Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Психологія arrow Конфліктологія (М.В.Примуш) arrow § 10.2. Ескалація конфлікту
04.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




§ 10.2. Ескалація конфлікту

§ 10.2. Ескалація конфлікту

   Під ескалацією конфлікту (від лат. scala — сходи) мається на увазі прогресуючий в часі розвиток конфлікту, загострення протиборства, при якому наступні руйнівні впливи опонентів один на одного вищі за інтенсивністю, ніж попередні. Ескалація конфлікту є тією його частиною, яка починається з інциденту і закінчується ослабленням боротьби, переходом до завершення конфлікту.
   Під час ескалації конфлікти зазнають трансформації, які весь час підсилюються. Хоча цим трансформаціям піддається кожна сторона конфлікту окремо, вони впливають на поглиблення конфлікту в цілому, тому що як правило всяка трансформація однієї сторони дзеркально відбивається на іншій. У результаті цих перетворень напруженість конфлікту наростає до такого рівня, що послабити її іноді буває надзвичайно важко.
   Звичайно під час ескалації ми спостерігаємо принаймні п'ять типів трансформацій. Не обов'язково усі вони відбуваються у кожному конфлікті, але усі вони дуже типові. Це наступних п'ять типів трансформацій.
   1. Від м'яких — до жорстких. Якщо одна зі сторін конфлікту, бажаючи настояти на своєму, обирає стратегію суперництва, то, як правило, спочатку вона намагається впливати на іншу сторону м'якими способами, пускаючи в хід чарівність, “куйовдження пір'я”, переконливу аргументацію, приховані докори. У багатьох випадках на зміну цим м'яким тактикам приходять їхні жорсткі родичі — погрози, незворотні зобов'язання і т. п. Але і силові методи можуть зрештою привести протилежну сторону до вибуху. Такого роду трансформацію ми бачимо у відносинах США і СРСР у 1948 р. Радянський Союз від нот протесту перейшов до періодичного перекривання сполучення з Берліном, а потім блокував усі підступи до нього. США із союзниками також рішуче перейшли від зміцнення економіки свого нового союзника Західної Німеччини до створення військового блоку.
   2. Від меншого — до більшого. У міру ескалації конфлікту виявляється тенденція до появи усе більшої кількості об'єктів суперечки. Крім того, кожна зі сторін усе більше грузне в боротьбі і вдається до залучення все нових ресурсів, необхідних для перемоги над супротивником. Обидві ці тенденції помітні на прикладі “холодної війни”. Підозріле відношення СРСР до Заходу, яке було спочатку, розрослося до величезної кількості протестів: проти програми з ослаблення комуністичних партій у Європі, проти відновлення Західної Німеччини, проти введення єдиної західнонімецької валюти і, нарешті проти створення могутнього ворожого військового союзу НАТО. З точки зору США виникли у свою чергу проблеми пов'язані з введенням у Чехословаччині комуністичної диктатури, підтримкою грецьких партизанів, блокадою Берліну. Обидві ворогуючі держави поспішно нарощували ресурси, необхідні для продовження конфлікту, і конфлікт усе більше захоплював обидві держави.
   3. Від часткового — до загального. Під час ескалації конфлікту окремі моменти, які викликають розбіжності, мають тенденцію поступатися місцем розбіжностям більш широкого плану, що веде до остаточного погіршення відносин між сторонами. Дрібні, конкретні проблеми змінюються грандіозними, всеохоплюючими темами, і виробляється загальна нетерпимість до супротивника.
   Усі ці зміни виразно простежувалися у відношенні Сполучених Штатів до СРСР під час “холодної війни”. Заклопотаність із приводу окремих інцидентів, яка спостерігалася в 1945-1946 pp., швидко переросла в повне неприйняття Радянського Союзу і комунізму як такого. На СРСР дивилися як на перевтілення гітлерівської Німеччини, вважали його підступною “імперією зла”, що мріє захопити владу над усім світом. Такі погляди штовхали Сполучені Штати на крайні кроки: маккартизм, багаторічне небажання визнати Народну республіку Китай, участь у в'єтнамській війні. Відносини між США і СРСР настільки погіршилися, що часом усякі контакти між цими двома країнами переривалися.
