчання. У процесі навчання у вихованців формуються специфічні знання, гностичні та комунікативні вміння та навички, емоційно-ціннісні орієнтації, моральна спрямованість яких виявляється в потребі працювати, у гуманному ставленні до тих, хто оточує, у бережливому ставленні до природи, у культурі спілкування і, нарешті, у потребі самопізнання та самовиховання.
Методологічною основою морального виховання є етика. Етика — наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми в суспільстві.
Моральне виховання потребує формування всебічно розвиненої особистості, підвищення рівня її моральності, що передбачає формування і розвиток в студентів національної свідомості й самосвідомості, прагнення жити в гармонії з природою, свідомої дисципліни, обов'язку та відповідальності, поваги до закону, старших, жінок.
Моральна культура особистості — це засвоєння особистістю моральних норм, принципів, категорій, ідеалів суспільства на рівні власних переконань, дотримання їх як звичних форм особистості поведінки.
Моральну культуру ми розуміємо як інтегративну якість, яка визначається насамперед в системі моральних знань, умінь та відносин. її стрижнем є моральний ідеал особистості. У процесі формування моральної культури особистості відбувається відбір моральних цінностей, які становлять частину загальнолюдських цінностей. Формується моральна свідомість і самосвідомість особистості в процесі її взаємодії з довкіллям. Моральна свідомість окремого індивіда існує в різних формах і станах: у вигляді моральних почуттів і потреб, поглядів та переконань. Переконання ґрунтуються на знанні моральних та професійних цінностей, але на відміну від поглядів ці знання мають емоційне забарвлення, базуючись на особистісному досвіді.
Змістом виховної роботи є формування моральної культури, системи моральних знань, почуттів, відносин, поведінки. Зміст морального виховання передбачає утвердження принципів загальнолюдської моралі — правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших доброчинностей на національному ґрунті.
Створення умов творчої самодіяльності — одна з головних проблем морального формування спеціаліста. Повноцінний моральний розвиток не буде відбуватись у стінах нудьги, репродуктивних форм навчання. Створення атмосфери належності до навчального закладу, курсу, групи — емоційна умова морального розвитку спеціаліста. Ключовою умовою ефективності морального виховання є побудова стосунків довіри, взаємоповаги, відповідальності за себе й інших.
У процесі оволодіння професією одним із ключових компонентів є соціалізація особистості. Принципи загальнолюдської моральності — основа професійно-моральних норм. Наука, що вивчає професійну специфіку моралі, називається професійною етикою. Є дві підстави виокремлення професійної етики. Перша, це конкретизація загальних моральних вимог для всіх без винятку професій; друга — виникнення специфічних моральних обов'язків тільки для тих видів трудової діяльності, які пов'язані з впливом на людину. Професійна етика вивчає, яким чином моральні вимоги застосовуються у специфічних умовах тієї чи іншої професії.
Моральна свідомість формується в процесі і під впливом різноманітних видів діяльності. Провідною, переважаючою діяльністю тих, хто навчається, є навчально-пізнавальна, яка містить елементи всіх інших видів діяльності — трудової, художньої, природоохоронної, спортивної, патріотичної тощо. Саме в процесі діяльності і спілкування необхідно створювати такі умови, які стимулювали б переживання внутрішніх суперечностей між наявним та необхідним рівнем морального розвитку, стимулювали моральну активність студентів, покращували навчально-пізнавальну діяльність, сприяли моральному самовдосконаленню тих, хто навчається.
Естетичне виховання. Із рівнем естетичного розвитку особистості й суспільства, здатністю людини відгукуватися на красу і діяти за законами краси закономірно пов'язують прогрес людства в усіх сферах життєдіяльності, найрезультативніші виявлення творчої енергії й ініціативи людей, що наочно відтворено в різноманітних досягненнях світової культури. У зв'язку з цим в останні роки зросла увага до проблем теорії і практики естетичного виховання як найважливішого засобу формування ставлення до дійсності, засобу морального і розумового виховання, тобто як до засобу формування всебічно розвиненої, духовно збагаченої особистості.
Навчити бачити прекрасне навколо себе, у навколишній дійсності покликана система естетичного виховання — цілеспрямований, організований і контрольований процес художньо-естетичної освіти й розвитку підростаючого покоління.
Оцінюючи роль естетичного виховання в розвитку вихованців у цілому, можна стверджувати, що воно сприяє формуванню їхнього творчого потенціалу, позитивно впливаючи на розвиток різних властивостей, що становлять творчий комплекс особистості.
У процесі подальшого вікового розвитку духовне і предметно-практичне освоєння системи культурних цінностей, особиста участь в їх створенні продовжується. Указують на пряму залежність швидкості оволодіння спеціальністю, майстерністю від культурно-естетичного рівня молодих робітників, фахівців найрізніших профілів.
