Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Педагогіка arrow Основи шкільного виховання (І.О.Трухін, О.Т.Шпак) arrow 2. Виховна робота з учнями середнього шкільного віку
11.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




2. Виховна робота з учнями середнього шкільного віку

2. Виховна робота з учнями середнього шкільного віку

   До середніх відносяться 5-9 класи сучасної масової школи, але треба зазначити, що 5 і 9 класи займають проміжне становище, оскільки у п'ятих класах частина дітей за своїми психологічними особливостями відноситься до молодших школярів, а у дев'ятому — до старших.
   Завдання виховної роботи з середніми школярами виходить з їх вікових психологічних особливостей, тому необхідно розглянути найважливіші з них.
   Рушійними силами психічного розвитку у підлітковому віці постають суперечності між новими потребами дітей та можливостями їх задоволення; зрослими фізичними та інтелектуальними можливостями та старими формами стосунків з дорослими; між зростаючими вимогами до підлітків та деякими звичними, невідповідними формами їх поведінки. Ці суперечності в принципі вирішуються шляхом формування у підлітків складніших навичок поведінки та особистісних якостей.
   Інтелектуальний розвиток підлітків сягає нового ступеню. Формується здатність більш складного аналітико-синтетичного сприйняття предметів та явищ, воно стає довільним, послідовним і всебічним. Пам'ять і увага стають переважно довільними, зростає швидкість запам'ятовування і вміст пам'яті. Увага поступово стає післядовільною, тобто вже не потребує зусиль для її підтримання, але у деяких підлітків вона буває вибірковою, вони уважні там, де їм більш цікаво. В основному закінчується формування абстрактного мислення, чому сприяє значне ускладнення навчального матеріалу, в той же час продовжує розвиватися здатність до конкретизації. Абстрактне мислення підлітків все ж таки ще межує з наочно-образною формою, наприклад, островами іноді називають тільки невеличкі ділянки суші. Зростає критичність мислення підлітків, вони вже не покладаються повністю на авторитет учителя або підручника, прагнуть мати власну думку. Вдосконалюється здатність не тільки до відтворюючої, але й творчої уяви.
   У підлітковому віці спостерігається певна стабілізація і визначеність основних особистісних якостей, що дозволяє говорити про формування рис характеру підлітків, а також ознаки спрямованості особистості. Значно розвивається сфера моральної свідомості, починають складатися відносно стійкі моральні погляди, судження, оцінки. Моральні уявлення підлітків бувають досить автономними від норм дорослих. Там, де вони не співпадають, підлітки часто орієнтуються на мораль своєї вікової групи.
   Згідно з популярною теорією видатного американського психолога Е.Еріксона, підлітково-юнацький вік відзначається рольовим експериментуванням, тобто пошуками індивідуальних ролей, які створюють можливість для самоствердження та відчуття ідентичності індивіда. Поведінка підлітків тому часто і буває непослідовною і суперечливою, що вони випробовують різні, часто неоднозначні, індивідуальні ролі.
   Найбільш помітним процесом є формування самосвідомості, тобто образу самого себе і самооцінки. Самооцінка, як відомо, є й у молодших школярів, але вона здебільшого залежить від оцінки з боку дорослих, в першу чергу учителів і батьків. У підлітків самооцінка поступово стає все більш самостійною і автономною (хоча повністю незалежною від оцінок інших самооцінка не буває навіть у дорослих). Ця автономність самооцінки часом утруднює позитивний вплив на підлітків, але це є неминучим і закономірним процесом становлення особистості.
   У підлітковому віці відбувається немовби вибух потреби в самоствердженні. Потяг до позитивної самооцінки стає таким сильним, що він часом робить поведінку підлітка зовсім нелогічною. Коли підліток з усіх боків зустрічає критику, як це буває із слабо-встигаючими і недисциплінованими учнями, він може відкидати будь-які незаперечні факти проти нього і всупереч цьому триматись за високу самооцінку. Не треба розцінювати таку ситауцію однозначно негативно, бо це необхідний в цьому віці психологічний захист, потрібно правильно використовувати цю особливість підлітків. Протиріччя між потребою у високій самооцінці і низькою оцінкою з боку дорослих одержало назву “афекту неадекватності”. Він стоїть майже за всіма проявами недисциплінованості підлітків.
   Та ж сама потреба в самоствердженні викликає нове ставлення підлітків до групи товаришів, найчастіше однокласників. Ця група стає не тільки місцем спільного проведення часу, ігор, але й середовищем самоствердження. Те схвалення і симпатію, які багатьом підліткам досить важко одержати від дорослих, вони легко і природно одержують від однолітків, причому не за успішність і дисциплінованість, а за силу, спритність, сміливість, товариську вірність, ознаки дорослості. Думка групи та її оцінка стає для підлітків (не всіх, звичайно, але дуже багатьох) важливішою за думку і оцінку дорослих. Підліткові потрібно бути в групі, навіть якщо він не користується в ній безперечним авторитетом. Бути в групі — одна з найбільш помітних потреб цього віку. Недарма багато хто з психологів вважає провідною діяльністю підлітків не навчання, не гру і не працю, а саме спілкування.
   Зміни в потребах і поведінці підлітків добре відомі кожному педагогу і просто спостережливій людині. Ще два роки тому в першому, другому класах учні часто скаржилися вчителеві один на одного, вважаючи це нормальним і не ображаючись за це. У п'ятих-шостих класах скаржитися, особливо для хлопців, стає найтяжчим злочином, “сексотством” і “зрадою”. Отже, поведінка підлітків все більш визначається “товариським кодексом”, який наказує перш за все зберігати вірність товаришам і не зраджувати їх. Цей кодекс вноситься в свідомість ще в дошкільному віці літературою, фільмами і розмовами про мужність і вірність, але в підлітковому віці він актуалізується потребою в самоствердженні і ситуацією, коли самоствердитися легше саме в товариському колі.
   “Товариський кодекс”, мабуть, можна було б вважати позитивним явищем, якщо б його активно не брали на озброєння слабовстигаючі і недисципліновані учні, яких у 6-9 класах, як правило, не менше третини. Саме від них походить “нормальність” такої поведінки, як прогулювання, зриви уроків, зневажливі і образливі епітети на адресу учителів, пошкодження шкільного майна, тощо. Це є тільки проявом протесту проти невизнання, але товариський кодекс робить все це немовби звичною шкільною поведінкою, традицією, своєрідною шкільною романтикою. Навіть повністю задоволені своїми шкільними справами учні здебільшого не засуджують своїх товаришів за грубощі і недисциплінованість, бо це суперечить “товариському кодексу”.
   З “товариським кодексом” пов'язана і відома підліткова агресивність хлопців. Вони вступають до конфлікту з будь-якого приводу, постійно готові до сутички, часто вживають грубі слова. Як правило, для звертання один до одного підлітки утворюють грубуваті і спотворені форми ім'я або прізвища. Нормальні, а тим більш ввічливі звернення здаються їм прісними і штучними. В багатьох класах сказати “Сашко, передай мені, будь ласка, олівець” — це значить викликати іронічні посмішки однокласників. Хлопці немовби колекціонують всілякі “круті” вирази.
   Треба відзначити, що підліткова агресивність має й іншу, чисто фізіологічну причину, якою є нерівномірність фізичного розвитку підлітків. Типовим явищем, наприклад, є відставання росту судин від росту серця, внаслідок чого створюється недостатність кровопостачання, підвищена стомлюваність і дратівливість дитини. Але дратівливість — це тільки форма, в той час як зміст агресивності створюється афектом неадекватності, “товариським кодексом” і зразками поведінки, які підлітки успадковують від оточуючих дорослих людей.
   Часом агресивність підлітків підсилюється їхньою схильністю до критики. Зростання інтелекту і життєвого досвіду дозволяє їм ширше оцінювати поведінку дорослих, і вони іноді немовби захоплюються тим, що дорослі теж помиляються, оцінюючи їхню поведінку із категоричністю і максималізмом. У декого з підлітків схильність до критики переростає в критиканство, тобто критику заради критики.
   Іншим найважливішим явищем психології підлітків є початок формування моральної свідомості, тобто уявлень і переконань щодо людських відносин.
   Зрозуміло, певні моральні уявлення є і у молодших школярів, але вони найчастіше лише повторюють те, що чують від учителів і батьків. У підлітковому віці діти починають замислюватись над моральними і морально-політичними проблемами і формувати певне власне ставлення до них. Так, у зв'язку із зростанням потреби у самоствердженні в групі стає емоційно насиченим поняття “дружба”. Дружба підлітків у порівнянні з молодшими школярами більш індивідуально мотивована і стійка. Підлітки дружать не тільки із товаришами по класу або двору, як це найчастіше буває в початкових класах. Вони переживають розлучення з другом і можуть роками листуватися з ним.
   Складаються і певні морально-політичні переконання, хоч вони, звичайно, ще не є такими обґрунтованими і стійкими, як у дорослих. До них можуть відноситись національні, релігійні і суто політичні уявлення та почуття. У підлітків ще не формується більш-менш певний світогляд — це відбувається пізніше — але з'являється потреба у розумінні або принаймні знайомстві з актуальними питаннями, про які вони чують на уроках та із засобів масової інформації. Треба зауважити, що мова йде про досить зрілих для свого віку, а не інфантильних підлітків, що відстають у психічному розвитку. Зрілі підлітки роблять спробу розібратися у морально-політичних проблемах і сформувати власне ставлення до них. Зрозуміло, що часто їх судження є поверховими і однобічними, але сама потреба в їх формуванні створює сприятливі можливості для педагогічного впливу.
   Треба зазначити, що у підлітків (здебільшого у хлопців) існує ряд хибних уявлень або стереотипів взаємин, які є наслідком їхнього потягу до самоствердження і “товариського кодексу”. Найбільш помітне з таких уявлень — необхідність позиції сили в стосунках з іншими людьми. Вищезгадані вікові особливості підлітків (потреба у самоствердженні, неврівноваженість) створюють “юшку” агресивності, в якій постійно “варяться” хлопці і деякі дівчата, а механізм раціоналізації перетворює таку поведінську практику у досить сталі уявлення і переконання. Підліткам здається, що навкруги переважають агресивні і нахабні люди, з якими можна поводитись тільки таким чином. Думка про те, що краще діяти ввічливістю і поступливістю, здається їм мало переконливою.
   Той же самий “товариський кодекс” у поєднанні з схильністю до позиції сили породжує у підлітків хибне уявлення про нормальну поведінку в цьому віці. Цей еталон включає поведінку, яку на початку дев'яностих років почали називати “крутою”, тобто задерикуватість, різкість виразів і інтонацій. Так, один шестикласник сказав, що більш за все йому подобаються круті хлопці, а на питання, що це таке, відповів: “Ну, це ті, що вміють пожартувати так, щоб кого-небудь образити, але щоб було смішно”. Отже, досить поширеною серед підлітків є позитивна оцінка грубува-тості і різкості та зневажливе ставлення до ввічливості і тактовності. Хлопці досить рідко насмілюються добровільно допомогти вчителеві, наприклад, піднести книги або прилади, побоюючись обвинувачення у підлабузництві.
   Таким чином, психологія підлітків являє собою досить складне і суперечливе утворення. З одного боку, зростають інтелектуальні можливості, життєвий досвід, формується моральний світогляд, що ґрунтується на позитивних переконаннях. З іншого боку, суперечності зростання, недоліки педагогічної культури батьків і педагогів зумовлюють появу “афекту неадекватності”, який, використовуючи “товариський кодекс”, призводить до хибної орієнтації на позицію сили. Це стосується не всіх, але досить значної частини підлітків, здебільшого — хлопців. Звичайно, вікова дратівливість і неврівноваженість з часом проходить, але агресивні переконання і настановлення є тими цеглинами, з яких будується моральний світогляд навіть багатьох дорослих людей.
   Отже, завдання виховної роботи з підлітками можна сформулювати таким чином.
   1: Формування гуманного морального світогляду, тобто переконань у цінності миролюбності, доброзичливості, поступливості, ввічливості, подолання орієнтації на позицію сили.
   2. Розвиток сучасного політичного і наукового світогляду вихованців, потреби в знаннях, уяви про сучасні професії, потреб в естетичному розвитку і фізичному вдосконаленні.
   3. Згуртування колективу навколо цікавої і корисної діяльності, можливо ширший розвиток у цій діяльності стосунків відповідальної залежності і попередження укорінювання хибного варіанту “товариського кодексу”.
   4. Попередження “афекту неадекватності” шляхом допомоги у корисному самоствердженні кожного учня.
   Ці завдання потребують різних напрямків і форм виховної роботи. Деякі напрямки, наприклад розвиток наукового світогляду або згуртування колективу, є досить традиційними, вони непогано відбиті у педагогічній теорії і практиці. Зовсім інша справа — формування гуманного світогляду. Таке завдання не поставало у цілеспрямованому вигляді перед нашою школою і тому, зрозуміло, не існує методичного досвіду його вирішення. Виходячи з цього і керуючись метою — виховання гуманних рис особистості — ми в першу чергу приділяємо увагу засобам вирішення саме цього завдання.
   Нижче викладена система роботи з формування гуманного світогляду підлітків. Вона ґрунтується на ідеї, що перш за все необхідно навчити учнів по можливості ясніше розуміти мотиви власної поведінки. Діти знають, що не можна ображати інших, грубити, красти, лаятись, бути егоїстичним тощо, але всі ці вчинки часом не отримують в їхній свідомості належної кваліфікації і оцінки, перекриваючись механізмами психологічного захисту. Звичайно, не можна усунути з життя підлітків ситуації і обставини, що викликають роздратованість, злість, агресивність, бажання схитрувати, але можна і треба посилити їхнє усвідомлення моральних норм і власної психології, аби попередити приховування негативних мотивів поведінки від самого себе.
   В силу різних обставин учні не одержують на уроках скільки-небудь систематичних психологічних знань. Позакласна виховна  робота в змозі усунути або зменшити цей недолік. Нижче пропонується орієнтовна інформація, що спрямована на формування психологічного і морального світогляду підлітків. Цю інформацію можна подавати в тій формі, яку знайде зручною вихователь: бесіди, лекції, диспуту, обговорення підготовлених учнями повідомлень тощо. Бажано, аби після кожної лекції чи бесіди проводились різні види активного використання одержаної інформації, наприклад, коротенькі твори учнів, анкетування, вікторини тощо. На кожен навчальний рік пропонується чотири теми. Займатися цим можуть педагоги будь-якої спеціальності, а ще краще залучити до такої справи шкільного психолога.
   Ці бесіди, враховуючи рівень складності, рекомендується починати у 7 класі (діти 12-13 років, колишні шестикласники), але за розсудом педагога їх можна починати раніше.