   4. Від прагнення до результату — до прагнення перемогти супротивника і навіть до прагнення нанести супротивнику збиток. У більшості випадків на ранніх стадіях конфлікту сторона прагне просто якомога швидше досягти успіху, вона зайнята тільки своїми успіхами чи невдачами і зовсім не думає добре чи погано почуває себе при цьому інша сторона. Ця позиція характеризується Дойчем як “індивідуалістська орієнтація” — тобто турбота тільки про власні інтереси і повна байдужість до долі іншої сторони. Однак у міру ескалації конфлікту витрати на участь у ньому ростуть, і цілі сторони змінюються. Тепер сторона більше всього стурбована тим, як заподіяти шкоду іншій стороні, а якщо у справу замішані витрати — як змусити іншу сторону постраждати матеріально більше, ніж вона сама. За кожну краплю крові, пролиту першою стороною, друга сторона повинна “захлинутися в крові”. Такий приклад суперництва в його крайніх проявах.
   Подібного роду трансформації можна було спостерігати в американо-радянських відносинах після 1945 р. Спочатку прагнення переглянути окремі політичні положення переросли в суперництво найширших масштабів, при якому кожна сторона досягала повної поразки планів іншої, в якій би точці земної кулі не відбувалася справа.
   5. Від участі небагатьох — до збільшення рядів. Найчастіше конфлікт починають кілька людей, але якщо ці декілька не в силах досягти свого, він переростає в колективні дії. Якщо інша сторона не йде на пропозиції першої і перша не здатна досягти від неї бажаного ні погрозами, ні обіцянками, ні іншими діями, в інтересах першої сторони залучити собі на допомогу додаткових учасників. Чого сторона не може досягти сама, їй, можливо, вдасться досягти завдяки підтримці і силам своїх союзників. Приклад тому — створення під час “холодної війни” двох могутніх військових союзів — НАТО і конфронтуючого йому у Східній Європі союзу країн Варшавського пакту.
   Щоб зрозуміти природу ескалації, нам необхідно знати, які стани відрізняють кожну зі сторін і які процеси відбуваються між ними при наростанні конфлікту. Існують три загальні моделі ескалації: оборонна модель, спіральна модель конфлікту і модель структурних змін.
   В оборонній моделі ролі першої і другої сторін різні. Вважається, що перша сторона — агресор, — бажаючи досягти певних змін, вступає в конфлікт із іншою стороною — тією, яка обороняється. Агресор може ставити собі за мету щось відібрати у того, хто обороняється, чи змінити існуючі умови на шкоду йому, чи закликати його до порядку, оскільки агресор незадоволений його поведінкою. Звичайно агресор спочатку пускає в хід м'які тактики суперництва, тому що це менш ризиковано. Але якщо м'які методи не допомагають, сторона використовує більш жорсткі тактики, і конфлікт набирає силу, доки ціль не досягнута чи доки не виявиться, що тривала ескалація обходиться дорожче, ніж ціль, заради якої затіяний конфлікт. Той, хто обороняється, лише відповідає на виступи агресора, причому його реакції загострюються з загостренням ескалації. Процес цей триває доти, доки агресор не досягне свого чи не відступиться.
   Агресивно-оборонна модель допомагає зрозуміти одну з фаз у розвитку “холодної війни”. Ми маємо на увазі поведінку Радянського Союзу, коли він повстав проти відтворення єдиної валюти в Західній Німеччині. Спочатку СРСР вдався до м'яких тактик, виражаючи протест. Коли це не допомогло, він перейшов до більш жорстких тактик, час від часу перериваючи зв'язок між Західною Німеччиною і Берліном. Коли не допомогло й це, а єдина валюта все-таки була введена, СРСР вдався до крайніх заходів — цілком відрізав від Західної Німеччини Берлін.