Особливо важливим є вміле здійснення цього виду виховання в начальному закладі з погляду формування гармонійно розвиненої, спрямованої на творчість особистості.
Естетичне виховання — це цілеспрямований процес формування творчо активної особистості, здатної сприймати, відчувати, оцінювати прекрасне, трагічне, комічне, потворне в житті й мистецтві, жити й діяти за законами краси.
Крім того, естетичне виховання інтенсифікує розвиток самосвідомості, сприяє формуванню соціальної позиції, заснованої на гуманістичних цінностях; гармонізує емоційно-комунікативну сферу особистості, знижує гостроту реагування на стресові фактори в індивідуумів з підвищеною чутливістю, тобто оптимізує їхню поведінку, розширює можливості спільної діяльності і спілкування.
Мета естетичного виховання — формування у вихованців уміння бачити, відчувати, розуміти і створювати красу, а також формування в них готовності до здійснення естетичного виховання школярів на достатньому рівні.
Естетичне виховання спрямоване на розв'язання таких завдань:
- формування здатності сприймати, відчувати, правильно розуміти і цінувати прекрасне в довкіллі та мистецтві, формування навичок використання засобів мистецтва під час виконання професійних обов'язків, для пізнання життя людей, самої природи;
- розвиток глибокого розуміння краси природи, здатності берегти цю красу;
- озброєння знаннями, а також прищеплювання умінь і навичок в галузі доступних видів мистецтв — музики, співу, малювання, художнього слова;
- розвиток творчих здібностей, умінь і навичок відчувати і створювати красу в навколишньому житті, на заняттях, вдома, у побуті;
- розвиток розуміння краси в людських відносинах, бажання й уміння вносити красу в побут.
Естетична свідомість — форма суспільної свідомості, що становить художньо-емоційне освоєння дійсності через естетичні почуття, переживання, оцінки, смаки, ідеали тощо і концентровано виражається в мистецькій творчості та естетичних поглядах.
Естетичні почуття — особливі почуття насолоди, які відчуває людина, сприймаючи прекрасне в дійсності й у творах мистецтва.
Естетичний смак — здатність людини правильно оцінювати прекрасне, відокремлювати справді прекрасне від неестетичного.
Естетичний ідеал — уявлення людини про прекрасне, до чого вона прагне, на що рівняється.
Естетика поведінки — риси прекрасного у вчинках і діях людини (у ставленні до праці й суспільства, в манерах і зовнішньому вигляді, у формах спілкування з людьми).
Естетичне виховання має здійснюватися як у процесі навчання, так і під час позанавчальної культурно-виховної роботи. Насамперед, естетичне виховання відбувається на заняттях з предметів гуманітарного та художнього циклів. Готовність до здійснення відповідного виду виховання у школі доцільно формувати, насамперед на заняттях з педагогіки та зі спеціальних предметів за розробленою для цього навчальною програмою. Індивідуальні здібності до різних видів естетичної діяльності можуть розвиватися в гуртках, творчих колективах, театральних студіях, роботу яких необхідно організувати при кожному закладі вищої освіти. У межах естетичного виховання викладачам та кураторам студентських груп слід також організовувати культпоходи до театрів, кінотеатрів та музеїв з метою ознайомлення студентів з кращими зразками мистецтва, обговорювати побачене й пережиті враження.
Фізичне виховання. Джерела фізичного виховання — в самій природі людини, в необхідності фізичного розвитку організму, всіх його складових — кістяка, мускульної й нервової систем та системи внутрішньої секреції. Фізичне виховання є формою реалізації об'єктивних законів природи в людському організмі.
Фізичне виховання — система соціально-педагогічних заходів, спрямованих на зміцнення здоров'я та загартування організму, гармонійний розвиток форм, функцій і фізичних можливостей людини, формування життєво важливих рухових навичок та вмінь.
Завдання фізичного виховання полягає в тому, щоб сприяти фізичному розвиткові людини, водночас чинячи позитивний вплив на вироблення й закріплення моральних і вольових рис характеру, виховання таких якостей особистості, як організованість, свідома дисципліна, наполегливість у процесі долання перешкод, витривалість, мужність та ін.
Крім занять фізкультурою і спортом, фізичне виховання передбачає санітарно-гігієнічні норми, спеціальні вправи, режим харчування й відпочинку, профілактику захворювань, автотренінг і т. ін. Фізично розвинута людина матиме позитивні установки до навколишніх. Вона буде до них доброзичливою і привітною з більшою часткою вірогідності, ніж людина хвора і квола.