   БЕСІДИ ДЛЯ 7 КЛАСУ. ПЕРША БЕСІДА. ПРО ПОТРЕБИ ЛЮДИНИ.
   Все життя людини проходить у діяльності. Вона навчається, працює, грає, спілкується з іншими тощо. За кожною з цих справ, за кожним рухом стоїть якась потреба. У людини є багато потреб, але їх можна розділити на три групи.
   1. Біологічні потреби, задовольняючи які, людина підтримує життя і стан фізичного комфорту. Перш за все людині необхідно зберегти саме своє життя, тобто забезпечити потребу у безпеці, яка ґрунтується на інстинкті самозбереження, притаманного всьому тваринному світові. Людині необхідна їжа, вода, підтримка певної температури тіла, сон тощо. При втомі потрібен відпочинок, а після тривалого спокою хочеться рухатися і діяти.
   Біологічні потреби є, звичайно, у всіх, але виявляються вони у різних людей по-різному, з різною інтенсивністю. Є, наприклад, дуже великі любителі смачно поїсти або тонкі цінувальники різних страв (гурмани), а є й ті, хто дуже стримано відноситься до їжі і навіть відрізняється нерозбірливістю в ній. Існують люди з великою потребою у рухах і володінні власним тілом (вони мають добрі здібності до спорту і танців), в той час як інші більш гостру насолоду отримують від спокою. Є люди аскетичного типу, в житті яких біологічні потреби не грають помітної ролі у порівнянні з іншими, про які піде мова далі. Біологічні потреби у значній мірі визначаються успадкованими особливостями організму людини, наприклад, співвідношенням м'язів і жирової тканини, ендокринною та нервовою системами тощо, але багато залежить й від умов життя і виховання. Якщо людина, припустимо, з дитинства займається спортом або загартуванням, її відповідні потреби будуть розвиватися.
   2. Ідеальні, тобто пізнавальні і естетичні потреби. Вже у вищих тварин спостерігається дуже розвинений орієнтовний рефлекс, який у людини перетворився у надзвичайно могутню спонукальну силу — пізнавальну потребу. Вона не є служницею біологічних потреб, а існує сама по собі. Кожна людина з великим інтересом читає книжки, дивиться телевізійні передачі, слухає радіо, хоч у більшості випадків це не задовольняє ніяких біологічних потреб. Експериментально встановлено, що одержання інформації необхідно навіть для підтримки психічного здоров'я людини. Космонавти, яких у тренувальних цілях залишали у барокамері зовсім без інформації декілька діб, почували неспокій, знервованість і навіть дещо подібне до галюцинацій.
   Пізнавальні потреби притаманні усім, але задовольняються вони по-різному в залежності від здібностей і виховання. Одних вони приводять у науку, інших — у практичну діяльність, треті захоплюються мистецтвом, а четверті більш за все цікавляться подробицями життя сусідів і знайомих.
   Розвиток пізнавальних потреб зіграв величезну, справді неоцінену роль у еволюції людини. Вона, звичайно, удосконалює умови свого життя через діяльність, що спрямована саме на цю мету, але дуже багато пізнає завдяки безкорисливій допитливості, яка не мотивується ніякими практичними вигодами, тобто тільки задовольняє пізнавальні потреби. Всім відомо, наприклад, бажання бачити нові місця і країни, що змушує людей витрачати на мандрівки багато грошей і часу. Задоволення цього інтересу викликає не менш гострі позитивні емоції, ніж почуття фізичного комфорту. Інший приклад — розв'язування кросвордів та інших розважальних завдань, чим майже всі займаються з неабияким захопленням. Пізнавальна діяльність створює почуття, які переживаються як насолода. Тут є свої гурмани, яких, як кажуть, хлібом не годуй — дай знайти відповідь на цікаве і складне питання.
   До ідеальних відносяться й естетичні потреби, тобто необхідність у відчутті гармонії оточуючого світу. Це чисто людські потреби, що виникли в процесі історичного розвитку. Ці потреби змушують людей прагнути до привабливої зовнішності, прикрашати житло і місце праці, мати красиві речі побуту, вирощувати квіти, оточувати себе витворами мистецтва. Образотворче мистецтво відіграє в цьому особливу роль, воно немовби підсилює і зберігає для людини естетичні фрагменти навколишнього середовища. Сприймання прекрасного поширюється і на поведінку людей, їх вчинки часто оцінюються як красиві чи ні.
   Естетичні потреби можна назвати найбільш людськими, бо вони менш за все пов'язані з практичними, біологічними потребами, є найбільш духовними. Ф.М. Достоєвський сказав: “Краса врятує світ”, чим висловив надію, що розвиток естетичних потреб зробить людину кращою і у всіх інших відношеннях.
   Існують надзвичайно обдаровані люди, для яких естетичні враження є найбільш хвилюючими серед всіх інших, це люди з естетичною спрямованістю особистості. На жаль, є і протилежне явище — люди із слаборозвиненими потребами, хоча і вони в умовах правильного виховання значно збагачують світ своїх естетичних емоцій.
   3. Третя група — це соціальні потреби, тобто потреби у самоствердженні і спілкуванні. Самоствердження полягає в тому, аби бути не гірше, а може краще (це вже залежить від характеру і можливостей) від інших. Немає психічно здорової людини, яка була б байдужою до ставлення оточуючих, особливо тих, серед яких вона постійно перебуває і з думками яких вона рахується.
   Як відомо, людина змогла вижити і пристосуватися завдяки об'єднанню в групи. В цих умовах потяг до визнання з боку інших сприяв формуванню необхідних суспільству якостей і тому перетворився в процесі еволюції у надзвичайно міцну людську потребу.
   Прагнення до самоствердження викликає два типи поведінки. Один полягає в тому, аби бути таким, як всі, не відрізнятися від них, що завжди схвалюється групою та її керівниками. Інший шлях — це відрізнятися від усіх, бути вище, викликати захоплення і заздрість. Можна вважати нормальними і прийнятними обидва типи поведінки, якщо самоствердження відбувається у корисній діяльності: праці, навчанні, спорті, мистецтві тощо. Але, на жаль, буває, що заради самоствердження людина приймає антисоціальні, хибні інтереси групи або намагається бути першою у негативних справах. Ось у цих випадках кажуть, що потреба в самоствердженні підводить людину, про хибний шлях самоствердження. Коли потяг до самоствердження знаходиться в певних межах, це називають здоровою честолюбністю, але при надмірному прагненні до нього людина не викликає симпатії оточуючих, бо нікому не подобається бажання за будь-яку ціну бути вище за інших.
   Потреба в самоствердженні є такою сильною, що часом перевищує навіть біологічні потреби. Коли людина ризикує або жертвує життям заради ідеї, вона самостверджується цією високою ціною.
   Крім поняття “самоствердження” в психологічній літературі часто зустрічаються схожі поняття “самовираження”, “самореалізація” і “самоактуалізація”. Розглянемо співвідношення цих термінів і явищ.
   Самовираження і самореалізація — це прояв людиною власних здібностей, можливостей у різноманітних сферах життєдіяльності як наслідок спонтанної життєвої активності, виходу життєвої енергії. Як не може індивід знаходитися у постійному фізичному спокої, так не може він не виявляти своїх духовних можливостей, особливо якщо вони яскраво виражені. Самовираження, безумовно, частково мотивується прагненням до самоствердження, але тут є й просто гра природних сил, задоволення від них, бажання розвиватися.
   Самоактуалізація, в принципі, те ж саме явище, що й самовираження і самореалізація, але представники гуманістичної психології надали їй у своїй теорії особливого значення — реалізації найвищого і найпотужнішого особистісного потенціалу, задоволення найвищої людської потреби. Далі в посібнику явище само-актуалізації буде розглянуте окремо.
   Інша соціальна потреба — у спілкуванні, що також є результатом розвитку людини як соціальної істоти. Людина спілкується не тільки для одержання інформації, але й для підтримання добрих стосунків. У кожного з нас є багато, так би мовити, зайвого спілкування, без якого, здавалося б, можна й обійтись, проте ми підтримуємо його з великим задоволенням. Метою такого спілкування є підтвердження доброго до нас ставлення друзів, приятелів, колег, знайомих. Але для того, аби отримувати ознаки уваги і симпатії, треба самому їх виявляти, що ми й робимо на кожному кроці. Ми цікавимось справами наших знайомих, висловлюємо радість з приводу їх успіхів, говоримо компліменти тощо. Спілкування хоч і не те саме, що самоствердження, але має такі ж важливі функції.
   Крім того, у процесі спілкування діють емоції, що зумовлено закономірностями психіки людини. Ми одержуємо велике задоволення (особливо емоційні люди), розповідаючи про все, що нам здається цікавим і хвилюючим. Всі знають, що існують люди, які просто не можуть не розповісти, про те, що вони знають, навіть якщо їх ніхто про це не прохає. Чимало людей здатні годинами розмовляти про що завгодно, аби не мовчати — така в них потреба у спілкуванні.
   Яка ж з цих трьох груп потреб: біологічних, ідеальних і соціальних — найнеобхідніша для людини? Здається — біологічні, адже без кисню або їжі довго не проживеш, в той час як без інформації або спілкування люди страждають, але не вмирають. У загальному вигляді це так. Якщо розташувати всі потреби у порядку їх першочерговості, то на першому місці опиняться біологічні. Дійсно, коли людина тривало голодує, їй не до знань, красоти або самоствердження, у неї на думці тільки їжа. Якщо ж біологічні потреби більш-менш задовольняються, увага людини звертається до пізнання, естетики, спілкування і самоствердження.
   Така ієрархія існує у принципі, у загальному вигляді, але в житті є багато винятків з цього правила. Всім відомі, наприклад, випадки політичних голодувань, коли самоствердження через вірність переконанням стає сильнішим за біологічну потребу у їжі. Більш того, історія наповнена випадками, коли за ідею люди йдуть на вірну смерть. Ризикують життям не тільки для самоствердження, але й для задоволення пізнавальної потреби, наприклад, роблячи ризиковані подорожі або досліди, аби проникнути у наукову таємницю.
   Отже, не заперечуючи ієрархії потреб у звичайних, буденних умовах, треба відзначити, що коли на карту стає самоствердження людини, ця потреба майже завжди виходить на перший план. Якщо людина нехтує репутацією, честю, гідністю (все це — самоствердження) заради матеріальних благ, вона часто викликає неповагу або презирство оточуючих. Є така примовка: “Мені аби гроші та харчі хороші”. У ній висловлюється думка, що задоволення біологічних потреб важливіше за самоствердження. Це неправда, це тільки бравада. Як би людина не прикидалася байдужою до ставлення з боку інших, вона завжди глибоко страждає від неповаги. Самоствердження у корисних справах — це, як доведено всією історією, найкращий життєвий шлях для людини.
   Завдання учням.
   1. Опишіть власні потреби, характеризуючи прояви кожної групи, визначте найбільш помітні і провідні з них.
   2. Розкажіть письмово про одного з ваших знайомих, аналізуючи його потреби. Зробіть висновки про ієрархію його потреб. Підтвердіть висновки фактами його поведінки.
   3. Проаналізуйте потреби якогось літературного героя.
   4. Розкажіть, у чому може бути самоствердження хлопця чи дівчини вашого віку.
   5. Придумайте відповідь на питання: “Як історично змінювалися шляхи самоствердження людини?”
   ДРУГА БЕСІДА. ЕМОЦІЙНИЙ СВІТ ЛЮДИНИ.
   Потреби відчуваються людиною через її емоції, які сигналізують, яким є все те, що з людиною відбувається. Так, голод, перевтома, біль, образа, втрата чогось потрібного викликають різні негативні емоції, а фізичний і психологічний комфорт відчувається як задоволення, радість, захоплення тощо. Почуття — це сталі емоційні відношення людини, вищий продукт розвитку емоційних процесів.
   Емоції відіграють надзвичайно важливу роль у житті людини. Так, почуття незадоволення собою породжує енергію для досягнень, допитливість штовхає людину до нових знань, почуття дружби примушує допомагати другові у скрутному становищі. Без емоцій людина була б нечутливою до позитивних і негативних впливів, вона просто не змогла б вижити. Не відчуваючи любові, вона не турбувалася б про рідних, не маючи емоції голоду, могла б вмерти від виснаження, а будучи позбавленою емоції болю, загинула б від ран або втрати крові.
   Емоційний світ людини відрізняється багатством та різноманітністю. Кожна з названих у попередній бесіді груп потреб викликає свої емоції.
   Так, біологічні потреби породжують гедоністичні емоції, тобто переживання задоволення чи незадоволення від фізичного стану людини. До них відносяться, наприклад, насолода їжею, емоції покою, енергії після відпочинку, тепла для замерзлої людини або, навпаки, свіжості від прохолодної води у того, хто страждає від спеки.
   На базі ідеальних потреб існує декілька видів емоцій.
   Гностичні емоції, які виникають у процесі пізнавальної діяльності. Це почуття інтересу до пізнання, допитливості, подиву, здогадки чи близькості рішення тощо. У людей з розвиненими ідеальними потребами, звичайно, добре розвинені і гностичні емоції.
   Естетичні емоції, що супроводжують сприйняття прекрасного. Це захоплення і насолода красою, поетичне піднесення або смуток, ліричний настрій під впливом поезії чи музики і ще багато емоційних відтінків, що виникають в процесі контакту людини з природою, творами мистецтва або красивими речами.
   Романтичні емоції пов'язані з прагненням до надзвичайного, таємничого. Вони є у душі кожної людини і особливо яскраво проявляються у молодому віці. Майже кожного приваблюють далекі екзотичні країни, подорожі, сильні пристрасті, таємниці. Деяких людей це хвилює все життя, примушуючи мандрувати, шукати нове і непізнане.
   Дещо нагадують їх пугнічні емоції, що виникають при подоланні небезпеки, у ризикованих ситуаціях. Вони створюють гострі відчуття, які є своєрідним проявом ідеальних потреб. У поміркованому ступені гострі відчуття приваблюють багатьох людей, вони немовби “лоскочуть” нерви, тому люди люблять швидку їзду, гойдалки тощо. Проте існують люди, для яких життя без ризику стає прісним і нецікавим. Такі люди захоплюються небезпечними видами спорту, обирають відповідні професії і взагалі шукають гострих ситуацій. У цих людей пугнічні емоції розвинені значно більше, ніж у інших.
   Праксичні емоції — це переживання успішності або неуспішності діяльності. Це дуже важливі і корисні емоції, що примушують людину з інтересом і наполегливістю робити навіть не дуже цікаві справи. Що б не робила людина, вона переживає задоволення результатом, до якого вона прагнула, і це наповнює змістом її життя. Люди з розвиненими праксичними емоціями є добрими працівниками незалежно від винагороди за свою працю.