   Агресивно-оборонна модель придатна для деяких випадків ескалації, але в повсякденних уявленнях їй надають занадто велике значення. Характерно, що саме до неї звертаються найчастіше, коли хочуть уявити собі процес ескалації. Імовірно, модель ця користується популярністю тому, що задовольняє природне спонукання знайти призвідника, на якого можна звалити провину.
   Агресивно-оборонна модель може застосовуватися далеко не до усіх видів ескалації. Не придатна вона і для могутньої ескалації “холодної війни”, включаючи і дії СРСР проти введення єдиної валюти в Західній Німеччині. Справа в тому, що агресивно-оборонна модель передбачає однобічну причинну послідовність — той, хто обороняється, тільки реагує на поведінку агресора, але ескалація частіше є процесом круговим — одна сторона реагує на дії іншої, а та відповідає тим же.
   Спіральна модель ескалації конфлікту демонструє, що ескалація — результат дій і протидій, які утворюють замкнене коло. Наступальні тактики, які використовуються першою стороною, викликають наступальну поведінку іншої сторони, яка провокує першу сторону на подальше застосування тактик боротьби, коло замикається, і з нових взаємних протидій починається новий етап ескалації. М'які тактики змінюються жорсткими, оскільки кожна нова реакція кожної сторони більш сувора і сильна, ніж того вимагають вчинки, що її викликали.
   Спіральна модель конфлікту дозволяє зрозуміти широку ескалацію, яка відбувалася під час “холодної війни” — вона саме і йшла по замкненому колу. У відповідь на ініціативи СРСР щодо Східної Європи, Греції і Туреччини Сполучені Штати та їхні союзники починають відновлювати Західну Німеччину. СРСР відповідає на це блокадою Берліну. Цей крок спричиняє створення НАТО, а потім Сполучені Штати із союзниками беруться за переозброєння Західної Німеччини. І так далі.
   Крім того, що ця модель пояснює, чому застосовуються спочатку більш м'які, потім усе більш жорсткі тактики, спіральна модель конфлікту допомагає розібратися, чому при ескалації конфліктів часто відбуваються трансформації типу від меншого до більшого — кількість суперечливих питань зростає,- і сторони все більше втягуються у ці нові проблеми, а зростання проблем пояснюється тим, що кожна відповідна чи захисна дія однієї зі сторін у спіралі породжує нову ціль. Тому в кожної зі сторін список гріхів іншої сторони стає усе довшим, і кожне нове невдоволення підсилює відчуття кризи.
   Спіральна модель конфлікту не тільки пояснює, як розвивається ескалація, але до того ж допомагає зрозуміти, чому високий рівень, досягнутий ескалацією, закріплюється, тобто чому ми спостерігаємо, як у процесі конфлікту знову і знову звертаються до застосування тих твердих тактик, які вже були використані.
   Спіральна модель ескалації конфлікту ні в якому разі не повинна розглядатися як удосконалена агресивно-оборонна модель чи та, яка замінює її. Ця остання модель застосовується в тому разі, коли одна сторона ставить собі мету, що викликає протести іншої сторони, і намагається досягти свого, роблячи усе більш сильний тиск на іншу сторону.
   Глибше зрозуміти ескалацію конфлікту дозволяє модель структурних змін. Вона сприяє розумінню причин, за якими ескалація демонструє тенденцію до стійкості і рецидивів. Часто ескалація конфлікту не тільки тривала, але ще і спричиняє залишкові явища, що підвищують імовірність ескалації наступних конфліктів між сторонами.
   Модель структурних змін схематично показана на рис. 10.1. Якщо враховувати в ній тільки суцільні стрілки, вона безперечно є розширеним варіантом спіральної моделі конфлікту. Крім того, ці стрілки описують ескалаційний цикл, у якому тверда тактика однієї сторони може приводити до структурних змін, які сприяють застосуванню твердої тактики іншою стороною, що у свою чергу провокує структурні зміни, які запускають новий цикл ескалації. Які ці структурні зміни? Серед них можна розрізнити три різновиди: зміни психологічних станів окремих індивідів, зміни структури і функціонування груп і зміни в природі співтовариства, до якого належать сторони конфлікту.