Через фізичне виховання формуються естетично-художні смаки. Хіба можна сказати однозначно — фігурне катання, гімнастика, спортивний рок-н-рол тощо — це спорт чи мистецтво? А логічність мислення і розумова реакція, такі необхідні у спорті, хіба не формують особистість?
Основними засобами виховання фізичної культури особистості є фізичні вправи, природні та гігієнічні чинники.
Під фізичними вправами розуміють рухові дії, спеціально організовані й свідомо виконувані відповідно до змісту фізичної культури. До фізичних вправ належить гімнастика, ігри, туризм, спорт.
Цінність гімнастики полягає в тому, що вона здатна вибірково впливати на організм чи на розвиток його основних систем і функцій. Гімнастика буває основною, гігієнічною, спортивною, художньою, виробничою, лікувальною. Вона розвиває фізичні сили дитини, кмітливість, спритність, ініціативність.
Туризм — це прогулянки, екскурсії, походи і мандрівки, які організовують для ознайомлення з рідним краєм, природними, історичними та культурними пам'ятниками нашої країни. У них вихованці фізично загартовуються, вчаться бути витривалими, набувають досвіду колективного життя і діяльності, відповідального ставлення до природи.
Спорт. На відміну від фізичної культури, спорт завжди пов'язаний із досягненням максимальних результатів в окремих видах фізичних вправ. На тренуваннях і особливо на змаганнях вихованці долають значні та нервові навантаження, виявляють і розвивають рухові й морально-вольові якості.
Природні чинники — сонячне проміння, повітря, вода є невід'ємним компонентом всіх видів рухової діяльності учнів, що підсилює оздоровчий вплив на них. Крім того, вони є джерелом спеціально організованих процедур: сонячних і повітряних ванн, обтирань, обливань.
Гігієнічні чинники потребують суворого дотримання санітарно-гігієнічних вимог під час проведення фізкультурних занять, у навчальній праці, відпочинку, харчуванні та ін.
Економічне виховання. У сучасній Україні відбуваються дуже складні перетворення, які одночасно охоплюють усі сфери функціонування суспільства — політику, економіку та морально-культурну сферу. Очевидно, що розуміння населенням процесу ринкових реформ залежить від рівня економічної грамотності. Насамперед, він включає в себе знання загального, системного характеру (устрій суспільства, роль економіки, взаємозв'язку економіки та політики, основи права і т. ін.). Крім того, для прийняття рішень у життєвих ситуаціях громадянам необхідні знання в галузі володіння й розпорядження власністю, вибору способу збереження, а також в інших сферах економічних відносин. Все це зумовлює необхідність створення системи масової економічної освіти.
Особливого значення для соціально-економічних перетворень в Україні набуває формування мислення, необхідного спеціалістам різних сфер діяльності для здійснення інноваційної діяльності. Воно пов'язане з такими якостями особистості, як допитливість, здатність генерувати ідеї, воля до дії, ініціативність, готовність іти на ризик і здатність до оцінки ступеня ризику, інтуїція й уміння знаходити і приймати нестандартні рішення та ін. При цьому важливо враховувати, що всі ці властивості особистості потребують розвитку творчого підходу, а його основи закладаються, переважно, уже в шкільному віці.
В Україні необхідно утверджувати стратегію прискореного, випереджувального інноваційного розвитку економічної освіти і науки; мають забезпечуватись умови для розвитку, самоствердження і самореалізації особистості впродовж життя.
У сучасних соціально-економічних умовах економічному вихованню відведено особливу роль, сутність якої полягає у формуванні економічного мислення та прищепленні навичок раціональної економічної поведінки, створенні сприятливих умов для подальшого професійного навчання та практичної діяльності.
Економічне виховання — організована педагогічна діяльність, що спрямована на формування економічної культури студентів.
Метою економічної виховної роботи є виховання особистості як спеціаліста, що несе гуманістичні ідеали, цивілізовані норми стосунків людей, ставлення до народу, Вітчизни, самої себе; формування прагнення до творчої роботи в сучасних умовах, вирішення складних економічних завдань у майбутній практичній діяльності.
Важливим компонентом економічної культури є економічна свідомість — знання основних законів розвитку ринкової економіки, підвищення ефективності виробництва, перебудови його структур, удосконалення виробничих відносин, системи управління та методів господарювання.
Економічна свідомість забезпечує розуміння економічного життя суспільства, перетворення кожного працівника на активного, творчого учасника виробничого процесу. В умовах економічних реформ формування економічної свідомості підростаючого покоління стає загальним і обов'язковим. Складником економічної свідомості є економічне мислення — здатність до усвідомлення явищ економічного життя з урахуванням досягнень науки і техніки. Таке економічне мислення сприяє творчому розв'язанню особистістю економічних проблем, конкретних трудових завдань.
