Studentam.net.ua
Реферати, курсові та дипломні роботи
Головна arrow Статті arrow Культура. Наука. Освіта. arrow МЕТОДИ ВИХОВАННЯ
08.12.2016
Платні роботи
Реферати
Курсові
Дипломні, магістерські ...
Онлайн бібліотека підручників
Біологічні науки
Валеологія
Екологія
Економічні науки
Етика та естетика
Землезнавство
Історія
Літературознавство
Педагогіка
Правознавство
Психологія
Соціальна робота
Корисні матеріали
Біографії
Розробки уроків
Статті
Друзі

Електронна бібліотека




МЕТОДИ ВИХОВАННЯ

МЕТОДИ ВИХОВАННЯ

   Виховання як цілеспрямований процес формування особистості здійснюється за допомогою різних методів.
   Метод виховання — спосіб взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців певних поглядів, переконань, а також навичок і звичок поведінки.
   Виховний вплив методів виховання посилюється за умови використання відповідних прийомів виховання.
   Прийом виховання — частина, елемент методу виховання, необхідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації.
   Крім методів і прийомів, у виховній роботі використовують засоби виховання.
   Засіб виховання — вид суспільної діяльності, який може впливати на особистість у певному напрямі.
   До засобів виховання відносять працю, мистецтво, засоби масової інформації, шкільний режим та ін.
   Методи виховання поділяють на загальні (їх застосовують в усіх напрямах виховання) і часткові (використовують переважно в одному з них — правовому, економічному тощо).
   Залежно від функцій, які виконують методи виховання у формуванні особистості, їх поділяють на такі групи: методи формування свідомості, методи формування суспільної поведінки, методи стимулювання діяльності й поведінки, методи контролю й аналізу ефективності виховання.
   Методи формування свідомості. Це методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю з метою формування поглядів і переконань.
   До них належать словесні методи: бесіда, лекція, диспут і метод прикладу.
   Бесіда. Особливість її полягає в тому, що педагог, спираючись на наявні в учнів, студентів знання, моральні, етичні норми, підводить їх до розуміння, освоєння нових.
   Успішне проведення бесіди забезпечує дотримання таких умов:
   — обґрунтування актуальності теми;
   — формулювання питань, які спонукали б до розмови;
   — спрямування розмови в належному напрямі;
   — залучення вихованців до оцінювання подій, учинків, явищ суспільного життя і на цій основі формування у них відповідного ставлення до дійсності, до своїх громадських і моральних обов'язків;
   — підсумовування розмови, прийняття конкретної раціональної програми дій для втілення її у життя.
   Бесіда буває фронтальною або індивідуальною.
   Фронтальну бесіду проводять з усім класом (групою) на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну та ін. Однак особливі труднощі виникають тоді, коли доводиться переконувати людей у помилковості їхніх поглядів і переконань, неправильності поведінки. Для цього необхідно володіти різними прийомами, що сприяють підвищенню ефективності фронтальної бесіди. Наприклад, певною мірою погоджуючись із думкою підопічних, з'ясовують слабкі й суперечливі місця в їх позиції, що насправді є спростуванням її. Розмова при цьому може відбуватися за такою логікою: “Я з вами згоден, але як бути, коли...”. Слід продумати запитання, якими можна спонукати особистість до самостійних пошуків відповіді на суперечливі судження. Аргументи педагога мають бути неспростовними.
   Особливо складною для педагога є індивідуальна бесіда, мета якої полягає в тому, щоб викликати співрозмовника на відвертість. Педагог повинен дбати про те, щоб проголошувані ним моральні сентенції не тільки були усвідомлені, а й пропущені через внутрішній світ особистості, тобто пережиті. Без використання переконливих прикладів цього не досягти. Одночасно вихованець повинен відчути, що педагог є союзником, щиро прагне допомогти йому і знає, як досягти цього.