   Акізітивні емоції, які супроводжують надбання людиною різних речей. Почуття власності, задоволення від володіння допомагає людям у створенні кращих умов життя, хоча у випадках надмірного розвитку ці почуття можуть породжувати такі негативні якості, як жадібність, скупість.
   Соціальні потреби також породжують декілька видів емоцій.
   Перш за все треба назвати комунікативні емоції, які супроводжують спілкування між людьми. Це почуття дружби, симпатії, поваги, вдячності, прагнення до спілкування тощо. Люди з добре розвиненими комунікативними емоціями люблять і вміють спілкуватися, найчастіше викликають симпатію у оточуючих, легко знаходять друзів і приятелів. Треба згадати і кохання, але це складне почуття включає різні емоційні компоненти, тому до комунікативних його можна віднести тільки частково.
   Альтруїстичні емоції — це співчуття іншим людям, що викликає прагнення безкорисливої допомоги. Ці емоції можна назвати кращою частиною людської душі, фундаментом позитивної моралі. Це те, що намагаються виховувати батьки, література, мистецтво, що наближує людей один до одного всупереч всім політичним та іншим розбратам.
   Глорічні емоції — це жадоба слави, визнання, популярності, тобто самоствердження — цієї найсильнішої людської потреби. Такі емоції проявляються як почуття переваги, самолюбства, заздрощів, тощо. Вміння стримувати ці емоції є показником культури у всіх народів.
   Відомо, що існують позитивні і негативні емоції. До перших відносяться, наприклад, радість, захоплення, приємне хвилювання, симпатія до людей, тощо, до других — незадоволення, гнів, злість, туга, огида, тощо. Позитивні емоції роблять життя приємним, насиченим і радісним, вони корисні для фізичного і психічного здоров'я людини. Сміх, радість — це кращі ліки. Негативні емоції, навпаки, викликають захворювання, скорочують життя. Отже, треба жити так, аби переважали позитивні емоції. Вони можуть забезпечуватися багатьма засобами, наприклад, побутовим комфортом, приємним спілкуванням, творами мистецтва. Проте найнадійніший шлях до них — успіхи у основній діяльності (якою для школярів є навчання). Такі успіхи найбільшою мірою сприяють самоствердженню, яке так важливе для кожної людини. Якщо людині не вдається основна діяльність, то як би добре не складалися її інші справи, вона завжди буде відчувати внутрішнє незадоволення.
   А ось для того, аби правильно обрати професію, треба вивчати власні потреби і емоції. Якщо у людини, припустимо, переважають гностичні емоції, можна орієнтуватися на науку, а якщо комунікативні — краще реалізувати себе у роботі, що потребує багатьох контактів: менеджера, журналіста, педагога тощо. Якщо у вас слабо розвинені пугнічні емоції, навряд чи доречно обирати професію військового. Звичайно, людина звикає до своєї професії і в тому випадку, коли не відчуває покликання, але це не кращий варіант долі.
   Завдання учням.
   1. Проаналізуйте письмово, як проявляється у вас кожна з емоцій і які з них переважають.
   2. Продовжте розповідь про вашого знайомого, аналізуючи його емоції. Обґрунтуйте ваші висновки спостереженнями.
   3. Розкажіть, як зовнішньо проявляються різні емоції і які бувають внутрішні відчуття.
   4. Яка, на вашу думку, різниця в емоціях дітей і дорослих?
   ТРЕТЯ БЕСІДА. РИСИ ТЕМПЕРАМЕНТУ ЛЮДИНИ.
   Люди народжуються з різними індивідуальними особливостями: рисами обличчя, кольором очей і волосся, ростом, пропорціями тіла тощо. Відрізняються вони і за своїм психічним складом. Ці відмінності часто називають характером, але це не зовсім правильно. Багато що визначається особливостями вищої нервової діяльності, тобто темпераментом. Типові риси темпераменту виділив ще давньогрецький учений Гіпократ, але їх наукове обґрунтування було зроблено вже у XX столітті І.П. Павловим та його послідовниками. Ці риси визначаються співвідношенням і різними особливостями процесів збудження і гальмування.
   У представників холеричного темпераменту сильні і рухливі процеси збудження і гальмування, але збудження переважає над гальмуванням. Сила проявляється у рішучості, наполегливості, здібності до тривалої і активної діяльності. Холерики швидко і бурхливо реагують на зовнішні події і внутрішні спонукання, їх відрізняє швидкий темп мови, виразна міміка, гучний сміх, впевнені манери. Переважання збудження визначає, з одного боку, їхню енергійність і витривалість, але, з іншого, — те, що холерики часом не можуть вчасно зупинити агресивні імпульси, злість, гнів, роззлюченість, не завжди здатні повною мірою володіти собою.
   Людей з сангвінічним темпераментом називають сангвініками. Вони мають сильні, рухливі і врівноважені процеси збудження і гальмування. Це енергійні і діяльні люди, вони швидко захоплюються новими ідеями і справами, а при необхідності швидко переключають увагу на інше. Оскільки збудження легко змінюється гальмуванням, вони не фіксуються довго на неприємних переживаннях, і це робить їх необразливими, приємними у спілкуванні, про них кажуть, що вони мають “легкий” характер. У них так само, як і у холериків, швидкі рухи і мова, виразна міміка, але вони виглядають більш добродушними людьми. Треба відзначити, що рухливість процесів збудження і гальмування іноді призводить до надмірної мінливості інтересів, симпатії або захоплень, що може бути негативним фактором у певних обставинах.
   Флегматичний темперамент відзначається сильними процесами збудження і гальмування, але ці процеси є інертними, тобто недостатньо швидко змінюють один одного. Флегматики мають вигляд спокійних, врівноважених людей (у звичайних, не екстремальних ситуаціях), з маловиразною мімікою, помірним темпом мовлення, їх інтереси і захоплення мають сталий характер, вони систематичні і наполегливі у своїй діяльності, І.П. Павлов називав їх трударями життя. Потужне гальмування робить їх витривалими і стриманими, але недоліком цього типу темпераменту є недостатня здатність переключатися, що може призводити до консерватизму звичок і переконань.
   Представники меланхолічного темпераменту мають слабкі та інертні збудження і гальмування, маловиразну міміку, поміркований темп мовлення. Вони відрізняються спокійною і врівноваженою поведінкою і часом нагадують флегматиків, але є більш чутливими до образ і засмучень, менш наполегливими у подоланні труднощів, менш впевненими у собі.
   Класифікація типів темпераменту не означає, що кожна людина приречена своїм типом до певної поведінки, певних достоїнств і недоліків. По-перше, кожен тип може проявлятися у більшому чи меншому ступені. По-друге, і це головне, — поведінка людини у більшості ситуації залежить не стільки від темпераменту, скільки від переконань, звичок, виховання, соціальних ролей. Усім цим типи темпераменту настільки маскуються, що іноді їх трудно й розпізнати. Скажімо, холерик, що став військовим командиром, випрацьовує в собі стриманість, а меланхолік — впевнені манери, рішучість, енергійність. У дорослих і достатньо вихованих людей негативні риси темпераменту найчастіше виявляються у несподіваних або екстремальних ситуаціях, де не завжди вдається використати звичні стереотипи поведінки. У дітей типи темпераменту виступають у більш чистому і виразному вигляді. Крім того, у кожного типу є свої позитивні сторони, які можуть стати вирішальними для долі людини. У холериків це енергійність і рішучість; у сангвініків — добродушність, товариськість, гнучкість; у флегматиків — працьовитість, наполегливість; у меланхоліків — порядність, чутливість до моральних проблем, співчутливість. Серед визначних людей є представники всіх типів темпераменту. Розуміння свого типу має допомогти людині долати типові недоліки, вірно розраховувати власні сили і можливості, знаходити перспективні шляхи свого самоствердження. Завдання учням.
   1. Визначте, які якості і яких процесів характеризують нижчеподані прояви поведінки.
   1) Енергійність (діяльність); здатність до подолання труднощів; висока працездатність (відсутність втоми протягом тривалого часу); впевненість у собі; наполегливість; сміливість; рішучість; вільне спілкування з незнайомими людьми; схильність до самостійності у діях і вчинках; запальність; бурхливий вияв емоцій (захоплення, гніву); енергійність у міміці, жестах.
   2) Витримка в складних ситуаціях; витривалість до спраги, голоду, терплячість до болю; здатність не показувати хвилювання; обережність (без боязні); стриманість у виявленні емоцій; обдуманість дій, вчинків; нічний сон глибокий.
   3) Незначна активність; боязнь труднощів, прагнення уникнути їх; низька працездатність (швидка стомлюваність); невпевненість у собі; схильність до сумнівів; надмірна поступливість; недостатня самостійність у діях, вчинках; несміливість і скутість у малознайомій обстановці; розгубленість при хвилюванні; потреба в нічному сні підвищена, сон неглибокий; загальмованість в жестах, міміці.
   4) Легкість пристосування до нової обстановки, середовища; швидка реакція на різні впливи; любов до подорожей, екскурсій; легка зміна почуттів; винахідливість у бесіді, в новій ситуації; чуйність, швидка реакція на все; швидке засвоєння нових навиків, знань; швидкий вибір дій, вчинків; легка зміна захоплень, уподобань; темп мовлення, рухів швидкий.
   5) Повільність пристосування до нової обстановки; сповільненість реакцій на різні впливи; віддається перевага звичній обстановці, перебуванню в основному вдома; тривалість переживання, “застрягання” емоцій; погана винахідливість; повільне звикання до нового, схильність до консерватизму; нешвидке засвоєння нового; тривала затримка перед здійсненням вчинку; сталість уподобань, захоплень; сповільненість у мові, рухах.
   2. Проаналізуйте, використовуючи приклади, особливості ваших процесів збудження і гальмування.
   3. Наведіть приклади літературних чи кіногероїв — яскравих представників певних типів темпераменту.
   ЧЕТВЕРТА БЕСІДА. РИСИ ХАРАКТЕРУ ЛЮДИНИ. Темперамент — це успадкована, біологічна основа психічних рис, проте особистість людини найбільшою мірою залежить від сформованих у процесі виховання і набуття життєвого досвіду (це називається соціалізацією) психологічних якостей, що складають характер людини. Характер — це поєднання сталих психологічних особливостей, які обумовлюють типовий для даної людини спосіб поведінки. У житті ми здебільшого пояснюємо своєрідність людини її характером, хоча насправді дещо відноситься до темпераменту, а дещо — дійсно до характеру. У найбільш загальному вигляді можна виділити дві групи рис характеру.
   До першої групи відносяться вольові риси, що визначають уміння керувати власною поведінкою. Саме ці риси мають на увазі, коли кажуть, що у людини сильний чи слабкий характер. Людина з сильним характером наполегливо домагається поставленої мети, вірна своїм переконанням (хоча треба зазначити, що і ця мета, і переконання можуть бути хибними), самостійна в поведінці. Слабохарактерна людина частіше піддається впливу інших (і часто — негативному), менш наполеглива і послідовна на життєвому шляху. Позитивні вольові риси — це цілеспрямованість, наполегливість, рішучість, витримка, мужність, самовладання, тощо; негативні — безвілля, нерішучість, впертість, боягузтво, навіюваність, тощо. Є чимало прикладів того, що слабовілля нівечить життя розумних і порядних людей, як це буває з алкоголіками і наркоманами. Скільки добрих намірів не здійснювалося через те, що людина не могла примусити себе робити те, що потрібно, і йшла шляхом найменшого опору! Вольові риси тісно пов'язані з темпераментом людини. Так, перевага збудження у холериків сприяє формуванню рішучості і наполегливості, а перевага гальмування у флегматиків — витривалості і стриманості. Проте вирішальними є свідомі зусилля і переконання людини, її зусилля, спрямовані на самовиховання.
   Другу групу складають риси, що відбивають ставлення до оточуючої дійсності. Серед них виділяють три групи.
   1. Риси, що виражають ставлення особи до інших людей. Позитивними серед них є чуйність, гуманність, щирість, співчутливість, правдивість, товариськість, чесність, доброта, відданість, турботливість, ніжність тощо. Негативними — черствість, егоїстичність, злопам'ятство, помстливість, підозрілість, нетовариськість тощо.
   2. Ставлення до праці та її результатів. Серед позитивних якостей слід назвати відповідальність, ініціативність, працьовитість, акуратність, хазяйновитість, винахідливість, спостережливість, бережливість, послідовність, зібраність, систематичність тощо; серед негативних — усі якості, що є протилежними вищеназваним.
   3. Ставлення до самого себе. Це такі позитивні риси, як скромність, реалізм самооцінки, самоповага, впевненість у собі, або такі негативні, як зарозумілість, завищена самооцінка, себелюбство, надмірна гордість, марнолюбство тощо.
   Риси характеру можна класифікувати й інакше, наприклад, розділивши їх на моральні, емоційні, вольові і інтелектуальні.
   Характер людини може бути цілісним або суперечливим. Цілісним є характер, в якому немає протиріччя між переконаннями і почуттями, між цілями життя і діяльністю людини. У кожної людини є різні риси характеру, але часом буває, що деякі з них виступають найбільш яскраво і виразно, визначаючи характер людини. Так, про одного кажуть, що у нього добрий характер, про другого — що справедливий, про третього — що він розсудливий за характером. Характери таких людей можна назвати яскравими.
   Спроби зрозуміти рушійні сили поведінки, детермінацію тих чи інших рис характеру мають досить давню історію. Починаючи з давньогрецьких філософів Платона, Аристотеля, Теофраста, вчені неодноразово робили спроби описати та класифікувати людські характери.
   У наш час проблемі характеру присвячено чимало наукових праць. Як одну з найбільш відомих, змістовну і цікаву, слід згадати типологію характерів швейцарського психолога К. Юнга, яка ґрунтується на виділенні двох фундаментальних психічних властивостей: екстраверсії та інтроверсії.
   Екстраверти значно більш, ніж інтроверти, звернені до зовнішніх вражень, до зовнішнього світу. Вони люблять спілкування, компанії, розваги, видовища, їх вчинки частіше викликані зовнішніми подіями, ніж переконаннями. К. Юнг описує чотири різних типи екстравертів.
   Екстравертний мисленевий тип має інтелектуально змістовні мотиви. Судження ґрунтуються на відомих закономірностях або авторитетних традиціях. Представник цього типу орієнтується на об'єктивні факти і значущі ідеї, добре відчуває реальність, вносить ясність у емоційні ситуації. Ірраціональні почуття відіграють у його житії порівняно незначну роль. Він добре знає свою справу, має організаторські здібності.