Економічному життю людини притаманні також соціальні почуття: колективізму, господаря, відповідальності, обов'язку та дисципліни. Економічна культура передбачає формування у студентів певних моральних та ділових якостей, що необхідні для їхньої майбутньої професійної діяльності: суспільної активності, ініціативності, господарського, бережливого ставлення до суспільного добра, раціоналізаторських здібностей, прагнення до ефективності власної праці, оновлення технологічних процесів і обладнання, особистого успіху й добробуту.
Особлива актуальність економічного виховання визначається тим, що кожна людина стикається з проблемами економіки як у професійній діяльності, так і в особистому житті. Майбутній працівник має оволодіти такими економічними навичками, як планування та організація своєї праці, виконання професійних обов'язків, трудових завдань згідно з установленими економічними та іншими нормативами, уміти адекватно оцінювати результати своєї праці за відповідними критеріями, вести пошук шляхів підвищення ефективності професійної діяльності.
Економічна діяльність у сфері особистого життя передбачає: планування та організацію особистого бюджету, доходів і витрат сім'ї; економічно обґрунтовану оцінку товарів особистого користування, розумне ставлення до свого здоров'я, режиму і способу життя, використання вільного часу та ін. Окрім того, кожен громадянин як морально вихована людина повинен бережливо і по-господарському ставитися до природи, активно протистояти негативним явищам у цій галузі діяльності людини, дбайливо ставитися до народного надбання, активно вивчати й осмислювати економічну політику нашої держави.
Екологічне виховання. Екологічна культура особистості — це сформована система наукових знань, спрямованих на пізнання процесів і результатів взаємодії людини, суспільства і природи; відповідальність за природу як національну і загальнолюдську цінність, основу життя; готовність до природоохоронної діяльності.
Головна мета екологічного виховання полягає в тому, що в людини мають формуватися не лише відповідні знання і вміння, а й певні якості особистості. Йдеться про формування екологічної свідомості, екологічної культури, які мають регулювати всю діяльність і поведінку сучасного покоління. Необхідною умовою формування екологічної культури є усвідомлення соціального замовлення взаємовідносин людини з природою.
Уміння прогнозувати віддалені наслідки втручання в природні взаємозв'язки становить необхідний напрямок екологічного виховання. Наукові знання допомагають передбачити наслідки впливу людини на природне середовище, розкривають обмеженість ставлення до природи як до джерела матеріальної користі. Людина повинна оцінити роль природи в розвитку різноманітних здібностей особистості, регулювати розуміння задоволення своїх потреб. Провідними при цьому мають стати духовні потреби, особливу роль у розвитку яких відіграє ставлення людини до безпосереднього контакту з природою, необхідного для морального, естетичного, інтелектуального збагачення особистості.
Екологічне виховання — тривалий багатофакторний цілеспрямований процес формування екологічної свідомості й екологічної культури. Наслідком екологічного виховання людини є формування мотивів, потреб, звичок, цілеспрямованої екологічної поведінки та природоохоронної діяльності, здорового способу життя.
Екологія соціального середовища є компонентом екологічно зорієнтованої педагогіки. Соціальне середовище може бути внутрішнім і зовнішнім. Внутрішнє охоплює родину і середовище навчального закладу. Зовнішнє — суспільство, в якому живе людина. Однак складні сучасні економічні, політичні, соціальні умови в країні не сприяють створенню гуманного суспільства. На цей процес людина неспроможна впливати, що не можна сказати про внутрішнє середовище.
Родина відіграє особливу роль у вихованні. Це пояснюється тим, що протягом життя людина є членом декількох колективів, які впливають на неї: класного, шкільного, студентського тощо. Ці великі та малі співтовариства можуть змінюватись і по-різному впливати на дітей. Незмінним залишається лише один колектив — родина. У такий спосіб якісними характеристиками родини у вихованні є стійкість, сталість, тривалість сімейного впливу, різнобічність виховання (моральні якості, виховання почуттів, духовне становлення дитини та ін.). Для формування особистості людини, її поглядів і переконань, вироблення лінії поведінки велику роль відіграє авторитет дорослої людини, батьків.
Екологія внутрішнього світу людини пов'язана з вихованням високоморальної особистості, екологічної свідомості, екологічної культури, екологічного мислення. Екологічну свідомість можна визначити як сукупність знань, уявлень людини про її взаємини, взаємозв'язки, взаємозалежності, взаємодії зі світом природи. На цій підставі формується відповідне позитивне ставлення до природи, а також усвідомлення людиною себе як її частини.