   Якщо в бесіді йтиметься про порушення правил поведінки, її не починають із докорів, повідомлення про покарання. Доцільно спочатку з'ясувати причини порушення, мотиви негативного вчинку, щоб правильно визначити міру педагогічного впливу.
   Недосвідчені педагоги дуже часто індивідуальну бесіду зводять до розвінчання негативних учинків. Більше користі приносить бесіда, якщо її розпочинають з аргументованого розкриття суті вчинку, щоб особистість, яка здійснила його, сама усвідомила його аморальність.
   Лекція. Як послідовний, систематичний виклад певної проблеми вона може мати епізодичний характер чи належати до певного тематичного циклу, кінолекторію. Використовують її в середніх і старших класах, студентських колективах.
   Для успіху лекції важливо продумати її композиційну побудову, дібрати переконливі аргументи, необхідні для оцінювання подій і фактів. Мова лектора має бути жвавою, емоційною. Для підтримання уваги слухачів використовують спеціальні психологічні прийоми.
   Теоретичні положення лекції розкривають у тісному взаємозв'язку з практикою, із життям колективу, що дає змогу встановити довірливий контакт лектора з аудиторією. Найскладнішим моментом лекції є відповіді на запитання студентів. Характер останніх може бути різним: стосовно уточнення фактів, оцінки лектором певного явища, його думки з приводу якоїсь проблеми, гострі запитання полемічного характеру. Лектор не повинен ухилятися від відповідей на запитання, оскільки це може бути підставою хибного тлумачення певного факту або нерозуміння його взагалі.
   Диспут. Як метод формування свідомості особистості передбачає вільний, невимушений обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють.
   Під час диспуту його учасники відстоюють свою позицію, переконуються в правильності чи помилковості своїх поглядів. Тут розкриваються їх ерудиція, культура мовлення, розвивається логічне мислення.
   Тематику диспуту підбирають із таким розрахунком, щоб спонукати його учасників до роздумів над серйозними світоглядними питаннями — про мету життя, справжнє щастя, обов'язок людини перед суспільством. На диспуті можна обговорювати й факт із життя групи, класу, виробничого колективу, літературний твір, газетну чи журнальну статтю, певну актуальну проблему. Обираючи тему диспуту, необхідно попередньо з'ясувати, наскільки його учасники обізнані з нею.
   Питання диспуту повинні викликати інтерес, примушувати задумуватися над суттю проблеми, сприяти формуванню власного ставлення до неї. При цьому створюють атмосферу невимушеності: всі повинні почувати себе рівними, ніхто не має права повчати і ображатися, виступи мають бути відвертими й аргументованими. Метою диспуту є не прийняття остаточних рішень, а створення можливостей для самостійного аналізу його учасниками проблеми, аргументація власних поглядів, спростування хибних аргументів інших.
   Приклад. Його використовують для конкретизації певного теоретичного твердження, доведення істинності певної моральної норми. Він є переконливим аргументом і часто спонукає до наслідування. Інтенсивність виховного впливу прикладу зумовлена його наочністю і конкретністю. Чим ближчий і зрозуміліший він, тим більша його виховна сила.
   Використання прикладу у вихованні вимагає враховувати вікові й індивідуальні особливості молоді. Так, підлітки й учні старших класів уже не наслідують сліпо приклад, а критично ставляться до нього. Однак за браком життєвого досвіду іноді прикладом вважають зовсім не те, що гідне наслідування.
   Виховання на позитивному прикладі не можна зводити до називання позитивних героїв художніх творів, кінофільмів, кращих учнів (студентів) тощо. Необхідно образно показати позитивні якості конкретної особистості, щоб викликати захоплення ними, прагнення їх наслідувати.
   Негативні приклади використовують, зокрема, у правовому, антинаркогенному вихованні, намагаючись продемонструвати недоцільність наслідування певних явищ. До прийомів виховання на негативному прикладі належать:
   — громадський осуд негативних проявів;
   — пояснення сутності негативного;
   — протиставлення аморальним учинкам кращих зразків високоморальної поведінки;
   — показ на конкретних прикладах наслідків аморальної (асоціальної) поведінки;
   — залучення вихованців до боротьби з проявами зла.