Рис. 10.1. Модель структурних змін

Рис. 10.1. Модель структурних змін

   Структурна модель складніша за дві розглянуті колись, тому що вона містить у собі підкріплювальні механізми, які роблять структурні зміни тривалими. Ці механізми пояснюють, чому ескалації властиві тенденції до стійкості та рецидивів. На рис. 10.1 вони схематично представлені пунктирними лініями.
   Стрілка у верхньому лівому куті рис. 10.1 показує, що первинною причиною ескалації є усвідомлення розбіжності інтересів, що провокує перші конфліктні дії однієї зі сторін конфлікту. Ескалація часто починається таким шляхом, але це відбувається не завжди. Усвідомлення розбіжності інтересів може безпосередньо приводити до структурних змін, але вони можуть викликатися й іншими причинами.
   Ескалація конфлікту характеризується наступними ознаками. Звуження когнітивної сфери в поведінці і діяльності. Нижче ми розглянемо більш докладно психологічний механізм ескалації. Зараз відзначимо, що під час ескалації відбувається перехід до більш примітивних форм відображення.
   Витіснення адекватного сприйняття іншого образом ворога. Образ ворога як цілісне уявлення про опонента, який інтегрує перекручені й ілюзорні риси, починає формуватися під час латентного періоду конфлікту в результаті сприйняття, детермінованого негативними оцінками. Доки немає протидії, доки загрози не реалізовані, образ ворога носить осередковий характер. Його можна порівняти зі слабко виявленим фотографічним знімком, де зображення нечітке і бліде. Під час ескалації образ ворога виявляється усе більш виразно і поступово витісняє об'єктивний образ. Про те, що образ ворога стає домінуючим в інформаційній моделі конфліктної ситуації, свідчать:
   - недовіра (усе, що йде від ворога, — або погано, або, якщо це розумно, переслідує нечесні цілі);
   - покладання провини на ворога (ворог відповідає за усі проблеми, які виникли, і винний в усьому);
   - негативне очікування (усе, що робить ворог, він робить з єдиною метою — нанести нам шкоду);
   - ототожнення зі злом (ворог утілює протилежне тому, що я є і до чого прагну, він хоче знищити те, чим я дорожу і тому повинний бути сам знищений);
   - уявлення “нульової суми” (усе, що вигідно ворогу, шкодить нам, і навпаки);
   - деіндивідуалізація (усякий, хто належить до даної групи, автоматично є нашим ворогом);
   - відмова в співчутті (ми не маємо нічого загального з нашим ворогом, ніяка інформація не зможе спонукати нас виявляти до нього гуманні почуття, керуватися етичними критеріями щодо ворога небезпечно і нерозсудливо).
   Закріпленню образа ворога сприяють: зростання негативних емоцій; очікування деструктивних дій іншої сторони; негативні стереотипи й установки; значимість об'єкта конфлікту для особистості (групи); тривалість конфлікту.
   1. Зростання емоційної напруги. Виникає як реакція на зростання загрози можливого збитку; зниження керованості протилежною стороною; неможливість реалізувати свої інтереси в бажаному обсязі в короткий час; опір опонента.
   2. Перехід від аргументів до претензій і особистих випадів. Коли зіштовхуються думки людей, то вони звичайно намагаються їх аргументувати. Навколишні, оцінюючи позицію людини, непрямо оцінюють і її здатність до аргументації. Людина звичайно додає значне особистісне забарвлення плодам свого інтелекту. Тому критика результатів її інтелектуальної діяльності може бути сприйнята як негативна оцінка її самої як особистості. Критика в цьому випадку сприймається як загроза самооцінці особистості, а спроби захистити приводять до зсуву предмета конфлікту в особистісний план.