Найважливіші функції екологічної свідомості: просвітня, розвивальна, виховна, організаційна, прогностична. Ефективна реалізація в навчально-виховному процесі функцій екологічної свідомості призводить до формування в людини екологічної культури. Вона містить у собі екологічні знання, зацікавленість у природоохоронній діяльності, компетентне її здійснення, багатство морально-естетичних почуттів, емоцій, переживань.
Формування екологічної свідомості — тривалий і поступовий процес, що передбачає систему заходів, яка добре організована і поетапно проводиться, для засвоєння екологічних знань і виховання екологічно правильної поведінки. Провідними елементами формування екологічної свідомості є: знання (засвоєння основних наукових понять про природу, екологічні проблеми); усвідомлення (виховання свідомого ставлення до природного довкілля); ставлення (розуміння природи як унікальної цінності та джерела матеріальних і духовних сил людини); навички (здатність практичного засвоєння довкілля та його охорони); діяльність (участь у вирішенні екологічних проблем).
На основі аналізу визначень ноосфери можна дійти висновку: науково-технічна революція буде спрямованою на прогрес в тому разі, коли здійснювати її буде гуманістично спрямована особистість. Виникає завдання формування такої особистості за допомогою родини, школи, вищого закладу освіти, довкілля. Саме екологічно спрямовані форми і методи виховання, навчання, що застосовуються в школі, вищого закладу освіти, можуть запустити механізм позитивної моральної і суспільної поведінки, а також сформувати своєрідний захисний механізм, що перешкоджатиме деформації моральних цінностей і поведінки.
Екологічне виховання й освіту людини необхідно починати з раннього дитинства. Слід зазначити, що екологічне виховання та освіта — це процес безупинний, який здійснюється протягом усього життя людини. Пояснюється це тим, що в умовах науково-технічного розвитку навіть дорослій людині необхідно постійно вдосконалювати свої знання з питань екології сучасного виробництва і господарської діяльності.
Зважаючи на те, що будь-який вид мислення здійснюється на основі інформації, можна стверджувати, що екологічна інформація формує саме екологічне мислення. Необхідно навчити вихованців розуміти цілісність природи Землі, єдність її процесів, зв'язок людини з природою. Будь-яка діяльність людини, її поведінка та ставлення до природи мають бути погоджені з її законами. При цьому розвивається почуття причетності до природи, відчуття її натхненності, що не дасть змоги людині ставитися до неї недбало.
Людина повинна відчути на собі, що спілкування з природою піднімає настрій, лікує, знімає втому, перенапругу. Крім того, почуття цінності довкілля збагачує духовний світ людини. Отже, природа є необхідною, але недостатньою умовою формування гармонійно розвиненої особистості, а також джерелом здоров'я, творчості людей.
Формами екологічного виховання є екскурсії, диспути, тренінги, ділові ігри, клуби веселих та кмітливих, науково-практичні конференції, проблемні лабораторії, літературно-екологічні свята, інтегровані семінарські заняття тощо.
Правове виховання. Правосвідомість — істотний компонент світогляду людини та її світорозуміння, її основа — особлива, державно-правова ідеологія, яка не є принциповою для розуміння сутності й правовиховання. Не треба лякатися й уникати слова "ідеологія". Без державно-правової норми в рафінованому вигляді правова ідеологія і право виховання сприймаються як схоластичні, відірвані від життя, малозрозумілі формулювання. Вони набувають іншого значення і змісту, коли відкриваються громадянам у єдності проблем держави і права, сприймаються ними як державно-правові явища, стають державно-правовими знаннями, поєднуються з реаліями життя. У правовиховний процес має широким потоком увійти саме життя суспільства, як і правовиховання — у це життя.
Метою правового виховання є цілеспрямоване формування правосвідомості, загальної і правової культури та особистісних якостей майбутніх фахівців відповідно до загальнолюдських морально-етичних норм, виховання, відповідального ставлення до виконання законів, конституційного обов'язку кожного студента — громадянина України.
Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні — основні права. Вони є засобом забезпечення всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів і потреб; виражають об'єктивні можливості члена суспільства володіти, користуватись і розпоряджатись певними соціальними благами, а також набувати і захищати їх. Обов'язки людини і громадянина — це соціальні вимоги держави до людини і громадянина. Обов'язки поширюються на громадян держави, що проживають на її території та за її межами, і на всіх інших осіб, що постійно проживають у цій державі.