   Екстравертііий почуттєвий тип значно більш живе почуттями, однак вони найчастіше викликаються загальноприйнятими, пануючими цінностями. Люди даного типу легко і органічно приймають популярні смаки, оцінки, моди, роблять їх своїми, захищають їх, при цьому вони є абсолютно щирими, а не займаються свідомим пристосуванням.
   Екстравертний відчуваючий тип гостро відчуває життя у всіх його деталях та дрібницях, орієнтується у будь-якій ситуації, зі смаком облаштовує своє життя, любить ефектні ситуації спілкування, взагалі — насолоджується життям. Головну роль у його житті має пошук різних відчуттів, зокрема гострих.
   Екстравертний інтуїтивний тип вміє інтуїтивно схоплювати сутність предметів та явищ, бачити їхні приховані можливості, він постійно шукає нові можливості, у зв'язку з чим його діяльність може бути недостатньо послідовною та завершеною.
   Інтроверти більш орієнтовані на внутрішні особистісні фактори: переконання і почуття, які мотивують їхні судження і вчинки. Вони мають менш виражену потребу в інформації, зовнішніх подразниках, спілкуванні, частіше поринають у роздуми, менш залежать від безпосереднього оточення, менш відгукуються на те, що відбувається навколо. Інтровертна установка також включає в себе чотири типи характерів.
   Інтровертний мисленевий тип — характеризується тим, що для нього світ ідей є важливішим, ніж світ почуттів або практичних дій. Він спирається не стільки на факти, скільки на теоретичні побудови і логічні конструкції, що не виключає правильного і глибокого відбиття дійсності. Самостійний у думках і не дуже прагне впливати на інших. Найчастіше він є теоретиком у певній області, не дуже уважним до запитів життя.
   У інтровертного почуттєвого типу найбільш яскравою рисою психіки є глибоке моральне почуття: милосердя, справедливість, співчуття, солідарність, релігійність тощо, яке повністю володіє людиною і не піддається впливу ззовні. У поведінці вони часто виглядають спокійними і малопомітними, не прагнуть справляти враження на інших.
   Інтровертний відчуваючий тип має своєрідне відчуття і сприйняття предметів та явищ, що обумовлює зміст його внутрішнього світу. Його враження бувають дуже незвичайними, суб'єктивно мотиваними. К. Юнг вважає, що французькі художники-імпресіоністи відносилися до цього типу.
   Інтровертний інтуїтивний тип відзначається схильністю до роздумів, проникненням у сутність явищ життя, але не за допомогою аналізу, а інтуїтивного уявлення і розуміння, що має дуже суб'єктивний характер. Об'єктами інтуїтивного розуміння найчастіше є людські стосунки, характери, соціальні явища.
   Ті фундаментальні властивості психіки, які К. Юнг назвав екстраверсією та інтроверсією, визнаються найважливішими також в інших психологічних теоріях. У цьому плані слід вказати на концепцію художнього та мисленевого типів І.П. Павлова. Згідно з нею відносна перевага у відбитті людиною зовнішнього світу “першою сигнальною системою”, тобто органами почуттів, створює “художній” тип психіки, який нагадує екстравертну установку: жвавість емоційних реакцій, товариськість, практичність, виразність, яскравість та образність уявлень. Перевага “другої сигнальної системи” — відбиття світу за допомогою мовлення — утворює “мисленевий” тип, дуже близький до інтровертної установки: менша яскравість емоцій, перевага речового мислення над образним, поміркована товариськість, схильність до розумової праці, стриманість, недостатня практичність.
   Отже, в характері завжди є риси, більш пов'язані зі спадковістю, і більш залежні від набутого досвіду, свідомих зусиль людини. Ці останні є резервом вдосконалення характеру. Ті риси, які ми пов'язуємо з гуманністю: чуйність, привітність, тактовність, толерантність, демократичність — можуть розвиватися і підтримуватися людиною у будь-якому віці і створювати, в цілому, дуже привабливу особистість.
   Завдання учням.
   1. Познайомтесь з нижчеподаними прикладами і визначте риси темпераменту і характеру зображених у них дітей.
   1) Хлопчик Женя, 8 років. На уроках і позакласних заняттях проявляє незначну активність, лякається труднощів. Часто йому буває важко досидіти до кінця дня через утомлюваність. Дуже помітна його невпевненість у собі. Якщо він бажає звернутися до учителя, то дуже хвилюється. Хлопців у класі сторониться, більш товаришує з дівчатками. У суперечках поступається і тим, і іншим. Дуже старанно і наполегливо займається в гуртку авіамоделізму. Взагалі любить щось майструвати, проявляє допитливість до всього цікавого. Коли його хтось просить допомогти, він ніколи не відмовляється. Завжди ділиться з товаришами чимось смачним, що приніс з дому.
   2) Вітя, 9 років. Має виразне, швидке мовлення, швидкі рухи. Взагалі він дуже рухливий, але може зосередитися надовго на якійсь справі, наприклад читанні, малюванні, ліпленні. Любить розповідати, що він прочитав або побачив нового. Дуже пишається, коли його обирають лідером в іграх. Знаходиться в дружніх стосунках з усіма дітьми. Старанно і з задоволенням виконує громадські доручення, а також домашні завдання. Якщо бувають суперечки з товаришами, він ніколи довго не ображається.
   3) Сергій, 10 років. Дуже живий, рухливий хлопець. Охоче виступає в різних видах самодіяльності. Любить командувати хлопцями, завжди намагається бути першим. Дуже любить спілкуватися і має багато товаришів. Читає багато книг і багато фантазує. У навчанні не виявляє достатньо старанності. У його поведінці часто домінує неврівноваженість і запальність. Коли йому щось не подобається, може нагрубіянити товаришам і учителям.
   4) Оксана, 12 років. Спокійна, малорухлива дівчина, має негучний голос, повільне мовлення, маловиразну міміку. Займається старанно, хоч не є кращою в навчанні. Любить читати художню літературу, дуже переживає за героїв книг і кінофільмів. Коли у дівчат бувають сварки, вони часто звертаються до Оксани як до арбітра, бо вона висловлює розсудливі і справедливі міркування. Старанно виконує громадські доручення, ніколи не забуває обов'язки чергового. Завжди має охайний одяг, книги та зошити.
   5) Василь, 13 років. Досить спокійний хлопець, майже ніколи не вступає в суперечки або бійки. Має широке коло інтересів, любить читати про подорожі і історичні події. Проявляє інтерес до поезії і живопису. Ніколи не вживає грубих слів і інтонацій, постійно ввічливий з учителями. З хлопцями дружній. У виконанні домашніх завдань і громадських доручень не проявляє належної наполегливості, часом не доводить справу до кінця. Дещо незібраний у побуті, утриманні одягу, зошитів і підручників. У спортивних іграх або фізичній праці не виявляє витривалості.
   2. Проаналізуйте письмово свій характер, виділіть найбільш яскраві, провідні і менш помітні риси, спробуйте визначити свій характер декількома словами. Які риси характеру вам хотілося б сформувати у себе?
   3. Підготуйте розповідь про героя літератури або кіно, який подобався вам своїм характером. Проаналізуйте цей характер.
   4. Підготуйте відповідь на питання: що, на вашу думку більше визначає долю людини — характер чи обставини життя?
   5. Продумайте відповідь на тему: “Як пов'язані темперамент і характер”.
   6. Розкажіть, які, на вашу думку, найбільш типові ситуації виявляють характер людини.
   БЕСІДИ ДЛЯ 8 КЛАСУ. ПЕРША БЕСІДА. ОБРАЗ САМОГО СЕБЕ.
   У людини є певні уявлення про самого себе, дуже важливі для його самопочуття і поведінки. Ми вже знаємо, що однією з найсильніших потреб постає самоствердження, яке тримається на позитивному образі самого себе. Як для фізичного здоров'я потрібні кисень, вода, їжа та інше, так для психічного здоров'я людині необхідна самоповага. Якщо її немає, індивід відчуває психологічний дискомфорт, страждає психічними розладами і психосоматичними захворюваннями.
   Образ Я, або Я-концепція людини залежить, в першу чергу, від ставлення до неї батьків у дитинстві. Батьківська любов сприймається дитиною як показник її цінності, що є важливою складовою її життєвої самооцінки. Успіхи у навчанні і професійній діяльності також постають важливим фактором, але самооцінку визначають не самі по собі успіхи, а їх співвідношення з рівнем домагань індивіда. Цю думку У. Джеме висловив у вигляді формули: самооцінка прямо пропорційна реальним досягненням і обернено пропорційна рівню домагань людини. Те, що одна людина вважає успіхом, інша може розцінювати як невдачу.
   Принциповим моментом є те, що Я-концепція складається під впливом оцінювання індивіда іншими людьми, хоча це є досить опосередкованим процесом. Індивід охоче приймає позитивні оцінки, але включає психологічний захист проти негативних, хоча йому так чи інакше доводиться рахуватися і з ними. Образ Я є, так би мовити, ареною боротьби, хитрощів і драм.
   Ще одна важлива закономірність полягає в тому, що людина оцінює успішність своєї діяльності через призму власної ідентичності, яку можна приблизно розтлумачити як почуття автора, господаря власних дій і долі. Індивід відчуває задоволення не просто від того, що він щось робить добре, а від того, що він виконує добре те, що обрав сам, своєю волею.
   Як правило, людина не замислюється над тим, якою є структура її образу Я, він здається простим і однозначним. Проте спеціальні дослідження виявили, що цей образ складається з декількох компонентів, які ми покажемо у спрощеному варіанті.
   Я-реальне — це уявлення людини про те, якою вона дійсно є в даний момент. Воно може бути більш-менш правильним або сильно спотвореним, але воно є у кожної людини.
   Я-ідеальне — це бажаний образ, до якого людина прагне у майбутньому. У кожної молодої людини завжди є мрія і прагнення стати кращим: розумнішим, фізично досконалішим, досягти успіху у професіональному і особистому житті. У людей зрілого і похилого віку це може бути пов'язане не з майбутнім розвитком, а з найбільш вдалою поведінкою у минулому. Хоча людина не усвідомлює цього в кожну мить свого життя, Я-ідеальне завжди присутнє у її свідомості, воно здебільшого позитивно впливає на поведінку, стимулюючи більш значні досягнення.
   Я-дзеркальне — це той образ, який, на її думку, людина створює в очах інших людей, причому він може складатися з кількох різних компонентів, якщо різні люди відносяться до неї по-різному.
   Отже, образ Я є поєднанням цих трьох (нагадуємо, що це спрощений варіант) компонентів, хоч це найчастіше не усвідомлюється людиною. Як правило, наявність у образів “Я” Я-ідеального позитивно впливає на поведінку людини. Так, багатьом юнакам і дівчатам не вистачає сміливості у спілкуванні, впевненості у собі. Уявляючи себе у своєму Я-ідеальне більш сміливими і розкутими, вони дійсно стають впевненішими у собі, чарівнішими. Прагнення стати розумнішим і компетентнішим дійсно стимулює такі зусилля. Але бувають випадки, коли Я-ідеальне настільки переважає в образі самого себе, що людина починає претендувати на ставлення до неї як більш гідної особи, ніж вона насправді є. В цьому випадку її поведінка виглядає для сторонніх неадекватною, дивною, неприємною. Таку поведінку характеризують як нескромну або зарозумілу. Людина немовби втрачає почуття реальності відносно самої себе.
   Інший варіант неадекватності образу самого себе полягає в тому, що індивід занадто піддається дії Я-дзеркального. Якщо людина дуже намагається подобатися іншим, вона, як правило, одержує з їх боку схвалення, компліменти і тому подібне, охоче включає таке ставлення у свою самооцінку, яка може стати внаслідок цього завищеною і неадекватною. Завищення самооцінки може бути незначним і для невпевнених у собі людей навіть корисним. Проте нерідко буває, що ознаки схвалення з боку інших формують у людині переоцінку себе і те, що називають самозакоханістю.
   Але найскладніша проблема, пов'язана з Я-концепцією, полягає у тому, що потреба у позитивній самооцінці виключає для людини можливість критичної оцінки власних негативних вчинків, змушує виправдовувати (раціоналізувати) хибну поведінку, обертає її на принцип. Так, досить часто учні, які не можуть подолати власні лінощі, створюють “теорію” про непотрібність шкільних знань, нудоту шкільного навчання і “зубріння” уроків. Виправдовування власних вад заради позитивної Я-концепції є одним з найбільших пороків людської поведінки.
   Завдання учням.
   1. Проаналізуйте Я-образ декількох літературних героїв.
   2. Продумайте відповідь на питання: як впливає історична епоха на Я-образ людини і які є відмінні риси Я-образу сучасної людини.
   3. Пофантазуйте і вигадайте декілька випадків, коли до вас звертаються як до спеціаліста ваші однолітки, яких турбує почуття психологічного дискомфорту, пов'язаного з самооцінкою, тобто з Я-образом. Щоб ви могли порадити у цих випадках?
   4. Складіть рекомендації щодо формування правильного, оптимального, на ваш погляд, Я-образу.
   ДРУГА БЕСІДА. ЯКІ МОТИВИ ЛЕЖАТЬ В ОСНОВІ ПОВЕДІНКИ.
   Розглянемо питання про те, які бувають мотиви людської поведінки у загальному плані. Звичайно, вчинки бувають дуже різноманітними, але за ними завжди стоять три групи мотивів.
   До першої групи відносяться розсудливі, когнітивні мотиви, коли людина діє згідно з своїми переконаннями. Таких вчинків дуже багато у нашому житті, хоча такими є не всі. Якщо людина робить те, що вона вважає за потрібне, вона відчуває психологічний комфорт, це сприяє її психічному і фізичному здоров'ю. Прикладом може бути те, що людина працює саме на тій роботі, яку вважає найбільш прийнятною і корисною для себе, діє справедливо, не вступаючи в угоду з совістю, виконує свій борг перед суспільством і сім'єю, взагалі живе чесно. Для учня така поведінка означає, що він вчасно і доброякісно виконує домашні завдання, розвиває і загартовує себе, виконує обіцянки, допомагає рідним і друзям.
   Другу групу становлять емоційні мотиви, тобто бажання можуть йти всупереч усвідомленій необхідності. Припустимо, хлопець розуміє, що йому саме зараз треба виконувати домашні завдання, але хочеться подивитися телевізор, і він поступається цьому бажанню. Він розуміє, що було б порядним повернути гроші, які позичив у однокласника, але йому хочеться щось купити, і він відкладає повернення грошей до наступного разу. Подібних прикладів можна було б навести багато.