   3. Зростання ієрархічного рангу інтересів, які порушуються і захищаються, та їхня поляризація. Більш інтенсивна дія торкається більш важливих інтересів іншої сторони. Тому ескалація конфлікту може бути розглянута як процес поглиблення протиріч, тобто як процес зростання ієрархічного рангу інтересів, що порушуються. При ескалації інтереси опонентів ніби розводяться на протилежні полюси. Якщо в передконфліктній ситуації вони могли якось співіснувати, то при ескалації конфлікту існування одних можливе тільки за рахунок ігнорування інтересів іншої сторони.
   4. Застосування насильства. Відмінна риса ескалації конфлікту — введення в “бій” останнього з аргументів — насильства.
   На думку С. Кудрявцева, багато насильницьких дій зумовлені помстою. Дослідження агресії показують, що вона значною мірою пов'язана з будь-якою внутрішньою компенсацією (утраченого престижу, зниження самооцінки і т. п.), відшкодуванням збитку. Дії в конфлікті можуть викликатися прагненням до відплати за збиток, заподіяний “Я”.
   Фізичне насильство й агресія в цілому провокуються не тільки вже здійсненою загрозою, але і загрозою потенційною. Тому інтенсифікація фізичного насильства в конфлікті пов'язана зі зростанням інтенсивності взаємних дій, викликаних неадекватною відплатою за деструкцію “Я”.
   1. Утрата первісного предмета розбіжностей полягає в тому, що протиборство, яке почалося через об'єкт суперечки, переростає в більш глобальне зіткнення, під час якого первісний предмет конфлікту вже не відіграє основної ролі. Конфлікт стає незалежним від причин, що його викликали, і продовжується після того, як вони стали незначними (М. Дойч).
   2. Розширення меж конфлікту. Відбувається генералізація конфлікту, тобто перехід до більш глибоких протиріч, виникнення великої кількості різних точок зіткнення. Конфлікт поширюється на більш великі території. Відбувається розширення його тимчасових і просторових меж.
   3. Збільшення кількості учасників. Під час ескалації конфлікту може відбуватися “збільшення” протиборчих суб'єктів шляхом залучення великої кількості учасників. Перетворення міжособистісного конфлікту в міжгруповий, чисельне збільшення і зміна структур груп, які суперничають, змінює характер конфлікту, розширюючи набір засобів, які застосовуються у ньому. Зовнішній план ескалації конфлікту може бути описаний за допомогою теорії “симетричного схизмогенезу” (Г. Бейтсон). Схизмогенез — це зміна індивідуальної поведінки, що відбувається в результаті накопичення досвіду взаємодії між індивідами. Розрізняють два варіанти схизмогенезу — додатковий і симетричний. Додатковий має місце в тих випадках, де взаємодія будується на основі взаємодоповнюючих дій, наприклад, наполегливості одного суб'єкта і поступливості іншого. Під час взаємодії все більша наполегливість одного суб'єкта може вести до все більшої поступливості іншого, і навпаки, і так до руйнування взаємин. Симетричний схизмогенез розвиваються тоді, коли суб'єкти використовують однакові поведінкові моделі. На поведінку суб'єкта інший відповідає поведінкою тієї ж спрямованості, але більш інтенсивною і т. д. Результатом також буде руйнування відносин.
   Хоча Г. Бейтсон прямо не пов'язує симетричний схизмогенез із розвитком конфлікту, безсумнівно, що ескалація боротьби відбувається саме за таким принципом. Із визнання зовнішньої подібності сторін і “симетричності” розвитку взаємодії не випливає, що сторони в процесі боротьби переслідують однакові цілі. Одна сторона може прагнути до зміни сформованого співвідношення позицій, дотримуватися наступальної стратегії; інша — намагатися зберегти статус-кво і дотримуватися цілком оборонної стратегії. Безсумнівно, що більш інтенсивні наступальні дії з більшою ймовірністю будуть викликати інтенсивний захист, і навпаки.