Права, свободи та обов'язки людини і громадянина базуються також на концепції прав людини, визначеній у міжнародно-правових документах: Загальній декларації прав людини (1948 p.), Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 р.) і протоколах до неї та ін., які встановлюють загал ьноправові стандарти прав і свобод людини. Права людини — визначальні засади правового статусу особистості, що належать людині від народження, а тому є природними і невідчужуваними. Без цих прав людина не може існувати як повноцінна суспільна істота. Права людини є необхідним елементом громадянського суспільства правової держави. Гарантії прав та свобод людини і громадянина — умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення у повному обсязі всебічної охорони прав та свобод особистості. Поняття "гарантії" охоплює всю сукупність об'єктивних та суб'єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та свобод, на усунення можливих перешкод для їх повного і належного здійснення. Розрізняють чотири види гарантій: економічні, політичні, ідеологічні, юридичні. Неухильне дотримання гарантій прав та свобод людини і громадянина є однією з умов розвитку демократії, законності, прогресу в усіх галузях суспільного життя. Тому перед педагогами-наставниками на сучасному етапі розвитку правової держави стоять певні завдання щодо громадянського та правового виховання студентів.
Завдання громадянського та правового виховання — виховання глибокого почуття любові до України, її народу, формування якостей громадянина-патріота; формування високої правової культури, правосвідомості; стимулювання внутрішніх зусиль у студентів до саморозвитку і самовиховання.
В Україні розроблено "Програму правової освіти населення України", яка затверджена Постановою Кабінету Міністрів України за № 366 від 29 травня 1995 p., в якій, зокрема, підкреслюється, що правова освіта є обов'язковою для всіх виховних дошкільних, середніх освітніх, вищих навчальних закладів, навчальних установ підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, тобто увага акцентується на наступності у справі правової освіти та правового виховання молоді.
Напрямами правового виховання є: правова освіта, тобто правове загальне виховання; правова пропаганда в гуртожитках; юридична практика державних органів та інших організацій (наприклад, правовиховна діяльність органів внутрішніх справ, юстиції тощо); правомірна поведінка викладачів навчальних закладів, їх особиста участь у здійснені, реалізації й охороні правових норм; самовиховання.
Результатом дії механізму правового виховання є рівень правової вихованості особистості, її правова культура. Правова вихованість особистості — внутрішній духовно-правовий стан, у якому перебуває особистість у момент ухвалення рішення про те, як діяти за тих чи інших обставин, — це стан правосвідомості особистості, рівень її правової культури, готовність до правомірної або протиправної поведінки. Рівень правової вихованості — це тільки знання права і розуміння необхідності виконувати правові розпорядження, він визначається ступенем сформованості ставлення до права і правового закону як до цінностей, що знаходяться в демократичному правовому суспільстві поза конкуренцією.
Статеве виховання. Статеве виховання — процес, спрямований на формування якостей, рис, властивостей, установок особистості, які визначають необхідне суспільству ставлення людини до представників іншої статі.
Мета статевого виховання студентів — сформувати в них правильне розуміння сутності моральних норм і установок у галузі взаємостосунків між людьми різної статі.
Головними установками є такі: 1) збереження особистого здоров'я в широкому розумінні цього слова; 2) створення повноцінної здорової сім'ї; 3) правильна репродуктивна установка на певну кількість дітей у сім'ї; 4) повага до специфічних особливостей фізичного та психічного характеру в осіб іншої статі.
Статеве виховання — складова морального виховання, проте воно потребує цілеспрямованості виховних заходів завдяки своїй специфічності. Правильне статеве виховання сприяє вихованню у студентів стійкості до негативного впливу в сфері статевої поведінки, але воно не може усунути цього впливу. Статеве виховання та просвіта не можуть запобігти раннім статевим стосунками серед молоді, але вони мають попередити молодих людей про наслідки, пов'язані з проблемами статі (венеричні захворювання, зокрема СНІД, небажана вагітність, імпотенція тощо).
Статева просвіта і виховання мають враховувати вікові особливості молоді. У цей період статеве виховання має не лише інформувати юнаків та дівчат про особливості статевих стосунків (хоча такі знання необхідні, оскільки попри всі заклики педагогічної громадськості, джерела інформації про статеві стосунки неповні та недостатньо якісні), а передусім спрямовуватися на звеличення статевого потягу як вищого прояву людської близькості. Романтизація сексуальних відносин між по-справжньому близькими людьми стає найкращим захистом від випадкових зв'язків.
Статеве виховання має спиратися на почуття соціальної та моральної відповідальності, пояснювати складність ранніх шлюбів, раннього материнства, апелювати до почуттів соціальної та моральної відповідальності, наголошувати на ретельній виваженості своїх почуттів, мірі відповідальності та соціальної зрілості. Статева просвіта має знайомити молодь з інформацією стосовно протизародкових, контрацептивних засобів як інструментів чіткого планування сім'ї. Слід також пам'ятати, що характерною рисою сьогодення особливо в містах, стають дошлюбні зв'язки. Найкращим запобіганням цим зв'язкам може бути звеличення сім'ї, сімейного життя, вірного подружжя. Отже, в цьому напрямку статеве виховання тісно перетинається з сімейним.