   Дбаючи про формування свідомості особистості, необхідно під час формулювання конкретних світоглядних понять, обговорення поглядів і переконань враховувати наявні погляди вихованців на життя. Намагаючись переконати їх, слід впливати не тільки на розум, а й на емоційну сферу, наводити близькі й зрозумілі приклади, домагатися, щоб молода людина не тільки розуміла почуте, а й погоджувалася з ним. Надзвичайно важливим чинником при цьому є переконаність, такт, майстерність самого педагога.
   Методи формування суспільної поведінки. Ці методи передбачають організацію діяльності вихованців та формування досвіду суспільної поведінки. До них належать вимога, громадська думка, вправляння, привчання, доручення, створення виховуючих ситуацій.
   Вимога. Вимога не тільки впливає на свідомість, вона активізує вольові якості, перебудовує мотиваційну і почуттєву сферу діяльності в позитивному напрямі, сприяє формуванню позитивних навичок поведінки.
   Педагогічна вимога — педагогічний вплив на свідомість вихованця з метою спонукати його до позитивно'! діяльності або гальмувати його дії та вчинки, що мають негативний характер.
   Вимога повинна бути доцільною, зрозумілою і посильною. Для цього роз'яснюють її суть, переконують у її необхідності, в користі від її виконання. Водночас необхідно домогтися позитивної реакції на вимогу, щоб бути впевненим: колектив підтримає педагога, позитивно вплине на учня (студента), якщо він чомусь не захоче її виконувати. Якщо педагоги ігнорують думку колективу, колектив може не зважати на те, що хтось не виконує вимогу.
   Рівень вихованості весь час змінюється. Відповідно повинні зростати вимоги. Якщо особистість заохочувати за ті самі показники в навчанні, праці та поведінці, не підвищуючи до неї вимог, вона може зупинитися на досягнутому. Педагогічна вимога має випереджати розвиток особистості.
   Вимога повинна бути справедливою. Усвідомлення особистістю її справедливості є підставою для її реалізації. Дріб'язкова, формальна вимога або така, що сприймається як особиста примха педагога, втрачає своє виховне значення, оцінюється як несправедливість.
   Ефективність вимоги залежить і від її чіткості, лаконічності, коли добре зрозуміло, де, в якому обсязі, до якого часу, якими засобами і кому саме треба її виконати. Така вимога виховує персональну відповідальність, дисциплінує. Якщо ж вимога поставлена нечітко, непереконливо, неконкретно, то і виконання її буде безвідповідальним.
   Вимоги можуть стосуватися всіх сфер життя і діяльності особистості. Не можна, наприклад, поширювати вимогу чистоти і порядку тільки на клас, а про майстерню забувати. Тому необхідно виробити єдині вимоги, що сприяє формуванню єдиних навичок і звичок поведінки. Щоденне дотримання таких вимог всіма членами колективу створює сприятливу морально-психологічну атмосферу, підвищує ефективність виховного процесу.
   Вимога приносить виховну користь, якщо вона є систематичною і послідовною. Це спонукає до постійного дотримання правил поведінки незалежно від наявності чи відсутності контролю за нею.
   Вимога може бути сформульована прямо й опосередковано.
   На початку роботи педагога з колективом, коли до нього ще не звикли, а також не відома ще стимульована вимогою діяльність, найефективнішою є пряма вимога. Вона має бути чітко сформульована і висловлена спокійним, упевненим тоном, який не викликає заперечень.
   З розвитком колективу, поглибленням стосунків педагога з вихованцями, появою у них негативного чи позитивного ставлення до організації педагогічної діяльності використовують різні форми опосередкованої вимоги.
   Опосередковані вимоги поділяють на позитивні, нейтральні, негативні.