   Говорячи про внутрішні пружини ескалації конфлікту, необхідно звернутися до особливостей еволюції функціонування психіки в умовах небезпеки і загрози. Теорія еволюційної епістемології (Г. Волъмер. К. Лоренц) стверджує, що людина, яка не володіє спеціальними органами, що сприяють виживанню при нападі чи захисті (іклами, лапами, копитами і т. д.), виживає завдяки здібностям мозку, які дозволяють краще пристосовуватися до умов навколишнього середовища. Історія розвитку мозку розтягується на сотні мільйонів років. Поздовжній розріз людського мозку по серединній лінії показує наявність дуже давніх і молодих частин, сукупна діяльність яких визначає спосіб сприйняття світу, а також керує поведінкою людини. Архаїчні механізми агресивних і захисних дій щодо джерела загрози у вигляді своєрідних програм закладені в глибинних шарах проміжного мозку (він сформувався сотні мільйонів років тому). Вони були необхідні для забезпечення виживання на першій, біологічній фазі еволюції.
   З початку культурної еволюції людини на противагу агресивним і захисним діям розвився інтерес до невідомого. Оцінка невідомого як загрозливого чи цікавого є продуктом взаємодії архаїчних реакцій проміжного мозку і порівняно недавно знайдених реакцій кінцевого мозку (формувався в останні 3-4 млн. років). Якщо панують спонтанні страхи, то сигнали проміжного мозку підкорять і витиснуть фізіологічно більш слабкі процеси кінцевого мозку. Тому співчуття, терпимість, компромісна поведінка та інші позитивні соціальні надбання можуть бути не реалізовані через почуття небезпеки, соціального тиску, страху і стресів усіх видів, які виникають під час загрози.
   У міру загострення конфлікту відбувається регресія свідомої сфери психіки. Даний процес носить лавиноподібний характер, що ґрунтується на несвідомому і підсвідомому рівнях психічної діяльності. Він розвивається не хаотично, а поетапно, відтворюючи онтогенез психіки, але в протилежний бік.
   Два перших етапи відображають розвиток передконфліктної ситуації. Виростає значимість власних бажань і аргументів. Виникає страх, що буде загублений ґрунт для спільного вирішення проблеми. Росте психічна напруженість. Заходи, прийняті однією стороною для зміни позиції опонента, розуміються протилежною стороною як сигнал до ескалації.
   Третій етап — власне початок ескалації. Усі надії зосереджуються на дії, що заміняє марні дискусії. Однак очікування учасників парадоксальні: обидві сторони сподіваються шляхом натиску і жорсткістю викликати зміну позиції опонента, тоді як ніхто не готовий добровільно поступитися. Зрілий, складний погляд на реальність жертвується на користь спрощеного підходу, який легше підтримувати емоційно. Справжні проблеми конфлікту втрачають важливість, тоді як особистість супротивника виявляється в центрі уваги.
   На четвертому етапі функціонування психіки регресує приблизно до рівня, який відповідає віку 6-8 років. У людини ще присутній образ “іншої”, але вона більше не готова рахуватися з думками, почуттями і становищем цієї “іншої”. В емоційній сфері починає домінувати чорно-білий підхід, тобто усе, що “не я” чи “не ми”, є поганим, і тому відкидається.
   На п'ятому етапі ескалації видимі ознаки поступальної регресії проявляються у формі абсолютизації негативної оцінки опонента і позитивної — себе. На карту ставляться “священні цінності”, переконання і вищі моральні обов'язки. Сила і насильство набувають знеособлених форм, сприйняття протилежної сторони застигає у твердому образі ворога. Ворог знецінюється до стану “речі” і позбавляється людських рис. Однак ті ж люди здатні нормально функціонувати усередині своєї групи. Через це недосвідченому спостерігачу важко брати до уваги їх сприйняття інших, яке глибоко регресувало, вживаючи заходи щодо врегулювання конфлікту.
   Описана вище регресія не є неминучою для будь-якої людини в будь-якій важкій ситуації соціальної взаємодії. Дуже багато чого залежить від виховання, від засвоєння моральних норм і всього того, що називають соціальним досвідом конструктивної взаємодії.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016