Важливою ланкою статевого виховання стає формування еталонів мужності та жіночості, оскільки саме на юнацький вік припадає завершення формування рольових позицій чоловіка і жінки.
Статеве виховання має всіляко підкреслювати статеві відмінності, формулювати якості майбутнього сім'янина: чоловіка, жінки, батьків, родичів тощо, знайомити з особливостями сімейного життя та побуту. Окрім бесід стосовно різних статевих відносин, до виховних заходів можна включити: екскурсії до будинку немовлят, сирітських будинків, жіночих консультацій, зустрічі з гінекологами, урологами, дерматологами (вечір запитань та відповідей), рольові ігри, де б обговорювалися та розігрувалися різноманітні ситуації з сімейного життя, диспути та дискусії з проблем статевих стосунків, залучення студентів до проведення виховних заходів з проблем статі в школі, використання засобів масової інформації (художньої літератури, журналів, радіо, кіно, телебачення, відео, театрів тощо) для формування статевої культури молоді.
Сімейне виховання. Сучасне суспільство зацікавлене в тому, щоб представники нових поколінь створювали міцні сім'ї, які б були спроможні забезпечити всі умови для повноцінного виховання та освіти дітей.
Процес утворення власної сім'ї є принципово важливим етапом у житті та діяльності молодих людей. Він вказує на одну з ознак переходу від юнацько-дівочого статусу до статусу дорослих молодих людей. Суспільна та особистісна значущість і відповідальність цього кроку, міцність створеної сім'ї, добрі людські стосунки в ній перебувають у прямій залежності від попередньої біосоціалізації подружжя, його етнокультурного становлення та розвитку, природних (стихійних) чинників і суспільних умов. До останніх належать підготовка особистості до шлюбно-сімейних відносин у різних соціальних інститутах.
Підготовка підростаючого покоління до сімейного життя — це послідовний, безперервний процес, що здійснюється на всіх етапах вікового розвитку особистості. Як підкреслюють учені І.В. Бестужев-Лада, Н.Д. Нікандров, розпочинати такий аспект виховної роботи слід вже в умовах дошкільного закладу. Можливість раннього виховання майбутніх батьків доведена психологічними дослідженнями (А.В. Запорожець, А.Н. Леонтьев, В.А. Петровський, Н.Н. Подд'яков), у яких встановлено, що соціальна орієнтація дітей у суспільно-історичному досвіді розпочинається з осягнення образу сім'ї. Водночас, такий важливий "природний" механізм передачі знань про шлюбні відносини в умовах кризи сім'ї є недостатнім (тому що сім'я для дитини може бути головним орієнтиром для наслідування, а може стати й антивзірцем, якщо "не пощастило" з батьками).
Спеціальна підготовка студентської молоді до сімейного життя спрямована на вирішення низки загальних завдань:
- підвищити відповідальність молодих людей у шлюбно-сімейних стосунках; підготувати їх до свідомого батьківства;
- формувати здоровий спосіб життя шляхом роз'яснення залежності сексуальності, можливості батьківства від наявності шкідливих звичок (куріння, алкоголізму, вживання наркотиків);
- формувати психологічну компетентність щодо особливостей взаємин у сім'ї;
- висвітлити питання, що стосуються раціонального ведення господарства, ефективної організації бюджету сім'ї.
Сім'я — необхідна складова соціальної структури суспільства, явище, що історично змінюється. Вона функціонує як інститут відтворювання людини та її виховання, є тим суспільним утворенням, в якому індивід отримує перший досвід організації життєдіяльності в усіх його проявах. У сім'ї він набуває навичок спілкування та повсякденної поведінки, отримує уроки майбутнього сімейного життя, уявлення про життєву мету і цінності, прилучається до норм та еталонів культури. У цьому й виявляється призначення сім'ї.
Є багато дефініцій сім'ї, які визначають різні сторони сімейного життя. Серед таких, які враховують критерії відтворювання населення і соціально-психологічної цілісності, слід виокремити визначення сім'ї "як історично конкретної системи стосунків між подружжям, між батьками і дітьми, як малої групи, члени якої пов'язані подружніми або родинними відносинами, загальністю побуту та взаємної моральної відповідальності і соціальна необхідність в якій обумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному відтворюванні населення".
Сім'я становить натуральне суспільство, по-перше, тому що членом сім'ї стають не в силу своєї волі, а в силу свої істоти і, по-друге, тому, що стосунки між членами сім'ї засновані не стільки на роздумі й рішенні, скільки на почуттях і спонуканнях. Ці стосунки є необхідними й розумними, але форма свідомого погляду відсутня. Це скоріше інстинкт. Любов членів сім'ї один до одного ґрунтується на тому, що одне "Я" становить з іншим окремим "Я" деяку єдність, вони не вважають себе окремими в їх стосунках один до одного. Сім'я — це єдине ціле.