   До третьої групи належать поведінкові мотиви, які спостерігаються тоді, коли обставини визначають поведінку і часом змушують людину діяти всупереч її переконанням і бажанню. Є, наприклад, люди, які не вважають свою роботу відповідною до їх кваліфікації і приємною, але просто не мають іншої. В житті майже кожної людини трапляються випадки, коли вона мусить підкорятися обставинам. Крім того, до поведінкових мотивів відносяться ті, що зумовлюються звичками.
   Найбільш бажаним варіантом є, звичайно, поєднання усіх трьох груп мотивів, так, щоб людина діяла і свідомо, і за бажанням, і не всупереч обставинам. Прикладом цього може бути ситуація, коли людина працює за фахом і інтересами, робота їй подобається, вдається, даючи моральне і матеріальне задоволення. Ставлення до такої роботи спирається на всі три групи мотивів. Але проблема полягає у тому, що у кожної людини є багато вчинків, мотивованих тільки на емоційному або поведінковому рівні. У цих випадках в свідомості людини виникає внутрішнє розщеплення, яке негативно відбивається на самопочутті і здоров'ї. Захищаючись від цього, людина всіляко хитрує сама перед собою, переконуючи себе у правильності своїх вчинків, або витісняє неприємну інформацію з свідомості. Проте у глибині завжди живе внутрішнє незадоволення, голос совісті. Отже, висновок здається досить ясним: треба прагнути до того, аби бажання і обставини життя якомога більш відповідали переконанням.
   Розглянемо тепер, які бувають вчинки за їх усвідомленістю людиною. Це важливо розуміти, аби правильно оцінювати власну і чужу поведінку.
   1. Свідомі вчинки. Вони спрямовані на "досягнення певної мети, яка ясно усвідомлюється людиною.
   2. Свідомі вчинки з непередбаченим результатом. У цих випадках також існує свідома мета, але внаслідок того, що людина помилилась у якихось міркуваннях і розрахунках, вона одержує не той результат, якого очікувала. Іноді причиною є не прорахунки людини, а якісь непередбачені перешкоди. Прикладом може бути запізнення на роботу через затримку транспорту, якої раніше ніколи не бувало на цьому маршруті. Якщо ж людина знає про можливі затримки, але сподівається на те, що їй пощастить, це буде проявом несерйозності і недисциплінованості.
   3. Імпульсивні вчинки. Це ті випадки, коли людина діє всупереч свідомому наміру під впливом враження чи бажання. Таких вчинків дуже багато у поведінці школярів. Так, вони добре знають, наприклад, що не треба розмовляти на уроках, але, коли дуже хочеться щось сказати сусіду, не можуть втриматися від цього.
   4. Афективні вчинки. Здійснюються всупереч наміру під впливом афекту, тобто сильного і бурхливого почуття. Таким афектом може бути страх, злість, роззлюченість, обурення, образа тощо. Під впливом афекту людина може сказати іншому щось образливе, чого б вона не сказала у спокійному стані, затіяти бійку, заплакати і взагалі вийти, як кажуть, за межі нормальної поведінки. Чим вихованіша людина, тим менш спостерігається у неї афективних вчинків.
   5. Навіювані вчинки. Людина не має наміру здійснювати такий вчинок, але вона підпадає під вплив, тобто зазнає навіювання. У дитячій поведінці спостерігається досить багато прикладів того, як хлопця чи дівчину умовляють зробити те, що суперечить її переконанням, наприклад взяти участь у крадіжці чи бійці, і вони не можуть відмовити, боячись здатися боягузами. Часом такі навіювані вчинки доводять підлітків до правопорушень. Одним з найважливіших показників зрілості людини є якраз слідування власним переконанням і спонуканням, уміння утриматись від навіювання.
   6. Негативістські вчинки — це свідомі вчинки, що здійснюються всупереч, на зло іншій людині. Вони не є імпульсивними чи афективними, тобто намір їх зробити виникає не миттєво, а з'являється заздалегідь.
   7. Ненавмисні вчинки, які робляться без ніякого наміру. Так, всім інколи трапляється розбити посуд, штовхнути людину  у транспорті або наступити комусь на ногу. Але можна уникати ситуацій, в яких підвищується імовірність ненавмисних вчинків, наприклад, не грати м'ячем біля вікон, обережно пересуватись у переповненому трамваї.
   8. Вольові вчинки. Це свідомі вчинки, що потребують від людини значних вольових зусиль. Так, наприклад, майже для кожної людини, якщо вона не виспалась, важко піднятися рано вранці, це потребує вольового зусилля. Взагалі ж, буде цей вчинок вольовим чи просто свідомим, залежить від волі та звичок людини. Якщо для одного робити щоденні пробіжки чи приймати холодний душ — звичайна, буденна справа, то для іншого — складний, вольовий вчинок. Воля тренується, як і м'язи, тому вольові вчинки — це шлях до виховання справді міцної волі.
   Отже, треба навчитися розуміти цілеспрямованість власних вчинків і контролювати їх. Особливо небезпечні і небажані афективні вчинки. Коли людина дратується, “виходить з себе”, підвищує голос, то внаслідок складних властивостей психіки їй починає здаватися, що вона в усьому права. Відчуваючи це, невиховані люди спеціально підвищують голос, кричать, аби викликати почуття впевненості у собі, тобто обманюють самі себе. Культурна людина уникає таких хитрощів, діючи згідно з логікою, справедливістю і совісті.
   Завдання учням.
   1. Проаналізуйте власні вчинки, зробіть для себе висновок, на якому рівні мотивації (розсудливому, емоційному, поведінковому) ви найчастіше дієте. Вчинки з якою мотивацією приносять вам найбільше задоволення? Чи виникає у вас відчуття внутрішнього протиріччя внаслідок неспівпадання рівнів мотивації? Якщо бажаєте, поділіться з товаришами своїми спостереженнями.
   2. Наведіть приклади вчинків кожного виду (свідомі, імпульсивні афективні тощо) з власного досвіду. Які вчинки, на вашу думку, вам найбільш притаманні? Наведіть приклади вчинків інших людей, які звернули вашу увагу тим, що вони недостатньо усвідомлюються людьми, які їх здійснювали. Можна не називати, кому саме належали ці вчинки.
   3. Як, на вашу думку, пов'язані риси темпераменту і характеру людини з цілеспрямованістю її вчинків?
   4. Визначте, які види вчинків спостерігаються у нижчеподаних ситуаціях.
   1) Дівчатка з другого класу грали біля струмка, потім вони почали стрибати через струмок. Наташа не змогла перестрибнути і обприскала Валі плаття. Валя дуже засмутилася, па її очах виступили сльози. Наташа пожаліла Валю, і повела її до себе. Удома вони випрали, висушили і випрасували плаття, після чого Валя пішла до свого дому.
   2) Дванадцятирічний Сергійко переходив міст через річку по дорозі з школи додому. Раптом він побачив, що в річці хлопчик років шести не може вибратися на беріг. Сергійко, не розмірковуючи, кинувся на допомогу і витягнув хлопчика. Як потім з'ясувалося, він сам не вмів плавати. Коли йому зауважили, що він міг потонути, хлопчик відповів: “Я не думав про це в ту мить, адже цей хлопчик ледве не потонув”.
   3) Це було в літньому таборі. Таня мешкала недалеко від табору, вона привела в табір собаку. Вихователька дозволила погратися з собакою, а потім сказала, щоб Таня відвела собаку додому. Дівчина не прийшла на ранкову зарядку, на сніданок, з'явилася пізніше і все ж з собакою. На запитання виховательки, чому вона не була в таборі вчасно, Таня відповіла: “А я не хочу робити так, як всі, мені все це вже набридло”.
   4) Кожного дня учні заходили в шкільну їдальню, мили руки, сідали за столи і обідали. Цього разу на столах крім усього лежали апетитні пиріжки, і Василь, проходячи мимо, схопив пиріжок.
   5) Ярослав, учень 3 класу, розмовляв на уроці і заважав іншим. Після, того, як вчителька зробила йому зауваження, він деякий час сидів тихо, а потім знову став розмовляти. Так повторилося три рази. Після цього учителька взяла з його парти щоденник, щоб записати зауваження, але він вирвав його з рук учительки і закричав: “Не дам я вам щоденник!”.
   6) На перервах за школою, як завжди, збиралися хлопці, що палили. Учень 7 класу Сашко не палив і підійшов просто поговорити. “На спробуй, — запропонував йому сигарету однокласник. Сашко відмовився на цю і ще декілька пропозицій. “Та він дуже побоюється своєї матусі”, — глузливо сказав один хлопець з 9-го класу. “Нічого я не побоююсь”, — відповів Сашко і запалив запропоновану йому сигарету.
   ТРЕТЯ БЕСІДА. СИСТЕМА РОЛЕЙ ЛЮДИНИ.
   Ми вже з'ясували, що поведінка людини залежить від ряду індивідуальних особливостей: потреб, емоцій, рис темпераменту і характеру, образу Я, особливостей мотивації вчинків. Проте людина живе у суспільстві і знаходиться під постійним впливом інших людей і норм поведінки, що прийняті у даному суспільстві, її характер, самооцінка, мотивація вчинків — усе це формується в залежності від умов життя і виховання, впливу середовища.
   Одним з найважливіших “механізмів” такого впливу є система ролей, які людині доводиться грати (це, звичайно, умовний термін) протягом життя. Ці ролі не схожі на театральні, які можна за бажанням прийняти чи ні — життєвих ролей уникнути неможливо.
   1. Соціальна роль — це те коло обов'язків і правил поведінки, якого людина має дотримуватись у навчанні, на роботі, у громадських місцях, у родинних і інших стосунках. Ця роль потребує певної поведінки, без якої людині буде важко або неможливо виконувати свої обов'язки. Так, наприклад, лікарю, аби добре виконувати свій професійний обов'язок, треба бути уважним до пацієнтів, привітним, турботливим, впевненим у собі. Саме така поведінка найбільш сприяє вірі в нього хворих людей, отже — їх скорішому одужанню. Лікар може бути за своїм темпераментом і характером невпевненою у собі, нетовариською, нестриманою або запальною людиною, але він мусить “грати”, створювати інший образ, інакше його чекатимуть недовірливе ставлення пацієнтів, критика колег, незадоволеність самим собою та інші труднощі на його професійному шляху. Військовий командир мусить створювати образ впевненої у собі, сміливої, винахідливої людини, інакше солдати не будуть вірити в нього і в критичний момент можуть не виконати його наказу. Але людині важко весь час грати роль, а самій залишатися зовсім іншою, тому створення образу і дійсно виховує людину, “підтягує” її до ролі, яку вона грає.
   До соціальних ролей належать не тільки професіональні, але й родинні ролі, наприклад, батьків, дітей, інших родичів. Так, соціальна роль сина або дочки потребує поваги і допомоги батькам, а ролі батьків — піклування про дітей. Ми граємо певні соціальні ролі майже у всіх стандартних ситуаціях: коли їдемо в транспорті, йдемо по вулиці, стоїмо в черзі, тобто ми знаємо, якої поведінки приблизно від нас чекають і якої ми можемо чекати від інших. Так, наприклад, не прийнято розповідати на вулиці незнайомим людям про власні турботи і проблеми і якщо ви це зробите, на вас будуть дивитися з пересторогою і недовірою.
   Використання соціальних ролей у багатьох ситуаціях полегшує нам життя, дозволяючи прогнозувати поведінку оточуючих і організовувати власну. Але існують ситуації, коли в людині бачать тільки представника певної соціальної ролі, не бажаючи враховувати її індивідуальность, яка може і не вписуватись у рамки соціальної ролі. Людина, що виконує просту роботу вантажника чи двірника, не обов'язково обмежена чи примітивна. Професор далеко не завжди є неуважливим і непрактичним. Люди нерідко схильні приписувати всім представникам певної професії типові риси, хоча це не завжди відповідає дійсності.
   Бачення в людині тільки її соціальної ролі — це, в принципі, пережиток того минулого, коли суспільство було поділено на верстви з дуже окресленими кордонами. Так, дворянин, незалежно від його особистісних рис, завжди почував себе вище селянина або міщанина. Ця спокуса — робити висновки про людину за її соціальною роллю — і зараз притаманна багатьом людям. Справжня культура передбачає вміння і звичку бачити в інший людині в першу чергу її індивідуальні риси і справжній зміст її особистості. Але треба і орієнтуватися в тому, які особливості соціальних ролей існують у різних місцях (місті, селі), різних культурах, у різних національностей.
   Внутрігрупові ролі. Починаючи з дитинства, людина постійно знаходиться в групах: у дитячому садку, школі, вузі чи виробничому колективі, в армії тощо. Наше самопочуття і настрій дуже залежать від стосунків, які у нас складаються в групах. Спеціальні дослідження виявили цікаву особливість: в яку б групу не попадала та сама людина, вона всюди займає приблизно однакове місце або грає ту ж саму внутрігрупову роль. Є люди, які майже всюди стають лідерами, ватажками, а є й такі, що стоять осторонь життя групи.
   Існує багато внутрігрупових ролей, але вони ще не всі вивчені і означені. Деяких людей шанують в усіх колективах, де їм доводиться знаходитися, бо вони завжди турбуються про інтереси товаришів і всієї групи. їх не обов'язково обирають на якісь посади, але вони стають емоційними лідерами. Часом такі лідери відіграють роль, яку можна назвати “арбітр”, бо, цінуючи їхню справедливість, до них постійно звертаються за порадою, до них прислухаються у вирішенні спірних питань. Отже, той, хто рахується із всіма членами групи і загальними інтересами, завжди відіграє позитивну внутрігрупову роль.
   Індивідуальні ролі. Це ті образи, які люди намагаються створити; те, чим вони хотіли б бути і сприйматись іншими. Кожна людина має таку роль, хоча дехто не дуже її усвідомлює. Одного приваблює репутація ерудита, іншого — гумориста, третій прагне демонструвати “широку натуру”, четвертий намагається створити образ переможця і супермена, п'ятого більш за все “гріє” імідж “серцеїда”. Іноді такі ролі виглядають природними і органічними для даної людини, але часом здаються штучними, невиправданими, претензійними.
   Індивідуальна роль завжди знаходиться під впливом Я-ідеального і Я-дзеркального, тобто людина прагне поводити себе в кращому, бажаному для неї варіанті, враховуючи очікування значущих для неї людей. Індивідуальні ролі більшості людей мають позитивний зміст. Вони намагаються здаватися і бути (а це тісно взаємопов'язано) розумними, чуйними, порядними, мужніми. Проте часом уявлення про бажану поведінку бувають спотвореними недостатньою культурою або чиїмось хибним впливом, а найчастіше — субкультурними стереотипами, типовим прикладом чого є вульгарність виразів і манер.