   Позитивна вимога. Вона виражає позитивне ставлення педагога до вихованця (прохання, довір'я, схвалення).
   Вимогу у формі прохання ставлять за хороших взаємин між педагогом і вихованцями. В таких умовах вихованцю здається, що він виконує прохання за власним бажанням. Така вимога привчає до ввічливості, взаємодопомоги, піклування про інших.
   Вимогу, яка виражає довір'я, застосовують у формі різних доручень, що дають вихованцю змогу відчути повагу до нього з боку педагога, думкою якого він дорожить. Цінуючи цю повагу, вихованець сам проймається повагою до педагога, і йому стає незручно не виконати це доручення-вимогу.
   Вимогу у формі схвалення використовують у тих випадках, коли вихованець домігся певних успіхів. Похвала ж педагога спонукає його до поліпшення діяльності, сприяє появі відчуття задоволення від результатів цієї діяльності, почуття власної гідності.
   Нейтральна вимога. Вона не виявляє чіткого ставлення вихователя до підопічних, але базується на ставленні вихованця до стимульованої діяльності (натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі та ін.).
   Вимогу у формі натяку застосовують здебільшого тоді, коли для одержання бажаного результату потрібен незначний виховний вплив. Ним може бути жарт, докір, погляд або жест, звернений до одного чи кількох членів колективу.
   Вимогу у формі умови ставлять вихованцям тоді, коли для виконання бажаної для них діяльності їм необхідно спочатку зробити щось інше. При цьому види діяльності так поєднують, щоб вони випливали один з одного, щоб між ними був зрозумілий зв'язок (“поліпшиш навчання — будеш грати в оркестрі”). Використовуючи цю форму вимоги, не слід цікаву для вихованців справу перетворювати на підкуп.
   Вимога в ігровій формі. її використовують за потреби виконати не дуже привабливе завдання (збирання металобрухту, макулатури та ін.). Педагог організовує цю роботу як змагання між групами чи класами, яке захоплює саме по собі.
   Негативна вимога. Своїм змістом і формою вираження вона демонструє негативне ставлення педагога до діяльності вихованця, до прояву його негативних моральних якостей (недовір'я, осуд, погрози).
   Вимога у формі недовір'я полягає в тому, що педагог усуває підопічного від певного виду діяльності, тому що він проігнорував або незадовільно виконав свої обов'язки. Ефективність такої вимоги залежить від авторитету педагога і від того, наскільки вихованець дорожить його довір'ям, цим видом діяльності.
   Вимога у формі осуду виявляється в негативній оцінці педагогом конкретних дій підопічного і розрахована на попередження небажаних учинків та стимулювання позитивних. Осуджувати можна наодинці або у присутності колективу. Це може бути докір, закид, гнів чи обурення.
   Найбільш різкою формою вимоги є погроза. Підопічному повідомляють, що при невиконанні розпорядження до нього буде вжито серйозних виховних заходів. Погроза має бути обґрунтованою, у разі невиконання вимоги погрозу слід виконати.
   Громадська думка. Як метод виховання за своєю сутністю вона є колективною вимогою. Адже, обговорюючи вчинок конкретної особистості, колектив прагне, щоб та усвідомила свою провину. При цьому аналізувати чи критикувати треба не особистість, а вчинок, його шкідливість для колективу, суспільства й самого порушника. Розмова має бути такою, щоб людина самостійно вказала причину допущеного огріху. Під час обговорення обов'язково визначають шляхи подолання недоліків. За допомогою громадської думки людину легше переконати в хибності поглядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесіді: вона бачить, як реагують товариші, колеги на поради педагога, керівника і членів колективу, пересвідчується, що її погляди ніхто не підтримує, і починає прислухатися до порад. Тому, організувавши обговорення поведінки, досвідчений педагог уникає надмірного втручання в розмову. Коли колектив сам дає оцінку й ухвалює рішення, людина сприймає це серйозніше, оскільки переконується, що ніхто не налаштовував колектив проти неї, її товариші мають власну думку.