Сім'я як соціальний інститут виконує конкретні функції, тобто здійснює певні види діяльності в системі суспільних стосунків. Функції виходять з суспільних й особистісних потреб. Потреби при цьому є початком спонукання — вони породжують функцію, а через функцію реалізують потреби.
Репродуктивна функція сім'ї полягає у відтворюванні життя, продовженні людського роду. Сім'я одночасно бере участь не тільки в кількісному, а й у якісному відтворюванні населення. Це насамперед пов'язано з прилученням нового покоління до науково-культурних досягнень людства, підтримкою його здоров'я, відверненням біологічних аномалій у нових поколінь.
Побутово-економічна функція сім'ї містить у собі такі основні компоненти: участь у суспільному виробництві, ведення домашнього господарства, накопичення спільного сімейного майна та забезпечення його наслідування, формування сімейного бюджету, організація споживацької діяльності.
Організація дозвілля. Соціальна роль дозвілля полягає в тому, що воно служить засобом поновлення фізичних і духовних сил людини, готує її до подальшої трудової і громадської діяльності. Сімейне дозвілля охоплює: перегляд телепередач, слухання радіо, читання, зустрічі з родичами, друзями та знайомими; відвідування бібліотек, театрів, концертних залів і кінотеатрів, проведення відпустки; туристичні походи, екскурсії, прогулянки на природу; заняття спортом. Підвищенню ролі дозвілля сприяє доброзичливий уклад сімейного життя: взаємна підтримка здоров'я, життєвого тонусу, ритму і режиму життя сім'ї, розумний розподіл обов'язків між її членами, планування, праці та відпочинку.
Останнім часом соціологи і психологи крім традиційних функцій виокремлюють комунікативну функцію сім'ї, яка включає організацію сімейного спілкування; допомогу сім'ї в контакті її членів із засобами масової інформації, літературою, мистецтвом; вплив сім'ї на різноманітні зв'язки її членів із довкіллям і на характер його сприйняття. Сімейне спілкування впливає на всі сторони життя сім'ї. Для нього характерними є особлива довіра, пошук морального захисту і співпереживання, психофізіологічний комфорт. Це дає змогу кожному члену сім'ї не приховувати свій емоційний стан, поділяти радість, розповідати про невдачі, образи, отримувати поради зі своїх інтимних запитань, відновлювати та поповнювати свої духовні сили. Проте ці питання не можуть поставати в сім'ях, де дорослі байдужі один до одного, до дітей.
Тенденції нового часу призводять до збагачення змісту функцій. Так, автори К.Е. Ігошев, Г.М. Міньковський ведуть мову про виробничо-трудову функцію. Вони зазначають, що трактування сімейної праці тільки як господарсько-побутової (з акцентом на домашнє господарство) потребує серйозних корективів у світлі сучасних соціальних процесів. Відродження та поширення сімейних господарств, масове відокремлення присадибних ділянок, впровадження на селі фермерства, розвиток сімейного бізнесу дає змогу стверджувати, що сім'ї властива участь у виробництві засобів до життя, завдяки чому суттєво поширюються можливості трудового виховання дітей у сім'ї.
Виховна функція сім'ї є не тільки важливою складовою сімейного організму, але й інтегративною, тому що вона придає усім функціям сім'ї особливий зміст, мету, суть яких полягає у формуванні повноцінної людини. Виховна функція передбачає наявність таких чинників: усвідомлення батьками соціальної відповідальності за виховання; орієнтації на загальнолюдські цінності; спрямованість виховних зусиль в майбутнє й узгодження їх із потребами, які ставить перед дитиною її подальше життя; вміння ставити мету виховання, застосовувати педагогічні знання на практиці, знаходити адекватні віку засоби виховного впливу на свою дитину; вміння розуміти та поважно ставитися до неї і її права на самостійність; аналізувати мотиви поведінки, схиляти дитину до відвертості, об'єктивно аналізувати конкретні ситуації, які виникають в сім'ї; здатності змінювати методи і форми свого впливу відповідно до змін обставин життя дитини; оцінки ролі дитини в сім'ї; рівня вихованості дитини; помилок у вихованні дитини; допомоги з боку навчально-виховних закладів у вихованні дітей; регулярності контакту з дошкільними закладами освіти (школи); звернення до спеціальної літератури з питань виховання; самоорганізації та саморегуляції батьків. У кінцевому результаті ці чинники є показником психолого-педагогічної культури батьків. Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.
|