   Існують значні відмінності між ролями чоловіків і жінок, людей юнацького і зрілого віку. Так, серед молоді найбільш цінується впевненість у собі, сміливість, почуття гумору, а люди старшого віку більш поважають почуття відповідальності, тактовність, розуміння законів життя. Індивідуальні ролі залежать також від самооцінки людини. Зрозуміло, що індивід з завищеною самооцінкою буде грати іншу роль, ніж той, хто відрізняється низькою самооцінкою.
   На індивідуальні впливають соціальні та внутрігрупові ролі, хоча обов'язкової відповідності тут немає. Так, скажімо, соціальна роль актора або художника більшою мірою дозволяє грати індивідуальну роль оригінала і генія, ніж соціальна роль, не пов'язана з творчістю. Звичайно, творчою і оригінальною особистістю може бути представник будь-якої професії, але йому доведеться значно активніше доводити обґрунтованість свого іміджу, якщо він хоче уникнути репутації позера і “фанфарона”.
   Отже, в принципі для того, аби користуватися повагою оточуючих, людині бажано грати органічну для неї і достатньо престижну індивідуальну роль, а не ту, яка приносить частковий і “дешевий” успіх, наприклад роль класного блазня. В той же час оволодіння іншою індивідуальною роллю може стати засобом особистісного зростання.
   У патріархальному, авторитарному суспільстві дуже слідкували за відповідністю соціальних та індивідуальних ролей, що відбито, наприклад, у російському прислів'ї “Каждый сверчок знай свой шесток”. Демократичне суспільство подолало ці обмеження, поширивши можливості самовираження і самоствердження кожної людини. Сучасна психокореційна техніка візуалізації, яка використовує прийоми уяви НЛП, саме рекомендує взяти індивідуальну роль, яка допомагає досягати більш ефективної поведінки.
   Завдання учням.
   1. Які вам доводилося спостерігати внутрігрупові ролі? Опишіть їх в письмовій чи усній формі.
   2. Які, на ваш погляд, існують типові індивідуальні ролі у ваших однолітків: дівчат та хлопців?
   ЧЕТВЕРТА БЕСІДА. ЗАСОБИ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАХИСТУ.
   Ми ознайомилися з декількома психологічними чинниками поведінки людини: потребами, емоціями, рисами темпераменту, тощо. Ці якості у різних людей дуже різноманітні, як різноманітні обставини життя і сама поведінка. Зараз ми згадаємо одне явище, що уподібнює всіх людей — це їхнє бажання користуватися доброю репутацією, подобатися оточуючим, відчувати їхню симпатію і повагу, що походить з надзвичайно могутньої соціальної потреби у самоствердженні.
   Але людині не завжди вдається поводити себе так, аби викликати схвалення оточуючих. Люди досить часто не виконують, як слід своїх обов'язків, допускають нестриманість, нетактовність, агресивність, проявляють наївність і некомпетентність. Навряд чи існує хоч одна особа, яка б завжди була бездоганною і задоволеною собою. Незадоволення ж собою, як ми вже знаємо, є дуже неприємним переживанням.
   Поведінка людини, яка усвідомлює свої помилки, має два варіанти.
   1. Конструктивна поведінка, тобто спроба виправити помилку і надалі її не припускатися. Визнати свою провину і вибачитися — це найпоширеніші шляхи конструктивної поведінки.
   2. Другим варіантом є психологічний захист, тобто спроба якось виправдати себе у власних очах або усунути неприємний факт з поля зору.
   Засоби або механізми психологічного захисту людини від усвідомлення власних помилок і провини, а також від відчуття небезпеки бувають дуже прихованими, вони здебільшого не усвідомлюються самою особою, яка їх застосовує. Найбільш відомими дослідниками цього явища стали вчені 3. Фрейд та його дочка А. Фрейд. У нашій розмові варто звернути увагу на деякі типові і поширені з цих механізмів.
   Найбільш розповсюдженим засобом психологічного захисту є “раціоналізація” — вишукування прийнятних доводів на власну користь. Такими доводами найчастіше є: “Всі так роблять”, “Інакше я не міг”, “Вони самі винні” тощо. Так, наприклад, учні, які не можуть примусити себе як слід вчити математику, раціоналізують ситуацію так: “Ці знання мені не потрібні у житті, можна добре заробляти і без цього, справно вивчають математику тільки, ті хто любить зубрити”. Десь у глибині душі вони відчувають, що хитрують, але намагаються не звертати на це увагу. Люди, які постійно займаються раціоналізацією власної хибної поведінки замість конструктивного вирішення проблем, проходять немовби школу самообману і звикають до нього. Звичка до раціоналізації — це показник низької культури.
   Іншим засобом є так зване витіснення, тобто усунення із свідомості неприємної інформації, її забування. Звичайно, з часом неприємності забуваються і це дуже корисно для психічного здоров'я, але якщо людина миттєво забуває про свої помилки і не робить з них висновків, вона буде постійно повторювати їх і не підвищуватиме культуру поведінки. Людина, як кажуть, на помилках навчається, і хоч часом їх буває гірко усвідомлювати, це абсолютно необхідно. Людям, що схильні до витіснення, взагалі досить часто властиве уникнення правди.
   Ще один засіб психологічного захисту — проекція — перенесення на інших людей власних негативних спонукань; що є, на жаль, досить поширеним явищем. Деякі люди дуже легко приписують іншим власну агресивність, заздрісність, егоїзм, жадібність, недоброзичливість тощо. Схильність до подібного психологічного захисту дуже утруднює усвідомлення людиною власних недоліків і негативних мотивів поведінки. Такі люди не замислюються над зауваженнями на їхню адресу, у них напоготові є реакція типу “Ти сам такий”.
   Психологічний захист в тій чи іншій мірі зустрічається в поведінці кожної людини, але справа в тому, як часто і з якого приводу. Якщо людина хоче оволодіти дійсною культурою поведінки, вона має навчитися дивитися правді в очі і не ховати від себе своїх помилок, прорахунків і слабощів з допомогою засобів психологічного захисту.
   Існують і такі засоби психологічного захисту, які розцінюються наукою як певні відхилення від норми, поскільки вони негативно впливають на здоров'я людини або роблять її поведінку недостатньо керованою і важкою для інших. Так, деякі люди під впливом важких життєвих обставин знижують рівень бажань, настрою та активності (схильність до депресії), відчувають симптоми різних захворювань, яких у них насправді немає (іпохондричність) або мають підвищений стан тривожності, занадто фіксуються на негативних емоціях. У інших життєві неприємності викликають підвищену агресивність, яку вони спрямовують проти тих, хто їх оточує. Але це вже об'єкт уваги психології та психіатрії.
   Узагальнюючи вищесказане, можна порадити кожній молодій людині бути критичною до власної поведінки, конструктивно вирішувати життєві проблеми і не зловживати психологічним захистом.
   Завдання учням.
   1. Спробуйте зробити класифікацію життєвих ситуацій, в яких люди найчастіше використовують психологічний захист.
   2. Спробуйте проаналізувати, як впливають на психологічний захист інші властивості особистості, наприклад, темперамент, характер, самооцінка, типові мотиви поведінки.
   3. Наведіть літературні або життєві приклади поведінки, в якій помітно постає психологічний захист людини.
   4. Згадайте розповсюджені стереотипи раціоналізації, які застосовують молоді люди у випадках помилок і прорахунків.
   БЕСІДИ ДЛЯ 9-ГО КЛАСУ. ПЕРША БЕСІДА. РІЗНІ ОРІЄНТАЦІЇ ЛЮДЕЙ У СПІЛКУВАННІ.
   Спілкування, як ми знаємо, є значною потребою кожної людини, поскільки шляхом спілкування люди одержують необхідну інформацію, самостверджуються, налагоджують необхідні відносини. В цьому процесі виявляються майже всі особистісні якості, і це постає, зокрема, у орієнтаціях людини в спілкуванні. Розглянемо типи орієнтацій, що наведені у психологічній літературі.
   Життєва орієнтація. її представники самостверджуються, демонструючи у спілкуванні такі привабливі риси свого характеру, як чуйність, доброта, товариськість, поступливість, тощо. Вони сприймаються як симпатичні і приємні, хоча за своєю компетентністю у професійній діяльності можуть і не мати достатнього престижу.
   Громадська орієнтація. Люди, що мають таку орієнтацію, найбільш цінують спілкування, в якому вони можуть стверджувати свої громадянські і політичні переконання. Для них важлива репутація чесних, справедливих, вірних своїм переконанням, а не просто симпатичних (хоч це, звичайно, теж є приємним) людей.
   Творча орієнтація. Це самоствердження у колі людей, що поділяють творчі інтереси людини, або цікавляться творчістю. Головне для таких людей — не просто спілкування, а співпереживання з такими ж творчими натурами.
   Активно-жорстка орієнтація. Задоволення у спілкуванні представники цієї орієнтації одержують тільки у тому випадку, якщо їм вдається демонструвати і відчувати зверхність над партнером, підкоряти його власній волі. Спілкуватися на рівних, а тим більш терпіти чиюсь зверхність такі люди не люблять.
   Пасивно-поступлива орієнтація. Це — протилежний тип. Люди цього типу орієнтації не люблять боротьби характерів, не прагнуть довести власну зверхність над партнером у спілкуванні. Вони охоче поступаються ініціативою і відчувають задоволення тільки тоді, коли знаходяться у добрих стосунках з партнером. Такі люди немовби прихиляються до людини з сильнішим характером.
   Накопичувальна орієнтація. Притаманна людям, надзвичайно схильним до накопичення матеріальних цінностей. Такі люди і своє спілкування підпорядковують потягу до накопичення, тобто намагаються спілкуватися з “потрібними” людьми.
   Ринкова орієнтація. Люди з цією орієнтацією прагнуть спілкуватися з “сильними”, тобто популярними і престижними особами. Спілкування з такими людьми немовби підвищує їхні власні достоїнства, робить їх самих більш цікавими і популярними, піднімає їх у власних очах.
   Схимницька орієнтація. Вона постає в тому, що людина прагне спілкуватися тільки з найбільш близькими, приємними партнерами, від яких не доводиться чекати зневаги, образи, іронії тощо. В стосунках неприємними для них людьми представники схимницької орієнтації поводять себе найбільш характерно: вони не вступають у боротьбу (як це роблять, наприклад, люди з активно-жорсткою орієнтацією), а намагаються уникнути контактів, внаслідок чого здебільшого мають обмежене коло друзів та знайомих.
   Отже, вибір партнерів у спілкуванні, як ми бачимо, не така вже проста і нехитра річ. Звичайно, ми спілкуємось і випадково або вимушено з тими, хто живе або навчається рядом з нами, з ким нас зводить доля, але прагнемо до людей певного типу, які відповідають нашій орієнтації. Знайомство з цим матеріалом необхідне для того, аби кожен розібрався у власній орієнтації, знав свої слабкі і сильні сторони.
   Розглянемо тепер, яким буває сам процес спілкування, або, за виразом А.Б.Добровича, його рівень. Це також дуже характерно для кожної людини і відбиває особливості її психології.
   Процес спілкування або розмова має початок, середину (це самий зміст розмови) і кінець, тобто вихід із спілкування. Саме початок (вхід) і кінець (вихід) визначають рівень спілкування.
   Примітивний рівень. Партнер виступає для людини, яка спілкується на цьому рівні, тільки з точки зору того, чи потрібний він у даний момент, чи ні. Якщо потрібний, з ним спілкуються люб'язно і ввічливо, якщо ні — сухо, непривітно, чи навіть грубо. Припустимо, ви питаєте на вулиці незнайому людину, як проїхати у певне місце. Якщо той, кого ви спитали, звик спілкуватися на примітивному рівні, він не дивиться на вас, бо його не цікавить, що ви за людина (вхід у спілкування), коротко відповідає, і зразу ж перестає звертати на вас увагу (вихід). Звичайно, у випадковій вуличній розмові людина може бути лаконічною і з інших причин, наприклад тому, що поспішає. Але мова йде саме про примітивний рівень спілкування. Найбільш характерно він постає якраз у контактах з незнайомими або малознайомими людьми.
   Конвенційний рівень. Тут партнер у спілкуванні виступає як людина, варта уваги і поваги. Конвенційним рівень називається тому, що партнери немовби укладають згоду (конвенцію) про те, що вони сприймають один одного як гідних поваги людей. У вищенаведеному епізоді вуличної розмови це виглядало б так. Людина, яку ви запитали, уважно дивиться на вас, щоб показати своє поважне ставлення (вхід), ввічливо і докладно відповідає на запитання і після цього не відвертається миттєво або переключає увагу на щось інше, а ще трохи дивиться на вас, чекаючи, чи не заспитаєте ви щось ще (вихід). Кожна мить такого спілкування наповнена демонстрацією поважного ставлення до людини. Саме на цьому рівні спілкуються з незнайомими по-справжньому виховані люди.
   Діловий рівень. На цьому рівні відбувається спілкування людей у процесі спільного виконання якоїсь справи. Тут вхід і вихід з спілкування виглядає у “згорнутому” вигляді, тобто партнери не турбуються про дотримання ритуалів ввічливості, але це нікого не ображає, бо сприймається як необхідне в діловій ситуації.
   Стандартизований рівень. На цьому рівні відбувається “контакт масок”, які партнери або один з них “надягають” внаслідок відсутності справжнього інтересу один до одного або вимог соціальної ролі одного чи обох партнерів. Прикладом другого випадку є поведінка контролера у трамваї, який робить неприступний вигляд, тому що до цього його змушує службовий обов'язок. Ще більш грізний вигляд, “маску тигра” роблять підлітки, коли хочуть когось залякати і готові до бійки. Якщо людина залежна від іншої і бажає показати свою лояльність, їй часто доводитися використовувати “маску зайця”, що усуває можливість спілкування на рівних, робить його стандартизованим.
   Ігровий рівень. Так спілкуються люди, які намагаються подобатись партнеру. Вони немовби грають себе у кращому варіанті, демонструючи кращі якості. До партнера проявляється підвищена увага і справжній інтерес до його особистісних якостей.
   Маніпулятивний рівень. Це таке спілкування, при якому людина за допомогою “маніпуляцій”, тобто хитрощів, намагається одержати якусь практичну чи психологічну вигоду. Прикладом практичної вигоди може бути випадок, коли хтось спеціально захоплюється людиною, яка має перевіряти його на роботі, щоб домогтися поблажливого ставлення з її боку. Маніпуляція з метою практичної вигоди відбита і у байці І.А. Крилова “Ворона та Лисиця”. Психологічна вигода найчастіше полягає в одержанні почуття зверхності над партнером. Так, іноді “маніпулюючи”, людина спеціально викликає партнера на відвертість, аби довідатись про його слабкі сторони і потім відчувати свою перевагу.