   Вихователь повинен формувати громадську думку заздалегідь, а не тоді, коли треба обговорити певний учинок. Успішності цього процесу сприяють єдність педагогічних вимог, чітка система самоврядування, систематична робота з учнівським активом. Важливу роль відіграють і стимулювання учнів до висловлювання власної думки, колективний аналіз конфліктних ситуацій та їх вирішення, привчання критично оцінювати думки і явища, аргументовано обстоювати власну думку.
   Вправляння. За своєю суттю вправляння передбачає створення умов для формування і закріплення позитивних форм поведінки особистості.
   До цього методу формування суспільної поведінки людини доводиться вдаватися протягом усього життя, найчастіше, звичайно, у молодому віці. У школі, наприклад, учневі щоденно доводиться вправлятися у виконанні розпорядку дня, дотриманні шкільного режиму, в навчальній і трудовій діяльності. Якщо у кожній сфері життя особистості вимоги будуть досить суворими, змушуватимуть її чітко виконувати свої обов'язки, вона щоденно вправляти-меться у позитивній поведінці, у неї з'являться відповідні навички і звички.
   Важко придумати заздалегідь вправи, які можна було б рекомендувати педагогу на всі випадки життя. Підбір їх має бути вдумливим, творчим. При цьому педагог повинен обґрунтовувати підопічному необхідність вправляння, дбати про його доступність, систематичність, оптималь-ність для формування певних навичок і вмінь.
   Привчання. Цей метод виховання особливо ефективний у виховній роботі зі шкільною молоддю. Адже не завжди є змога і потреба очікувати моменту, коли учень свідомо виконуватиме вимоги шкільного режиму. Він повинен це робити з першого дня перебування у школі. Лише згодом дитина усвідомить їх правильність, справедливість і необхідність. Отже, правильна поведінка учня формуватиметься в конкретних ситуаціях шкільного життя.
   Доручення. Як метод виховання також має своєю метою вправляння дитини в позитивних діях і вчинках. Для цього педагог чи учнівський колектив дає учню завдання, виконання якого вимагає певних дій або вчинків.
   Використання цього методу вимагає врахування індивідуальних особливостей особистості. Передусім доручення підбирають із таким розрахунком, щоб його виконання сприяло розвитку ще не сформованих якостей. Наприклад, неорганізованим корисно давати завдання підготувати і провести захід, який вимагає самостійності, ініціативи, зібраності.
   Одержавши доручення, підопічний повинен усвідомити його важливість, значення для колективу і для себе. Саме це і сприяє формуванню серйозного ставлення до нього, а також необхідних умінь, навичок.
   Доручення має бути посильним: нескладне виховує самовпевненість, непосильне — підриває віру в свої сили. Педагог повинен не тільки визначити саме доручення, а й допомогти його виконати.
   Доручення можуть мати постійний або епізодичний характер. Постійні доручення доцільно давати людям, які вже мають необхідний досвід їх виконання, а також розвинуте почуття відповідальності. Доручення з часом доцільно ускладнювати за змістом і методикою його виконання.
   Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконанням. Відсутність контролю породжує безвідповідальність. Контроль може мати індивідуальний характер (з боку педагога) або здійснюватися у формі звіту на зборах колективу чи засіданні його активу. Виконання доручень слід оцінювати.
   Створення виховуючих ситуацій. Беручи за критерій особливість впливу на поведінку підопічних, прийоми створення виховуючих ситуацій поділяють на дві групи: творчі й гальмівні.
   До творчих прийомів належать вияв доброти, уваги і піклування; вияв умінь і переваг учителя; активізація прихованих думок і почуттів; зміцнення віри учнів у власні сили; довір'я; залучення до цікавої діяльності.
   Позитивні наслідки в індивідуальній виховній роботі дає вияв до вихованців доброти, уваги і піклування. Він викликає почуття вдячності, створює атмосферу взаємної поваги і довір'я. Теплі почуття до педагога чи товаришів згодом поширюються і на інших людей.
