Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Психологія arrow Психофізіологія (О.М.Кокун) arrow 1.2. Психофізіологічна проблема
07.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




1.2. Психофізіологічна проблема

1.2. Психофізіологічна проблема

   Мислителів у різні часи хвилювало те, яким чином матеріальне, фізичне (головний мозок), може породжувати ідеальне, духовне (думки, почуття, потяги тощо). Згодом це питання, одне із ключових та традиційних для психофізіології, отримало назву психофізіологічної проблеми.
   Психофізіологічна проблема - це проблема характеру співвідношення психічної діяльності людини та діяльності головного мозку.
   За часи розвитку наукового знання існували різні підходи до її вирішення. Спочатку її намагались вирішувати як психофізичну проблему. При вирішенні психофізичної проблеми розглядалось питання включення душі (свідомості, мислення) у загальну механіку світобудови, її зв'язок з Богом, винайдення власного місця для психічного (свідомості, мислення) у цілісній картині світу.
   Так, Р. Декарт розглядаючи душу і тіло як дві самостійні, незалежні субстанції, став родоначальником паралелізму (методологічної позиції, що заперечує взаємодію психіки і мозку).
   Вчення Декарта, що виходить у поясненні сущого з наявності двох протилежних початків - матеріального і духовного, дістало назву дуалізму Декарта. Подібних поглядів дотримувалися багато послідовників Декарта. Наприклад, відповідно до уявлень Г. Лейбница, душа і тіло діють незалежно й автоматично в силу своєї внутрішньої будови, але діють узгоджено і гармонійно, подібно до пари точних годинників, що завжди показують той самий час.
   Значну роль у подоланні психофізіологічного паралелізму відіграв І.М. Сеченов, який підкреслював, що не можна ні ототожнювати психічне та фізіологічне, ні розділяти їх. Сутність його психофізіологічної концепції полягала в тому, що:
   - психічне та фізіологічне, нервове є двома різними за ступенем складності діяльностями головного мозку;
   - внутрішній, психічний світ не може бути повністю зведений до його матеріальних, нервових основ;
   - психічне та нервове мають глибоку внутрішню спорідненість;
   - психічна діяльність та організація залежать від нервової діяльності та організації;
   - психічне бере участь у поведінці як вищий регулятор.
   Певним чином погляди І.М. Сеченова отримали розвиток у працях І.П. Павлова, психофізіологічна концепція якого, пояснюючи фізіологічні основи психічної діяльності, створювала умови для пояснення самої психічної діяльності. Павлов вважав, що оскільки фізіологічна діяльність, що лежить в основі психіки та зумовлює її, є повністю детермінованою і являє собою відображення навколишнього світу, постільки і психічна діяльність, що залежить від свого фізіологічного фундаменту, повинна розглядатись, як детермінована зовнішнім світом, але як незрівнянно складніша.
   Серед зарубіжних психофізіологічних концепцій XX ст., які пов'язані із вирішенням психофізіологічної проблеми, виділяються три основні напрямки: 1-й - дуалістичні концепції, які виходять з принципової різнорідності двох протилежностей - матерії та духу; 2-й - концепції паралелізму, які намагаються синтезувати матеріалістичні та ідеалістичні підходи; 3-й -концепції, в яких виражаються ідеї залежності свідомості від матеріальної організації людини.
   Кілька концепцій, які мають відношення до вирішення психофізіологічної проблеми, були сформульовані в радянській науці.
   Оскільки сутність першої концепції можна стисло висловити у тезі - "психічне є формою руху матерії", вона не залишає місця для категорії ідеального та суб'єктивного, а тому, по суті знімаючи категорію психічного, знімає і саму психофізіологічну проблему. Сутність другої полягала в розумінні співвідношення психічного та фізіологічного як нижчого та вищого. Представники третьої визначали психічне, ідеальне як якість певного класу фізіологічних процесів, що протікають у головному мозку.
   І остання, четверта концепція, у межах якої психофізіологічна проблема вирішується найбільш повно, базується на теорії функціональної системи П.К. Анохіна. На думку цілого ряду видатних учених: Б.Ф. Ломова, В.Б. Швиркова, К.К. Платонова, СП. Ільїна, К.В. Судакова та інших, підхід до вирішення проблеми співвідношення психології та фізіології став можливим саме на основі теорії функціональної системи і пов'язаний з вивченням загальних принципів цілісної діяльності організму.
   Базуючись на означеній концепції, можна сказати, що вирішення психофізіологічної проблеми полягає в тому, що співвідношення психічних та фізіологічних процесів розглядається не за допомогою прямого співставлення, а через їх поєднання в єдину систему, яке здійснюється за допомогою якісно своєрідних системних процесів. Таким чином, психічне та фізіологічне виступають одне по відношенню до іншого саме як системні процеси.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016