   Духовний рівень. Характеризується тим, що партнер викликає у людини почуття найвищої поваги своєю мудрістю і духовними якостями. Кожне слово такого партнера сприймається з повною довірою, як абсолютна істина. Таким партнером у спілкуванні може бути, наприклад, старша за віком або відома людина, що має великий авторитет.
   Звичайно, людина не спілкується весь час на тому самому рівні. З одним партнером це відбувається на конвенційному з іншим на ігровому, а ще з іншим — на духовному рівні. Трапляється, що і з тією самою людиною спілкування виглядає по-різному в різних ситуаціях. Проте можна напевно сказати, що примітивного і маніпулятивного рівня бажано уникати майже у всіх ситуаціях (за винятком жартівливих маніпуляцій — розиграшів серед друзів), бо це рівень невихованих або егоїстичних людей.
   А взагалі неформальне, щире спілкування — одне з найбільших задоволень у житті людини. Як буває прикро, коли ви прагнете бути відвертим, а вас зустрічають примітивною неуважністю або маскою байдужості! Згадаємо, що існують люди, які за своїм темпераментом і характером важко переживають будь-яку холодність, довго пам'ятають образу.
   Завдання учням.
   1. Розкажіть письмово про випадки спілкування на різних рівнях у вашому житті.
   2. Чи доводилося вам спостерігати маніпуляції у спілкуванні? Розкажіть про них і спробуйте визначити їхню мету.
   3. Чи часто у вас бувають ситуації, коли спілкування не задовольняє вас і вам хочеться перейти на інший рівень?
   4. Проаналізуйте письмово власну орієнтацію у спілкуванні, спираючись на спостереження і приклади.
   5. Розкажіть, чи виникали у вас взагалі якісь роздуми про спілкування людей і бажання якось поліпшити цю сферу людської діяльності?
   ДРУГА БЕСІДА. ПРО ПРИМІТИВНІ РЕАКЦІЇ У СПІЛКУВАННІ.
   Розглянемо тепер досить поширені стереотипи спілкування деяких людей, що мають назву примітивних реакцій. їх необхідно знати, аби уникати у власній поведінці.
   Реакція амбіції. Це прагнення постійно показувати свою зверхність над іншими. Для цього використовуються принизливі відгуки про інших, особливо коли мова йде про їхні успіхи. Реакція амбіції постає також у тому, що людина прагне бути першою у своєму оточенні у всіх відношеннях і якщо, наприклад, у лікарні люди скаржаться на свої хвороби, людина з подібною реакцією намагається бути першою і в цьому. Вона немовби автоматично реагує спробою завжди бути попереду інших.
   Реакція самовдоволення. Людина з подібною реакцією не може не хвалитись своїми успіхами, аби викликати заздрість інших — саме це викликає у неї найбільше задоволення.
   Реакція заздрості. Людина не переносить чиїсь успіхи, вони викликають у неї сильну заздрість, яку вона ледве може приховати.
   Реакція злорадства. Постає в тому, що неприємності інших викликають у людини не співчуття, а радість, людина почуває себе розумнішою або вдалішою за потерпілого.
   Реакція загарбання. Є прагненням першим захопити щось цінне. Це може бути як ініціатива у розмові, так і матеріальні цінності. Люди з подібною реакцією, не вагаючись, захоплюють те, що можна у даній ситуації, якщо навіть при цьому хтось залишається ображеним.
   Реакція агресії. Це схильність до агресивного, а не мирного вирішення конфліктів, якщо вони виникають. Люди з такою реакцією відрізняються зниженою чутливістю до страждань інших.
   Реакція привласнення. Полягає в тому, що людина намагається надмірно впливати на тих, з ким має справу: чи опікуватися, чи догоджати.
   Реакція байдужості. Це байдуже, безжалісне ставлення до страждань інших. Ні, це не агресія, а просто байдужість, що виявляється навіть у тих випадках, коли можна допомогти іншим без ніякої небезпеки для себе. Людину з реакцією байдужості просто не зворушують і не хвилюють неприємності інших.
   Від розмови про примітивні реакції перейдемо до розмови про примітивні групи. Це такі групи, в яких відносини будуються на використанні сили, на фізичному чи словесному приниженні тих, хто слабкіший. Найяскравішим прикладом такої грубій є злочинні угруповання, де дійсно існує культ грубої фізичної сили. Але це крайнощі. Відмітні елементи примітивної групи спостерігаються у багатьох подвірних компаніях, шкільних класах, військових підрозділах, де процвітає “дідівщина”, та ще в багатьох випадках. Іноді в дружньому, хорошому класі існує угрупування, стосунки в якому дуже нагадують звички примітивної групи.
   У будь-якій примітивній групі спостерігається однакова структура. На її чолі стоїть ватажок - це член групи з сильним характером, здатний пригнічувати і тримати у покорі інших за допомогою погроз, фізичної сили і хитрощів. Часто у групі є друга фігура — “авторитет”, який може розумом перевищувати ватажка, але поступається йому характером і тому не може бути першою фігурою. В групі буває “блазень”, “незадоволений” (ватажку вигідно демонструвати на ньому свою силу), є “забиті”, які мають найнижчий у групі статус. Взаємовідносини у примітивній групі можна розкрити, показавши правила, які в ній діють.
   Правило приниження. У примітивній групі будь-яке, навіть ненавмисне, демонстрування своєї переваги сприймається як приниження тих, кому показують цю перевагу. Якщо у члена групи щось краще, ніж у інших (зовнішність, фізична сила, кмітливість), він цим самим, хоче він чи ні, принижує тих, кого він випереджує. Спокійні і рівноправні відносини без заздрості не притаманні примітивній групі.
   Правило рангової відповідності. Воно полягає в тому, що в примітивній групі демонструвати перевагу можна тільки у відношенні особи, яка займає нижчий ранг, має нижчий статус. Отже, і достоїнства членів групи оцінюються всіма відповідно до їх місця в групі. Так, “забитому” не дозволяється претендувати на роль розумної чи дотепної людини, до таких спроб всі інші будуть ставитися з підозрою.
   Правило відсічі. Кожен член групи мусить дати відсіч тому, хто намагається показати перевагу, якщо останній не займає значно вищий ранг у групі. Терпляче відношення до спроб демонстрації переваги розцінюється групою як прояв слабості, викликає презирство.
   Правило сили. Це правило вимагає від кожного члена обов'язково демонструвати перевагу над іншими, якщо він має таку можливість, — інакше його будуть вважати слабим. Так, фізично сильного, але миролюбного хлопця будуть вважати дурнем, диваком і всіляко зачіпати, намагаючись принизити його “нормальною” поведінкою, адже вона мусить бути такою: штовхати слабших, збивати з ніг, тобто всіляко демонструвати перевагу у фізичній силі.
   Правило висування. Висування “наверх” можливо тільки для тих, хто завжди користується “правилом сили”. Для того, хто цього не робить, підвищення свого рангу неможливо, хоч би він і мав всілякі інші достоїнства.
   Правило гоніння. Якщо член групи має якісь уміння, що дають йому можливість демонструвати перевагу над іншими, але він не принижує їх, починають зневажати і принижувати його, не в змозі простити йому його особливі достоїнства.
   Правило “цапа-відбувайла” Якщо в примітивній групі виникає атмосфера незадоволення, кожний має право проявити агресію проти когось з “забитих”, тобто найслабших. Це явище постійно спостерігається в примітивних групах.
   Правило відведення агресії від себе. Аби відвести агресію від себе, кожен член групи має брати участь у проявах агресії проти інших, тому в примітивних групах антисоціального характеру спостерігається жорстокість у “розправах”.
   Правило відшкодування збитку. У випадку приниження членом групи іншого він може компенсувати це грошима чи іншими матеріальними цінностями, і це вважається достатнім. Матеріальний збиток можна відшкодувати також матеріальним, але ще більшим вкладом.
   Правило незацікавленості. Якщо хтось проявляє інтерес до іншої людини, приятеля чи особи іншої статі, це немовби принижує його, робить слабшим і викликає зневагу до нього з боку інших. У примітивних групах приховують інтерес чи зацікавленість в інших. Якщо хлопцю, наприклад, подобається дівчина, він мусить відзиватися про неї з презирством, глузливо або цинічно, демонструючи незацікавленість в ній.
   Правило спокуси. Не можна довіряти іншому матеріальні цінності або таємниці, якими він може вигідно скористатися, бо цим людина вводиться в спокусу. Той, хто вводить іншого в спокусу, вважається винним в тій ж мірі, що й людина, яка спокусилася.
   Правило послаблення. Той, хто займає вищий ранг від іншого, не мусить дозволяти останньому ніякої демонстрації переваги, інакше той буде посилювати наступ і демонстрацію зверхності. Іншими словами, не можна давати жодного послаблення тим, хто знизу. Поведінку ж того, хто користується послабленням, в групі вважають цілком нормальною.
   Правило кругової поруки. Примітивна група згуртовується спільними протиправними або іншими недобрими справами, які створюють відповідальність кожного члена групи, загальну провину і страх перед покаранням. Тому у антисоціальних компаніях ватажок нерідко спеціально влаштовує якусь кримінальну акцію, щоб “зв'язати” всіх членів групи.
   Правило нормальності. Кожен член примітивної групи має жити згідно з її законами, але він мусить всіляко заперечувати це і виправдовувати свої вчинки, які розходяться з нормами справжньої моралі.
   Завдання учням.
   1. Розкажіть письмово про ваші спроби подолати примітивні реакції і випадки, коли вам це вдавалося.
   2. Опишіть випадки позитивної поведінки інших (чи власної), що є протилежною примітивним реакціям.
   3. Розкажіть, чи спостерігали ви серед ваших однолітків відносини, що є характерними для примітивної групи.
   4. Що, на ваш погляд, у житті вашого класного колективу протистоїть появі норм примітивної групи?
   5. Які якості характеру, на ваш погляд, формують у людини потребу перебування у примітивній групі?
   ТРЕТЯ БЕСІДА. ПРО ПАТРІАРХАЛЬНИЙ І ДЕМОКРАТИЧНИЙ ТИПИ СПІЛКУВАННЯ.
   Ми з вами вже чимало довідалися про процес спілкування і про те, як на нього впливають індивідуальні особливості людини. Проте спілкування, як і все інше в її поведінці, знаходиться під впливом загального історичного розвитку людства і відбиває його закономірності. Отже, подивимось зараз на спілкування з історичної точки зору.
   Відомо, що в минулому суспільство було поділене на нерівноправні верстви чи стани. Так, ще у XIX столітті існував вищий стан — дворянство та нижчі, до яких належали всі інші. Відомо також, що суспільний статус, престиж людини здебільшого залежав від її соціального становища або соціальної ролі. Знатна людина вже внаслідок цього вважалась більш достойною, ніж проста. Отже, спілкування відбивало перш за все саме такі уявлення і традиції суспільства.
   Назвемо цей тип спілкування статусним, підкреслюючи цим те, що партнер у спілкуванні постає перш за все як представник певного соціального становища, і тільки потім — як достойна чи недостойна за своїми особистісними якостями людина. Вищестоящим гарантована повага, а тим, хто стоїть нижче, — більш чи менш зневажливе ставлення. Звичайно, в реальному житті було багато винятків, і все ж домінував саме такий підхід. Не тільки партнер сприймався згідно з його соціальним статусом, але й сам суб'єкт спілкування не міг звільнитися від своєї ролі, що була пов'язана з соціальним становищем. Це явище у дуже виразній формі показано у відомій казці М.Є. Салтикова-Щедріна “Як один мужик двох генералів прогодував”. Опинившись у ситуації, де генерали були в повній залежності від мужика, вони все ж таки не могли сприймати мужика інакше як кріпака, і він сам сприймав себе саме в цій ролі. Такий спрощений підхід у статусному спілкуванні пояснює і прямолінійність висловлювань та порівняно незначну роль підтекстів. У людей низької культури це нерідко призводило до безтактовності і грубощів.
   Хоча розподіл суспільства на стани залишився у минулому, ми і зараз на кожному кроці зустрічаємось із залишками статусного типу спілкування, коли люди, що мають якусь, нехай тимчасову, владу, демонструють зверхність до тих, хто від них залежить. Примітивний рівень спілкування є породженням саме статусного типу.
   З ходом соціального прогресу все більш досягалася рівноправність всіх верств населення. Зростали можливості одержання освіти і суспільного становища кожної людини незалежно від її соціального походження. Протягом XIX та XX століть помітно зріс рівень загальної культури. Всі ці зміни стали причиною поступового розповсюдження іншого типу спілкування, який, порівнюючи з патріархальним, можна назвати демократичним. Він полягає у тому, що партнер у спілкуванні сприймається як особистість незалежно від його соціального статусу.
   Демократичний тип спілкування був притаманний найбільш культурним людям і набагато раніше, але, якщо тоді він був швидше винятком, зараз він все більш набуває закономірного існування, хоча його ще ніяк не можна вважати масовим. Проявом даного типу є конвенційний рівень спілкування.
   Для демократичного типу характерна також конструктивність підходу до вирішення конфліктів, що виникають. Це означає, що партнери постійно бачать мету знайдення виходу, а не доведення переваги, не приниження, не реагування на власні образи. У статусному типі конструктивним найчастіше був діалог рівних за соціальним статусом — у демократичному спілкуванні рівним вважається будь-який партнер.
   ЧЕТВЕРТА БЕСІДА. НЕГАТИВІСТСЬКИЙ ТИП СПІЛКУВАННЯ.
   Статусний тип спілкування в принципі змінюється на демократичний, але ця зміна є дуже складним процесом. Виникають такі історичні обставини, що поруч з демократичним з'являється ще один тип, який можна назвати нсгативістським. Причини такої назви стануть яснішими після розкриття змісту даного типу спілкування.
   Ми вже знаємо, що однією з найголовніших людських потреб є самоствердження. Після скасування кріпацтва і внаслідок розвитку ринкових відносин можливості соціального успіху, тобто самоствердження кожної людини, значно зросли. Легше стало одержати освіту, професію, домогтися успіху у підприємництві, людина все більш оцінювала інших і себе згідно із здібностями, а не походженнями. Можливості самоствердження призвели до значного зростання цієї потреби у масовому масштабі. Трапився немовби вибух потягу до самоствердження. Взагалі цю потребу треба не розвивати (вона є надзвичайно могутньою і без того), а стримувати, і засобом стримування є культура і виховання, які виробляють навички скромності, стриманості, реалізму самооцінки, поваги до інших. Саме культури і не вистачало мільйонам представників нижчих верств населення. Потяг до самоствердження культурної людини полягає у служінні людям, оволодінні знаннями, розвиткові своїх здібностей, корисних справах. Самоствердження на фоні низької культури часто здійснюється за рахунок хвастощів, позування, приниження інших з метою створення вигідного фону для себе. Безкультурні засоби самоствердження породили негативістичний тип спілкування. Він відійшов від статусного, тому що партнер вже не сприймається згідно з його соціальним становищем, але не дійшов до демократичного, тому що тут немає готовності з повагою ставитися до будь-якого партнера.