   Створення виховуючих ситуацій, у яких виявляються уміння і переваги вчителя, можливе у роботі з людьми різних вікових категорій. Найкраще їх можна проаналізувати, вдаючись до шкільної практики. Кожен учень, як правило, захоплюється певною галуззю знань. Якщо педагог не тільки виявляє уміння і знання у цій галузі, а й залучає до її опанування вихованця, то це викликає в нього захоплення, піднімає в його очах авторитет педагога.
   Жодна людина не байдужа до свого місця в колективі. Однак кожна переживає своє становище по-своєму, нерідко приховуючи свої думки і почуття. Спостереження за її поведінкою, розмови з нею дають змогу виявити, чим вона особливо дорожить. Створена відповідно педагогічна ситуація, що активізує приховані думки і почуття, дає змогу формувати позитивні риси особистості.
   Інколи молода людина втрачає віру у власні сили, заявляє, що у неї нічого не вийде, вона нездібна. Особливо поширені ці настрої в ранньому дитинстві. Такі діти часто байдужі до зауважень, оцінок учителів. Вони почувають себе неповноцінними, стають пасивними. У цих випадках дуже важливо мобілізувати їх здібності, зміцнити віру у власні сили. Для цього створюють таку педагогічну ситуацію, в якій особистість могла б у чому-небудь виявити себе, переконатися, що вона на щось здатна. Досвідчені педагоги так намагаються організувати процес навчання, щоб учень міг упоратися із завданням, а товариші помітили його перші успіхи. Упевнившись у своїх силах, помітивши інтерес до себе і відчувши повагу товаришів, він починає вірити в свої сили, прагне поводитися краще. У нього також пробуджується почуття власної гідності.
   Прийом довір'я базується на вірі в те, що в кожній людині є щось хороше, на що можна опертися і досягти вагомих успіхів.
   В індивідуальній роботі використовують і прийом залучення до цікавої діяльності. Вона захоплює вихованця, у ній він “забуває” свої погані потяги, в нього народжуються хороші прагнення, виявляються позитивні якості.
   До гальмівних прийомів створення виховуючих ситуацій відносять паралельну педагогічну дію, удавану байдужість, осуд, наказ, попередження, обурення, ласкавий докір, натяк, іронію, вибух.
   А. Макаренко часто користувався прийомом паралельної педагогічної дії, який він тлумачив як непрямий вплив на вихованця через колектив. При цьому подолання негативної риси характеру чи поведінки здійснюється не шляхом безпосереднього звернення до учня, а через вплив на нього колективу. Педагог виступає у такому випадку з претензіями до колективу і вимагає від нього відповідати за поведінку його членів. Після цього колектив має засудити негідний вчинок одного з учнів, який, у свою чергу, повинен відреагувати на вимоги колективу.
   Суть прийому удаваної байдужості полягає в тому, що педагог завдяки своїй витримці робить вигляд, що нічого не помітив, і продовжує почату роботу. Вихованець здивований, що на його витівку не реагують, його задум провалюється, і усвідомлює недоречність такої поведінки. За таких обставин не залишається нічого, як відмовитися від задуму навмисне порушувати дисципліну.
   Одним з дієвих прийомів реагування є осуд негативних учинків, поглядів і переконань. Педагоги або члени колективу на зборах або наодинці критикують осіб, які поводяться негідно. Пережите при цьому почуття сорому спонукає їх у майбутньому стримувати себе і не допускати подібних учинків, виховує почуття відповідальності за свою поведінку.
   Прийом наказу виражається категоричною вимогою вчителя, який розраховує на безумовне його виконання. Наказуючи, вчитель підкоряє своїй волі волю вихованця, тому наказ має бути чітко сформульованим і безальтернативним. Наказ часто використовують, коли потрібно не тільки організувати, а й скоригувати поведінку учня.