   Найбільш помітною рисою негативістського типу є агресивність, яка виступає засобом самоствердження за рахунок приниження інших (мова йде, звичайно, про агресивність у виразах, а не діях). Вона постає у тому, що в спірних чи конфліктних ситуаціях суб'єкт намагається краще “вкусити”, уразити партнера, ніж поступитися і уникнути конфлікту. Миролюбність і поступливість розцінюються як прояв слабохарактерності і невміння постояти за себе. Зайвий раз уразити партнера вважається у негативістському типі спілкування завжди корисною справою, своєрідною доблестю. Цій меті служить цілий пласт фольклору: приказки, іронічні питання, вигуки, гострі відповіді на поширені вирази. Так, наприклад, якщо хтось задумливо каже “Я гадав...” йому відповідають: “Гадав індик, та в суп потрапив”. Якщо “Я хотів би...” — “Хотіти не шкідливо”, тощо. Найбільшого розквіту це “мистецтво”, яке можна назвати профілактичною агресивністю, досягло у кримінальному середовищі, де для приниження партнера використовується будь-який випадок.
   Іншою характерною рисою негативістського типу спілкування є демонстративний цинізм — прагнення понизити високі почуття через огрубления їх позначення. У спілкуванні цього типу соромляться літературних назв таких почуттів, як кохання, ніжність, уважність до людей, сумлінне ставлення до праці. Всі ці почуття, звичайно, є, але розповідати про них нормальною мовою є проявом “інтелігентності”, м'якотілості, непрактичності, взагалі чогось чужого. Це презирливе ставлення до “інтелігентності” дісталося у спадщину від пролетарської ненависті до “буржуазної культури”, яка (ненависть) буяла в післяреволюційні роки і була історично виправданою в той час. Навіть багато хто з представників інтелігентних професій соромиться сказати про себе: “Я інтелігент”. “Інтелігенція” ще сказати можна, а ось “Я інтелігент” — зв'язано з ризиком викликати глузування на власну адресу. Демонстративний цинізм особливо прилип до статевих відносин. Скільки бруду спостерігається у розмовах на ці теми!
   Проявом негативістського типу спілкування є також істеричність тобто демонстративність виразів і експресії, схильність до позування, які є дешевим, найбільш доступним засобом самоствердження. Його використовують люди з певними рисами характеру (психологи називають їх демонстративними особистостями), які не задовольняють свою потребу у самоствердженні суспільно корисними шляхами. Істеричність часто постає у використанні модних, зовнішньо яскравих, наукоподібних іноземних слів і виразів. Людина, яка, наприклад, не володіє англійською мовою, мимохідь кидає “о'кей” “олрайт” тощо. Сюди ж відноситься застосування “блатних” виразів, які начебто роблять людину сильною і напівзагадковою істотою. Особливо неприємним явищем, що є виразом і істеричності і демонстративного цинізму, постає наша сумнозвісна матірщина. її використання є найпоширенішою формою позування і мізерного самоствердження. Цієї спокуси не уникає навіть багато хто з дипломами про вишу освіту, для них це особливий вид кокетства. Матірщина вносить бруд не тільки в мову, але й у думки, почуття, весь фон нашого існування. Не розуміючи того, ми постійно забруднюємо моральне повітря, яким дихаємо, утруднюємо і без того повне перешкод життя.
   Існують люди, яким притаманний переважно негативістський тіш спілкування, у інших спостерігаються тільки його окремі прояви. В цілому ж складається враження, що він є поширеним більш, ніж демократичний тип. Найбільш прикрим є те, що сімейні конфлікти здебільшого відбуваються не через реальні життєві скрути або несхожість характерів, як це часто вважають, а завдяки саме негативістському спілкуванню. Отже, його назва відбиває негативне ставлення до культури, самоствердження через заперечення достоїнств інших людей.
   Вищенаведена типологія спілкування зроблена під кутом зору впливу на нього масштабних соціальних змін, домінування у сприйнятті тієї чи іншої ролі партнера. В принципі можливі інші класифікації спілкування в залежності від критеріїв його оцінювання та параметрів аналізу.
   Вище ми вже розглядали класифікацію ціннісних орієнтацій та рівнів спілкування. У теорії транзактного аналізу Е. Берна спілкування аналізується з позиції характеру маніпулятивної техніки, що застосовується в ньому. Чимало досліджень присвячено конфліктним стосункам, в яких розглядаються, наприклад, різні стратегії поведінки у конфлікті (конкуренція, ухилення, пристосування, компроміс, співробітництво), типи конфліктів, їх фази, засоби подолання конфліктів. Окремими предметами уваги постають у психологічній літературі різні сфери спілкування: педагогічне, батьківське, подружнє, ділове, психотерапевтичне тощо, в яких є свої класифікації різноманітних параметрів спілкування.
   Завдання учням.
   1. Проаналізуйте письмово власне спілкування і визначте, який тип спілкування переважає у вас.
   2. Як змінюється ваше спілкування з різними людьми? Що змінюється: рівень чи тип спілкування?
   3. Опишіть людину, яка сподобалася вам своєю манерою спілкування, і визначте, що саме стало для вас найбільш привабливим у його манері.
   4. Опишіть людину, яка не сподобалася вам манерою спілкування і проаналізуйте, чим саме.
   Для проведення бесід найбільш доречно використовувати класні часи. Методика проведення може бути різною, але існують деякі універсальні засоби підвищення ефективності, на які слід звернути увагу.
   - Анкетування учнів перед бесідою, що психологічно настроює їх на бесіду, повертає до її проблем, збагачує матеріал, який педагог використовує для обговорення. Так, наприклад, до бесіди “Про потреби людини” можна запропонувати учням такі питання анкети.
   1. Які типові потреби ви спостерігаєте у людей? Спробуйте їх розподілити за групами (класифікувати).
   2. Які з даних груп потреб здаються вам найважливішими для життя людини?
   3. Як пов'язані потреби з віком людини, з її індивідуальними особливостями, з вихованням?
   4. Що ви хотіли б знати про людські потреби?
   - Використання ілюстративних матеріалів: прикладів з життя, літератури, кіно.
   - Створення в процесі бесіди проблемних ситуацій, зіставлення протилежних точок зору або ситуацій.
   - Налагодження протягом бесіди зворотного зв'язку за допомогою відповідей учнів на питання, їх коротеньких виступів.
   - Підведення підсумків окремих частин всієї бесіди.
   - Емоційність, красномовність педагога протягом всієї бесіди, оптимальний темп, застосування яскравих порівнянь, риторичних запитань, афоризмів тощо.
   Коло етичних тем для обговорення, звичайно, ширше того, що висвітлюється у вищезапропонованих бесідах.
   Позакласна робота надає також багаті можливості для вирішення інших завдань виховної роботи, які були висунуті на початку даного розділу. Для розвитку наукового світогляду, етичних переконань, естетичних потреб, професійної орієнтації використовуються вже згадані форми заняття з поглиблення знань, бесіди, розвиваючі ігри, конкурси, читацькі конференції, екскурсії, зміст яких відповідає рівню підліткового віку. В середніх класах починають застосовуватись і нові форми виховних заходів, або організаційні форми, наприклад, диспути, літературно-музичні вечори, вечори відпочинку, клуби веселих та винахідливих, брейн-рінги, “аукціони”, “ярмарки”, тематичні дні та тижні, різноманітні вікторини. О.В. Безпалько пропонує такі нові організаційні форми виховної діяльності, що відповідають сучасним інтересам та розвитку учнів середніх і старших класів: “День творчості”, “Творчі сходинки”, Конкурс творчих експромтів, “Літературний двобій”, “Острів літературних пригод”, “Мовознавчий турнір”, “День здоров'я”, “День гумору”, “День навчального предмета”, “Інтелектуальний ринг”, конкурс “Знавці народних прикмет”, конкурс “Чи знаєте ви рідне місто?”, конкурси “Нумо, хлопці!” і “Нумо, дівчата!”, “Аукціон творчих ідей”, тематичний вечір “Пісня — дума нашого народу”, “Гра-подорож у королівство семи нот”, конкурс малюнків, конкурс знавців мистецтв, “День добрих сюрпризів”, “Лицарський турнір”, конкурс антиреклами тютюнових виробів, шоу-концерт “Шкільна зіронька”. Враховуючи орієнтацію підлітків на оцінку з боку товаришів, необхідно посилити виховання через колектив, про методику якого йшлося у відповідному розділі.
   ПІДСУМКИ РОЗДІЛУ
   Підлітковий вік часто називають важким і кризовим внаслідок деяких психологічних особливостей цього віку. Це більш автономний характер самооцінки і часто підвищена оцінка власних інтелектуальних можливостей, орієнтація на групу товаришів і зросла критичність до дорослих, наближення до дорослої статевої ролі і потяг до інших ознак дорослості та ін. Типовим проявом підліткової психологічної дисгармонійності постає “афект неадекватності” — протиріччя між самооцінкою підлітка та його оцінкою з боку дорослих. У поведінці підлітків найбільш відомими проявами є неврівноваженість, невпевненість у собі або надмірна самовпевненість, широта, але мінливість інтересів та захоплень, агресивність, допитливість. Найважливіші завдання виховної роботи з підлітками полягають у формуванні миролюбності, потягу до самоаналізу та самовиховання, самокритичності, стриманості, схильності до гуманних засобів самоствердження.
   Залишаються актуальними такі традиційні напрямки виховної роботи, як згуртування учнівського колективу, розвиток здібностей та різнобічних інтересів учнів, утягування їх у змістовну діяльність, формування почуття відповідальності за доручену справу. В світлі мети формування гуманних якостей особистості особливої важливості набуває психологічна просвіта підлітків, яка допомагає їм оволодіти деякими навичками самоаналізу, поводити себе більш усвідомлено і орієнтуватись на більш цивілізовані культурні стереотипи, які вони зустрічають у житті і творах мистецтва.
   У розділі поданий орієнтовний зміст бесід з учнями, який вихователю бажано збагатити матеріалами художньої літератури, власних спостережень, а також подавати в більш різноманітних формах, що відповідатимуть досвіду та схильностям педагога.

ПИТАННЯ ДО СЕМІНАРСЬКОГО ЗАНЯТТЯ ЗА ТЕМОЮ “ВИХОВНА РОБОТА З УЧНЯМИ СЕРЕДНЬОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ”

1. Психологічні особливості дітей підліткового віку.
2. Завдання виховної роботи з підлітками.
3. Формування психолого-етичних знань учнів 5-7 класів.
4. Формування психолого-етичних знань учнів 8-9 класів.

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ

   Мета заняття: поповнити і закріпити знання студентів з методики виховної роботи з підлітками, сприяти розвиткові педагогічної винахідливісті студентів.

Хід заняття.

   На першій півпарі студенти поділяються на три групи, і кожна група розробляє (пригадує з власного досвіду або з літератури) 6 педагогічних ситуацій щодо поведінки підлітків, в яких потрібно винайти оптимальне педагогічне рішення. Три ситуації пропонуються одній групі студентів, три — іншій.
   На другій півпарі кожна група розробляє тактику дії педагога (класного керівника, вихователя) у цих ситуаціях. Групи по черзі розповідають про свої педагогічні рішення. Кожне рішення обговорюється всіма учасниками заняття. Викладач оцінює рішення і визначає групу-переможця.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ

1. Скласти бібліографію до теми: “Позакласна виховна робота в середніх класах”.
2. Написати реферат на тему: “Значення підліткового віку в розвитку особистості людини”.
3. Підготувати виступ на тему: “Причини і прояви психологічної кризи в підлітковому віці”.
4. Розробити анкету для батьків, використання якої давало б можливість виявити проблеми в сімейному вихованні підлітка.
5. Написати реферат на тему: “Психологічні особливості дівчат і хлопців у підлітковому віці”.
6. Розробити анкету для учнів-підлітків, яка б давала можливість виявити їхні актуальні проблеми, що пов'язані зі школою.
7. Розробити тематику позакласних виховних заходів для кожного з середніх класів.
8. Написати невеличкий твір: “Проблеми підліткового віку з власного досвіду та досвіду моїх знайомих”.
9. Підготувати виступ на тему: “Особливості педагогічного спілкування з підлітками”.
10. Підготувати виступ на тему: “Особливості міжособових стосунків та спілкування підлітків”.
11. Підготувати виступ на тему: “В чому полягає підліткова субкультура”.

ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Абраменко В.И. Психология характера школьников подросткового возраста. — К., 1974.
Алемаскин М.А. Воспитательная работа с подростками. — М., 1979.
Баженов В.Г. Воспитание педагогически запущенных подростков. - К., 1981.
Байярд Р.Т., Байярд Д. Ваш беспокойный подросток. — М., 1991.
Беличева С.А. Этот “опасный” возраст. — М., 1982.
Богданова О.С. Эстетические беседы с подростками: Книга для учителя. — М., 1987.
Боссарт А.В. Парадоксы возраста или воспитания? Книга для учителя. — М., 1986.
Геллер ИМ. Игры на переменах для школьников. — М., 1985.
Гуревич К.М. Индивидуально-психологические особенности школьников. — М., 1988.
Додонов Б.И. В мире эмоций. — К., 1987
Добрович А.Б. Воспитателю о психологии и психогигиене общения. — М.. 1987.
Кле Мишель. Психология подростка. — М., 1991.
Колесов Д.В., Мягков И.Ф. Учителю о психологии и физиологии подростка. — М., 1986.
Краковский А.П. О подростках. — М., 1970.
Личко А.Е. Психопатии и акцентуации характера у подростков. - Л., 1977.
Молъц М.Я. Я — это Я, или как стать счастливым. — М., 1994.
Натанзон Э.Ш. Психологический анализ поступков учащихся. — Кишинёв, 1975.
Осипова М.П. Методика воспитательной работы. Практикум. — Минск, 1991.
Проблемы психологии современного подростка. — М., 1982.
Рейну отер Д. Это в ваших силах. — М., 1992.
Сухомлинський В.О. Вибрані твори у 3-х томах. — К., 1977.
Шемшурина А. Уроки этической грамматики (Теория и практика воспитания). Воспитание школьников. — 1992. — №3-4.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016