   За допомогою прийому попередження вихователь розкриває неприємні наслідки певних дій, які обов'язково проявляються, якщо не виправити поведінки. Суть його полягає в тому, що вихователь викликає в учня хвилювання і бажання уникнути таких наслідків. У попередженні, окрім змісту слів, звернених до вихованця, важливу роль відіграє тон вихователя — серйозний, переконливий, інколи погрозливий. Вихователь має добре знати, що може вплинути на учня: виклик батьків до школи, обговорення поведінки на зборах учнів класу тощо.
   Прийом обурення доцільний, якщо підопічний допустив негативний учинок. Обурюючись, вихователь одночасно розкриває негідність учинку, викликаючи сором і бажання виправитися. Прояв обурення має містити й елементи переконання: аргументи педагога, його схвильованість примушують підопічного критично глянути на свою поведінку.
   Педагогічний прийом ласкавого докору характеризується тим, що розмова з винуватцем ведеться приязно. Такий тон дає змогу вихованцю бути відвертішим, довірливіше ставитися до педагога, викликає бажання виправитися.
   У певних випадках вихователь не карає вихованця, який вчинив неправильно, і ставиться до нього так, ніби нічого не трапилося. Вдаючись до натяку, він створює умови, за яких підопічний сам усвідомлює свою вину. Застосування цього прийому передбачає розповідь у присутності винуватця про хороший учинок самого вихователя, інших осіб, тобто контрастний за змістом із його власним. Така розповідь і слугує натяком на його провину.
   Прийом іронії полягає в доброзичливому висміюванні недоліків винуватців без приниження їх гідності. Його особливістю є створення педагогічної обстановки, в якій порушника ставлять у смішне становище перед товаришами. Почуття незручності й сорому, які в цей час його переповнюють, спонукають долати недоліки, через які він став смішним.
   А. Макаренко використовував педагогічний прийом вибуху. Суть його полягає у створенні такої педагогічної обстановки, за якої швидко і докорінно перебудовується особистість. При цьому важливу роль відіграє те, що підопічний потрапляє у таку штучно створену ситуацію раптово. Інтенсивні психологічні зміни можуть відбутися тільки в педагогічній обстановці, що може викликати нові сильні почуття. Педагогу необхідно добре знати вихованця, щоб вплинути на його почуття (радість, смуток, сором, гнів тощо), щоб він по-новому оцінив себе, переконався у необхідності поводитись інакше.
   Методи стимулювання діяльності й поведінки. Ці методи виконують функції регулювання, коригування і стимулювання поведінки і діяльності вихованців. До них належать змагання, заохочення і покарання.
   Змагання. Постаючи як конкуренція, боротьба за існування, воно є рушійною силою розвитку. Змагання відзначається гласністю, об'єктивним порівнянням підсумків, організовує, згуртовує колектив, спрямовує на досягнення успіхів, учить перемагати. У його результатах відображається вся багатогранність життя школи, вузу. Змагання змушує тих, хто відстає, підніматися до рівня передових, а передових надихає на нові успіхи.
   Ефективність змагання залежить від того, наскільки воно відповідає прагненню особистості до здорового суперництва, самоутвердження, від обізнаності учасників з його умовами, контрольованості та гласності результатів. Не менш важливе використання матеріальних і моральних стимулів.
   Заохочення. В основі його схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до їх повторення.
   Найчастіше з метою заохочення використовують подяку, вміщення портрета на дошці пошани, нагородження грамотою, цінним подарунком та ін.
   Досвід показує, що не всяке заохочення активізує процес виховання. Воно має виховну силу тільки за певних умов. Передусім важливо своєчасно помітити появу позитивних зрушень у поведінці особистості, в ставленні до навчання, праці. Корисно похвалити підопічного, коли він ще не досяг серйозних успіхів, але вже виявляє прагнення до цього. Відзначаючи хоча б ледь помітні зміни на краще, невеликі перемоги учня над собою, педагог пробуджує в ньому бажання й далі вдосконалюватися, стимулює повторення подібних учинків. Якщо ж вихователь пройде мимо перших перемог підопічного, не побачить його старань, це може негативно позначитись на всьому процесі його виховання.
   Виховна сила заохочення “авансом” особливо виявляється стосовно тих, кого взагалі рідко або ніколи не заохочують, хто не переживав відчуття радості від похвали. Однак заохоченням “авансом” зловживати не можна. Воно теж має бути заслуженим. При цьому враховують не тільки результати діяльності, а й сумлінність, час, витрачений на роботу, кількість зусиль. Зважають і на те, що одній людині певна справа дається легко, іншій — набагато важче.
   Покарання. За своєю суттю — це несхвалення, осуд негативних дій та вчинків з метою їх припинення або недопущення в майбутньому.
   Покарання, як і заохочення, слід використовувати тільки як виховний засіб. До порушників правил поведінки, дисципліни, режиму праці застосовують такі покарання: догана, усне зауваження, зауваження у щоденнику, зниження оцінки за поведінку. Найбільше покарання — виключення порушника зі школи — здійснюється за систематичні аморальні вчинки або правопорушення (злодійство, хуліганство тощо).
   Покарання може бути пов'язане з накладанням додаткових обов'язків; з позбавленням або обмеженням певних прав, а також моральним осудженням.
   Воно повинно викликати переживання, почуття вини, збуджувати докори совісті та прагнення змінити поведінку; зміцнювати почуття відповідальності за свою поведінку, дисциплінованість, несприйнятливість до негативного, здатність протистояти негідним бажанням.
   Виховна ефективність заохочення і покарання підвищується, коли вони сприймаються як справедливі, що зобов'язує педагога враховувати міру провини. До них не слід вдаватися часто, за необхідності можна поступово посилювати їх. Але обов'язково покарання повинні мати гуманний характер.
   Методи контролю й аналізу ефективності виховання. Завдання їх полягає у з'ясуванні результативності конкретних виховних заходів, виховної роботи в конкретному колективі загалом. До них належать такі методи науково-педагогічного дослідження, як педагогічне спостереження, бесіда, опитування (анкетне, усне), педагогічний експеримент, аналіз результатів діяльності учня.
   Який би метод педагог не використовував, він повинен бути елементом конкретної програми вивчення підопічного чи колективу.
   Особистість формується і виявляє свої риси в різних видах діяльності. При цьому чим свідомішою, активнішою та цілеспрямованішою буде її діяльність, тим повніше і достовірніше виявлятимуться її якості.
   Поведінка людини залежить не тільки від її особистісних якостей, а й від характеру стосунків із колективом, особливостей життя колективу. Тому педагог має знати специфіку його впливу на особистість підопічного та його можливі реакції на цей вплив.
   Особистість вихованця і сам колектив постійно розвиваються. Дослідження цих змін має практичне значення для подальшої виховної роботи, зокрема для правильного прогнозування її змісту і добору методів, форм виховного впливу. Наприклад, протягом років навчання учень може побувати в різних класах та школах. Однак процес його вивчення має тривати всюди. І кожен новий вихователь, перш ніж продовжити вивчення і виховання такого учня, має встановити, що було зроблено до нього.
   Відомості про учня чи колектив, отримані за допомогою одного методу, для достовірності і об'єктивності потребують перевірки іншими методами. Усім учасникам виховного процесу важливо також обмінюватися даними.
   Вивчення і виховання здійснюються одночасно, взаємодоповнюючи одне одного. Прийом чи метод вивчення особистості може бути водночас прийомом чи методом виховання (бесіда, доручення тощо). Аналіз реагування особистості (колективу) на певний виховний вплив допомагає підібрати адекватні його способи.

Всі опубліковані на сайті матеріали належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Копіювання та використання інформації суворо заборонено.

 
< Попередня   Наступна >
 
Авторські реферати, курсові та дипломні роботи. Онлайн бібліотека підручників.
Studentam.net.ua © 2016